Десять років і п’ять місяців до…
Тільки-но вийшло сонце. Мабуть… Непомітно в таких хащах лісу, чи вийшло вже сонце, чи ще ні. Але півні співали ще десь два кілометри назад. Чи, може, і двадцять – хто його знає? Ми швидко йдемо стежиною лісного звіра, петляючи поміж глибокими ярами, болотистими трясинами, природними обвалами, збіднілими селами, закинутими залізничними станціями, розбитими дорогами. Необхідно пересуватися лагідно, мов до коханої, прудко, мов рись, безшумно, мов тінь.
Літній ліс починав прокидатися. Згадується, як ще в далекому дитинстві ми грали війни, пухкаючи з старанно витесаних дубових рушниць – тепер вже ліс не є таким таємничим і великим, як тоді, тепер він є другом і домівкою. Голосними будильниками заскреготали грачі, запіяли солов’ї. Починався новий день для всієї країни. Лише в нашому курені він закипів ще в десять годин минулого вечора. Дійшла звістка, що про наш табір пронюхали спец. органи – необхідно було негайно змінити місце дислокації. Вороги наші не баряться – враз постане армія на чолі з танками. На битві ніколи на баряться – враз постане смерть на чолі з ангелами. Хоча війни як такої не було...
Була! Та ще й яка війна! Але не гласна… Сьогодні вже не забуте Середньовіччя, коли стіною на стіну виходило два війська, не перша і не друга світові, коли знаєш, що там фронт, там ворог, а тут свої. Захищай своє. Ні, тепер б’ють у спину – більша ймовірність вбити. Наші верхи дбають про листівки, газети, діалоги з рідним народом. Наші зв’язкові дізнаються в селян, міщан про сили противника, а ми йдемо і знешкоджуємо останнього. Ворог робить все аналогічно, тільки більш „стратегічно”: ловлять язика (або першого ліпшого, чимось на нього схожого) і бомбардують, беруть у кільце танків курінь. Інколи він робить ще нахабніше: одягає своїх солдат, - теж невинних юнаків, - в наші однострії та дає наказ зґвалтувати, спопелити яке-небудь селище побіля бісу – мовби наших рук діло. Для істинності переодягають пару трупів у свої владні уніформи. А верхи їхні користуються не відвертими листівками і демократичними газетами, як ми, а гаслами єдиного непохитного вождя, страхом перед засланням, концтаборами…
Несподівано наша колона зупинилася. Зв’язковий почав розглядати щось в своїх потертих картах. Ні, ніхто і не подумав би, що він зблудив. Просто, мабуть, не так легко провести своїх братів по духу перед самим носом засади і намагатися не дати їх у руки ненаситної смерті. Слава цим хоробрих юнакам, що зважились взяти на себе тягар вести нас дібровами лісів, здогадуватись про ймовірну атаку ворога, початок блокади… Звичайно, це не так морально важко, як бігати з рушницею, вмиватись кров’ю, бачити уві сні погляд вбитого тобою солдата – худого хлопця з карими очима, наскрізь набитого міфами щасливого завтра і вірою в утопізм, в яких ми були багатоголовими Церберами. Та хіба ж міфах справа?!
Скориставшись хвилею перепочинку я схилив автомат на молодий граб, сам присів збоку й обперся об нього своєю ниючою спиною – приємно відчути слабість м’язів у ногах, забути на мить про минулий і майбутній біг. Я підкурив цигарку, піймав у легені хижого птаха нікотинного диму. Товариші теж порозлягалися під деревами, дехто цілком розкинувся на свіжій ранковій землі.
Літній ліс. Все, як у дитинстві, коли тебе сусід Володька вже застрілив – тепер ти повинен лежати, поки не виграє одна з воюючих дерев’яними рушницями сторін. Лежиш і прислуховуєшся – а хто ж переможе? Чи буде нашою перемога? Незабаром треба бігти додому на обід, щоб неньо не сварили. Теплий літній ліс.
