Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46964
Рецензій: 91369

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Фентезі

Ріка має жити!

© Віталій Кривоніс, 05-02-2010
                                                                        Ріка має жити!

                                                                                  1
- Дитмаре, де ти був?
На пальті, джинсах і чоботях налипло листя, соснові голки і білий прибережний пісок – то не важко здогадатися?
- У лісі, - автоматично цьомкнув дружину, не роздягаючись, перетнув вітальню і зник у кабінеті, лишаючи на килимі сліди. Герда прибере. Вона дуже хазяйновита. Завжди була.
- А що там, у лісі?
Дитмар підвів погляд. Герда стояла у дверях кабінету, незвичним чином уп’явши руки в боки, і погляд її вимагав відповіді. Вперше за... скільки? Дитмар усміхнувся. Не міг пригадати.
- Там музика, - втомлено і недбало поскидав мешти, пальто і капелюх, рухнув у крісло, навіть не дивлячись на жінку, - симфонія. Божественна мелодія, чарівні переливи самої природи... Ти не розумієш, Гердо, ніколи не розуміла.
За мить з красивого обличчя зникло будь-яке враження. Герда важко зітхнула:
- Обідати будеш? Чи, може, кави?
- О, дякую, ні. Краще віскі. Без льоду.
І – у спину:
- Гарна зачіска, тобі дуже личить.
Він не чув, як Герда тихенько схлипнула. Пані Герда Хольгер, простий і вишуканий додаток до свого чоловіка. Колись – коханого, пораненого в серце, талановитого і ніжного, тепер холодного і байдужого, чужого, але завжди, завжди дуже уважного. Самотня, нещасна жінка.

Забринів телефон. Під старовину, оздоблений штучним золотом. Дитмар із заплющеними очима намацав слухавку:
- Так?
- Дитмар? Це Аксель, - знайомий голос із нотками щирого, дитячого захвату повертав до дійсності. – Ти сидиш? Добре, тоді уважно слухай: у нас є справа! Це раритет, Середньовіччя!..
Дитмар відкрив очі: синьо-зелені, мов скал айсберга, але за мить – вицвілі, геть сірі, неначе мара над болотом, із червоними від утоми білками.
- Далі.
- Рунічний текст, записаний на телячій шкірі, в ідеальному стані, я гадаю, XIII сторіччя, не смію сподіватися, що раніше, та дешифрувати не можу...
Дитмар широко усміхнувся, і темно-руді вуса не змогли цього приховати:
- Буду за годину, чекай.
Герда принесла віскі якраз тоді, коли Дитмар уже знову одягся. Все ще холодно посміхаючись, він вихопив склянку, осушив, коротко і вдячно кивнув дружині та пішов.
- Дитмаре, доки я не забула! – наздогнав окрик. – Тобі зранку телефонувала якась Ельза Троньє. Нічого не переказувала, сказала, що зателефонує ввечері. Хто вона така?
Чоловік обернувся через плече:
- Персонаж книжки Вольфганга Хольбайна*. Дочка Хагена Троньє. Бідна дівчина...

«Гелендеваген» був на ходу, але сідати за кермо Дитмар не схотів. Не тому, що випив, а тому, що не міг. Боліли очі, трусилися руки, не знати чого, ще на негоду розболілися коліна. Тому і на електропоїзд спізнився, довелося діставатись автобусом. Умостившись на задньому сидінні, Дитмар подумав майже у розпачі, що в цій хронічній осені він спізнився всюди, де лише міг, що корабель його прогнив, вітрила зітліли, а щогли переломилися бозна коли, що він не може йти повним курсом не те що до незвіданих берегів, як колись мріяв, а навіть на гострі скелі, щоб розбитися – бо як може вчасно померти той, хто невчасно жив?
Потім подумав: «А хто ж така ця Ельза Троньє? Чий це кепський жарт?»
Проїхали греблю через ріку Соа, коло якої вовтузилися будівельники. Нагнали техніки, встановили захисні огорожі, але до праці взятися не могли: натовп небайдужих громадян, здебільшого студентів, озброєних плакатами і мегафонами, обурено і тривожно шумів, неначе прибій. Дитмар розібрав на огорожі ядучий червоний надпис: «РІКА МАЄ ЖИТИ!». Тихенько зітхнув.
- От невгамовні! – почулося поруч, череватий пан пенсійного віку, явний любитель пива, поправив окуляри і погрозив натовпу. – Кляті нероби, панки, екологи, Donnerwetter! Інших справ не мають? Ні, треба все-таки цих парубійків у солдати, хоч при ділі будуть.
- Та ну, припиніть, - збрижився Дитмар. – Вони за фактом праві. Гребля на ріці і так завдала негараздів, її таки засмітили, а уявіть, коли побудують електростанцію? Точно вам кажу, шановний: загине дуже багато тварин і рослин, це ж якось недобре...
- От ви, пане, мабуть, теж цей, інтелігент, - махнув рукою черевань. – Що ви тямите. Грошенят, певно, у вас багато, а от я не хочу платити додаткові кревні за електрику!
- Гадаєте, здешевіє? – недобре усміхнувся Дитмар. – Дзуськи, мінгере. От що я вам скажу: це місто, ця гребля, цей бізнес – дракон, а ми всі його бранці.
- Бранці-шманці... – почав був «мінгер», та Дитмар його не чув.
Він бачив диво: старенький дім, із труби сіра, тепла цівка диму, і – лелече гніздо на стрісі. А з того гнізда злітає довгоногий красень. Мабуть, один з останніх. Ось він робить коло над рідним домом і зникає у височині, на шляху у теплу країну предків, вісник надії, володар семи вітрів.
«Заздрю тобі, лелеко, - подумав Дитмар, - і добре, що я спізнився на потяг. Дуже добре».

