Княжий престол посів герой повстання Йєрко Божич (1050-1052), який відразу надав особливі преференції неаполітанським купцям (зменшення податку, позачергове отримання товару тощо), що й допомогли здобути йому владу в державі. Звичайно, таке становище не могло сподобатись далмарійцям, економічні права яких були обмежені. Тому були скликані таємні збори, на яких вирішено звернутись по допомогу до сербів, що вже давно поклали око на Далмарію.
Вже через рік на територію Далмарії ступила нога сербського солдата, який убивав чоловіків від мала до велика, грабував будинки та маєтки, гвалтував жінок та палив поля, різав худобу. І все це прикривалось гаслом визволення братського народу з італійського капіталістичного полону.
З 1052 року, коли Йєрко Божич зрікся княжого престолу, і включно до 1217, коли утворилось Сербське королівство, відбувався поступовий процес приєднання та асимілювання далмарів із сербами.
Взаємини між Сербією та Далмарією почали будуватись за принципом «сюзерен-васал». На початку ХIII столітті далмари остаточно втратили автономію і перетворились на провінцію Сербського королівства. Титул князя Далмарського змінився на посаду губернатора провінції.
В період царювання Стефана Душана (1346-1355) сербське королівство стало великою та могутньою державою, яка містила в собі більшу частину сучасної Албанії та північну Грецію. В цей золотий вік сербської держави були побудовані числені православні монастирі та храми. В тому числі і на території Далмарії. Стосується це храму Св. Марії у Планіні, монастирів у Поморичі, Вісокожі та Слабожі. Збудовано було і нове портове місто Ветарічкі. Здавалось, життя налагоджується. Та біда прийшла зі сходу.
Як писав у своєму щоденнику очевидець тих подій Огнен Мужовіч: «Року 1389 вимусила оборону тримати нас навала зі Сходу. Правив нами тоді княже Лазар Хребелянович, з Боснії прийшов воєвода Влатко Вукович, а від Косова був Вутко Вранковіч. Від нас же було до семи сотень вояків під проводом Младена Здравича.»
Коротше кажучи, у 1389 році 40-тисячне військо Османської Імперії на чолі з султаном Мурадом I задумало воювати. Був червень місяць і вітер, напевно, ще надував весняною прохолодою. На Косовому полі зійшлися об’єднані сербські війська та турецька армія. Внаслідок кровопролитної битви очільники (Лазар та Мурад) загинули. Війська обох держав зазнали неймовірних втрат, а Сербія потрапила під васальну залежність Оттоманської Порти.
Син Лазара Хребеляновича Стефан, не знайшов в собі сили, а сили й справді було важко знайти, бо з тою когортою вояків, що залишились, можна було програти навіть Андоррі з рахунком 4:0. Тому новий князь мусив закріпити союз династичним подружжям своєї сестри зі султаном Баязідом I. Як завжди, сестри або дочки мають віддуватись, а точніше, працювати в ліжку.
На п’ять наступних століть Сербія разом з Далмарією потрапила під владу Османської імперії.
