На цьому закінчується напівміфічне буття Далмарії і починається, власне, її історія. А історію, як відомо, роблять історики (тоді – літописці), яких далмари не розуміли і вважали за “надто вумнічкі” (за тодішньою вимовою). Ображені літописці зазвичай мігрували у сусідню Сербію і писали східним братам їхню ж історію. Зворушені гостинністю сербів далмарські літописці прищепили цьому варварському народу шкідливу хворобу panserbismus vulgaris, описуючи всі довколишні нації як напівсербів, недосербів, колишніх сербів і майбутніх сербів. До останніх вони зараховували усіх християн світу. Щодо того, чи можна вважати мусульман майбутніми сербами, точилися жваві схоластичні дискусії (з використанням розпеченого заліза, відтинання кінцівок та інших засобів переконання), які були призупинені лише з поразкою при Косовому полі.
Дитинству нації положила край османська цивілізація. Видатну роль у долученні далмарів до скарбів світової культури стали етнографічні експедиції османів вглуб краю. Там, в Аллахом забутих селах, героїчні аскери знаходили й забирали із собою в Турцію місцевих хлопчиків, перед якими поставала блискуча перспектива стати вояком Османської імперії, побачити світ, здобути шану і померти або смертю славною на полі бою, або тихою у подарованому султаном маєтку. Єні чері – нова душа – так поетично називали османи це юнацтво. Втім, і тут далмари проявили «найгірші» риси своєї вдачі – родини чинили опір аскерам і підбурювали народ на озброєну боротьбу проти своїх законних правителів, не розуміючи у своїй впертості, що завдають цим шкоди майбутньому своїх же синів.
Та культуру неможливо спинити! Османські урядовці були неперевершеними каліграфами, вони обожнювали письменство і дослідження. Таким чином, вже за кілька років по довгоочікуваному усіма прогресивними силами світу возз’єднанню братніх(над терміном «братні», який використовувався у деяких документах, що збереглись до нашого часу і досі точаться суперечки ) османського і далмарського народів геть уся територія Далмарії була досліджена і описана. Особливу увагу османи приділяли описам майна, за якими можна судити про ступінь заможності далмарських багатіїв, які, через нез’ясовані обставини, загадково зникли, залишивши новим хазяєвам країни свої володіння.
Далмари якось навдивовижу швидко пристосувалися до нового порядку: жили, господарювали, навіть у 1396 році ходили під Нікополь на боротьбу проти хрестового походу, а на початку ХV століття разом з усіма північними Балканами нервово прислухалися до гамору, що його вчинив був у Малій Азії Тамерлан, і з полегшенням зітхнули, коли минула загроза, що вони стануть незалежною країною. “Новий клопіт, по що він нам – туркеши є, нехай тут з нами будуть поратись...”, – думка далмарського інтелігента, зафіксована у джерелі знання про ту добу, турецькому літописі невідомого автора “Фікірсізлік кітаби” (“Книга божевілля”).
Далмарія була оголошена звичайною провінцією (віляєтом) з центром-резиденцією істанбульского намісника у Планіні, що породило й досі не вщухлу колотнечу між мешканцями Далмара і планінцями на тему: чиє місто головніше. У кожному більш-менш великому містечку османи тримали гарнізон. Під час вторгнення на схід Імперії Тамерлана перелякані далмарські османи нашвидкуруч віддали в оренду венеційцям порти Моравічкі і Ветарічкі. Проте тамерлани приходять і уходять, а міста залишаються. Імперія була поновлена, отримані за оренду гроші кудись зникли (це ще одна із загадок османського правління в країні), венеційці прибули ледь не з усім своїм флотом і відмовлялися переглядати умови своєї дислокації в портах. Міста бралися в облогу, захоплювалися, відвойовувалися, аж поки не занепала сама Венеція. Далмари, маючи клепку в голові, трималися осторонь від усіх цих героїчних штурмів і оборон, унаслідок чого, населення Моравічок і Ветарічок тепер складається переважно подолмарених(вибачте за вислів) італійців і турків з номінальною далмарською адміністраційною владою.
Причин для тертя між османами та далмарами меншало щостоліття. Взаємини загострилися лише один раз за всі п’ять сотень років. Річ у тім, що після падіння Візантії османи перебрали у греків разом з розвиненою культурою і супутні шкідливі звички, до яких належало й модне тоді “педерастію ”. Султан, а слідом за ним і ціле його оточення, запав на привезених з Далмарії екзотичних, витончених юнаків. Придворний поет Месіхі склав свій славетний “Шехр енгіз” (“Фурор у місті”) саме на честь сорока шести далмарських парубків, за якими він підглядав, поки вони купалися у Золотому Розі. Пізніші втручання неосвічених цензорів викривили текст видатної поеми, і горде ім’я далмарців було стерте з її сторінок. Цей Содом припинив лише гарем – саме під його тиском на візирів, було зорганізовано постачання свіжих жінок для султана десь з-над Дніпра(кажуть то були дивної краси роксоляни). Батьки далмарських юнаків теж вигадали свій оригінальний метод боротьби з османами-ласолюбами. Вони виховували синів неохайними і брутальними (“даби туркеш не спокусився”). У підсумку, далмарів більше не брали в яничари, а нас, їхніх нащадків, і дотепер вважають найхамовитішим народом Балканського регіону(та хіба тільки його).
(далі буде-де)