- То це і є твій «раритет»?
Тоненький зошит у телячій шкірі, аркушів з десять. Чорний, порепаний, з білим відбитком липової пивної чари. Дитмар розкрив документ навмання, перегорнув кілька сторінок. Чіткі темно-сині чорнила, не вицвілі ані на півтону. Бездоганна тоненька кремова шкіра, не гірше від пергаменту. Але текст...
- Це такий талан, Дитмаре! Це просто неймовірно! – Аксель Вальдерс, височенний вродливий бородань, чиї очі не втратили пронизливої блакиті у болоті щоденних турбот, аж підстрибував з радощів. – Єдиний відомий рунічний текст, що зберігся у написаному вигляді, це «Велика книга законів» зі Сконе**. Всі інші – то карби на могильних каменях, зброї, прикрасах, посуді, таке інше... Уяви, що от тепер...
- Акселю, сядь, - Дитмар із посмішкою похитав головою. – Це не руніка. Це в людини була така манера письма. Літеральний алфавіт, латиниця, давньо-північна мова, «donsk tunga***», якийсь континентальний діалект, щоправда, граматика, почерк і правопис просто жахливі... Ну, мабуть це буде непросто.
Аксель збентежено почухав бороду і поволі опустився навпроти вікна.
- Скажи хоч, що це може бути...
- А цим я планую зайнятися найближчим часом. Документ твій?
- Не зовсім, якщо чесно. Клієнт назвався Ерік Нарве, дивний такий, худий, окулярів не знімав, такі кругленькі, наче монети, дзеркальні. Говірка така характерна, північна...
- Чого ти нервуєш? – спитав раптом Дитмар. – У тебе слова-паразити: така, таке... Бачу, він тебе добряче налякав!
- Облудна брехня! – спалахнув Аксель, та радше жартома. – Але руки у нього дуже холодні, просто-таки крижані. Чимось ви з ним схожі.
- «Обоє самотні. І обоє мертві», - сміючись, процитував Дитмар Міллера. Аксель здригнувся.
- Він зажадав перекладу й ідентифікації тексту. Обіцяв шалені гроші. Я навіть не можу назвати суму, боюся наврочити... – трохи нервовий сміх. – Дав місяць на все про все.
- Місяць – це майже як вічність, - Дитмар уже ховав зошита до широченної спортивної сумки. – Але, чесне слово, я на твоєму місці насторожився би. Сей текст значно старший і за шкіру, на якій писаний, і за мову, якою писаний. Сама ріка часу винесла його до наших берегів із сивої безодні віків... До речі, - додав уже іншим, буденним тоном, - хто така Ельза Троньє?
Букініст остовпіло вирячився на друга.
- Ти новини не дивишся? Ходімо, проведу тебе, заразом розкажу...

...Електропоїзд мчав крізь ранні сутінки, розцяцьковані неоном. Перекладач куняв, у голові крутилися слова Акселя, уривки думок і образів. Ельза, Ельза Троньє, талановита аспірантка, а ще одна з ватажків екологічної групи «Білий Змій», що підбивала громаду бойкотувати будівництво електростанції на річці Соа. Молодики, що сьогодні ледь не влаштували бійку з будівельниками «Свенсон Індастріс». Дурні, наївні дітлахи. «Та чого ти, Дитмар? Ми ж самі були такі, ми теж мріяли змінити цей світ або хоч підірвати його наостанок. Так, Акселю, але де ми зараз? У схованках чи на цвинтарях. Чого? Я тобі скажу. Ми злякалися йти за останню межу. Зрадили. Відступили. Зреклися. Мрії. Життя. І з ними буде так само. Бо єдиний вихід – на вістрі меча. Завжди – на вістрі. Вони на це підуть?».
Іноді він майже заздрив другові: той пам’ятав у серці своєму яскраві надії юності.

- Лови, лови його! Утече! – розпорядник, біоінженери, лаборанти, охорона метушилися, та марно: білий звір із вовчою головою розірвав клітку, пробив двері й стрімголов нісся геть, заввиграшки розкидаючи людей.
- Еріку, ну чого ти стоїш!? А ну лови!
Створіння промайнуло просто перед носом у найманця, та він не ворухнувся. Тільки посмішка з’явилася на блідому обличчі:
- Я уже раз піймав цю божественну крокозябру. Тепер це ваш клопіт. Її вже ніхто і ніщо не зупинить. Пильнувати треба, йолопи.
- Та він же втече! Втече! Втік! Уяви, що тепер буде, о-о-о! Нас звільнено... Щоб тобі кишки луснули, Нарве! Чи для того ми тебе витягли з могили?!
Чоловік у сірому плащі обернувся до розпорядника. Мертва усмішка застигла на вустах.
- Ми? Хто це ми? Ти навіть не Свенсон, ти просто їхній собака. Тяф-тяф. Ти не знаєш, як це, коли тебе витягають зі світу мертвих. Як ти хочеш спати, постійно, як тобі муляє цей світ, яким гидким здається сонце. Спогади про колишні життя огортають тебе, тебе нудить, їжа на смак як попіл, а єдине, що здається красивим, це зброя. Відчуваєш, як у твоїх венах біжить холодна ртуть замість крові. Свенсони, і не лише вони, скористалися з мого прокляття, і з того, що я поклявся не відмовляти тому, хто попросить і заплатить. Але ти – ти краще мовчи.
Розпорядник мовчав. Він трусився. Боявся і Свенсонів, і їхнього борзого мерця, який ніколи не знімав круглі дзеркальні окуляри-монети. Зрештою отямився і простягнув йому пакет:
- Просили передати, щоб ти знайшов тямущого перекладача. До біса древня мова, якісь руни чи що. Але, - вирішив підлеститися холуй, - навіщо, адже ти і сам жив за тих часів?
Ерік підійшов до нього впритул. Зняв окуляри. І тихо промовив:
- Бач, я би з радістю. Та я не бачу літер. Жодних надписів. Лише думки і нічні кошмари.
Решту життя розпорядник провів у закритій психіатричній лікарні.
А Ерік Нарве подумав, що це його останнє завдання на службі в ненависних господарів. Його майже не нудило при згадці про них.

                                                                                 2
Ельза дивилася на нього і не могла повірити. Невже це він? Цей неголений, сонний, м’ятий нечупара? Дитмар Хольгер, доктор філологічних наук, перекладач, колекціонер, трьохразовий чемпіон Національного стрілецького турніру, а також спеціаліст із виживання в екстремальних умовах? Оце неподобство? Ні, вчора ввечері вона розмовляла по телефону з кимось іншим! Мати розповідала геть не те... Як вона могла закохатися у таке?!
«Яким ти був двадцять три роки тому?» – не втримала лукавої посмішки. Старий не посміхнувся у відповідь, наче і не помітив. Байдужі очі, холодні й сірі, як мертва рибина, дивилися крізь неї. Ця людина ніколи нікого не кохала.
Ельза раптом гостро відчула себе дурепою, зайвою у цій справі, у цій затишній кав’ярні, із горням кави по-віденськи, у цьому тихому, сонному містечку... та відступати було пізно. Сумні очі білого змія, крапельки розплавленого скла, завжди переслідуватимуть її з-під прозорої поверхні ріки. Ріки, що благала про допомогу...