Ноги наскрізь промокли від роси, але однострій ще був сухим – це головне. Інколи, бувало, йдеш під холодним дощем, наскрізь пронизаний шпагами Зевса; або повзеш по-пластунськи океаном снігу, тягнучи за собою автомат, і прислуховуєшся, чи не чути в свисті вітру криків сполоханих солдат, чи не помітили тебе, чи переживеш цей день.
Але все це спогади. Жахливі спогади. Зараз було добре. Павук голоду ще не прокинувся. Вечором, перед виходом ми напхалися якоюсь кашею. Тому спи, мій павуче, спи ще трохи. Встигнеш ще сплести свою павутину, в яку залетить кишечник, ноги, а тоді й знесилена голова.
Я шепотом розмовляв з сусідом по цигарці про причину такого поспіху нашого куреня. Достовірних фактів не було, але ходили чутки, що хтось з наших чи то продався, чи то попався в руки ворога, а в результаті за нами женеться полк прекрасно вишколених солдат. Цілий полк на нашу вимучену і так поріділу за останній тиждень дивізію. Виграти бій було марною справою. Хоча, згадуючи той же бій під Крутами, де три сотні гімназистів з піснею на устах вийшли проти цілої армії, і тим самим вписали свої імена в гімни, розумієш, що не з кількості вбитих з твоєї гвинтівки будується наша справа. Наша справа змочена кров’ю, але не потоплена у ній.
Говорили ми з приятелем пошепки, бо голосно вести себе було заборонено в цілях безпеки – ми й самі часто визначали місцезнаходження ворога по голосу, ліс дозволяє все почути. Ще новий знайомий переказав мені, що попереду нас ймовірно очікує засідка. Тому, якщо сьогодні фортуна не втрафить в руки нашого зв’язкового, то не обійтись без бою. Не обійтись без поразки.
І справді не встиг я перепочити й дати хоч трохи розм’якнути замученим ногам, як довелося знову брати в мозолисті руки автомат і, ставши в стрій, рушати далі. Потрібно було йти, не даючи волі своєму слабкому тілу, щоб встигнути. А куди? Чи то в сусідній, - рятівний для нас, - курінь, чи то в могилу. У кожному з наших сердець горіла надія на власний порятунок, але вона була дуже мізерною поряд з багаттям гасла: „Здобудеш батьківщину або згинеш у бою за неї!”
Через дві години ми таки попали в засідку. Близько третини наших товаришів впали мертвими на сиру землю, навіть не збагнувши з якої сторони стріляли. Застрекотіли у відповідь наші автомати та поодинокі гвинтівки. Де-не-де спалахували феєрверки ручних гранат. Долинув наказ від нашого курінного негайно всім відступати назад – ворог кинувся у наступ. Я разом з трьома нашими опинився перед самим носом осатанілих від перемоги солдат з протилежного табору. Відступати було рівноцінним пострілу в спину. Один із наших спробував під моїм прикриттям відповзти, але всього за кілька метрів від нашого валу його догнала вража куля.
На порятунок вже ні я, ні мій сусід, замурований разом зі мною в цій ямі, не надіялись. Зате з нашого місця можна було вдало вести погрозливу стрілянину по ворогам. Важливо було затягнути час, щоб дати кілька зайвих хвиль тим, хто все-таки мав змогу врятуватися, втекти з цього пекла. Я вбив чергою зі свого вірного автомата одного ворога, мій сусід вцілив ще у когось – тому лінія наступу застигла на деякий час на нашому валі. Лише кулі свистіли над головою. Визираючи з різних сторін, щоб не віддати своє життя так просто, й посилаючи сліпо вперед черги свинцю, я не давав висунутися солдатам з того боку фронту.
Несподівано зліва від мене вибухнула ручна граната. Про такий хід подій я й не здогадувався. Але ж хоча б кілька хвилин на втечу мені вдалося подарувати своїм друзям. А кілька хвилин у такій ситуації рівноцінні вічності.
