- Цього сонячного ранку його життя мало б змінитися, - сказав один ангел іншому.
- Але знову ні?
- Ні.
- І що ж сьогодні?
- Брудна ганчірка, - сумно посміхнувся ангел. – Якби ти знав…
…Він просто йшов вулицею, дивився під ноги або розглядав оманливі вітрини українських крамничок і думав про своє. Про невиплачений кредит за холодильник, розтягнену вчора на тренуванні зв’язку, а ще про зв’язку ключів, яку примудрився десь посіяти, сам не знаючи як і коли. І де тепер їх шукати?
Але в одну коротку мить усе це перестало існувати. Зблиснуло і зникло, розчинилося в просторах часу. Він побачив Її. Щось вона робила там, по той бік вітрини невеличкої другосортної цукерні.
Її посмішка заворожувала.
Витончені червоні вуста складалися магічним чином у солодкий рум’янець весни, що панувала зараз на вулицях міста.
Можливо, це й справді весна безжально вдарила йому в голову щойно, накинувши свої довжелезні нахабні ручиська на наївну молодість. Але для нього це не мало жодного значення. Тепер тільки Вона. Лише б дивитися на неї. Стояти просто посеред вулиці й дивитись, і не відводити погляду, не відпускати її посмішки, її очей.
Невинна, відверта посмішка, щирі веселі очі… не міг побачити з такої відстані якого кольору тих два яскравих діаманти, але їхній живий блиск угледів відразу.
Чорне, як ніч, хвилясте волосся вільно спадало на плечі та й нижче – довге й розпатлане, наче в самої відьми. Біла від ніжності шкіра вкривала нахабно, просто непристойно звабливе тіло. Чи то йому тільки так здалося?
Її щира посмішка, невинні очі, відьомське волосся і відверто красиве тіло манили до себе, схопили його серце в тугі обійми і все ніяк не думали відпускати.
Не міг зрозуміти, чи то справжній ангел спустився з небес, чи то сам диявол відправив до нього свою підопічну – ким би не була ця Богиня, Діва, Фея, Демониця, але вже точно не звичайна українська дівчина, - вона була прекрасною.
Він знав, що тепер готовий піти за нею будь-куди – чи то в глибоке пекло, чи то в розкішні райські сади – лиш би попросила. Тільки б дозволила йти поруч, дивитись на неї, посміхатися їй, нести її на руках, чи то стати килимом для її тендітних біленьких ніжок – усе б зробив.
Стояв, як бовдур, посеред звичайної вулички, де всі вічно кудись поспішають, когось зачіпають, у когось перепрошують та й прямують собі далі. Стояв і посміхався дурнувато й блаженно. Не міг зрушити з місця, та й чи хотів взагалі?
А Вона, натомість, рухалась. Цей короткий помах рукою – такий м’який, доброзичливий, граціозний, наче в балерини, і водночас нестримний та живий – манив його навіть більше за посмішку.
І врешті він не встояв.
Ледве переступив з ноги на ногу від хвилювання й блаженства водночас, що злилися тепер в нерозривний енергетичний згусток десь глибоко-глибоко в його серці, змушуючи бідненьке калатати дико й нестримно. Отак, відчуваючи себе неповороткою, та й взагалі нерухомою, діжкою з медом, перевалюючись, підійшов до вітрини, за якою посміхалася його Богиня, і блаженно помахав їй рукою.
Дивлячись щасливими щенячими очима на її невинне обличчя й звабливе відьомське тіло, не зміг втримати себе і притулився усім незграбним корпусом до вітрини. Наче думав, що скло тільки примара, і тільки Вона тепер єдина нерушима істина світу.
Та щось у тій істині перемінилося.
Чи то від переляку, чи сміху, а то й просто через необачність, помітивши перед собою (та й чи можна було таке не помітити?) незнайому фізіономію юнака, чия слинява посмішка розплилась, наче медуза, склом, дівча вронило брудну ганчірку, що нею раніше сяк так витирало вітрину і відсторонилася трохи назад від дивака по той бік скла.
«Дивак» і собі відійшов трохи поодаль, помітивши переміни на її обличчі. Відчув себе ошуканим. Досі перед ним світилася, парила в невагомості Богиня, Діва, Демониця, а тепер стояла приземлена й прикута до землі звичайна собі дівчинонька.
Брови на її обличчі зморщились та й чогось, ніби, погустішали, на тонкому білому носі з’явилась чудернацька гордієва зморшка, а тонкі червоні вуста, ці пелюстки, що, здавалося б мали нашіптувати поеми білому місяцю серед літньої ночі, скривились тепер у якусь безформну пляму на худорлявому, обтягнутому молочною шкірою, обличчі. Очі раптом втратили живість, а спалахували лише лихим вульгарним вогнем. Тіло здалося надто оголеним і худим, щоб зберегти звабливість.
«Ні, це не може бути вона!» – думав «дивак», але довгі розпатлані коси лишились незмінними.
«Відьма!» - люто прошепотів він. І доки «відьма» піднімала з підлоги втрачену ганчірку, поспішив ганебно капітулювати з місця подій – назад, до холодильників, втрачених ключів і вічних пошуків чогось, що мало б змінити життя.
- Сумно… - тільки й промовив ангел.
- Еге ж… сумно…
…а чортеня на «диваковому» плечі тихо посміювалось…