- То чим я можу прислужитися свідомим представникам молодого покоління? – він так і не зняв пожмаканого капелюха, з-під якого стирчало на всі боки темно-мідне волосся, добряче присипане сивиною, і задумливо тер підборіддя, наче обсипане вогким піском. – Я не публічна людина, не актор, не публіцист, не політик, зрештою, не знавець екології...
- Вона померла, - тихо урвала дівчина, і їхні погляди зіткнулися, темно-сині, майже чорні очі Ельзи стали хмарами, що в них таїться блискавка, і, раніше ніж вона домовила, Дитмар зрозумів, що йдеться не про ріку Соа. – Минулої п’ятниці. Онкологія. Лінди Мартенс більше нема, коли це для вас хоч трохи важливо.
Він не ворухнувся. Він кілька секунд просто дивився на Ельзу Мартенс, красуню, як і її мати. Мав би здогадатися одразу. Чи не ці очі бачив уві сні ще кілька років потому, як Лінда вийшла за Петера Гренквіста, а не за тебе? Лінда, «прекрасна липа намиста», із хвилею волосся, подібного кольором на кору смереки, гострим дотепом на вустах і крихтою печалі у глибині погляду. Лінда, яку ти мріяв носити на руках усе життя, здувати з неї пил, милуватися легкою ходою, варити їй вранці каву, сидіти біля її ліжка, коли вона хворіла, зрештою, мати з нею діточок... Лінда Мартенс, яка вийшла за Петера, бо їхні батьки мали спільний бізнес, а твої батьки марили честю старовинного роду Хольгерів – до речі, обоє закінчили життя у «мудрому закладі», шизофренія не лікується. Перше і останнє кохання. Ти майже повірив, що вона просто тобі наснилася, що це був лише міраж, і ось маєш. Померла у п’ятницю.
Дитмар Хольгер помер того дня, коли дізнався про вибір Лінди.
Та її дочці про це знати не обов’язково.

- Співчуваю, - промовив зрештою Дитмар, та Ельза не вловила ані жалю, ані відгомону спогадів. – Втім, мене не обходить, з якого дива Лінда розповіла вам про гріхи юності. Хіба що ви моя дочка, та навіть це не мало би тепер жодного значення. Чому ви наполягли на особистій зустрічі? Чому не могли повідомити про смерть Лінди телефоном?
Ельзі дуже закортіло вбити цю... істоту. Чи плеснути гарячою кавою в пику. Або струменем фарби з балончика. Та вона втрималася. Лише прошепотіла:
- Пане Хольгер, шановний... Моя мати дуже вас кохала. Не знаю, якщо чесно, чи я сама здатна на такі почуття. Не насміхайтеся, будь ласка. Я маю до вас справу. Ні, не знаю, чи власне до вас – але більше ні до кого звернутись. Я благаю вас про допомогу, в ім’я всього того світлого і чистого, що було між вами та Ліндою Мартенс. Я, Ельза Мартенс, яка бачила очі дракона.
Вона очікувала, що старий засміється, глузливо пирхне, кине презирливий погляд і мовчки піде геть. Вона очікувала, що старий просто похитає головою і порадить звернутися до когось іншого. Але Дитмар зняв капелюха, прибрав прядку з лоба і раптом посміхнувся: щиро, напрочуд тепло, чим геть збентежив Ельзу.
- Ах ви хитрунка, - тихий голос проникав у саме серце, - ви така схожа на матір, і цим безсоромно користуєтеся. Це вам не допоможе: Лінда сама обрала собі долю, нас більше нічого не поєднує, ви не маєте права на її спадок, мені начхати на всіх Мартенсів, скільки їх є у світі. Не допоможе навіть те, що вона лишила собі дівоче прізвище і передала його вам. Не мій клопіт. Але... ви мене інтригуєте. Мені цікаво. Тож я уважно слухаю вас, моя чарівна пані Троньє.
Ельза рвучко підвелася:
- Їдьмо. Це треба бачити. Ви на машині?
- Так, але... – він був здивований, і Ельза на мить зраділа перемозі, та додала:
- Мати казала, що ви справжній чарівник.
Дитмар миттю спохмурнів, нап’яв капелюха:
- Пані Троньє, затямте собі. Я не бажаю більше чути про вашу матір. Ніколи.

