Він любив життя, любив осінь, любив долю яку здебільшого творив для себе сам, своїми руками. З яких ще з раннього дитинства не сходили мозолі, що нестерпно пекли, наче вогонь. Маленьким рученятам було лише одне не під силу: повернути на світ батьків, без яких життя не набувало щирих барв.
Іван любив усе, що чарувало душу та пестило юне, але вже ображене долею серденько. Стимул життя бачив у рідній бабусі, яка його любила мов рідна мати, а за пустощі сварила сильно, наче суворий батько. Зранку до ночі десятирічний хлопчина невпинно працював, бо не міг сидіти без діла. Його непосидюча натура могла вмить відремонтувати паркан, кран, навіть замінити лампу в старенькому телевізорі «Весна», а зранку, коли сонечко тільки прокидалося, в лісі, що ріс неподалік, вже шуршав ногами листя – шукав гриби.
Перше літо без батьків минало важко. Часом не вистачало тата, що завжди метушився і порався на горді чи в хліві, а після роботи, коли вже всі спали лагодив стареньке «Жигулі». Вставав удосвіта, щоб привести до ладу господарство, а вже потім помчати на завод. Мати тільки захоплювалася ним зі свого інвалідного візка. Бувало викотиться до нього на двір через високий поріг, а він без жодного грубого слова візьме її на руки і занесе назад. Мовляв сиди в хаті я сам все зроблю. Жодного слова образи чи крику ніколи від них не лунало. Тільки: «коханий, кохана, якось воно буде, Господь допоможе». Бабуся тільки плакала, коли бачила, як тато носив мамусю на руках. Так бувало майже завжди з того дня, як вони познайомились в університеті. З-поміж десятків здорових та енергійних дівчат він вибрав хвору та засмучену, яка мала те, що не мали всі інші – ніжну душу, яка з кожним словом шепотіла: «Безтямно кохаю життя…»
Як і будь-якій дитині Іванові бракувало матері, що завжди полюбила й приголубила їх обох з татом. У неї на все вистачало романтичності, навіть свій фірмовий борщ вона готувала з великою любов’ю, без жодної приправи. З чистотою в серці та наснагою в душі вишивала святі ікони, одна й досі висить у мене над ліжком, коли лягаю спати, то завжди шепочу ті слова, які написані біля розіп’ятого Христа: «Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє». Час від часу не раз в сльозах до мене промовляла: «Синочку, щоб у світі не сталося, лише за Бога не забувай і він ніколи не забуде про тебе…» Ці слова як оберіг завжди ношу в серці.
Того знедоленого ранку тато в останнє поніс маму на руках до автомобіля, вони їхали в місто. Ніщо не пророкувало біди. Тато якось пожартував на останок: «Як син буде одружуватись, то ми обоє на руках занесемо своїх наречених до хати…» Всі сміялись, бо ніхто не знав, що ці слова будуть останніми і ніколи не здійсняться…
Хлопці пустували біля вулиці, один з них не помітивши, що їде авто перебігав дорогу. Тато натиснув тормозну педаль, авто знесло у прірву… Вони так і померли як жили, притиснувшись в обіймах…
Батьки хлопчика, який зостався живим оплатили всі ритуальні послуги, навіть пропонували гроші бабусі, компенсуючи важку втрату, та хотіла взяти для онука, але Іван заперечив: « Нам нічого не треба, ми зла на вас не тримаємо, так сталось, то сталось, що зроблено на те воля Божа, а батьків я за гроші не продаю.»
Їх поховали разом. Якось священик промовив до скорботного люду: « Дай Боже всім такої смерті, щоб заради життя чужої дитини, пожертвувати власним».
