|
|
| Авторів: |
1538 |
| Творів: |
24116 |
| Рецензій: |
47933 |
|
|
|
Код:
|
|
|
Ошибка при запросе:
INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 21022, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '38.107.191.116') Ответ MySQL:
1062 Duplicate entry '3589544' for key 1
|
| 
Художні твори
Проза
Фентезі
|
|
|
| © Наталка Ліщинська, 05-02-2010 |
Л.Ядерко
Попередні частини на моїй сторінці.
Орд пискнув: “Кілдрак!” От коли я познайомилась із сухопутними драконами, мені важко було уявити, що є створіння, котрі виглядають ще страхітливіше. Але вкриті чорним жорстким пір’ям кілдраки, схожі зовсім не на не ґав, а на гігантських орлів чи кондорів, - то був витвір із моторошного сну...
Ну, докладно роздивилась я їх трохи згодом, а тоді навіть не встигла до ладу зрозуміти, що сталось, як гострі кігті увіп’ялись в мій карк. Грізна сила шарпнула мене вгору, від гострого болю я втратила свідомість, а очуняла вже над морем. Наді мною лопотіли потужні крила, а мої кості ледь витримували обійми страхітливих лап.
І тут я почула сурму. Ні, десятки голосів сурміли позаду, наближаючись поволі! Затиснена в жорстоких лещатах гігантських пазурів, я не могла озирнутись, але збагнула, що мої нові друзі наздоганяють потвору, котра схопила мене.
Раптом я вгледіла попереду острів, а над моєю головою скреготнув металевий огидний звук. За мить з далечіні долинув схожий неприємний скрегіт, що різав вухо. З острова в повітря піднялись дві чорні тіні. Вони хутко наближались. Коли я вздріла цих істот, то просто забилась в істериці, намагаючись видертись з чіпких кігтів птаха, який ніс мене.
Несподівано мій нападник наче провалився у повітряну яму, на мить розслабивши лапи. Я скористалась його миттєвою неуважністю й відчайдушно заборсалась. Слизька луска, що вкривала моє тіло, допомогла звільнитись і я каменем зірвалась униз, стрімко наближаючись до води. Моє праве крило, ушкоджене нападником, не працювало, а ліве не могло зупинити падіння...
Перевертаючись у повітрі, наче підбитий з рогатки птах, я встигла завважити, як зграя сухопутних драконів розпочала бій із трьома величезними чорними монстрами, котрі виглядали шуліками посеред ластівок. Щоправда, помітно було, що дракони більше вивертаються від дзьобів страхітливих істот, аніж намагаються їх побороти. Мої нові друзі ще й вогнем плювались, відганяючи кілдраків.
Удар об воду мене вимкнув, а отямилась я лише на дні моря. “Лежати не можна”, - кволо ворухнулась думка. “Віро! – я почула як Кад мене гукнув подумки, - Ти жива?!” Поволеньки, обережно я перевернулась на живіт: “Я тут... На дні... зараз спробую випливти... на поверхню...”
Усі чотири лапи діяли справно, найбільше боліли крило і шия, пробита навиліт велетенським пазуриськом, я поворушилась, намагаючись второпати, чи подужаю так-сяк рухатись. Кінцівки справно гребли, отже, хоч літати не вийде, та плавати можу, тож я повільно піднялась вгору.
Не поспішаючи і дуже обережно, я вистромила лише очі з ніздрями, аби зорієнтуватись, що діється навкруги. А у небі над морем розгорталась невтішна для схованої у воді глядачки битва. Чорні мерзотники відбили від зграї драконів одного та намагались його вполювати. Хоч інші родичі бідолашного раз-у-раз відвертали увагу мисливців, та, видко, хижаки добре знали свою справу.
Я аж завила з розпачу, коли впізнала у жертві Када! Раптом із глибин до мене долинуло у відповідь трубіння Роз! І почулися голоси інших морських драконів... Вони поспішали до мене, я заволала щосили: “Швидше! Допоможіть!”
А знесилений Кад, якого нападники притисли майже до самої води, ледь встигав вивертатись від трьох кілдраків. Одне із пташисьок прохурчало над моєю головою, інстинктивно я пірнула. Та вже за мить я знову виставилась назовні.
У мені заклекотала лють - Кад черконув крилом гладінь зовсім поруч! Велика, наче вирва, рана на його плечі пульсувала кров’ю... Чорний кілдрак мчав за ним впритул! Ще трохи – і Кадові кінець...
Я вискочила з води, намагаючись привернути увагу мисливців до себе, і один із них різко розвернувся у повітрі, помітивши рух збоку. Загрозливо клацнувши дзьобом, він атакував мене! Я шубовснула у воду до того, як потвора наблизилась. А коли напівпрозора захисна плівка моря наді мною враз потемніла, я відчайдушним ривком знову виборсалась на поверхню і всіма своїми зубами увіп’ялась у гомілку птахові, що від несподіванки аж скрикнув.
Та ні... Я не те що дуже смілива, і сама тоді здивувалась... Якщо подумати на спокійну голову, то жодних шансів побороти такого суперника не було, адже ворог десь учетверо більший. Але кілдрак не чекав цього, зрештою, я теж від себе не сподівалась чогось отакого... Ну, просто щось треба було що-небудь зробити, бо Каду ось-ось – гаплик.