У лісі було тихо, аж незатишно. Ніде нічого не ворухнеться. Здавалося, хащі, влітку повні життя, тепер вимерли. Не чути ані птахів, що відлітають, ані навіть вітру. Над водою зімкнули склепіння крони старезних буків, неначе роги прадавніх чудовиськ. Пісок на березі – брудний, а води затоки на ріці – каламутні. Ріку забруднили. Тоненький сморід вчувався навіть у повітрі. Та Ельза знала, що тут глибоко, дуже глибоко. Глибше за людську мерзенність.
- Старі рибалки казали, - вперше за всю дорогу мовив Дитмар, - що тут на дні живе сом, якому понад триста років і який проковтнув багацько необачних туристів...
- Це не сом.
Ельза стала на коліна й занурила руки у холодну воду, зосереджено дивлячись у чорний бочаг. Саме так усе відбувалося в її сні, а потім і наяву, коли вона знайшла поранену істоту в кущах коло автостради, створіння, що не було ані звіром, ані гадом, виходила його вдома, потай від батьків (дім був величенький), і зрештою занурила у ці води, тоді ще чисті, прозорі, і як озвався до неї прадавній голос...
- Вийди з глибин, Білий Змію, хранитель ріки Соа! Вийди, покажися, і не гнівайся на нас...
Дитмар уважно споглядав за дівчиною. За маленькою відьмою, що мала жити не в місті, а в лісовій хатинці, збирати зілля й літати на мітлі серед місячної ночі. Як і її матір, що зреклася чарів, ставши однією з бранок дракона. Йому не були потрібні жодні пояснення. Він чекав.
Раптом щось невловимо змінилося, вітер ожив, гостро запахло листям, вогкою землею, яблуками, вода очистилася до самого дна, і немов засяяла. А з-під води вийшов на берег довжелезний сліпучо-білий змій, звиваючи кільцями лускате тіло і торкаючись вовчою вусатою головою дівочих рук. Хитрі вогники мерехтіли у синьо-зелених очах, наче відблиски сонця на скелі.
Ельза обернулася до Дитмара. Той геть не здавався здивованим. Навпаки, кивнув змієві, мов би то був його давній знайомий:
- Томторм****, Білий Змій, божество-хранитель рік і озер. Не знав, що вони ще лишилися. То он чому ваша природоохоронна банда має таку назву. Неймовірно дивний збіг, неймовірно...
- Ти багато знаєш про мене? – глибокий голос божества пронизував наскрізь, до найпотаємніших закутків єства, а погляд зачаровував і лякав.
- Дещо зі старих казок, мій добрий пане, - ґречно вклонився Дитмар, - до того ж, мені до рук потрапив документ, що в ньому йдеться якраз про тебе. Але чим же я можу тобі прислужитися?
- Ходи сюди, - дракон наблизився до нащадка лицаря Хольгера, широко розкрив пащу, повну блискучих зубів, - я показував їй, тепер покажу тобі.
І, не відводячи хижих очей, уп’яв ікла просто Дитмарові в плече...
...боляче, так боляче, опіки та отрута, а ще задуха, ядучий дим, і розжарена смола, немов у пеклі, як його малюють по церквах, нестерпний сморід, горіла гума, вогонь, вогонь, знову вогонь, залізні костури, що пробивають наскрізь, ламають тіло, і, куди не глянь, гинуть твої брати і сестри, твоїх підданих катують і вбивають, бо світ затісний для двох драконів, ось тебе самого хапають і тягнуть геть, у морок, у холод, у смерть, душа дракона має бліде обличчя і круглі скляні окуляри, тож ти боїшся навіть уявити ті очі, що під ними, ти знаєш: цей дракон сильніший від тебе, його серце – атомний реактор, його шкіра – титан, його нерви – сталеві дроти, а його чари – бінарний код; жага багатства і влади керують ним, а люди – його віддані раби...
- Зрештою вони знищать усе живе, - слова Білого Змія стікають у розкриту рану мов отрута з іклів, та це і бальзам від сірості й нудьги, - людей уже знищили... Я не прохаю тебе врятувати мене, я не прохаю врятувати бодай щось, ти не можеш, ти помер, ніхто не може... Я лише прохаю тебе про одне: помстися за мене. Твій пращур Хольгер убив дракона, я пам’ятаю це... Помстися, убий потвору, бо хоч на це ти здатен...
- Мій добрий пане, - Дитмар став на коліно, суглоби озвалися болем, та рана від зубів бога ріки вже не боліла, - хіба ж я молодий відважний герой? Хіба нема завзятих парубків, щоб стати на ґерць із потворою? Що я вдію? Хоч натякни, як це зробити...
Очі Білого Змія згасли, закрилися, він опустив голову і поволі рушив до ріки. У самої води обернувся:
- Король Беовульф був старий, коли убив вогненне чудовисько. Йому допоміг юний Віглаф, та це не важливо. Я не маю колишньої сили, я багато чого просто забув... – і, обірвавши мову, зник у затоці, повертаючи сплюндрованій природі мертвотний бруд.
Дитмар кілька секунд стояв на колінах. І щось у його серці тихо і моторошно тріщало, осипалося. Щось дуже давнє, поховане під попелом років і мрій, вивільнялося з полону, відносячи геть утому, розпалюючи юнацьку жагу битви і темну одержимість. Соа, ріка дитинства, стрімка, прохолодна, ріка пам’яті, ріка юності. Тут вони банячили студентами, пили пиво і билися через дівчат. Тут зазнайомилися з Акселем, коли той назбирав грибів, а тоді ледь не врізав дуба, і як вони потім реготали. Тут катався на човнику з Ліндою і читав їй Гейне та Йейтса... Та як це забути, як можна це зрадити?! Ріка Соа – так, вона пам’ятала... А ти майже забув. Ганьба, ганьба на твою голову.
Він підвівся, похмуро, болісно усміхаючись. Ельза плакала, та помітила крізь сльози, як у сірих очах старого сяйнули на мить заграви блискавок на залізних мечах. Він аж помолодшав.
- Їдьмо в місто, пані Троньє, - подав їй хустинку, відчинив дверцята, - не журіться, мені несила бачити ваші сльози.
Вони не помітили, як над лісовою гущавиною розправив крила лелека.

                                                                                      3
Наступний тиждень Дитмар просидів за перекладом. Герда давала стійку відсіч усім, хто намагався виманити чоловіка з кабінету, щоб вкрасти його час, та й сама зайвий раз не лізла. Вона раділа тихими радощами, адже бачила уперше за багато років, як сяють очі її коханого, хоч і було гірко, що вона, Герда, вродлива, розумна і хазяйновита, геть до того непричетна. І коли чула, як Дитмар гучно, брудно лається, то знала, що це від щастя.
«Ні, це ж треба. Такий збіг, - перекладача лихоманило, він застиг на межі яви й марення. – Кому знадобилося у ті часи записувати якісь там народні легенди? Закони, хроніки – це зрозуміло, але... Хоча, були ж всякі «Едди» і саги... Цікаво, де знайшли цього зошита?»
А коли переклад було завершено, він зателефонував Акселеві, о третій ночі, вислухав від його дружини Марти чимало нового про себе, домовився про зустріч, і аж тоді спокійно спочив. І бачив уві сні чисті води Соа, і Білого Змія, що виринав із сяючих на сонці хвиль.

- Гердо, маємо поговорити.
Брюнетка лукаво посміхнулася. Та ця маска не обдурила Дитмара: жінка стривожилась.
- Я іноді поводився з тобою, як із річчю. Я не приділяв тобі ані уваги, ані турботи, яких ти гідна. Мені дуже, дуже шкода. Ти кохала мене, я знаю, може навіть і зараз маєш до мене якісь почуття. Ти мене врятувала, коли я поставив хреста на власному житті. Ти розіпнула себе на тому хресті, тобі треба встановити пам’ятник... не перебивай, будь ласка. Нема таких слів, щоб висловити всю мою вдячність, ну, я так і не навчився гарно казати... Це до чого? Я маю дуже великі неприємності з корпорацією «Свенсон Індастріс». Тож знай, що я відписав тобі усе майно і гроші. Там не так багато, але... це єдине, що я можу зробити. Поживи для себе. Імовірно, ми бачимося востаннє. Так, ще одне. Ти не знаєш, де я дівся. Ми з тобою посварилися, ти мене вигнала. Що сталося зі мною потім – тебе не обходить, тобі плювати, тьху-тьху-тьху. Така буде офіційна версія подій для поліції та інших цікавих.
- Яка ж ти скотина, Дитмар Хольгер. Іди геть.
Вона все ще посміхалася. Та на очах бриніли сльози.

