Що там чесав той проповідник, священик він, чи пастор я не дуже й в'їжджав. Тепер їх приходило багато в рясах і без них. Їхні проповіді відвідував. Чого б мав не відвідувати? Не вважав себе атеїстом, але й віруючим, - теж не був. Питання віри були мені по цимбалах. Куди мені? Хіба я стариган який, щоб по церквах ходити? Але хто відмовиться поніжитись в теплі, витягнувшись у м'якому кріслі, (усі „заходи” у нас проходили в колишньому „червоному кутку”, тепер перейменованому на „світлицю”). На третьому році відсидки я вже був не „приблатньонним Васею”, яким прийшов на „Сороківку”, а справжнім „мужиком”. Добре уяснив для себе, що покірне теля дві корови ссе. Лицемірство у своєму найцинічнішому вигляді стало моєю другою натурою. Зрештою, не я один. На всілякі такі „виховні заходи”, що тепер усе частіше стали проводитись в зоні, ходили в переважній більшості одні й ті ж люди, що пристосувались до в’язничних умов, були на доброму рахунку в начальства, для яких зона стала рідною домівкою, - уміли по максимуму використати всі „блага” які там можна було отримати на дурняка. До того ж, публіка до нас приходила в основному довірлива, наївна. Тож усіх тих сердобольних дядечків і тіточок - письменників, священнослужителів, місіонерів, можна було ще й використати у своїх цілях - передати на волю вісточку, розкрутити на харчову посилку, чай чи що там іще, чого не дістати через баландерів.
Тоді я й гадки не мав, що прийде час, і захочу згадати, про що там колись говорив проповідник, видобуватиму з комірчин пам’яті кожне навіть слово уточнюватиму у співкамерників... Натоді ж найбільшим для мене щастям була невеличка, кишенькового формату Біблія, яку на завершення розмови проповідник усім присутнім подарував. Одразу оцінив той безцінний для мене набуток, (папір у ній був тоненький, не те, що газета!), у той час баландер поставляв нам тютюн - самосад, що у зеків у великій повазі, як скажімо, грузинський чай, він міцний, або, як кажуть на зоні - ядовитий (або ж, попросту - „яд”), і найкраще „вставляє”. Звичайно, не так як травка, але „прихід” дістаєш, (вибачайте вже дорогі, що користуюсь тут блатною „фєнєй”, але наша українська мова в загадковий для мене спосіб сама себе береже: в українській немає матюка, та й лайливе слово, радше лінгвістичний унікум, злодійський жаргон українською взагалі не звучить...)
Обкурившись й начефірившись, зеки бувало перестрибували триметровий паркан. На зоні все крутиться довкола чаю, та курива. То ж добра цигарка передовсім має „продерти”. Але де сьогодні візьмеш таку цигарку? Усе більше імпортні, легкі, з фільтром. То ж міцний самосад, у зоні за щастя. Хата без курива й чаю, - голяк. Усі важливі питання вирішуються з кухликом чефіру, що йде по колу. Символічна картинка із зони - зеки, з кухликом чаю, що йде по колу, і, звичайно, із цигарками. Словом, скурював я цю Біблію з найбільшим для себе задоволенням. Скрутивши цигарку й, глибоко затягшись приліг і від нічого робити, почав читати сторінку, яка мала йти на наступну самокрутку:
„Отже, не журіться про завтра, бо завтра журитиметься само про своє. Доволі кожного дня турбот своїх”, - читав, і очам своїм не вірив, та це ж слова з тюремного, чи навіть зі злодійського уставу. Це ж у нас, у зеків, блатних чи й у мужиків, - мати власність, що лежить про запас, осудливо. Злодійська ідеологія практично декларує відмову від власності. Справжній злодій ніколи не краде про запас, не відкладає на завтра. „Украв, випив, сів”, - як цілком вірно сказав Леонов у фільмі „Джентльмени удачі”. Він живе лише сьогодні. Завтра само за себе подбає. Злодій у законі - ідеал блатного світу - взагалі не має мати власності. Тому справжній, „правильний” злодій ніколи не перестає ним бути й не „зав'язує” зі своїм ремеслом. „Покраду, перестану, чекаю - от - от багатим стану”, такий розклад не „катає”. Справжній злодій, це воїн, завжди готовий, якщо не до смерти, то до тюрми, тому й цінує життя у всіх його проявах і не відкладає його на завтра. Адже в будь-яку хвилину може статись несподіваний виверт...