І тут з моря вискочили мої морські друзі. От вони дійсно швидко зрозуміли ситуацію, справжні сміливці! Бо в мене то була несвідома атака, від відчаю і злості, а Роз, Дакін, Годра, Ждет та й багато інших, щойно вздріли, як я теліпаюсь на нозі чорного птаха, тут же повторили мій трюк. Оце кмітливість і швидкість реакції!
За кілька секунд агресор перетворився на жертву. Невеликі морські дракончики висіли на ньому, мов жарівки на ялинці. Птах відчайдушно бив крильми, але не зумів втриматися у повітрі й важко телепнувся у воду. Ми його втопили, факт! Ну, я ж казала вже: À la guerre comme à la guerre!
Тим часом, родичі Када теж крил не складали, вогонь в пащах не гасили, а дуже активно допомагали нам, із ще більшим завзяттям відволікаючи двох інших кілдраків від пораненого друга.
Кілдраки не дурні, слід визнати. Вони помітили, як саме нам вдалось розправитись із одним із них, тож різко поміняли тактику. Пташиська стрімко піднялись вгору, щоби не підставлятись під наші зубаті пащі, а в повітрі, звичайно, морські дракони їм не конкуренти.
Кад тримався над самою водою, тож обидва чорні хижаки покинули незручну жертву й заходились переслідувати зграю драконів, однак, у просторі неба їм важко було наздогнати прудких і вправних літунів, котрі вміло маневрували. А до води кілдраки не знижувались.
Бій невдовзі вщух, дві гігантські чорні птахи моторошно скреготнули щось одна одній і подались без здобичі до острова, де знаходилась, вочевидь, їхня домівка. Радощам переможців не було меж, я теж верещала, неначе божевільна, забувши на мент про своє скалічене крило та рану. Ми врятували Када!
А потім... ці диваки, морські та сухопутні дракони, влаштували свої звичні подяки-церемонії над водою. Ну, не вміють вони простіше, такі вже є. Менші жителі вод вихваляли повітряних асів, ті віддячували пишними компліментами про сміливу атаку на загиблого кілдрака. Мене теж згадували неодноразово, добре, що я вимушено сиділа у воді, тож відбувалась підтакуванням і короткими “угу” та “дякую”.
Нарешті довелось перервати їхню милу і надто вже довгу бесіду, нагадавши, що варто би попіклуватись про важко пораненого друга - Када. Ми якось нашвидкуруч, трохи зіжмакано попрощались і сухопутні дракони, наче качки, струнким ключем полинули до берега, а я залишилась зі своїми морськими друзями.
Виявилось, що вони, стривожені моїм зникненням, уже добу мене шукають, невтомно прочісуючи море концентричними колами від Аквінті. Я схвильовано почала виправдовуватись, розповідати про грендів, свою втечу, зустріч із Кадом, але Роз хутко обірвала мої пояснення про несподіване зникнення й оглянула рани. На щастя, хоч обійшлося без її напоучувань та докорів, бо до пацієнтів вона завжди ставилась із особливою турботою і навіть ніжністю.
Як я й відчувала, найбільше постраждало крило, кістки якого Роз, після того, як ми допливли до Аквінті, змушена була складати з уламків. А ще тріщини... І ніби лікарка мені дала пожувати знеболюючу травичку, та боліло, як холєра – то так моя бабця Марта колись казали, коли ще жили.
Ну, Роз мені крило склала і зафіксувала, а про свої пригоди я розповідала разів, мабуть, зо п’ять. Мені аж набридло... Добре, що моя подруга нарешті повиганяла зі свого тунелю геть усіх, не шкодуючи ані знайомих, ані журналістів, котрі злетілись працьовитими бджолами по мед-інтерв’ю. Навіть Сдома рішуче виставила зі свого житла, мовляв, дайте перепочити бідолашній пораненій Вірі. Якщо чесно, то я себе досить добре почувала, але кортіло позбутись метушні багаточисленних відвідувачів.
Ми пробалакали з Роз цілу ніч.
- Ну чому сухопутні дракони не можуть бути охоронцями дверей? – допитувалась я вже під ранок.
- Ти знаєш, я не замислювалась над цим питанням... Але справді лише серед морських завжди знаходився брамник...
Довга пауза запанула у нашій розмові, ох і гидко мені було на душі тієї миті. Роз, певно, відчула мій розпач і несміливо заговорила:
- Віро...
- Що? – знехотя відізвалась я, гадаючи, що почую зараз розраджуючі слова доброї подруги, та Роз не збиралась висловлювати своє співчуття і шкодувати мене.
- У мене є... хм... одна ідея, як відчинити двері без охоронця. Тут, в архівах бібліотеки, зберігається така ментаба... Розумієш, можна зламати закляття-замок. Є такий ключ, може, не зовсім ключ, а...
- Та чого ж ти досі мовчала! – від несподіваної заяви рожевої драконеси я втратила панування над собою і верескнула вголос.
Далі буде.
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
|
