4.08.03, понеділок
Мене звати Марійка. Мені п’ять років. Я ще не вмію гарно писати, але читаю дуже добре. Я вирішила завести цей щоденник, бо мені дуже самотньо одній і так часто хочеться плакати. А вчора я прочитала, що коли записуєш свої думки і переживання, то стає легше. Інколи я пишу вірші, але всі сміються з них. Тому я більше не буду писати віршів, а буду писати все в свій щоденник. І він буде моєю великою таємницею, моїм другом.
Я живу в приюті для малолітніх. Вихователька каже, що коли я виросту, то мене віддадуть в інтернат, але це буде нескоро. Своїх батьків я не бачила. Вихователька каже, що вони загинули, але старші хлопці дражнять мене, що вони насправді просто відмовились від мене, бо тато алкоголік, а мама... Погана жінка. Я їм не вірю, але інколи дуже боляче стає, коли до інших дітей приходять батьки (хоча б іноді) і приносять якісь ласощі. До мене ніколи ніхто не приходить.
Вихователька каже, що мене можуть взяти до себе якісь дядя і тьотя, але це буває дуже рідко. Нічого, я буду чекати.
10.09.03, середа
Мене сьогодні дуже образив Вітя. Він забрав мій апельсин, який нам і так дають раз у місяць. Я почала битися з Вітьою. Але ж він старший, тому розбив мені носа, і в мене текла кров. Я побігла до виховательки і розказала їй усе. Але вона сказала, щоб я перестала ревти і більше не зачіпала її, бо ми усі уже замучили „її в доску”. Я не знаю, що означає „в доску”, але зрозуміла, що вихователька не любить мене, а просто дивиться за порядком у приюті. Хоча порядок є дуже поганим, тому що вихователька цілий день дивиться телевізор, а стусани дає тільки тим, хто її тривожить.
Вітя з товаришами ніколи не жаліються старшим, але часто мене ображають: тягають за коси, набивають синці, забирають і до того мізерні ласощі. Тому я кожного вечора молюся, що Бог покарав їх.
А ще я молюся, що мене забрали звідси якісь дядя і тьотя, щоб я забула ці несправедливі дні, які провела тут.
15.11.03, субота
Вчора я втекла з приюту. Почалось все з того, що я просто написала такого віршика:
Я хочу мати тата й маму
І кликати їх „тато” і „мамо”,
Я хочу мати рідну хату,
Щоб була кухня й спальня наші.
Вони щоб любили мене, а я їх,
Щоб я більше не плакала, а дарувала сміх.
Я хочу мати тата й маму
І кликати їх „тато” і „мамо”.
Вітя вирвав у мене цього віршика і почав знущатися з мене, називав „плаксою”. Всі почали сміятися, а я знову заплакала. Я знаю, що усі діти з приюту теж хочуть тата, маму і свій дім. Тому вони так і насміхаються, щоб не плакати. А я не можу сміятися з цього.
Тоді я втекла з приюту. Я була сама, ніхто мені не наказував, ніхто не насміхався. І було так добре! Мені розказувала Оля, що це і називають словом „воля”. Це дуже добре відчуття! Але потім я захотіла дуже їсти. Тоді я взяла в магазині тістечко. Мабуть, цього не можна було робити, тому що продавщиця почала лаяти мене. Але я швидко бігаю, тому вона не догнала мене. Я гадаю, що не потрібно було тікати, але ж у мене не було вибору.
Вночі падав дощ. Я дуже замерзла. Я зайшла в під’їзд, лягла під батареями і заснула. Ранком мене розбудив якийсь дядько, розпитав усе та відвів назад у приют. Я дуже сильно пручалася, просилася, але дядько був злий.
Сьогодні вихователька подякувала злому дядькові, забрала мене і відлупцювала. Вона била мене ременем з залізякою на кінці, тому я тепер не можу навіть сісти на стілець, сплю на боці. Всі діти насміхаються з мене. Я вирішила, що втечу з приюту трохи пізніше, щоб мене не міг ніхто ні в якому разі зловити. Мені дуже боляче, але я не буду писати віршів. Я запишу все в цей щоденник. А ще я буду молитися Богу, Він добрий дядько.
28.11.03, п’ятниця
Пару годин назад до мене підійшла вихователька і сказала, що сьогодні мій день народження. Потім вона дала мені книжку „Аналітична геометрія”. Я не знаю, що це таке, але буду читати. Я знаю, що подарунки завжди мають бути корисними. До того ж там є дуже цікаві малюнки.
Пізніше до мене прийшла Оля і подарувала мені шарф. Вона моя подружка. Ми дуже здружилися після моєї втечі з приюту, вона дещо втішила мене тоді, сподобалася мені, хоча вона і старша набагато від мене. Олі вже вісім років і вона дуже любить в’язати. Цей шарф вона зв’язала спеціально до мого дня народження. Це було дуже приємно. Сьогодні я, дякуючи Олі, не буду плакати.
16.12.03, вівторок
Ранком нас усіх зібрали і повели в зоопарк. Вихователька говорила, що це подарунок до дня Святого Миколая. Але Оля розказала, що насправді зимою зоопарк просто є дуже дешевим, тому що ніхто не ходить дивитися на тварин, коли холодно. А ще Оля сказала, що це велике чудо, тому що фінансування у нашого приюту дуже мале. А ще вона розказала, що нас так погано годують, тому що мало грошей надходить. Ніхто нас не любить, ми всім як кістка в горлі.
Нас і справді дуже погано одягають і годують. Я дуже часто закриваю ніс, щоб не нюхати обід, але їм, тому що знаю, що скоро буду знову голодна. Лише раз на місяць дають сливи або апельсини – це справжнє свято. Хоча день Святого Миколая є кращим святом.
В зоопарку мені дуже сподобалося. Там було дуже багато цікавих звірів і птахів. Правда, Вітя з товаришами завжди стояли біля самої клітки і не давали іншим навіть підійти. Але ми з Олею очікували, поки всі підуть до наступної клітки, лише тоді дивилися вже зблизька на тваринку у цій клітці. Особливо мені сподобався ведмідь і кабан. Жаль, що в цьому зоопарку немає слона і кита. Я би дуже хотіла на них подивитися вживу, а не на малюнках.
1.01.04, четвер
Сьогодні Новий Рік. Вчора нам дозволили посидіти до дванадцяти годин і послухати президента Кучму. Кумедний дядько. Коли почався по телевізору салют, нас нагнали спати. Сьогодні всіх водили в будинок культури на концерт, але мене і ще декількох дітей не взяли, бо ми ще маленькі, а це ж багато клопоту. Самих малих залишили в приюті біля телевізора.
Я не люблю Новий Рік, тому що тоді немає Олі. Я нудилася цілий день, але віршів не писала. Я знову пробувала читати „Аналітичну геометрію”, але нічого не зрозуміла. Знову. А ще я довго молилася, щоб прийшли добрі дядя і тьотя і забрали нас з Ольгою з цього злого приюту. Думаю, що Бог мене почує колись. Просто зараз в нього дуже багато справ, Він же повинен слідкувати за цілою планетою. А, може, і ще більше.
Але нічого! Новий Рік вже закінчився нарешті, а завтра буде гарний просто день. Тоді Оля перекаже мені концерт, який вона бачила сьогодні.
7.01.04, середа
Вчора була Свята Вечеря. Це такий великий день, коли народився Бог. Ні, насправді Він народився сьогодні, на Різдво, а вчора... Була Свята Вечеря. Нам давали кутю, це такий святий суп. Дуже цікавий суп. Мені сподобався тому, що він дуже солодкий. Мабуть, там багато льодяників.
Сьогодні ми усі зібралися біля ялинки, і Дід Мороз (гарний дядько, але я, здається, десь уже бачила його обличчя, а це дивно) роздавав нам подарунки. Мені він подарував фарби і пензель. Тепер я буду багато малювати. Не буду більше читати „Аналітичну геометрію”. Вітя в усіх забирав подарунки. Правда, потім вихователька насварила його і поставила в кут. Я була дуже рада з цього, нарешті Бог покарав його хоча б раз. Одну мою просьбу Він виконав в деякій мірі. Можливо, виконає й інші мої просьби.
Потім ми усі співали і танцювали під ялинкою. Разом з нами танцював і Дід Мороз. Тільки Оля сиділа і сумувала в стороні. Я спитала в неї, чому. Вона розказала, що насправді це штучне свято, яке повинне дати нам хоч трішки тепла і любові, але воно ні на краплинку не може зрівнятись з справжнім Різдвом у крузі сім’ї.
Після цих слів я ще настирливіше (цього слова навчила мене вчора вихователька) танцювала, щоб забрати усе тепло й любов, щоб хоча б трішки їх відчути. Відчула. Трішки.
20.01.04, вівторок
Сьогодні я знову плакала. Мене образила Оля, моя найкраща і єдина подружка. Я знаю, що вона не хотіла, і тому не ображаюся сильно на неї, але сльози стримати не змогла. А віршів я не писала. І не буду. Ось краще буду писати щоденник.
А так все ніби-то добре. Вітя з товаришами мене вже рідко зачіпають. Вони тепер дражнять Катю і Іру. Хоча дещо сумно так. Я ще пам’ятаю, як неприємно було терпіти їхні образи, але з іншої сторони боляче зараз відчувати, що на тебе не звертають ніякої зовсім уваги. Лише Оля. І ось зараз вона теж обернулась до мене спиною. Але я не ображаюсь на неї.
6.03.04, субота
Вже прийшла весна. Хоча сніг і далі лежить, вночі холодно так, що я сплю в двох светрах, але я вже відчуваю її подих. Ми з Олею знову подружились і обоє очікуємо теплої погоди і зелених листочків.
Я ще інколи читаю „Аналітичну геометрію”, навіть дещо починаю розуміти. Але найбільше я люблю малювати (велике дякую Діду Морозу за фарби і пензель). В мене вже 28 картин. І всі дуже гарні.
Ще я молюсь кожного вечора. Тепер навіть ранком часом молюсь, але рідко, тому що забуваю (треба швидко бігти на рухавку, щоб не одержати стусана від виховательки). Я знаю, що коли-небудь Бог буде мати хвилинку перепочинку і тоді почує мою молитву, допоможе мені та Олі попасти в круг сім’ї. Хоча я не розумію, чому сім’я саме в кругу, а не в просторі (в „Аналітичній геометрії” стверджується, навіть доводиться, що все є в просторі), але Оля говорить, що так кажуть дорослі люди. А вони завжди праві.
Хоча я, до речі, думаю, дивлячись на вихователів і поварів, що зовсім не завжди вони праві, а скоріш навпаки.
18.03.04, четвер
Сьогодні мене приютили. Я така рада!
Біля о півдня прийшли незнайомі дядя і тьотя, вони довго розмовляли з вихователькою, потім познайомились з нами усіма і знову довго говорили з вихователькою, потім поїхали.
Тоді вихователька дуже лагідно звернулась до мене (тепер я розумію, чому так лагідно) і розказала, що я віднині буду мати батьків. Всі діти тепер дивляться на мене голодними очима. Вітя ж навпаки намагається не дивитись у мою сторону, а всім розказує, як мені не пощастило, бо тепер я буду зобов’язана ходити в школу, вислуховувати лайки батьків...
А я дуже-дуже рада з цього. Єдине мене засмучує мене, що Оля залишиться тут. Сама. Мабуть, надовго. Але моя подружка каже, щоб ні в якому разі я не втрачала свій шанс, тому що другого такого, швидше за все, не буде. Тому я не можу довго писати, я не маю часу, тому що потрібно бігти збирати свої речі.
7.06.04, понеділок
Тепер я дуже щаслива. І заклопотана. Навіть щоденника писати немає часу. Заклопотана, правда, я не якоюсь роботою, а навпаки теплом і любов’ю (про які розказувала Оля колись). Ми щодня кудись ходимо гуляти з батьками, мама вчить мене гарно писати (я вже навіть множити навчаюся, але помалу), тато малює разом зі мною (в мене вже 51 картина). Недавно ми ще раз ходили в зоопарк, тільки інший. Там я вже бачила слона (а китів в зоопарку не буває – я вже знаю це від мами). Справді, літом там дуже багато людей і різноманітних видів тварин. Мабуть, літом дійсно дорожче.
Я кілька раз ходила в приют до Олі, але це дуже важко психологічно – важко дивитись їй в очі. Вона казала, що подружилась уже з Катею та Ірою. Але навіть мені помітно, що це зовсім не так, як було у нас з нею. Мабуть.
Я думала, щоб, можливо, повернутись в приют, але і Оля мене сильно наказувала не робити цього, і я сама розумію, що це нічого не вирішить, а другого шансу бути щасливою Бог може і не дати. Тому я вирішила, що буду намагатися переконати людей, якщо взнаю таких, які захочуть приютити когось, звернутися саме в цей приют.
І ще я молюся багато, тепер вже не за себе, а за Олю. Ще за маму і тата, за нашу хату.
1.01.05, субота
Вчора вночі був Новий Рік. Ми з татом ходили на салют, бачили Діда Мороза (який, до речі, дуже сильно змінився за цей рік, навіть постарів). Потім він приніс мені під ялинку справжній велосипед. А моя мама залишилась дома готувати вечерю. Салют мені дуже сподобався. Я навіть написала вірш про салют. Так, я вже інколи пишу вірші, але вони в мене тепер дуже добрі та веселі. Деякі вірші даю почитати мамі, інколи і вона дає мені почитати свої вірші, просить покритикувати. В неї дещо кращі, але ж я ще маленька. Найчастіше я малюю (ні тато, ні мама не вміють так гарно малювати, як я).
Мені дуже подобається бути членом справжньої сім’ї, відчувати тепло і любов. Я дуже люблю тата і маму, а вони мене. Це так добре і по-справжньому тепло.
Вчора я перечитала свій щоденник весь. Помітила, що писала я набагато частіше в приюті, коли мені було погано, коли мене ображали, а тут, де мене люблять, я і зовсім забуваю щось записувати. Хоча багато гарних подій стається, навіть дуже. Ще я прочитала і згадала, яким жахливим був мій минулий Новий Рік в приюті.
Більше я не буду писати цього щоденника, який заміняв мені друга, бо тепер мені дуже добре, а якщо щось і станеться, то я поговорю з мамою – вона мене завжди зрозуміє (тато навчив ось мене використовувати у письмі тире).
А ще я зараз помолюся. Я подякую Богу, що Він все ж таки помітив, як я страждала і подарував справжню сім’ю.
А ще я помолюся, щоб Він також почув молитви й інших дітей, які не знають, що таке любов і тепло, щоб Бог подарував кожному маму і тата, і, щоб вони теж могли не писати тяжкі рядки щоденників, гіркі строфи віршів...
А на кінець я напишу мій вірш про салют, тому що все має закінчуватися по-доброму – так каже мама.
Тисячі зір летять нічним небом,
Тисячі рук плещуть в долоні;
Часто сміятись - хай буде кредом,
Хай буде більше в світі любові.
Сьогодні салют всі серця запалив,
Сьогодні нема ні сліз, ні образ;
Бог нас усіх поблагословив,
Бог хоче щастя кожному з нас.
10.01.05, неділя
Привіт. Мене звати Катя. Оля, яка започаткувала цей щоденник, дала потім мені його. Вона сказала, що це такий талісман, що він допоміг їй знайти батьків, любов і тепло. Я теж хочу батьків. Тому я буду записувати сюди теж свої думки і мрії. Я думаю, що і мене добрий дядя Бог почує, подарує справжніх батьків.
Я добре пам’ятаю своїх батьків. Вони віддали мене в цей приют півроку тому, бо посварилися (вони дуже часто сварилися), розвелися, а мене взяти чомусь ніхто не захотів. Спочатку було надзвичайно образливо, але помалу я звикала і звикла. Вже навіть інколи здається, що так має бути.
Хоча насправді я знаю, що ніколи і ні з ким такого не має бути. Тому я часто молюся до Бога і Діви Марії за дітей у приютах – за букети квітів. Їх одні дорослі кинули напризволяще, а інші дорослі топчуться по них і не помічають...