Життя за поняттями засвоював уже тут, у зоні. Пройшли роки поки здобув у блатних повагу - став правильним пацаном, мужиком. Уся країна, (хай лише її злочинна частина), живе за єдиними, ніде не писаними законами - „поняттями”. Дорого (за тюремними мірками), далась мені ця наука, немало часу пішло, поки засвоїв усі премудрощі. Зате достеменно знав усе про злодійську ієрархію, законодавчу, судову й виконавчу владу. Про її розвідку й контррозвідку. Поділ на злодійські цехи й професії. Там завжди вчасно збирались податки, формувався бюджет - так звані „общаки” різних рівнів. Працювала система взаємодопомоги - соціального страхування по-нашому, (щось на зразок допомоги безробітним), на час відсидки в тюрмі. Своя мова спілкування - система таємних знаків (тату, жестів) і жаргон незрозумілий непосвяченому. При чому все це без єдиного для всього руху центру й лідера. Був гордий за приналежність до цієї країни. Мені вельми імпонували ці правила поведінки: якщо є в тебе щось зайве, (хоча в тюрмі зайвого не буває), просто віддай кому це потрібніше. Пам’ятай девіз „Не вір, не бійся, не проси”. За роки, що провів у тюрмі, став справжнім „мужиком” - практичним, без екстремальних поглядів і вчинків, що волів обходити конфліктну ситуацію, але разом із тим таким, що знав собі ціну, і нікому не дав би себе образити.
Це, звичайно, усе в ідеалі, у житті ж усе інакше. Та ідеалізм узагалі властивий злодійському погляду на життя, - мені це імпонувало, подобалось, тому закривав очі на все, що в ідеальні поняття не вкладалось.
Надалі уже із цікавістю, читав Євангеліє від Матвія й здивований побачив, що це по суті перелік законів, щоправда, вони більше нічим не нагадували злодійські, навіть кардинально від них відрізнялись, але не міг із ними не погодитись. Серце приймало їх беззастережно. Невже в цьому світі хтось живе за цими законами? - закрався сумнів. Але ж чому ні? Нині я живу за законами зони, бо признав їх кращими, чеснішими й справедливішими, аніж закони суспільства, але чи багато людей знає про їхнє існування?
Читати любив завжди. Але це завжди було приємною, або й не дуже тратою часу. З Євангелієм усе було інакше, - життя стало цікавим. Отримало новий зміст, відчував, що знаходжусь на порозі якогось дивного, ще незбагненного для себе відкриття. Впродовж місяця читав, і довго роздумував над сторінками Євангелії. Слово щораз, то більше проймало мене. Кожен день відкривав усе нові цінності. Це був набагато вищий ідеал аніж зеківські поняття. Чомусь саме тепер з усією очевидністю розкрились речі які знав й до того, але волів не звертати на них увагу - романтичні зеківські закони зваблива приманка для новачків. Насправді, уже давно ніхто їх не дотримується. І в першу чергу - авторитетні злодії. Вони давно стали великими капіталістами, бізнесменами. Співпрацюють із міліцією. Направо й наліво закладають своїх. Полізли навіть в політику...
Про скурені сторінки Біблії згадував, як про втрачений скарб.
Відколи став читати цю дивну книгу, намагався жити так, як того вимагав Христос. Це іще не слідування, а лиш гра, сам добре це розумів. З юності мав таку звичку, - наслідувати героїв, що полюбились, - були це переважно романтичні герої Джека Лондона. Тут же гра, і це добре розумів, була куди вищого штибу, мала відбутися внутрішня зміна. Так, це, безумовно, нагадувало гру, - грав роль християнина. Сюжетів у Євангеліях було більше, аніж достатньо. Звиклий до діяльного життя, (бо все моє життя - дивовижна варениця авантюрних, а нерідко й авантюристичних пригод. Тим й привабливий тюремний фольклор, що він не створений за письменницьким столом, а прийшов із доріг життя, із сердець, які насправді все, про що говорять, пережили). Пробував бути добрим самарянином, і чим міг ділився й допомагав співкамерникам, оминав азартні ігри, розпусту, воював зі своїм язиком. Гра була надзвичайно цікавою, і я помаленьку в неї втягувався. Уже й кореші почали кепкувати з моєї „праведності”, та не дуже, бо в зоні на той час був уже авторитетним мужиком. Добре пам’ятали мої кулаки, які до того не соромився пускати в хід, тому глумитись побоювались.