На перший дзвінок ніхто не зреагував. Дитмар подзвонив удруге. Тиша, тоді пронизливий жіночий крик, сповнений дикого болю і утробного жаху:
- Геть! Пішли! Наволочі! Убивці! Убивці!!! Аксель, мій Аксель!..
Дитмар скрегонув зубами. Намацав під пальтом «Глок». Мало що.
- Марто, не волай! Це я, Хольгер! Відчиняй!
- Хольгер? Дитмаре... – тремтячий, майже старечий голос.
Відкрила – заплакана, почервоніла, розхристана, але в офісному костюмі. Дитмар не тямив, що вона белькоче. По-хазяйськи пройшов до вітальні... Застиг, наче побитий громом. Стояв кілька секунд. А потім ощирився, мов скажений борсук, і гучно, страшно закричав.
На підлозі, у добрячій темній калюжі, лежав на спині Аксель Вальдерс, букініст, бібліофіл, зрештою, просто добрий чолов’яга. В його грудях зяяли дві дірки, ще одна на чолі, та Дитмар міг би заприсягтися, що то не вогнепальні рани. То ікла дракона, що ніколи не спить.
- Марто, слухай уважно. Збирай речі, їдь з міста. Негайно. Куди завгодно. Аксель не хотів би, щоб ти постраждала, а ти постраждаєш, якщо залишишся. Ні, я не поясню. Воно тобі не треба. Їдь. Їдь, заради бога. Ні, не треба думати, тут і без тебе є, кому думати. О, поліцаї. Вшиваюся.

Руки тремтять на кермі, в роті сухо, та філіжанка віскі порожнісінька. Взяти баварського? Сьогодні плювати на поліцію, на федеральну охорону, на всі закони, скільки їх є. Ревуть сурми і роги, б’ють бубни шаманів. Drang nach Sturm! І хай буде, що судилося.
- Ельзо? Так, це Дитмар. Піднімай своїх бійців, ми штурмуємо греблю!

                                                                                   4
На квартирі Ніколаса Вайса, доброго друга Ельзи, учинився страшний рейвах. Молоді повстанці-екологи клопотали, та не метушилися: обдзвонювали потрібних людей, щоб швидко зібрати добрячий натовп, Аніта Фуксе, мила синьоока блондинка, домовлялася про прямий телеефір, сам кучерявий, трохи незграбний Ніколас перевіряв спорядження: балони, плакати, штахети. Ельза оглядала цю веремію, тихо раділа і тривожилась, як генерал напередодні битви.
- Вітаю, ти таки їх вимуштрувала, - Дитмар з’явився мовби нізвідки, - не думав, що зі студентами це взагалі можливо, ти молодець.
- То ми вже на ти? – хитро усміхнулась Ельза.
- Скажи, скільком зі своєї команди ти справді довіряєш?
- Аніті, Ніколасові, Дитріхові – це мої друзі...
- А скільки з них знають про Томторма?
Зніяковіння, коротка сором’язна мовчанка.
- Усі знають. Але... крім мене, його ніхто не бачив.
- Ясно. Ти хтось на кшталт місцевої провидиці... Добре, збирай їх, треба поговорити, - Дитмар раптом перехопив неприязний погляд Ніколаса, кивнув йому:
- Юначе, не ревнуйте. Ми з вами потім поб’ємося на дуелі через цю пані.
- На мечах! – серйозно попередив кучерявий. – Я не стрілятимуся із триразовим чемпіоном.

- Пані та панове, - Дитмар обвів поглядом компанію, - якщо Ельза розповіла, хто я такий, добре, якщо ні, теж добре. Маю деякі думки, як зупинити «Свенсон Індастріс». Моя теорія може здатися вам дещо суперечливою, та жодного іншого вибору ви не маєте, принаймні, вибору справді ефективного. Отже...
- Чекайте-но, - перебив мовчазний зазвичай Дитріх, - чому ми маємо вам вірити?
- Тому що ви товчетеся на порозі, - стомлено проказав старий просто йому у вічі, - тому що закони не діють, ваші заходи також. І ще тому, що я дуже добра і чуйна людина, але це ви вже помітили. Отже, будь ласка. Послухайте мене десять хвилин. Це небагато. Якщо вам не сподобається мій план, забудьмо одне про одного. Зрештою, не я ваш капітан, а Ельза Троньє.
Дитріх знизав плечима, інші принишкли і слухали.
- Оце, - перекладач витяг з сумки рештки стародавньої книги, - легенда про Білого Змія, записана бозна коли неграмотним ченцем. Через неї убили мого друга. Коли зрозуміли, що переклад може потрапити не до тих рук. «Свенсони» справжні фанатики, безумці, та безумці могутні й грошовиті. Ви можете не вірити у чари, дива і древню магію, але вони вірять...
- А ви? – тихо поцікавилась Аніта.
- Я вірю своїм очам, - відрубав Дитмар, - і маю вас попередити, що, цілком можливо, хтось із вас не побачить завтрашнього дня. Хто боїться, краще ідіть зараз.
Четверо студентів відповіли одностайним презирливим пхеканням. Дитмар посміхнувся:
- Сподіваюся, ви любите старі перекази...
...Коли завітаєш до цих країв, то знай, що тут і досі живуть поганські боги. У кожному камені, дереві чи полі живе свій дух-охоронець. У кожній хатині, у кожній тварині чи людині. Та є ще могутніші духи, що мешкають у лісах, ріках і озерах. Божества ріки – то є білі змії, довжелезні дракони, серед яких найперший – Томторм. Він повелитель вод і хранитель незліченного багатства. Хто здобуде його милість, той довіку житиме у злагоді. Кажуть, він прихильний до жінок, і часто можна побачити на березі дівчину, що гладить білу змію. Та в жертву йому дівчат ніколи не топили, він не візьме, ще й розлютиться. А гніву його краще не куштувати...
Раз на дванадцять років Томторм виповзає на берег, щоб міняти шкіру. В такі дні він стає вразливий, його дуже легко убити голіруч. Хто з’їсть його стару шкіру, той отримає владу над Змієм і пізнає могутні чари. Так кажуть люди...
- Це не весь текст, лише головне, - казав Дитмар. – Мабуть, «Свенсони» щось таке знали, та були не певні, тож хотіли пересвідчитися. Вони вірять, вони прагнуть влади над рікою, над усіма ріками, щоб мати прибуток. Як я розумію, Ельза свого часу врятувала Білого Змія, нічого про нього не знаючи. Так? А чи ти зберегла його шкіру? Чи, може, викинула на смітник?
Ельза мовчки дістала скляну баночку. Повну сірого пороху.
- Сушена, потовчена шкіра Білого Змія, - покрутив головою Ніколас, із усмішкою обнімаючи кохану. – Ах ти відьма. І мовчала. Нащо ти це зробила?
- Я тоді згадала бабусину казку, - повернула усмішку Ельза, - там теж було щось таке про чарівні властивості зміїної шкіри. Ніколи не вірила... Гадала підсипати деканові в каву, він такий противний, та потім забула... Уяви, він став би могутнім чаклуном!
Всі засміялися. Дитмар між тим простягнув руку і забрав порошок.
- Вам все одно ні до чого, - урвав обурення. – А мені стане у пригоді на переговорах зі «Свенсонами». Маю намір повернути Білому Змієві його колишню міць, а зробити це можна, лише зруйнувавши греблю. Тож не копайте ногами мою сумку, Аніто, бо ми злетимо в повітря.
Отже, план такий...

