Закректавши, дід Петро повільно встав із ліжка і вийшов з хати. Став на ґанку, розправляючи зношену спину, глибоко втягнув прохолодне вранішнє повітря, наче аналізуючи метеорологічну ситуацію і атмосферу на вміст всілякој гидоти. За станні років двадцять це вже стало чимось середнім між звичкою і ритуалом, допомагало йому прокинутися, зібратися з думками і підготуватися до неквапливој праці.
Він майже ніколи не поспішав, ні під час праці, ні під час відпочинку. Він зберігав звичну розміреність навіть тоді, коли прийшли люди у формі та наказали збирати речі, пояснивши цю необхідність загрозою здоров'ю. Квапився він хіба що раз, тоді, коли вирішив кинути своє нове тимчасове помешкання, осточортілих нових сусідів, які незрозуміло чому незлюбили вигнаних радіацією людей, навіть могилу дружини, з якој життя до останньој краплі висмоктала пухлина. Він повернувся в рідні місця, сяк-так полагодив своє обійстя, завів сяке-таке(аби не вмерти з голоду) хазяйство та й жив. На цьому хуторі, забутому серед лісу, недалеко від штучного міні-моря, більше нікого не було, обійстя позаростали, мародери вже давно вивезли все більш-менш цінне і панувала майже одвічна майже гармонія.
Дід Петро час від часу, коли ногу трохи відпускало, ходив рибалити на водосховище, що було за кілька кілометрів, вузенькою стежечкою через ліс і заболочені луки. Так було і цього дня. Попоравшись і поснідавши, він узяв рибальські снасті і почвалав у бік водойми, збиваючи росу з високој трави својми старими потрісканими чобітьми. Захаращений гілками, чагарниками і бур'янами ліс уже прокинувся і вітав рибалку тривожним шепотом. Цього дня обійшлося без несподіванок. Не те що минулого разу, коли зовсім недалеко на стежку вийшло якесь дивне створіння, схоже чи то на собаку, чи то на лиса, але з рідкою довгою колючкоподібною шерстю на спині. Воно на мить затрималося, обнюхало повітря, подивилося на діда і, нащастя, швидко зникло в кущах. Певно, те химороддя було продуктом нового витка еволюціј серед диких і колись свійських звірів.
Мабуть, дуже любило радянське керівництво Украјну, бо як ще пояснити рясне розміщення тут таких специфічних об'єктів і технологічних процесів. Не інакше як хотіли передати украјнському народові найкращі досягнення радянськој науки. А ще те саме керівництво дуже співчувало украјнському селянству. Тому з метою його визволення зі споконвічној залежності від землі й було затоплено і забудовано стільки чорноземів. Видається дуже ймовірним татарське походження певној частини науковців і керівництва Російськој імперіј та СРСР. До такого висновку можна дійти, аналізуючи јх вдалі намагання стерти з лиця землі козацькі поселення на Дніпрі. Мабуть, то все помста нащадків кримського хана, ображеного листом від козаків.
Але то справа давня і дізнатися всю правду немає можливості. А от що радянське керівництво дуже-дуже дорожило Украјною- це факт. Навіть сама думка про те, що до Украјни прийдуть інтервенти була для нього гірше укусу каракурта. Тому щоб зупинити можливе вороже вторгнення і була створена Кијвська гребля, в разі знищення якој ліквідовувалася вся інфраструктура нижче за течією. Цей шедевр фортифікаційного мистецтва до того ж ще й електроенергію виробляв, що взагалі є майже дивом, враховуючи енергоємність радянського оборонного комплексу. Минали роки. Інтервенти, налякані чи то можливістю зустрічі з кузьчиними родичами, чи то черевиком Микити Сергійовича, чи то ще чимось, боялися й близько до Украјни підійти. А керівництво в Кремлі старіло. Одним із наслідком цього став склероз. Там наче забули про Кијвську греблю і јј призначення та намагалися збудувати найбільше всього поближче до Дніпра, зокрема й АЕС...
'Хай буде мирний атом робітником, а не солдатом'- це гасло уособлює весь радянський склероз не лише щодо греблі, а й щодо ядерного меча, який кувала найкраща і найбільш мирна крајна.
Але то вже інша історія і до цього дня вона не має прямого стосунку.
Дід Петро, дійшовши до улюбленого місця риболовлі, сів на повалену вербу, закинув снасті та задумливо втупився у водяне дзеркало. Було ще досить рано, з води піднімалися убогі жмутки пари, а голодні комарі намагалися поснідати, поки спека не позаганяла јх у траву. Кінець липня цього року був незвично засушливим, навіть по мірках прогресуючого глобального потепління. Водойми обміліли, навіть ліс, який зазвичай тримає в собі сиру прохолоду, і той хворобливо схилив пожовклі віј до потрісканој землі. Просидівши зо дві години і нічого не впіймавши, Петро почав сердитися. Його любов до рибалки як первісного єднання з природою не настільки велика, щоб змиритися сьогодні з відсутністю такој смачној добавки до скромного раціону. Але те, що трапилося, примусило його забути і про рибу, і про хвору ногу, і взагалі про все. Вода почала відступати. Поступово все більше і більше площі води перетворювалося на рідке болото, в якому незграбно борсалися водяні мешканці.
Дід з широко розплющеними очима зачаровано дивився на зникаючу воду, намагаючись знайти цьому більш раціональне пояснення, аніж кінець світу. І таки знайшов.
Він був правий. Причина була в греблі Кијвськој ГЕС. Це потім ціла купа зарозумілих вчених і злодійкуватих чиновничків, які нещодавно пророкували каскаду ГЕС багато десятиліть безпечној роботи, будуть шукати об'єктивні причини катастрофи. А зараз ревучий потік, розширюючи собі дорогу і доруйновуючи греблю, мчав униз по течіј закованого Дніпра. Канівське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське водосховища зруйнувалися під натиском водној могутності, виконавши заповіт радянських вождів і таки вирвавши майно трудового народу з пазурів капіталізму.
Украјні пощастило. Чи то завдяки щільній забудові, що погасила енергію удару, чи то через рівнинний рельєф, чи то через аж надто засушливе літо, і, звісно, завдяки оперативним діям працівників Каховськој ГЕС, але Запорізька атомна станція не була зруйнована. На цьому фоні сотні тисяч загиблих і поранених, 'другий Чорнобиль' через поширення радіоактивного мулу і мільярдні збитки були лише ще однією, але не останньою, сторінкою в історіј украјнського народу.
Про це все дід Петро міг лише здогадуватись. Він повільно шкутильгав додому і розмірковував, чи доведеться йому ще коли-небуть јсти рибу...