В істинності Святого Письма ані хвилини не сумнівався, сумнів мій був у цілком іншій площині: чи живуть християни згідно Євангелії? Ті, яких знав - не жили. Зрештою, достоту як і в зоні - далеко не всі живуть „по поняттях”. Звичайно, зону знав набагато краще, аніж світ віруючих людей. Тих, хто декларували себе як віруючі знав лише декілька. Розумів, таке судження не може бути об’єктивним. Треба про тих християн усе детальніше розвідати…
-
Того разу у світлицю прийшов із запізненням, то ж мусив притулитись біля дверей, (усе більше людей приходило слухати Слово Боже). Проповідник, як міг визначити здалеку, був одного зі мною віку, і говорив дуже просто, можливо, це я вже так сприймаю, бо трохи познайомився з Письмом, - майнула думка. Проповідник проповідував про покаяння, як перший крок християнського життя. Мусиш визнати й засудити свої гріхи - переглянути день за днем - усе своє життя. Згідно закону, установленого Богом, жоден гріх минулого не може бути забутим, доки людина не розкриється в ньому й не заплатить за нього сповна - лише тоді справедливість можна вважати встановленою. Якщо вбивця, приховавши свій злочин, провадить чесне життя протягом десяти років, він усе одне буде суворо покараний, якщо його викриють. Хоча він нікого не вбив за ці десять років, закон продовжує вважати його вбивцею. Звичайно, це я добре розумів. Навіть дивно було, що проповідник так довго тлумачить людям те, що само собою зрозуміло, хіба ж не можуть люди жити таким хибним уявленням, що досить певним чином змінити своє життя, і намагатися жити в майбутньому, щоб загладити помилки минулого.
Чим довше говорив проповідник, усе більше в мене росла впевненість, що знаю цю людину. Можливо, і признав би його швидше, але серед знайомих ніколи не мав жодного священнослужителя. То ж звідкіля? Здаля виглядав на молодшого брата, мого подєльніка - Романа. Не міг пригадати, чи був у Романа брат. Потихеньку пробрався вперед. Звичайно, той красень у білій із краваткою сорочці не нагадує кореша з яким різали мак, і тікали від погоні. Мова, жести, - теж були мені незнані. Особистість змінена, та внутрішнє відчуття промовляло - це таки він, Роман.
- Горила, - тихенькі покликав його після проповіді, той одразу повернувся, то таки був він! На обличчі розлилась дружня посмішка: „Привіт, братан!”
- Я вагався, довго не міг тебе признати, - визнаю. Чи, бува, не операцію пластичну робив?
- Найкраща операція - вода й здоровий спосіб життя, - розсміявся. Ми ж із тобою практично бомжували. Замучені наркотиками, жили в бозна яких притонах, місяцями не мились... Дивно інше - як вижити міг у такій ситуації.
У недовгій розмові, (у Романа-Горили час перебування в зоні був лімітований), та пообіцяв, що обов’язково прийде на особисту зустріч.
Усю ніч не давали спокою думки, згадував епізоди нашого життя: Зірви голова, заводіяка був Роман, його й Горилою нарекли за безстрашшя, за те, що завше брався за справи, пов’язані з невиправданим ризиком, у бандитських розбірках не задумуючись ліз на ніж, словом, «Горила», за зілля ж, взагалі готовий на все.
Не зносити йому голови! – говорили, я теж був такої ж думки. Такі своєю смертю не вмирають. На голці, не в приклад мені, сидів років десять, а, диви, зіскочив... Не просто зіскочив. Бачив багатьох, хто зіскакували, то були люди розчаровані, схильні до депресій. Причину тому теж знав - лише перші наркотичні сп’яніння дарують незрівнянні відчуття, повне блаженство, можливо тому, той стан і називають „ульот”. Людина насправді відлітає й живе в іншому вимірі, іншій Сфері. Божественне відчуття. Нажаль не від Бога. Люди це добре затямили, - тому й називають наркотик: диявольське зілля, диявольський трунок. Диявол - великий обманщик, ілюзіоніст. Він дарує людині ілюзію свободи, звільнення, і в той же час усе більше закабаляє, чинить своїм рабом.