                                                                                 5
- Наразі рух через греблю на ріці Соа заблоковано активістами екологічного гурту «Білий Змій». Ви можете бачити їхні гасла «ДЕМОКРАТІЯ НА БАГНЕТАХ» і «РІКА МАЄ ЖИТИ!». Щойно мала місце сутичка з охороною будівництва, поліція також уже на місці подій, постраждалих чи заарештованих поки що немає. Здається, цього разу вони готують не просто акцію протесту, а справжній екологічний теракт. Слово одній із очільників руху, Ельзі Троньє...
В об’єктиві – висока дівчина у куртці кольору хакі, з рішучими темно-синіми, майже чорними очима:
- Корпорація «Свенсон Індастріс» порушує чинне екологічне законодавство. Це вже не перше їхнє порушення, існують відповідні рішення судів, але реального виконання домогтися не має змоги. В державі, де не працює судова система, де зажерливе корумповане чиновництво нехтує закони, де приватні охоронці мають більше повноважень, ніж поліція, єдиним адекватним виходом стає громадський спротив. П’ятсот років тому наші пращури об’єднали країну і здобули незалежність, керуючись повагою до закону, людської гідності та рідної природи, піднявши на списи загарбників, і ми не дозволимо*****...
Кореспондент перервав:
- Скажіть, а правда, що ваші люди причетні до мінування греблі?
- Маю заперечити жодну нашу причетність! Нам з надійних джерел надійшла інформація про технічні помилки будівництва, що можуть мати фатальні наслідки, саме тому ми блокуємо проїзд. Ми не хочемо людських жертв...
- Дякую, пані Троньє. Ми стежимо за розвитком подій. Студія?

«Бомба, там бомба», - чулося у натовпі. Водії лаялися, оглушливо сигналили, та більшість їхала геть, до мосту в двадцяти милях на південь. Охорона зімкнула лави, поліція безпорадно вимахувала кийками. Ельза тривожно споглядала на темну брилу греблі. Смуток в очах, смуток на серці. Вона не хотіла собі зізнаватися, але переймається не лише успіхом справи...

Загата, похмурі переходи, переплетіння залізу й бетону, техніка, про яку ані Дитріх, ані Дитмар нічого не знали, рівний гуркіт, робочі, охорона. В лівій руці – австрійський «Глок», у правій – «Конгсберг», 11,45 мм., іменний подарунок старого префекта (хай йому земля пухом). Позаду в тіні – Дитріх із сумкою на плечі. Бодай один необережний рух, і – прощавай, жорстокий світ. А звідки у вас тринітротолуол? А з аптеки, мій добрий пане. Місця треба знати...
Просився Ніколас («Хіба я гірший? Я що, якийсь недоробок?..»), але – удар ручкою пістолета у щелепу, тоді в обличчя. Кров на білій шкірі, на білій сорочці. «Ти дуже метушливий і думаєш не про справу, а як сподобатись Ельзі. Бовдур, ти і так їй подобаєшся. Кров не витирай, скажеш, поліцаї потовкли».
- Увага, панове! – голос лунає без підсилювачів, тут добра акустика. – Організовано ідемо до виходу! Зброю долу! Руки, щоб я бачив, усі! Так, ви теж! Ви...
«Глок» плює вогнем, охоронець припадає на поранену ногу. Молодий. М’ясо наросте. Дитріх сідає на підлогу, накриває собою сумку. Дитмар – садить з обох стволів, холодно усміхається, вартові хапаються за руки і ноги. Тоді несамовитий крик:
- Я сказав, усі геть!
Де там організовано: робочі кидаються до виходів, очі широко розкриті, в них первісний жах. Вартові, певно, навіть не очікували, що цей схожий на волоцюгу тип такий спритний. А як представився, «незалежна преса, люди мають знати правду», ще й документи дістав, от негідник!..
- Де ви навчилися так стріляти? – лячно-захоплено спитав Дитріх, коли всі пішли.
- Коли тебе з’їсть ненависть і ти матимеш час та натхнення, то тренуйся щодня, і теж навчишся. Хоча борони тебе Боже від такого...
- То ви не з військових? – здивувався хлопчина.
- Мої предки були лицарями, та мені особисто лисиця ближча за хорта. Тямиш?
Дитріх зі сміхом похитав головою:
- А прізвисько у вас було, мабуть, «Професор»?
Дитмар легенько вліпив студенту потиличник:
- От ти лобуряка... Наразі все, ти мені більше ні до чого. Дякую за допомогу. Зможеш сам вибратися? Скоро тут все стане пилом, маєш хвилин десять.
- Так багато? А спецназ?
- Армія відпочиває, - тоненький льодок у сірих очах. – «Свенсони» не пустять сюди нікого зі сторонніх. Лише одну людину, свого найманця. Я на нього чекаю.
- Скажіть, чому? Чому ви це робите? Ельза ваша родичка? Чому?..
Посмішка крає вуста.
- Мені кортить сказати, що то не твоя справа, але... Не знаю, чи ти зрозумієш. Той, хто прожив своє єдине життя негідно, прагне зрештою лише одного: гідної смерті. Ельза тут ні до чого. Вона просто гарна і розумна дівчина. До того ж, вона справжня відьма. Але дозволь і мені дещо тебе спитати: а чому ви це робите? Якого біса? Ну, більшість просто розважаються, їх із буцегарні батьки витягнуть, але... Це ж зруйнована кар’єра, життя коту під хвіст...
- За всіх не скажу, - знизав плечима хлопець. – Мене не витягнуть. Але... Так не можна. Пам’ятаю, кілька років тому були на морі. То уявіть: кругом діти, дорослі, сонячний день, тепло, гарно, всі купаються. І тут пливе по хвилям якась піна. Якась сіра гидота, сотні, тисячі жмутів, і смердить так що аж. З хімічного комбінату. Вони час від часу зливали. Люди з води пішли, та ви знаєте малечу: ой, яка прикольна вонючка, ой, на тобі, Клаусе, буде в тебе борода, а на тобі в пику, а тобі, а це тобі... А батьки, ну, ідіоти... А тоді і в газетах писали, і по теленовинах було, що багато дітлахів отруїлося, страшні якісь цифри, багато лишилося інвалідами. Ні, мене це особисто не торкнулося. Всі здорові. Та краще я здохну, ніж така бридота плаватиме по Соа. Я народився на цих берегах, шановний. Розумієте?
Дитмар мовчки кивнув.
- Не треба здихати, юначе. Сьогодні я здохну за тебе. А ти живи. І обіцяй мені: ти не допустиш... ви не допустите, щоб сірий сталевий дракон зжер цей світ.
- Обіцяю, - просто і урочисто вклонився Дитріх.
Старий перекладач і колишній контрабандист мовчки дивився хлопцеві в спину.
«То міг би бути мій син», - з гіркою гордістю подумав він.