Чи не в останнє цього року Іван пішов до річку, щоб скупатися в чистій воді і ще раз переплисти на той бік берега через усеньке плесо. Дорослі плавали у великій воді, дітвора метушилася на мілководдю. Ніщо не передвіщало біди. Дівчина, що плавала на великій камері, зачепилася за дріт, який стирчав із порваної водою дамби. Камера розірвалася на гострий метал, а дівчина, навіть не встигла крикнути… Всі купалися ніхто не помітив, що дівчини не стало. Ніхто крім Івана, який стрибнув у воду, не гаючи й секунди. Взявши потопаючу за волосся - так рятувати колись учив його тато - потягнув бездиханне тіло на поверхню. Випірнувши з води, Іван помітив, що течія занесла їх далеко від того місця, де вони пішли на дно. Хлопчина витягнув тіло на мілину і почав робити штучне дихання та прямий масаж серця, шепочучи «Дихай, дихай, заради Бога не вмирай…»
Невдовзі дівчина закашляла, бурхливий фонтан води підстрибнув з її рота. Коли вона відкрила блакитні очі, то Іван не міг ніяк зрозуміти чи то він дивиться в небо, чи небо дивиться на нього. В ту мить хтось біг до них і голосно кричав, але діти нікого не чули, а просто без слів та рухів дивились одне одному в очі. Мабуть, приходили до тями від того, що сталося кілька секунд назад. Щораз кроки були все ближчими… Незабаром до них прибіг високий дядько, що злісно вдарив хлопця по обличчю.
«Чого ти її цілував? Не торкайся, йди геть!» – зривалось з губ у переляканого чоловіка. «Тату, тату, чому ви вдарили його? Він врятував моє життя… А ви його побили за те, що вдихав у мене життя. » – в сльозах промовила дівчина.
Іван без жодних емоцій, тихо встав та пішов геть навіть не озираючись на того тирана. Раніше він би йому показав, як це бити нізащо, навіть копняка би сильного дав та втік, але тепер він цього чомусь не зробив, мабуть, блакитне небо поглинуло його лють.
Майже цілу дорогу додому тримав кулаки. В душі вирували неспокій та біль, що напружували м’язи. Зайшовши до кімнати, нарешті розкрив долоні для того, щоб зняти мокрий одяг. Махнувши рукою, відчув як з неї щось металеве злетіло. Ставши навколішки, зняв золотий хрестик з порваним ланцюжком. «Мабуть, зірвав, коли її рятував. Треба обов’язково повернути, бо ще подумають, що їх вкрав, але поки що їх треба сховати, щоб не згубити» - подумав Іван. Одразу знайшов пусту коробку з-під сірників, поклав туди коштовності та приклеїв гумкою під ліжко. «Ось так буде надійно.»
Надворі стемніло. Іван зробив всю необхідну роботу та ліг спати. Струджений важкими подіями одразу відключився. Та недовго тривав сон. Сильний біль, о другій годині ночі підняв його на ноги. Плечі горіли. Скинувши футболку підійшов до дзеркала, а там глибокі подряпини, наче хтось пробігся конем з бороною…
Пройшло майже місяць з того дня як Іван врятував життя тій дівчині. Її батьки, навіть не прийшли подякувати за те, що він витягнув їхнє дитя з рук смерті, а про пробачення за той удар годі було й думати. Та Івана ці «телячі ніжності», аж ніяк не бентежили. В його серці палало невідоме почуття, що зігрівало душу при кожній думці про неї. Якось дивно билося серце, яскравим світлом світилися очі, весь світ став якимсь інакшим в його сприйнятті. Ті хвилини на березі річки, щось у ньому змінили, витрусивши з його свідомості дитинство. Так хотілося почути ще раз і ще її голос, доторкнутись до її руки, заглянути в очі, де живе інший світ, що має своє блакитне небо.
Якось під вечір, коли сідало осіннє сонечко, Іванові захотілося пройтися біля річки і почути про, що вона шепоче чим живе. Щось кликало його туди майже щовечора? Сьогодні він іде вслухаючись в розмову природи і тихенько нашіптуючи, рахує власні кроки.