Великий обман полягає ще й у тому, що того насолодного стану людина шукає, збільшуючи дозу отрути, переходить із трави на важкі наркотики, але відчуття раю не повертається, надалі приймаєш наркотики вже не тому, що вони тобі подобаються, а лиш тому, що наступає жорстока абстиненція. Наркотик стає складовою частиною крові, додається й психічна залежність... Попросту не можеш без цього жити. Зі стану абстиненції, щоправда, виводять з допомогою медикаментів. Здається, криза минула, і можна б жити... Та життя без наркотику стає нудним. Наркотиком якось керуєш станами своєї свідомості й тобі це цікаво. Далі настають будні без просвітку - знову переносишся думками в чарівне „вчора”, коли літав, коли увесь світ посміхався тобі, і ти готовий тримати його в обіймах. Забуваєш, що це було давно, і ніколи більше не повторювалось, далі намагаєшся вхопити свою „Жар-птицю”, хоча вона – примара, ти є, в зачарованому колі, вихід з якого - смерть.
Роман не лише розірвав це коло, він – відродився з попелу мов фенікс, народився заново: в очах блиск! А як говорить! - Заслухаєшся, раніше ж усе більше ричав, мов дика горила…
Невже чудеса, про які читав у Євангелії, відбуваються й зараз? Зрештою, для мене, це вже було риторичне запитання, - Роман був відповіддю.
Звичайно, поговорити із ним хотів - довідатись, як відбулося ця феноменальна, разюча переміна. Жевріла надія - коли це вдалось Романові, чому б і собі не спробувати? Чекав, з нетерпінням з яким не чекав у юності зустрічі з коханою, позаяк відчував, - та зустріч має змінити моє життя!
Коли коридорами вели в кімнату зустрічей, хвилювався, не знав, як „братиму інтерв’ю” в Романа. Хоча ляки мої були даремні. Приятель точно відчував, чого потребую, тому розповідь розпочав без зайвих вступів:
„Тоді лежав в „Лондоні” (Львівське наркологічне відділення), на детоксикації, уже третя крапельниця, а я все не можу відійти - раз -по - раз втрачаю свідомість, плутаються думки. Здається, то покидаю тіло, то повертаюсь у нього. Такого зі мною іще не бувало. Злякався не на жарт - смерть тим разом була вже не близько, була поряд зі мною. Помітив - у палату зайшли кілька чоловік і зупинились біля „доходяги”, - так того пацієнта поміж себе називали самі сестри. Спочатку тихо, а пізніше все голосніше й голосніше почали молитися. Не були це канонічні молитви - звертались до Бога своїми словами, пристрасно Його прославляли, та так палко молились за свого брата, що в мене самого виступили на очах сльози. Бог, якщо Він є, не може не почути такої молитви, подумав. Чув слова, яких не розумів, мови були дивні, яких ніколи й не чув, тому, злякався іще більше, - маячня почалась, затрачаю свідомість.
Коли збирались уже йти, підкликав їх до себе й попросив:
„Братани, мені дуже погано, ліки здається, уже не діють, боюсь не видряпаюсь, помоліться й за мене...”
Той хто вів зі мною розмову, і вочевидь був старшим, (хоча зовсім молодий хлопець, молодший за мене), запитав, чи вірю я в Бога? Сказав, що вірю, бо хрещений. Чи хочеш покаятись у своїх гріхах? Як маю каятись? - запитав, розуміючи, що каяття, це якийсь складний ритуал, до якого не був готовий ні морально, ні фізично -на той час сили залишили мене, що ледь міг ворушити язиком.
- Чи, справді, маєш тверде рішення покинути гріх? Я кивнув головою. Чи хочеш зректися своєї волі й жити волею Господа твого? Я знову впевнено кивнув, бачив бо, до чого привела мене моя воля. Господь врятує тебе, але й ти мусиш змінитися, навернутися, - сказав він.
Коли щиро, я не цілком догнав зміст сказаного, та виясняти сил теж не було. Чому - не знаю, душа пристрасно бажала молитви, хоча до того ніколи свідомо й не звертався до Бога, міг лиш хреста поставити, та за кимось в унісон „Отче наш” повторити. Троє чоловіків почали молитись. Не знаю, скільки тривала молитва, у час молитви відчував себе малим, нікчемним і немічним. Молитись, не міг, лиш плакав і повторював: „Так, Господи!”.
Коли «монахи» пішли, (чомусь був твердо переконаний, що це саме монахи), моя подушка була мокрою від сліз. В один цей раз я здається виплакав ліміт сліз, що був розрахований на все моє життя. Після цього я заснув. Господь подарував мені сон, уже тиждень я фактично не спав, міцні снодійні радше лише запаморочували свідомість. Проспав увесь день і всю ніч, міцним сном, без сновидінь. Коли прокинувся, подушка все ще була мокрою, не просохла за добу, чи плакав уві сні - не знаю. Та голова була ясна, як ніколи раніше. Відчув якусь зміну в собі, щось відбулось зі мною, а от що? Того збагнути не міг.
Життя на цей раз повернулось. Після детоксикації таке повернення відчував не раз, але це була радше констатація факту. Це ж повернення подарувало світлу радість.
Ейфорія тривала недовго, сумні й тривожні думки обсіли мов мухи рани мої: Життя врятоване. Що ж далі, а головне - куди? Я ж бо втратив сім’ю, батьки давно від мене відмовились. Я цілком щиро вирішив покінчити з наркотиками, але як це зробиш, коли з лікарні знову ж одна дорога - у притон... Натоді я іще не знав свого Господа. Не усвідомлював, - те, що відбулось зі мною - надто серйозно. Я віддав своє життя Ісусу, Бог же, - вірний своєму слову, Він тебе не залишить. Усе, що далі відбувалось зі мною, можна окреслити одним словом - чудо. Ні, мені не об’являлась Мати Божа, не чув я Божого голосу, не бачив як апостол Павло сліпучого світла, але всі подальші події мого життя, інакше, як чудесні, не назвеш.
До мене ще й ще раз приходили брати, тепер я вже знав - вони з євангельської церкви. Принесли мені Біблію, іншу християнську літературу, ще, іще раз молились за моє остаточне звільнення й оздоровлення. Один із братів запропонував після виписки з лікарні пожити в нього. Гадав, буде нам не комфортно, адже в нього сім’я - дружина й двійко дітей, і всього дві кімнати. Та дуже швидко збагнув, що Господь приділив мене в найкраще для мене місце. Міг на щодень бачити взаємини християнської родини, їхні стосунки. Як усе це не схоже з тим, що було в мене! У мене ніколи так не вийде, - визнав товаришеві. Вийде, це навіть не складно, - заперечив. Треба лиш бути в мирі із самим собою. З ними почав відвідувати Церкву, а ще брат взяв мене у свою бригаду, вони займались квартирними ремонтами. Малярні роботи в мене не дуже виходили, зате став непогано класти керамічну плитку.
Прийти до дружини змусив мене мій друг, якого тепер називаю братом. „Коли каєшся, мусиш виправити всі помилки, які тільки вдасться. Згадав слова Романа: „Коли вчора ти вбив людину, але нині усвідомив свій учинок, тихенько покаявся й починаєш жити як святий. Навіть людський суд тебе осудить”.
Проминув рік, аж я таки зважився відвідати свою колишню сім’ю. Кажу відважився, бо лише тепер усвідомив, які прикрощі їм чинив. Якось виніс пальто й чоботи дружини, то на ранок не мала в чому вибігти, аби купити дитині молока. Це далеко не єдиний і не найгірший випадок. На всі ж її докори відповідь була одна - кулак. Гадаю, те, що сів, було для неї, та й для донечки справжнім звільненням.
Не розраховував на широко розкриті обійми, на те, що вибачать те ж не розраховував. Хіба можна вибачати загублену молодість, образи, поламане, сплюндроване життя? Не знав, як мені й поводитись. Почуття вини було таке сильне й так гнітило, що ладен був крізь землю провалитись. Щасливим був би, коли б вказали на двері, тоді б взагалі не мусив відкривати рота. Залишив би гроші, що заробив у бригаді, і чкурнув би подалі, аби не бачити їхніх очей, не чути осудливих слів. Хотів забути, викреслити цей період зі свого життя, якби й не було його ніколи.
Чекав осуду, люті, презирства, натомість уздрів на обличчі дружини лиш щире й неприкрите здивування. Дивна була та наша зустріч, доньки не було, дружина ж посадила мене за стіл, сіла візаві й, не перестаючи плакала. На подібний прийом не розраховував, таке й уві сні наснитись не могло. Найцікавіше, що не розповідав їй нічого про себе, про своє нове життя, не каявся, не клявся, як робив це раніше. Узагалі не знав, як маю поводитись... Сидів мов на вугіллі розпеченому, поривався встати, а дружина усаджує назад силоміць, і плаче, плаче...
Відважився погладити її по голові, якось заспокоїти. Глянула на мене: „Облиш, - каже, скільки гірких сліз виплакала, ти не бачив, тепер же - з радості плачу!”.
Дружина прощала мене без словесних докорів. Прощала достоту, як батько свого блудного сина.
Уночі сказала: „Не йняла віри коли не будь у житті тебе таким побачити. Це було найбільше чудо, яке міг сотворити Бог”. Вона й на мить не сумнівалася, що на мені спочила рука Божа, хоча й про Бога їй нічого не розповідав...
Це лиш найважливіші фрагменти, хоча, міг би тобі переповідати день за днем моє теперішнє життя, бо всі вони - явлене чудо. Степан давно перестав говорити, а я все сидів, не в спромозі позбутися чару. Його свідчення ввело мене у своєрідний ступор. Було в ньому й пророцтво стосовно мого подальшого життя, і благословення. Добрий десяток книжок не укріпив би так мене у вірі, як це свідчення.
Тиждень, що ми не бачились з Романом, посіяв нові сумніви. Я іще не усвідомлював, чиїх рук це справа - сіяти зерня сумніву, будити недовіру. Я запав мало не в депресію, навіть Євангеліє перестала цікавити мене. Мій зовнішній вигляд і стан шокував Степана, коли прийшов до мене на зустріч.
- Що сталось, брате? Куди поділось твоє натхнення?
- Шкода, що зустрілись ми надто пізно, чи може навпаки, надто рано...
- Не розумію тієї шаради!
- Можливо, коли б зустрілись швидше, я б не потрапив у зону, а надто рано? Розумієш сам, мені іще рік тут кантуватись. Це лиш на початку, Божі настанови здались мені схожими на „поняття”. Насправді ж, і ти це краще мене знаєш, - усе не так. Боюсь в зоні мої добрі наміри зійдуть на пшик. Не мені тобі казати, як воно в зоні протиставитись всім...
- Друже, ти тільки повір! Ісус і тут звільнить тебе.
- Скажи іще термін спише, ворота відкриє.
- Невже не розумієш, що воля дає звільнення. Можливо, тут у зоні звільнення наступить швидше. Тобі, передусім, треба звільнитись від себе самого, від твого гріха, від наркотичного узалежнення. Мусиш зрозуміти правду, і правда визволить тебе!
Коли в тюрму прийшов пастор, зголосився на розмову з ним.
- Я б хотів покаятися, та чи можливо це для мене? Я скурив свою Біблію... Для потіхи мені залишились лише сторінки Євангеліє...
- Можеш уважати себе щасливим серед смертних: Хірург у Португалії, повернувшись дощового дня додому й, знайшовши клаптик сторінки з Біблії, що прилип до його черевика, прочитав його й покаявся.
Можеш стати вільним прямо зараз. Визнай свою провину й відкинь безбожність. Коли не покаєшся, точно загинеш. Чи, тут, у колонії, чи на волі від передозування, чи навіть як удасться тобі позбутись влади наркотиків, і будеш жити, як живуть усі в цьому світі й помреш природною смертю - усе одне тебе спіткає одна доля, - Ісус скаже: „Я не знаю тебе”. Жити й не потрапити в Царство Боже, - хіба може бути щось страшніше на землі? Один вихід у людини - звернутись в покаянні до Бога.
- Маю тверде рішення покинути гріх, - надривно скрикнув я, аж конвоїр прочинив, двері. Пастор йому посміхнувся:
„Молися, з нами, брате, радість велика, людина кається!
- Відмовляюсь від свого грішного життя! Прийми мене під свою опіку, як свого сина! - промовляв голосно, напевно, аби заглушити голос сумніву, чи того, хто той сумнів навіював.
Сталось немислиме - став дякувати Богові за те, що потрапив у ув’язнення. Бо тут зумів Його пізнати…
Багато чого довелось переглянути в своєму житті. Боявся зустрічей з наркоманами, та, як мене переконали, реабілітацію найкраще проходити серед людей, які, як і я, уже побували в пеклі. Ми найкраще можемо підтримати один одного у важкі хвилини. Світ кличе, минуле має здатність повертатись. Легше боротись з тими хто вже має досвід такої боротьби, а ще з тими, хто тебе, розуміє, кожен твій стан. Став членом євангельської церкви де пастор, диякони, та й мало не всі її члени - колишні наркомани. Там познайомився з місією Братів Гедеонів. Коли в їхньому статуті прочитав, що мета в організації лише одна – безкоштовне розповсюдження всім бажаючим Святого Письма в навчальних закладах, лікарнях, військових частинах, відділках міліції, виправних закладах та готелях, зрозумів, - це - моє! Упізнав невеличкого формату Біблії, які вони розповсюджували, саме цю, гедеонівську Біблію, я колись скурив...