- Еріку, що там за проблеми на Соа? – чулося зі слухавки, з далекої столиці, бо Свенсони були вищими від того, щоб контролювати справи у провінції особисто. – Ми вже два тижні як маємо розпочати проект! Дістань нам оту білу потвору, поверни її в нашу клітку, лабораторія коштує шалених грошей, і хай цих молодиків нарешті посадять. Набридло про них чути. А, ще одне. Переклад. Він готовий? В кого він?
- Скоро дізнаємося, мінгере Свенсон, - блідий чолов’яга у сірому плащі розтинає тіло натовпу, мов ніж рибалки – тріску, на його круглих окулярах-монетах застигла вся свинцева мерзенність життя, він викидає мобільний геть, його дістали Свенсони, його дістало усе на світі.
За часів його дитинства світ був значно більший, простіший і цікавіший.

Ельза дивилася на ріку. Хвилі спінилися, небо затягло хмарами, і такі ж хмари вирували у її очах. Налякано кричали чайки і баклани. Протяжно скавулів вітер, боявся, як і всі вони.
« - Бувай здорова, доню, - Дитмар лагідно обійняв її на прощання. - Щасти тобі.
- Як ти дізнався? – збентежилася Ельза.
- Я трохи вмію рахувати. Дев’ять – священне число у нас, людей півночі. Доволі кумедно, коли над цим подумати... Цей Ніколас – гарний хлопчина, та ти за ним пильнуй. І ще одне. Твоє справжнє прізвище Мартенс. Троньє – вдала маска, та ти хочеш прожити життя під нею?
- Я хотіла би, щоб ти мене виховував, Дитмаре Хольгер.
- Ой, не верзи красивих дурниць. Не хотіла б. Ну все, хай нам усім щастить...»
Ельза Мартенс шанобливо вклонилася: прощалася із Дитмаром, з минулим, із маскою, і віталася – із божеством ріки, чию присутність відчувала всім єством. «Прийди, Білий Змій Томторм, прийди і покарай усіх своїх ворогів!» – нечутно шепотіла вона.

                                                                                    6
- Ну нарешті, - Дитмар допив пиво, відкинув бляшанку. – Чого ти забарився, Ерік Нарве?
Той застиг навпроти, спиною до ріки, між ними – десять кроків. По обидва боки греблі бурували хвилі: шлюзами спускалася вода. На проїзді майже нікого не було, люди юрмилися на під’їздах. Вітер переривав звуки, доводилося кричати.
- Добрий пан Дитмар Хольгер? – Ерік поштиво вклонився, кепкуючи. – Я маю подвоїти вам гонорар перекладу – за оперативність! А тепер давайте сюди переклад і оригінал.
- Маю дещо краще.
Замість пивної бляшанки – баночка з сірим порохом. Ерік схилив голову. Збентежений?
- Переклад я тобі і так озвучу. В двох словах: ти і твої Свенсони в глибокій дупі. Коли ви минулого разу спіймали Томторма, треба було пошукати його шкіру. Його стару зміїну шкіру. Ось вона, туточки. За легендою, той, хто її з’їсть, стане чарівником і повелителем того змія. Ви ж цього прагнете? Контролювати живу природу, переробляти на свій лад, як вам вигідно, щоб мати зиск? Розкласти магію по полицях, по формулах, виписати код дива... Цього ніколи не трапиться. Оно, дивись...
Витяг з рукава карту, жбурнув, вітер підхопив і вклав просто Ерікові в руки. Старший аркан Таро «Вежа»: блискавка розсікає башту навпіл. Найманець усміхнувся:
- Ач, спритний! Фокусник? Чому я маю тобі вірити?
- Чарівники не брешуть, - широка, радісна усмішка осяяла помолоділе обличчя, капелюх полетів геть, очі зайнялися вогнем. – Хочу, щоб ти знав. Греблю заміновано. Ріка має жити. Сюди вже іде її справжній господар. Нестримна сила води надасть йому колишньої сили. Та рабом вашим він не буде... Скажи мені наостанок: чого ти убив Акселя?
- Він віддав текст до третіх рук. Він сказав, що все зробить сам. Я убивав і за менші злочини. Тепер ти скажи щось: чому ти ще не скуштував тої зміїної шкіри?
- А ти не втямив? – засміявся Дитмар. - Ніхто не має владарювати над Білим Змієм. Ніхто! А ще я дуже-дуже втомився від цього життя, від цього світу і дуже хочу нарешті померти. Лови!
Дитмар розмахнувся і кинув баночку в хвилі. Ерік блискавично швидко витяг меча – старовинного, із трохи закругленим лезом, без хрестовини – і перерубав її. Посипалися скалки і порошок. Підставив долоню, та Дитмар вистрілив, кілька разів, спочатку з «Конгсберга», тоді з «Глока», всі набої до останку. Ерік Нарве лежав на бетоні, з дірявими долонями, з дірявою головою, стікаючи кров’ю. Окуляри розбилися, під ними були дві моторошні чорні прірви.
Дитмар уже бачив такі. В кошмарах, які намагався забути.
Раптом скривавлена рука Еріка смикнулась, мазнула по купці пороху, тоді найманець швидко злизав сіро-червону суміш, із зусиллям проковтнув...
- Будь ти проклятий, виродок, - плювався він. – Не діє. Не діє!!! Чому? Може, мало?
- Тонкощі перекладу, - Дитмар стояв поруч, але намагався не дивитися на розтрощене обличчя, - адже лише той може повелівати змієм, хто сам є світлий, щирий і чистий. Не таке мертве самотнє лайно, як ми з тобою. І ще скажу: наснагу Білому Змію може повернути лише людська кров. Не багато треба, моєї вистачить. І тих, кого знесе, коли рухне гребля.
- Я теж хочу померти, - несподівано жалібно мовив Ерік. – Я був би вільний, коли виконав би це завдання. Тепер дзуськи... кляті Свенсони... коли я був молодий, то всіма ріками і морями володіли завзяті люди на кораблях-драконах. А нині кругом якась дурня... Ерік Нарве мав згинути в бою і бенкетувати у Вальхаллі з героями та богами. Замість цього я виконую доручення різних недоумків...
Дитмар із увічливою цікавістю схилився над ним.
- Може, тебе це втішить – за хвилину нам обом гаплик, - без жодного співчуття процідив він.
- Мені – ні, нажаль, - видохнув Ерік з розірваних легенів.
Хвилину вони мовчали, думаючи кожен про своє. А тоді страшний вибух струсив греблю, розкидав покорчений метал, каміння, полум’я і пил. Проїзд тріснув посередині. Вода пружно вдарила, зносячи рештки індустрії. Останнє, що бачив Дитмар Хольгер – яскраве мерехтіння очей Білого Змія.
«Нарешті я щасливий», - устиг подумати він.