На цій думці я втратив свідомість…
Вісім років і два місяці до…
Я сидів на своєму ложі – дерев’яній низенькій нарі, яка вже давно уся прогнила і трималась тепер лише на чесному слові. Крім неї в камері були ще чотири таких же нари – одна з них давно зогнила і представляла собою лише дошку на бетонній підлозі; отвору в куті, куди належало справляти свої нужди, і маленької решітки, через яку пробивалося проміння сонця – лише воно давало нам ще знати, що є інший світ. Світ, в якому можна ходити на роботу, любити ближніх, їздити на вихідні до батьків, обіймати дружину і сварити інколи діток – МОЖНА ЖИТИ.
Хоча насправді ця кімнатка, цей шматок простору розміром 34 (така собі невеличка кухня у побутовій квартирі), була найкращим місцем для нас в усьому цьому будинку. Інші кімнати, куди нас водили, де нас мордували, де заставляли підписувати різноманітні протоколи, зізнання, наклепи... Ця кімната була найкращою. І до того ж єдиною домівкою протягом вже стількох років.
Взяли мене в полон під час того бою. Я був без свідомості довго – зв’язали і відвезли. Хто пручався – розстрілювали на місці. Кажуть, дехто зумів все-таки утекти з тієї засідки.
А я? Я прокинувся, контужений вибухом гранати, – нічого не чую, в голові халепа, тіло кидає у жар. Прокинувся в цій кімнаті. Через кілька годин повели на допит. Лишень через добу мене принесли назад блідого, з переламаними ребрами, перебитими фалангами пальців і ранами на животі, обличчі. Через дві доби я прийшов до тями – перший раз поїв щось – юшку, слабо зафарбовану якоюсь кашею. Потім знову допит. Тоді сфальсифікований суд. Допит. Камера. Суд. Допит... Далі все звиклося. День за днем ми так жили і навіть не надіялись на щось інше.
Тому ця камера з її отвір-лятриною і ламаними нарами стала нашою домівкою. Ми прибирали її, вичищали від моху, від власної крові. Знаряддя праці виготовляли самими дивовижними методами чи з каміння, чи з битого скла, чи з шматка дроту, чи з звичайних ґудзиків. Цими знаряддями ми голилися, стриглися, зашивали форму. Раз на місяць нас водили в душ: натирали дустом і змивали його водою з пожежних шлангів. Так що ми були свого роду джентльменами – майже чисті, майже вибриті, майже люди. Прокидалися, їли і лягали спати по графіку – виховані джентльмени. Та найперше ми були родиною – спільне минуле, спільне теперішнє, спільне майбутнє –розстріл.
Кожного ранку, крім вихідних (так ми рахували тижні) відчинялися двері камер, і когось забирали на допит. Частіш за все їх через кілька годин вкидали назад побитими і без свідомості – ми ними опікувались; деяких приносили лише через пару днів у камеру – це були важкі тортури, і, зазвичай, більше двох тижнів ця людина не проживала; деяких назад не вкидали вже ніколи. Часто люди самі вмирали у камерах від різних хвороб. Марних надій про волю не плекав ніхто...
В мене рідних не було – були заслані у далекі концтабори ще в моїх 10 років. А ті, в кого і були рідні, дізнавались, що їхня дружина, брат, батьки також сидять у тюрмі. Можливо, в цій же.
Так йшли роки. Так вибивали зізнання. Так тривав суд. І ось одного дня...
Все йшло своїм ходом. Зранку ще двох витягли попід руки на допит. Потім забрали бідного Миколу, який вже більше доби застигав у камері – помер, бідолаха. Він давно вже схопив язву, близько тижня не міг їсти нічого, довго кашляв кров’ю перед смертю, а потім враз заспокоївся і заснув. Через десять хвилин Микола покрився темними плямами. Ми помолились за порятунок його вистражданої душі та накрили коциком. А що ми ще могли зробити?
Так що нас залишилось вдвох з усієї нашої родини – я і Грім. Не знаю, як його звали насправді, але для всіх він був Громом. Колись це був кремезний мужчина з військовим вишколом. За рік тюрми він похудав і пожовтів. Потім довго хворів запаленням легенів, але всім на диво вижив. Зараз Грім вже посивів, появились зморшки на його суворому обличчі, а що таке воля він давно, мабуть, забув. Грім часто повторював, що жалкує за дві речі, які не встиг зробити у житті: побачити розквіт батьківщини (він, як і я, воював добровольцем у партизанських загонах) і дивуватися сходом сонця на морі. Кажуть, що на тому світі тільки й балачок про море. Сьогодні Грім, як і завше цієї пори, стояв навколішки і молився за тіло і дух тих, хто знаходився цієї хвилі на допиті, хто терпить тортури. Я теж щодня молився за них. Ще просив позитивного результату нашої довгої та нерівносильної боротьби. Або щоб хоча б предки пам’ятали нас, наші муки – свою історію і гідність. За це ми молились. Взагалі, на війні й у тюрмі немає атеїстів, там усі вірять і моляться.
Але годинами стояти навколішки, як це робив Грім, я не міг. І тому зараз просто лежав і думав. Думав, як би я жив поза стінами цієї камери – сім’я, діти, вихідні на рибалці, відпустка в горах (мене завжди вражала велич скель, порив вітру і близькість неба). Але всі ці мрії здавались якимись туманними. Тобто загальна картина була ясно видна: щастя в серці, любов у очах, своя квартира, власний автомобіль тощо. Але деталі... Не було деталей.
Врешті-решт мені набридло думати, тим паче, що ніяких, навіть мізерних шансів для надії не було. Думати у тюрмі – шкідливо. Я спробував відірвати від молитви Грома, щоби хоч з кимсь поговорити, розвіяти важкі думи, але той не лиш відмахнувся від мене рукою. Тому я тихесенько, щоб ніхто з-за дверей часом не почув, почав наспівувати жваву пісеньку, щоб хоч якось піднести свій настрій:
Гей-гу, гей-га,таке то в нас життя.
Наплічники готові, прощай моє дівча!
Сьогодні помандруєм, не знаємо й самі,
Де завтра заночуєм, чорти ми лісові!
Гей-гу, гей-га, чорти ми лісові!
Прапор червоно-чорний – це наше все добро,
Червоне – це кохання, а чорне – пекла дно...
Тут почувся тихенький стук у стіну. Я підбіг до неї і став вслухатися в ці глухі удари. Так передавалася важлива інформація по всій тюрмі. Де вона бралася – невідомо, але всім було і цікаво, і необхідно знати це. Звичайно, використовували не “азбуку Морзе”, тому що в багатьох камерах були зрадники (правильніше: зрадниками були ми, а вони були героями народу – викривали наші змови). Часто зрадників виявляли зразу, але задля безпеки ввели, що був єдиний на камері “радист”, який знав алфавіт стуків, а вже саме він, вислухавши повідомлення через стіну, усім чи лишень вибраним своїм співжителям окремо розказував – на свій розсуд.
Я вислухав до кінця рівномірне постукування... І радісно накинувся на Грома, повалив його немічне тіло додолу і передав звістку: “радійте оголошену глобальну амністію.”
5 років і 7місяців до...
Народжувалась весна. Танув обридлий сніг, стікав струмочками у ріки, пробуджені дерева порозпускали бруньки, повітря наповнилось, мов вином, співом прилетівших із вирію птахів, люди носили для своїх рідних проліски з лісу. Та скидати зимовий одяг було ще зарано – зрадлива пора, можна захворіти.
Позабулась уже тюрма. Лише інколи вона нагадувала про себе глухим кашлем чи різким болем у нирках. І ще снами. Здавалось, ніколи не забуду тих років, що прожив на грані життя і смерті у тюрмі, але подібно до цієї ж весни, я розцвів. Розтали в мені сніги злоби, але розпустилися бруньки надій. Після воріт в’язниці я довго ходив з портфелем своїх речей містом і радів. Радів, що бачу цей світ – білий світ, а не звикле камерне пекло. Та потім я ще близько півроку не міг відійти від шоку волі. Згодом все стало на свої місця, а пам’ять витерла рядки тортур і судів.