Степан схвалив мій намір. Знаєш, ми тепер, справді, будемо з тобою як колись Петро й Павло нести Боже Слово в місця де нас не чекають, де й бачити не сподіваються.
- Прагнення у мене є, та який із мене проповідник? Я так погано знаю Святе Письмо, про те, аби цитувати з пам’яті, як це робиш ти, і мови немає. Роман щиро розсміявся:
- Ти не лектор. Не мусиш мати відповіді на всі запитання. Не вдавай, що знаєш більше аніж на справді. Маєш мати віру, і відвагу відкрити рота. Дух Святий вкладе потрібні слова.
Раніше, я, звичайно, сприйняв би такі слова як жарт. Нині повірив безоглядно. Це цілком не означає, що тремор, страх перед публікою абсолютно покинув мене. Пригадую одну з перших акцій у яких взяв участь.
Діти в дитячому розподільнику мали вигляд маленьких вовченят, готових учепиться в будь-кого, та ми все ж розпочали євангелізацію. На обличчях байдужі саркастичні посмішки, зухвалі погляди. Навіть на зоні не зустрічав стільки цинізму! Усім своїм виглядом демонструють: "між нами стіна!". Деякі лицемірно вдають, що слухають, інші - глузливо посміхаються, треті - корчать фіґлярські міни. Мені стає дещо не по собі, сам, можливо б відступив, - не маю жодного бажання з ними спілкуватись, тим паче свідчити про Бога. Скрадливо поглядаю на Братів і Сестер Гедеонів - спокійні, якби й не відчувають атмосфери. Один із братів починає розповідати про любов до своїх дітей, про те, як лише завдяки любові зумів їх витягти з важких життєвих парапет. Поступово всі стихають, починають слухати... Божа любов нічим не схожа на людську, вона глибша, головне ж, - безумовна, який би переступ не вчинив, якби низько не впав, Бог продовжує тебе любити. Діти задумуються, вони раптом почули те, що прагне почути кожна людини, - що в тому світі є Хтось, хто їх любить... Один, що тримався найзухваліше, раптом заплакав, виявилось, це був не хлопчик, а дівчинка. Вона розказала скорботну історію свого дитинства, вилила в сльозах увесь біль дитячого серця, усю образу за сплюндроване жорстокістю дорослих життя. Мати померла. Пияк - батько продав її цигану. Вона була зґвалтована принижена й побита. Метою життя стала помста. Озлобилась на цілий світ. Завдяки наводкам дівчинки злодії вчинили 16 квартирних крадіжок. Але зараз Дух Святий торкнувся серця цієї дитини. Рясні сльози змивали маску зухвалого героїзму. Вона ні на кого не звертала увагу – благала, аби Бог їй простив...
Тут і я відкрив їм своє серце: розповів їм про своє життя з наркотиками. Після закінчення зустрічі, дітлахи оточили мене тісним кільцем, і почалась «професійна розмова» - чому підсівши на наркотик уже не можеш його покинути, - нажаль, мало не для усіх, це була насущна проблема...
Справжнім випробуванням для мене стало навідування тих сіл, де колись вирізали дощенту селянські посіви маку. У мене фотографічна пам’ять - пам’ятаю, кожне обійстя, кожне поле, де мішками зрізали молочної стиглості маківки…
- Я той, на чию голову сипались колись ваші прокльони, коли бачили обнесені макові нивки. Нині я тут, аби сіяти Боже слово, те Слово, яке мене, грішного, схаменуло, яке мене самого врятувало від в’язниці, а й від смерті.
Каяття перед людьми, яким колись сподіяв зло, несе душі жадане очищення, розтоплював і затверділі людські серця. Люди, я це бачив, прощали з радістю, ніхто не прагнув помсти, не тримав зла. Не знаю як, але це був акт взаємного очищення. Можливо своїм каяттям, я зароджував у них думку про необхідність покаяння перед лицем Господа?..
