Нинішня весна була для Яна, спудея Могелянського колегіуму, самою найтяжчою.
Навчаючись, він уже три роки перебував у Києві, після того як покинув львівську
єврейську школу, але чомусь саме зараз його охопила якась невідома туга. І хоча
роботи в колегіуму в нього було предостатньо, він інколи сідав в кутку своєї
коморки, закривав очі і про щось безперестанку думав.
І от зараз він згадував, як навчаючись у Львові, він мріяв про те як покине
єврейські догмати і переїде до Києва, де можна було отримати свободу, та вчити
те,що подобається.
Приїхав він до Києва вже в листопаді, і хоча навчання в колегіумі вже давно
почалося, його прийняв префект колегіуму і провів з ним виховну бесіду - "отведывал
память", як називали це в школі. Досить швидко вияснивниши, що хлопець непогано знає латинь, польську, єврейську мови префект вирішив не відпривляти його до молодших класів, а приняти зразу до піїтиків.
- Будеш вивчати науку ораторства, да віршування поем, - надихнув префект Яна, і
одіслав до суперінтенданта, який мав влаштувати його при колегіумі.
У Великій бурсі місця вже не було, там оселилися спудеї, що приїхали на навчання
вчасно, тому Ян зробив так, як робили інші "запізнілі". Він оселився в Малій бурсі,
де йому довелося самому будувати житло, яке було назване "коморкою" біля Іллінської
церкви. Згодом він звик до свого нехитрого помешкання, і відмовився переходити до
бурси. І він поринув у світ науки та книжок. Час швидко проходив від триместру до
нового триместру,за екзерциціями (класні роботи) та окупаціями (домашні роботи)
приходили суботівки (підсумок знань), де треба було показувати всю свою
майстерність та вміння.
Він більше не повертався до Львова, де зоставався його прийомний батько. Рекреації (канікули) він проводив мандруючи по Україні з вертепами, займався
миркуванням(просиння милостині).
Ось чому в цю весну йому сильно захотілося побачити Львів та батька, бо в душі він
все таки його любив.
Зараз він уже дослужився до аудитора, що давало змогу йому спостерігати за іншими
учнями, а потім добитися кондицій - право навчати дітей з багатих сімей Києва. І
тоді прощавай милостині, яких Ян просто ненавидів.
Ян відкрив очі і побачив крізь шпарину в дверях як хтось наближався до його
коморки. Двері відчинилися і самим безцеремонним чином до помешкання вліз один з
його підопічних – Єфімка. Це був один з найвеселіших і найхитріших спудеїв колегії.
- Добридень були, вельмишановний пане Ян, - поважно сказав Єфімка з такою хитрою мармизою, що в більшості людей виникає бажання щось в неї жбурнути, - а ти оце спиш, я бачу.
- Не сплю я. Чого тобі треба? – настрій був зовсім кепський.
- Та оце ж я йшов мимо, думаю, розбужу хоч когось, а то вже не тільки півні
проспівали, а й курі знеслися, - Єфімка аж засміявся з свого жарту. Але на Яна це
не вплинуло.
- Еге ж, я й бачу як ти йшов мимо – біг так, ніби собаки за тобою гналися. Кажи,
чого прийшов.
Єфімка оглянувсяв бік, ніби до чогось прислуховуючись, а потім продовжив, повільно
повертаючи голову.
- Оце так, а й справді. Так в мене до тебе аж три новини. Одна так собі, друга
добра, а третя така поганюча, що й мовить важко.
Коли Єфімка так прищурює очі, то Ян вже знав, що той не бреше.
- Почну з так собі. Уже ось-ось почнеться панахида за Галшкою Гулечівною.
В цю мить з сторони Братського монастиря донеслись звуки дзвонів про початок
панахиди за меценаткою київської колегії, і на якій Ян мав підносити ректору текст з
промовою.
Залишалося обмаль часу аби добігти до монастиря. Не гаючи ні секунди, Ян схопився і вибіг з свого житла.
Щоб дістатись до Братського монастиря, треба було піднятися декілька кварталів,
метрів зо триста, а потім повернути в бік колегії, пробігти ще метрів сто – і ось
він, монастир.
До всіх своїх якостей, Єфімка мав додати ще й швидкі ноги, тому коли він догнав
Яна, той, важко дихаючи, поцікавився:
- А що то за інші новини?
- Тож я й кажу, - продовжував хитрющий, як лис, спудей, - пан префект одіслав мене
повідомити тобі, що твоя доповідь з соціанства включена на диспут в конгрегації.
Ян трохи не перечепився, почувши це. Оце справді добра новина. Цю доповідь він
готував давно і успішний захист її гарантував Яну здійснення подальших амбіційних
планів.
Ніби крила виросли. І він так понісся, що Єфімка почав потроху відставати. А ось і
колегія. Вже вбігаючи в двір монастиря Андрей зупинився.
- Слухай, а що то за препогана новина?
- Так же ж я продовжую. Пан префект наказав мені швидко…
- Так говори вже, не мороч голову, - ще мить, і Ян задушив би бідного Єфимку.
Єфимка зрозумів, що подальші хитрощі можуть обернутися для нього лихом. - Якщо ти невстигнеш на панахиду, то прощавай і доповідь, і диспут, і богослов`я і все інше…
- Так, так, - мовив Ян, натягаючи на себе святкове вбрання, - іди собі, бісова
душа, хай тобі бог допомагає.
З цими словами Ян підморгнув Єфимці і попрямував до зали, де вже зібралися поважні гості, щоб відслужити панахиду та прочитати молитви.
Ми не будемо детально зупинятися на ході панахиди, але зауважимо, що на ній
зібрався весь світ політичної та релігійної думки Києва.
Після панахиди Ян вирішив зайти до колегії щоб на власні очі пересвідчитись про
включення його доповіді в список.
Братський монастир своїми воротами дивився на Верхнє місто, а по праву сторону від монастиря, розташовувалась Києво-Могилянська колегія. Це був одноповерховий будинок жовтуватого кольору. До класів вели три входи – центральний, та два інших відповідно з правої та лівої сторони фасаду. З входу можна потрапити до сіней, а потім і до класів звернувши на право чи на ліво. Шість класних кімнат вже тоді не могли вмістити всіх бажаючих навчатись. Кожен з класів своїми вікнами виходить на відкриту галерею, яку утворюють девять арок, що трималися на чотирикутних колонах.
Ян направлявся до центрального входу та раптом побачив перед собою свого старого приятеля Ярему.
Ярема дуже дивно себе вів – йшов, нібито нічого не бачачи перед собою, не відповів
на привітання і вигляд в нього був покинутої людини.
“Досить дивно, адже я його не бачив на панахиді” – встиг подумати Ян, але одразу ж
його думки переключилися.
Здивовано подивившись йому вслід Ян попрямував у своїх справах.