Родичів у мене не було. Залишилися тільки друзі, які вижили. Небагато їх залишилося. З самого початку ми разом ночували на вокзалах. Потім все-таки зняли якусь квартирку на трьох. Довго шукали роботу – не бажали приймати “зеків” на висунуті вакансії. Неважливо, чи сидів ти за вбивство, чи за строфи своїх віршів – все рівно ті заплямований на все життя. Але після довгих пошуків я таки влаштувався на завод, де не знали, хто я і звідки, й отримував хоч якийсь ламаний гріш.
Люди намагались не зачіпати мене (як і всіх нас), дивуючись нашому націоналізмові, нашій фанатичній любові до країни. Більшість з них, щоправда, плутали націоналізм з фашизмом, вважаючи, що ми – ті вандали, які бажають повторити расизм, ненависть, імперіалізм. А ті, хто і не дивився на нас зверхньо, не показували своєї приязності теж, щоб не опинитися на нашому місці – місці єретиків. Бувало, виконуєш свою роботу і розмовляєш з кимсь, зав’язується бесіда, але тут опа! Йде хтось з начальства чи інспектор – і біля мене вже пусто. Наче й не говорив я ні з ким.
Але були... Були люди, що хотіли волі. Волі для себе і своєї держави. Вони виходили на мітинги, вимагали суверенітету, випускали пресу, вивчали свою історію і право, знову виходили на мітинги, беручи з собою вже сусідів. Колись, в часи моєї молодості це би не подіяло. Нас би просто посадили в газові камери, щоб не витрачати свинець. Тому ми й змушені були брати до рук гвинтівки, листівки і йшли... Йшли підривати склади ворожих боєприпасів, йшли роздавати сторінки правди землякам. Зараз наші методи вже би не подіяли. Якщо б сьогоднішні націоналісти взяли до рук зброю – їх би просто назвали терористами і організували ловлю. Тепер необхідно було боротися дипломатією і терпінням. Колись, йдучи нічним зимовим лісом на рейд, ми мріяли про ці часи... Але були тут і свої пастки...
Сам незчувся, як попав у ці лави, лави людей-борців за батьківщину. В основному тут була молодь – запальна молодь, але ж верхівку в своїй більшості складала еліта – сива врівноважена еліта. Я їх підтримував і невдовзі звик до такого способу боротьби – спокійної боротьби. Я теж любив неньку.
Сьогодні я прогулював роботу. Передзвонив і сказав, що зловив мене живіт. Насправді ж я взяв квиток у столицю. Всі ми, хто був у лавах борців, взяли квиток у серце країни. Завтра мало відбутися читання і голосування за новий проект – “Проект Декларації Про Суверенітет”. Так, це сталося. Нарешті наші депутати зважились на це. І це повинно статися! По-іншому не може й бути!
Я стояв навколішки, як у тюрмі, і молився... Молився за нужденних і страждущих, за братів і сестер, за себе й за народ. Я часто думав: Чи згадає нас цей народ потім? Чи попросить у Господа за душі тих, хто бігав з автоматом, лежав у багнюці, стояв до кінця, отримавши кулю? Чи покладе вінки на могили тим, що сиділи у в’язницях, тліли в концтаборах, висихали на каторгах, терпіли тортури, помирали ще до суду? Чи будуть пам’ятати тих, що стояли лютою зимою на мітингах, писали палаючі строфи, розносили людям власну історію, розкривали очі сліпим, гукали виборювати рідне? Кожен задавав собі такі запитання. Але відповідь була невідома. Відповідь дадуть наші діти. Хоча надія жевріла.
Я почав перевіряти свої речі: чи не забув чого? Ні, все взяв. Світло й газ в квартирі вимкнені. Документи маю при собі. Квиток теж. Залишилось дочекатися назначеного часу і йти на вокзал.
Важко мені було зрозуміти, чим націоналісти різняться від патріотів. Перших звикли вважати синонімом до фашистів, терористів, до других же належали всі, хто тільки може сказати: “Так. Це я!”. В серці відчуваєш цю різницю, але чітку грань між ними провести важко. Пробував заглянути в словник, тлумач – там ці поняття ще більш розмиті, ніж загальноприйнята думка. Мені сподобалося порівняння (вже не згадаю, ким дане): Патріотизм схожий до подружжя з нелюбою жінкою, націоналізм же схожий більш до справжнього кохання – чи в шлюбі, чи без нього. Справді, жінка готує тобі обід, шиє носки, ти заробляєш гроші, читаєш газету – симбіоз. І ти вдячний, що така жінка-країна в тебе є. Але якщо ти кохаєш її, то ти зробиш все для цієї дівчини, щоб вона була щасливою – навіть життя віддаш. І не важливо, чи вона тобі штопає носки, чи кому іншому; головне, що її не топчуть, не ґвалтують, що в неї є люблячий чоловік (чи ти, чи хто другий – існують же націоналісти закордоном), що в неї є прекрасні та вірні діти. І є завтрашній день. Від цієї лиш думки тобі щось гріє серце. Тоді ти вже не просто патріот. Ні, ти не просто подружній чоловік без почуттів... Не просто...
Стукіт в двері квартири – мабуть, це Віктор, мій сусід. Він разом зі мною вариться в цій гарячій каші, він теж у лавах борців. І звісно ж взяв квиток у столицю на сусіднє зі мною місце. Теж хотів бути присутнім на світанку батьківщини. Він теж патріот... Чи націоналіст, хоча й доволі ще молодий.
Справді, це був Віктор. Я й забув, що ми домовились виходити разом – посидимо, побалакаємо перед дорогою. Вдвох веселіше. Віктор стояв уже з чемоданом. Я взяв свою сумку на плече, вже стару й потерту, але мною улюблену, зачинив двері, і ми пішли. Пішли разом на вокзал. В грудях палав Дух. Не слави. Але Дух Віри.
Завтра – великий день.
2 дні до...
Я вийшов з офісу і почимчикував до автомобіля. Свого автомобіля. Сів у салон, прогрів двигун і поїхав. Туди, куди очі дивляться – зневірився я уже в усьому.
Тоді, тих далеких 8 років назад ми довго стояли в напруженні біля парламенту, тряслись наші руки. Але вже за кілька годин радісно стрибали один на одного і сміялися, мов діти. Так, був виборений СУВЕРЕНІТЕТ для нашої неньки. Тепер я, він, ми, весь народ – всі були справді вільними громадянами – синами. Тоді вже пішов закон за законом, реформа за реформою, все змінювалось і, як здавалось, на користь.
Але... Так лише здавалося. Насправді верхи піраміди залишилися тими же. Під іншими лозунгами вони знову вели народ у прірву. І низи піраміди були тими ж – з закритими очима і божевільною радістю йшли у цю прірву. Знову був взятий курс на світлий рай, але вже не дорогою Маркса і Енгельса, а трасою Хмельницького і Грушевського. За демократію! За незалежність! За сліпий народ! Під натиском людей була прийнята рідна мова державною, була прийнята справжня історія достовірною, єдиний прапор затвердили...
Але “добра” сусідня держава не хотіла втрачати такий ласий шматок, як територія нашої держави. І тому правдою і неправдою вівся наступ на тільки-но прийняте і ще не прижите. Чомусь зразу ж пропали фінанси для виплати зарплат, пенсій, стипендій. В результаті збідніли комунальні послуги, дороги, навчальні заклади, та ж екологія. Всі зразу ж відчули, що тоді, до суверенітету країни, жилося набагато краще. Полилось лайно на голови тих, хто був ініціатором незалежності. А політики все обіцяли, що ми зможемо, ми виберемось з цієї халепи. Що зараз ще не найгірше. Так, справді ще не найгірше. Я вже бачив найгірше.
Переді мною все це розвивалось, пліснявіло, а мені ставало моторошно. Президент і депутати нагло викрадали (навіть просто брали, не боячись ні суду, ні Бога) гроші збіднілого народу, користуючись ще не встановленою правовою системою, яку ніхто і не збирався встановлювати, і показували пальцем на іншого, але ж теж політика. А хто з них що вкрав і що зробив – ніхто уже цього не знав. Сусідні держави, протягуючи псевдо-руку допомоги, забрали маніпуляціями собі усе повністю ядерне озброєння і єдиний флот, залишивши тим самим нашу країну без армії (залишилась, звичайно, гола піхота і жменя поржавілих танків). Вже були зухвалі спроби забрати в нас стратегічно розміщений острів, тим самим порушивши внутрішні кордони. Було прийнято державним слово “товариш” взамін на століттями вживане “пане”. Розглядалась можливість запровадити другу державну мову – сусідньої держави знову ж... Так йшли справи. Все гірше і гірше. Люди розчаровувались, рівень життя падав, народжуваність зменшувалась.
Із заводу мене вигнали. Начальник прийшов і почав на нас кричати, всіх “строїти”. Я ж ніяк не строївся. Тоді він обізвав мене буржуазним фашистом, чого я не витримав – зламав йому щелепу. Можна сказати, що добровільно звільнився. Потинявся я біля року без роботи – ні на яку вільну посаду не брали людину з кримінальним минулим. А тоді разом з Громом ми зібрали всі наші скудні заощадження і відкрили власну справу – або пан, або пропав. Наше маленьке приватне підприємство довго бомбардували податківці, пожежна охорона і місцева влада, але в кінці кінців ми з ними зійшлись на тарифах взяток і всі зажили в мирі між собою.
Через чотири роки у нас з Громом вже була своя секретарка, факс, персональні комп’ютери, офіс в центрі міста, свої “іномарки” – розжились на славу. Звичайно, не так, як це показують у серіалах – ми обійшлись без пострілів і “пальців веєром”. Насправді більше неприємностей було з тими ж податківцями, ніж з місцевим криміналітетом, що пух з жиру і вибив неймовірні суми за своїми абстрактними законами життя. Насправді на кожного „крутого” найдеться ще „крутіший”. Але я думав, Грім ризикував, і у нас щось вийшло.
Інколи ми сиділи в барі і згадували роки тюрми, часи війни. Потім напивались. Напивались від того, що наші старання, а чиїсь і життя нічого не дали. Багато людей проклинають минуле і нас, не кажучи вже про вічну пам’ять своїх героїв, про молитву за страчені душі. А головне: батьківщина і далі потоптана і сплюндрована. Ґвалтують її свої ж діти і ще й кличуть інших насміятись.
Я закрив авто, пішов у квартиру, взяв якусь їжу, якісь гроші, і в дорогу. Дорога вела на берег моря. Багато-де я був, багато-що пережив, багато-що побачив, але ще ніколи не насолоджувався прибоєм моря. Можливо, там і насолоджуватись немає чим, але необхідно оцінити. Крутнув стартер, включив передачу, і вперед.
Тепер вже не було таких партій, таких груп, які би боролися за батьківщину. Всіма ними тепер керувало головне правило політики: боротьба за владу. Ціль була очевидною – незалежність здобута, якісь реформи робились, все було культурно і демократично, а саме: моя хата скраю, я нічого не знаю. Не були патріотами державні діячі. Не були державні діячі патріотами. Запалу націоналізму не залишилось. Лише гучні назви і лозунги. Любов’ю і відданістю тут не пахло. Не було для нас місця у цій каші.
Зупинив автомобіль біля бензозаправної. Ще молодий хлопчина підійшов до мене – повненький, себто добре відгодований батьками, перефарбоване волосся, широкі штани, кричущий балахон на голім тілі, срібні кільця на вухах, як у козаків (хоча такого юнака козаком ніяк не назвеш). От така вона, наша молодь: без вишколу, без минулого, з не нашим – американський теперішнім. Я сказав, щоб той хлопчин заправив повний бак, розплатився. Закурив. Як давно вже я не курив. Останній раз, мабуть, ще молодим курив, коли бігав зі зброєю лісами, повзав болотами. Останніми роками я, мов зіницю ока, беріг своє вже підірване здоров’я. Але ж для чого? Для кого? А зараз ось мені захотілось – закурив. Дарма, що на бензозаправній.