                                                                                   7
Люди бігли геть, гребля осипалася, і було очевидно, що довго не простоїть. Ельза не поспішала. Вона бачила, як з води висунувся білий тулуб, та знову зник. За мить почувся гуркіт. Ріка кипіла. Рвалися вибухи, сяяли блискавиці. Нарешті з хвиль вистрибнули два скручених тіла, нещадно рвучи одне одного. Білий Змій знайшов гідного суперника.
Ерік знав, що має востаннє прислужитися черговим господарям. Та магія, що повернула його до химерного життя, тепер обернула на сірого, сталевого змія, сам дух «Свенсон Індастріс» прийняв таку подобу. Вони билися над водою, під водою, тоді злетіли у небеса і продовжили там. Люди того не бачили, ніхто з людей. Окрім Ельзи.
Десь узявся Ніколас, підхопив її, поніс геть, вона вирвалася, відштовхнула його. Він щось казав, кумедний, скривавлений, кучерявий, коханий і зайвий. Ельза не чула.
- Що ми наробили? Святе небо, що ж ми накоїли... Невже воно того варте? Ріка має жити, має жити вічно, а ми стали на її шляху... То що, хай так і буде. Вбий його, Білий Змій. Вбий.
Ніколас відсахнувся. Побіг геть. Він назавжди запам’ятав шалений погляд, що на колір дорівнявся до сповнених бурі небес.
І тої миті Томторм наніс останній, скрушний удар по сплетінню залізних дротів. Спалах розколов хмари, вогненним дощем посипалися уламки. Вода підхопила бруд і попіл, чимдуж понесла у море, очистила береги від звалищ і помийок. І так було не лише на Соа, ні. Адже Томторм був повелителем свого роду. Скільки людей загинуло того дня? Не більше, ніж від онкології та брудної води щорік.
Тоді пішов сніг. Пухкий, чистий, неначе сльози білого дракона, що оплакував понівечену природу. Розкішна королівська ковдра вкрила землю і ліс: ріка спочивала.

Ельза сиділа на мокрому прибережному камінні. Сама. Вслухуючись у плескіт хвиль. У своє серце. Щось змінилося. Щось пішло. Щось мало народитися, як завжди.
Раптом з води з’явилася знайома вусата вовча голова.
- Дякую, я завинив – тобі, твоєму батькові, твоєму народу.
- Це ми завинили. Тепер квиті. Але... вони прийдуть знову, ці Свенсони...
- Не прийдуть. Вони розоряться. Якщо хтось спробує посісти їхнє місце, якщо хтось спробує ув’язнити природу – я не буду такий терплячий. Дозволь спитати: якби тобі знову потрапила до рук моя стара шкіра – що ти зробила б?
- Чи я не з’їла б її? – засміялась Ельза, та в тому сміху вчувалася гіркота. – Ні, я більше полюбляю яєчню з беконом. Що б я робила з такою силою? Мені нічого ні від кого не потрібно. Я все зроблю і осягну сама. Так, як він, Дитмар Хольгер.
- Це дуже добре, дівчино. Тому що я хотів тебе попередити. Не ходи більше на те місце, де ростуть столітні буки. Не шукай там спокою. Кожен, хто прийде на той берег, згине навік. Я не хочу більше бачити людей. Ніколи. Прощавай.

Ельза обтрусилася. Наче нормально. Спокійно, не нервуй. Дзвінок у двері.
Відчинила жінка років сорока чи трохи старше. Доволі симпатична, чорноволоса, одягнута просто і зі смаком. Без макіяжу та манікюру. З безмежним сумом в очах.
- Фрау Герда? Мене звати Ельза... Ельза Троньє, хоч я воліла б називатися Ельза Хольгер. Я його знала. У нас із вами два варіанти. Ви можете мене убити. Або можете стати мені мамою.
- Я б із радістю тебе придушила. Та ти така схожа на Лінду... А з вини пана Хольгера я не маю дітей. Тож проходь, Ельзо, бо мені здається... ми маємо багато одна одній сказати.
Ельза вдячно кивнула. «Тільки не заплакати!»

В туманній височині розправив крила останній лелека цієї осені.


* Мова про роман німецького письменника-фантаста В. Хольбайна «Помста Нібелунгів»
** Йдеться про «Сконське право», кінець XIII ст., записане пунктованими т.зв. «молодшими» рунами
*** donsk tunga – прадавній германський діалект, поширений у Скандинавії та прилеглих островах до XI ст., що згодом дав початок давньо-данській, давньо-шведській і давньо-норвезькій мовам
**** Література до питання: Б. Торп, «Нордична міфологія», розділ «Шведські казки, перекази і повір’я»
***** Треба уточнити, що йдеться не про знану нами Німеччину, а про вигадану країну, схожу на Нідерланди, де з якихось причин фламандська говірка була витіснена північно-німецькими діалектами

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64421892166138 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …