Хай читача не дивує відсутність згадок про далмарські історичні постаті у цей відтинок часу – місцева шляхта цілковито потурчилася (“скурвилася”), а народ, як завжди й усюди, мріяв про таємничого визволителя (це простіше, погодьтеся, аніж робити щось самому), яким став легендарний Славолюб Гаркушевич, що за сказаннями грабував багатих, нищив убогих, паплюжив мечеті, плюндрував церкви і палив села, а, отже, був народним героєм. Балади про його походеньки зараз співають на святах і, особливо, похоронах. Цілком імовірно, що ця постать казкова, але не раджу висловити таке припущення у присутності далмара – гіршою образою для його національних почуттів буде тільки натяк на те, що Гаркушевич, насправді, був угорцем на ім’я Хуньяд Янош, але, для вашого блага, негайно викресліть з пам’яті це прокляте прізвище!
Не варто скидати з рахунку і той факт, що від османського вторгнення таки була користь: мусульманам були абсолютно байдужі християнські теологічні суперечки, тож у Далмарії знайшли прихисток богумили, яких під назвою альбігойців мало не усіх спалили на вогнищах у католицькій Європі ще за часів Данте. Єретики-богумили непомітно стали невід’ємною частиною нашої культури, і вже не дивина наявність таких людей як я – дитина від богумила-батька та православної матері.
Так було “за туркешів”. Врешті-решт, Імперія почали гнити, нишком до Істанбулу від’їждала “далмарська” шляхта (звісно, не з порожніми руками), народ по інерції виплачував харадж, але прийшов час, коли за даниною ніхто не приїхав. І знову Далмарія побачила на дорозі невідому річ – “державну незалежність”, але поки країна міркувала, що з оцим несподіваним дарунком робити, його підібрала східна сусідка Сербія. У століття світових війн, атомної зброї та гамбургерів Далмарія стала Західною Сербією, населеною західносербами з єдиноправильною православною релігією. Далмарія, далмари і богумільство, здавалося, тепер уже назавжди викреслені з історії людства.
Почалася і скінчилася Перша світова війна. Виникла Югославія. Обережні спроби недобитої інтелігенції з’ясувати ідентичність своєї нації закінчувалися путівками у в’язниці – королівство не терпіло навіть натяку на сепаратизм. В одному такому санаторії хорват-комуніст Йосип Броз (тоді ще не Тіто) зустрів якогось не відомого історії далмара, який подарував майбутньому диктаторові пачку цигарок. Науковці сперечаються, що спонукало далмара на цей нечуваний акт щедроти, втім, на мою думку, далмара мали повести того ж дня на страту, тому, щоби цигарки не дісталися тюремникам, він вирішив віддати їх задурно першому-ліпшому ув’язненому. У своїх мемуарах Тіто наводить діалог, що відбувся між ними:
“– Тримай! – з якоюсь дивною гримасою незнайомець простягає мені пачку з цигарками, – Австрійські. Ти і не уявляєш, як я їх дістав.
– Дякую, – кажу я і уважніше прислухаюсь до його мови, в неї відчувається якийсь акцент. – Ти словенець чи македонець?
– Далмар! – відповідає той, і, бачачи мій подив, додає, – Західносерб по вашому.
Кількох хвилин, перед тим, як його увели тюремники, вистачило мені, щоби дізнатися про цей дивний народ, який монархічно-капіталістична верхівка країни щосили намагалася знищити. На обгортці цигарок далмар намалював нігтем контур Югославії і позначив кордони неіснуючої тоді Далмарії. З гордістю можу сказати, що завдяки своєму патріоту Далмарія у цих межах тепер є рівноправною республікою у складі нашої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія”.
Ілюзії братерства націй у межах Федерації вистачило лише на десять років по смерті Тіто. У 1990 році( почалася громадянська війна для одних, національно-визвольна боротьба для інших(події на, яких не особливо хочеться загострювати увагу). У кожному разі, Далмарія відчула на собі й рев бомбардувань, і етнічні чистки, і, як заключний акорд, окупацію військами ООН. Нарешті державна незалежність була здобута, і відкараскатися від неї вже було годі. Останньому факту я особливо радий.