– Привіт, – пролунало позаду нього. Це її голос подумалось йому, але цього не може бути. Це вітер з листям щось наплутав. Не озираючись, пішов далі.
– Дякую тобі, що врятував моє життя…
Невідомо звідки по тілу хлопця побігла гаряча кров, що зігріла його тіло потужними хвилями, які розбивалися об стрибаюче без упину молоде серце. «Це вона», – прошепотів тихенько Іван, обертаючись на голос.
– Що ти тут робиш? – запитав у неї.
– Тебе чекаю. Кожний вечір я ходжу і виглядаю, щоб подякувати тобі за те, що врятував мене.
– А коли ти не приходив я просила вітер, щоб відніс тобі мої слова подяки…
– Нема за що. Живи й радій життю.
– Не сердься на мого тата за те, що він тебе вдарив.
– Я зовсім не серджуся. – трохи промовчавши, Іван взявши її за руку і притулив до власного серця.
– Відчуваєш, як б’ється моє серце. До тих пір поки я тебе не знав, воно билось інакше, а зараз спокою не знає… Мабуть, я в тебе…
– Я теж можу про щось подібне сказати, але мені тільки десять.
– Мені теж… Та це не перешкода. Час все виправить.
– Час може й виправить, але мої батьки проти того, щоб ми навіть бачилися.
– А ми не будемо бачитися ми зустрічатимемося таємно, як зараз.
– На, ось це твоє. – Іван витягує з кишені коробочку із золотими прикрасами.
– Щиро дякую, а де ти їх знайшов? Я думала, що втратила їх назавжди. Весь час про них думала. Вони належали моїй покійній бабусі, яка подарувала їх мені на іменини. Їй вони теж колись врятували життя, в німецьких концтаборах. А зараз Господь мені послав рятівника.
– Мама завжди говорила, що милостивий Господь завжди береже своє стадо, як добрий Пастир охороняє його від злих хижаків.
– Співчуваю твоєму горю…
– Щиро дякую, але вже все добре, тільки сумно за ними.
– Що зробиш таке життя, на все воля Божа. – прошепотіла.
– А звідки ти знаєш стільки про Бога?
– Я кожного дня читаю Святе Письмо. – радісно зітхнула.
– Я теж…
– Давай при наступних зустрічах тут біля річки разом його вивчатимемо. А якщо
буде темно, то в мене є великий батьків ліхтар. – радіючи запропонував Іван.
– Добре, з тебе ліхтар, а з мене книга…
– Домовились. – хлопець кивнув головою.
– Мені вже пора, бо сонце сідає. Якщо не повернуся вчасно, вони почнуть мене шукати. Якщо побачать нас разом, то взагалі заборонять мені кудись іти, крім школи. Шкода, що ми ходимо не в одну школу.
– Еге ж…
– А як тебе звати? Ми вже все обговорили, а я навіть імені твого не знаю.
– А я знаю ім’я свого рятівника. Мене звати Світлана. – з посмішко промовила.
– Так ось чому в твоїх очах так багато світла. Як я й сам не здогадався…
Майже що вечора закохані таємно зустрічалися й читали Євангеліє. Здавалось, що все навкруги затихало, коли з дитячих вуст лунали слова Господні. Коли Світлана читала, то Іван однією своєю рукою тримав її руку, а іншою тримав себе за серце, щоб воно схвильоване, не дай Боже, кудись не вистрибнуло. В кущах світив ліхтарик, а коли зовсім стемніло, діти по черзі йшли додому. Так тривало всю осінь.