“Малий” заправив бак, я крутнув стартер і рушив. Рушив на море. Хоча б одну мрію потрібно здійснити – як не розквіт батьківщини, то хоча б схід сонця на морі. За вікном пролітали сільські краєвиди нашої милої країни з солов’їною мовою. Рука потяглася до доволі недешевої магнітоли, нажала на “play”. Заграв “Плач Єремії”:
Я піду в далекі гори, на широкі полонини
І попрошу вітру з моря, аби він не спав до днини;
Щоб летів на вільних крилах на кечери і діброви
І дізнавсь, де моя мила – карі очі, чорні брови.
Мила моя, люба моя, цвіте ясен цвіт,
Я несу в руках для неї весь блакитний світ.
Я несу любов, зажуру, мрію молоду,
І цвітуть сади для мене, як до тебе йду...
17 хвилин до...
Море билося об берег, шматувало пісок. І так воно існувало тисячоліттями – у гармонії. Вітер грав із моїм волоссям, з діловим одягом. Я сидів на вологому піску і думав. Ні, швидше насолоджувався. Кажуть, що на тому світі тільки й розмов, що про схід сонця на морі. Справді, море варте того, щоб його побачити. І не один раз у житті, як це сталося у моєму випадку. Багряне сонце нагадувало каплю крові, що падала з ясного обличчя у теплу воду. Але ж як повільно вона падала! Господь Бог призупинив плин часу. Капля розчинялась у воді.
Кажуть, коли на морі штиль – сонце стелить морем свою стежину до тебе, прямо до твоїх ніг. Лише твоїх. І так хочеться кинутись у його обійми. Але сьогодні море було суворе і не дозволяло порушувати свої чіткі границі.
Було суворим, наче життя.
2 секунди до...
Ще з юних партизанських років я зберіг свій пістоль. Лише мені і моїй давно розстріляній сестрі була відома схованка, в якій пролежав уже стільки літ ця зброя. Я скинув із запобіжника, зажав дуло зубами і вистрілив...
Антракт.
Ще в ранньому дитинстві я закохався в одну Дівчину з нашого села. Вона була набагато старша від мене, але Її ангельське обличчя, Її ідеальна фігура, Її норовистий характер і прямолінійний світогляд зводили мене з розуму. Так, у Неї був уже інший хлопець, який часто обманював, принижував мою Богиню. Через таке його відношення ми часто з цим парубком зчіплялися. Я ходив з синцями, бо цей невіглас був від мене і старшим, і сильнішим, і нахабнішим щодо методів. Але, коли Вона дивилась на мене, говорила зі мною, я був ладен хоч на край світу піти. І я ходив з синцями. І друзі насміхалися з мене, казали, що був би я розумнішим – знайшов би яку іншу і жив у взаємності. Але серцю не накажеш...
Одного дня Вона все-таки наважилась і покинула свого хлопця. Я прийшов до неї з букетом польових квітів. Появилась взаємність. Ми зажили разом щасливо, мов у казці. Невдовзі одружились...
Через пару років повернувся цей давно позабутий мною Її хлопець з іншого села, де переховувався від арешту за скоєний злочин. Він став ще нахабнішим, аніж був. Я помічав, що мої тапочки все частіше знаходилися не на своєму місці, кришка унітаза була піднята, Дружина вже зовсім не тою стала – замріяна якась. Через пару тижнів у Неї появилися синці. Відповідь була очевидною: спіткнулась на кухні (і впала прямо на обличчя). Я розумів, що Вона спить з ним, а він і далі Її принижує, плюндрує. Але я чекав. Я надіявся, що Вона ще одумається, повернеться...
Минуло пару років. Я перетворився з веселого парубка у похмуру посивілу клячу. Не міг я далі жити серед брехні і зради. Цей любовний лабіринт вів у тупик. І я дійшов до його кінця. Прямо в тупик, де сиділо чудище-безнадія з дітками-розчаруваннями. Малі гризли мене вже занадто довго. Я боявся моменту, коли за мене візьметься їхня матір-безнадія. І тому я наважився на єдиний розумний з моєї сторони крок – на суїцид...