Уже в десять років він знав, що любов і кохання – це різні речі, бо відчуваєш їх по різному: любові ще раду якось можна було дати, а от кохання ні коректив, ні приборкувань знати не хотіло. Перше справжнє кохання прийшло до нього дуже скоро і він просто не знав, що з ним робити: чи віддаватись йому, чи вбити назавжди, чи просто взяти голими мозолястими руками, але чи не занадто рано про серйозне життя він думає? Та справжньою перешкодою для майбутнього становили батьки Світлани, що були проти того, аби їхня дочка навіть спілкувалася з Іваном, в якого нічого нема, навіть сім`ї. А що такий хлопець може дати в майбутньому їхній дочці?
Одного разу, коли кущі були вже зовсім голими, бо надворі пахло зимою, батько помітив, як діти спілкувалися біля річки. Сердитий біг щосили й кричав: «Я вб’ю тебе, вб’ю…» – Іван відпустив Світланину руку та втік, щоб не потрапити в лайку. Дорогою додому молився, щоб Господь захистив кохану від рук сердитого батька.
Вже декілька тижнів хлопець не бачив Світлану. І не міг їй сказати про те, що вони з бабусею їдуть на інший бік країни і повернуться не скоро. В бабусі хвора старша сестра і вона повинна її доглянути. Він не міг просто так поїхати, не сказавши й слово про те що їде, але повернеться обов’язково, щоб йому це не коштувало. Слова його батька додавали впевненості, які він йому одного разу сказав: «Найбільше сину борися за правду, за віру Господню помри, а за кохання пожертвуй усім, бо воно того варте…»
Кожний вечір Іван чекав Світлану в кущах, але вона йшла не сама, батько чи мати її зустрічали зі шкільного автобуса. Наближався день від’їзду, квитки було куплено, а він так і не сказав їй, що їде. В останній вечір хлопчина довго на неї чекав. Нарешті Світлана йшла одна. Щоб не гаяти дорогоцінні хвилини швидко пошпарив до неї.
– Я дуже хотів тебе побачити, бо маю сказати важливе. А не сказавши, я не зможу поїхати, а їхати ж мушу… – хлопець розказав про все, що сталося.
– Якщо треба, то їдь… – дівчина шепотіла обтираючи сльози.
– Все одно батьки нам зустрічатися не дають, пройде час і все переболить. Можливо, тоді вони заспокояться і дадуть нам спокій назавжди, а якщо ні, то ми втечемо. Я збиратиму гроші копійку до копійки тулитиму, щоб вистачило на квитки в один кінець.
– Я прийду, ти тільки чекай…
– Я чекатиму тебе до останнього подиху на землі.
– А я прийду, якщо треба, то гори зверну, але прийду до тебе, ти тільки чекай…
На прощання Іван обцілував Світланині руки та пішов в темну ніч, яка поглинула його силует.
***
Майже кожного дня писав до Світлани довгі листи, але відповіді не отримував на жодного. Батьки спалювали, навіть не читаючи написане, а дочці казали, що він забув за неї, бо навіть жодного разу не написав. Світлана тільки мовчала, незважаючи на батьківські слова. Глибоко в серці вона знала, що колись її рятівник приїде.
Так проходили дні і ночі, місяці і роки. Батькам здавалося, що дитяче захоплення погасло назавжди в серці єдиної дочки. Через рік чи два Світлана вийде заміж за багатого й красивого, за того, що виберуть вони… Усе було б так, але змучене розлукою серце молодої дівчини билося з останніх сил, бо хворе шепотіло: «Без нього скоро помру». В її очах потроху гаснув блакитний вогонь, з червоних щічок зникала весела посмішка.
Одного разу холодного зимового ранку Світлана йшла в магазин. Йшла й милувалась свіжим сніжком, що притрусив усе навколо. Однією рукою тримала поліетиленовий пакет, а іншою стискала болюче серце, що кололо в грудях наче шило. Нестерпний біль звалив її з ніг. Впавши, дівчина тихенько крикнула «Допоможіть!» Вмить холодний сніг почав тонути від гарячого тепла її тільця…
Високий чорнявий хлопець з карими очима приїхав туди, де колись народився, де робив перші кроки, де збирав гриби в улюблених Карпатах, де з Богом спочивають рідні батьки, де живе вона… Одинадцять довгих років Іван жив, для того щоб повернутись туди, де на серці з’явився перший рубець від кохання. Перший і єдиний, якого не зміг вирізати час.
Іван прийшов до двору, де жило його дитяче кохання, його мрія. Тихенько поклав одинадцять білих троянд на поріг, а дорогу постелив червоними пелюстками, щоб Світлана, як принцеса вийшла до нього, по трояндовій доріжці, яку він для неї зробив. В кишені ніжно тиснув каблучку, яку ось-ось натягне коханій на палець. Іван наважився та постукав, але чомусь ніхто не відчиняв.
Спочатку стояв, потім стрибав, а далі не міг навіть поворухнутися, бо тіло заніміло від холоду, простоявши майже цілий день, дочекався лише свого кривдника, який прийшов сказавши засмучено, що Світлани більше нема, вона померла.
– Ти не встиг… Іди туди, звідки прийшов, бо інакше візьму рушницю та застрелю - це ти вбив її вже вкотре! Тебе вона любила, а серце мучила!
Почувши страшну звістку про кохану, Іван закричав несамовито та впав на коліна. З очей хлинули сльози.
– Боже, за що? Чому? Зосталось так мало, так мало, щоб її зустріти, – у відчаї хлопець бив руками по замерзлій землі.
Батько обтираючи власні очі, підійшов та підняв хлопця з колін, прошепотівши тихо:
– Біжи в лікарню, вона ще дихає… Може встигнеш!
Неначе струмом вдарило Івана, він зібрався бігти, але як, коли ноги обмерзли, вивалюючись зі шкрабів. Не довго думаючи, хлопець скинув взуття та побіг щодуху в лікарню до коханої Світлани, по снігу в самих лише шкарпетках.
Два кілометри тривали так довго, наче Іван за ці хвилини біг через усеньке життя, щоб врятувати кохану. З порваних шкарпеток виднілися ноги, що були порізані об гострий лід, з-них сочилася кров, яка білу зиму фарбувала в колір життя.
– Тільки б встигнути, – шепотів крізь сльози, що змивали з губ тривожні слова.
Мати Світлани сиділа й плакала біля ліжка доні і тут відкрилися двері палати, в які вже давно, крім батьків, ніхто не заходив. На порозі стояв хлопець із закривавленими ногами. На шум збіглися лікарі, тягнули Івана назад, але він рвався як скажений звір до кімнати, де з останніх сил дихала Світлана. Оскаженівши закричав, розкидаючи людей наче пластмасові ляльки. Силоміць до неї вдерся. Нарешті підбіг до ліжка, став навколішки, щоб взяв її за руку, яка була холодна.
– Не вмирай, заради Бога, прошу, благаю тільки не йди?.. – сухими змерзлими губами припав до рук Світлани і по черзі цілував, то одну, то іншу.
Кохана мовчала.
Кілька хвилин пройшло і в очах Івана потемніло. Він втратив свідомість, організм не витримав переохолодження та стресу, і дав збій у найбільш відповідальний момент.
…Іванку відкривай свої оченята, треба трохи поїсти!
Я… Що? Кохана, ти померла і прийшла до мене з того світу у сні? – промовив засмучено хлопець.
– Ні, я не померла, я живу, але й ти ледь не зірвався з волосинки, що тримала тебе на землі…
– Я не вірю, що ми обоє живі, це сон…
Потім слова вже були зайвими. Світлана мовчки припала до вуст Івана, щоб солодко та ніжно поцілувати коханого хлопця.
– Ні, це не сон і не казка, бо такого палкого поцілунку там навряд чи існує, – тихо мовив Іван.
У вікно заглянуло сонечко, освітивши білі стіни палати на одній з яких висіла вишита ікона розіп’ятого Христа.
