Кімната, в якій опинилась Марійка, швидше нагадувала якесь старезне, всіма забуте горище. Та й зовсім не було це місце схоже на ті розкішні, вишукані зали палацу, якими подорожувала вона разом з Мрією. Кілька хвилин дівчинці довелось постояти непорушно на місці, доки очі не звикли до темряви, і вона змогла щось розгледіти. Іграшки...
Різноманітні іграшки у страшенному безладі були розкидані по підлозі – недбало лежали на маленьких кріселках, диванчиках, столиках. Навіть з книжкових шаф та полиць виглядали вуха та лапи ведмедів, зайців, мавпочок, недбало поставлених чи просто кинутих абияк: “Якась дивна кімната, - подумала дівчинка, - темно і страшенна задуха, потрібно негайно відчинити вікно, аби пустити до кімнати сонячні промінчики... ”. Але не встигла Марійка ступити і кроку, аби дістатися до вікна, як щось кудлате та чорне кинулось на дівчинку. З переляку та несподіванки Марійка хотіла податися назад, до дверей, та, перечепившись за довжелезного іграшкового крокодила, упала на підлогу:
- А –а – а – а ! Ти що таке?! – скрикнула дівчинка, знімаючи з плеча пухнастий чорний клубочок.
- І зовсім я не “що”, а хто... Я – Куззяя, - розтягуючи літери, відповів котик, поблискуючи своїми зеленими оченятами у темряві.
- А навіщо ж ти налякав мене?! – Трохи ображено запитала Марійка, встаючи з підлоги.
- Я не хотів тебе налякати, просто грався... це ж моя кімната – тому роблю, що хочу, - задиркувато проказав котик, застрибуючи на високу шафу – а от що ти тут робиш, мені зовсім не ясно, - кошеня допитливо поглянуло на дівчинку.
- Розумієш, - зніяковіло промовила дівчинка, - я повинна зустрітися із наймогутнішим чарівником планети Віронії...
- Із самим Астронімом?! – перебиваючи Марійку, здивовано вигукнув Кузя.
- Саме так, із Астронімом. Але... я зовсім не знаю, що мені потрібно зробити, аби побачитись із ним. Оскільки вперше потрапила до вашої планети, до вашого палацу, а деякі речі просто лякають мене, - розпачливо промовила дівчинка.
- А навіщо тобі Астронім, і... звідки це ти до нас прилетіла, якщо Віронія тобі не відома? – допитувався котик.
- Я хочу попросити Астроніма, щоб допоміг повернути мені мого маленького товариша, маленьке іграшкове каченя. І... – на мить дівчинка замовкла, а потім зовсім тихо продовжила, - прибула я з планети, що зветься Земля.
- А здається, я тебе знаю, - примруживши оченята, Кузя спочатку вигнув дугою, потягаючись, свою кудлату спинку а потім стрибнув на стільчик, біля якого стояла дівчинка, - ти мабуть Марійка.
- Так, Марійка. Але звідки ти мене знаєш? – здивовано запитала дівчинка.
- Я народився у цьому палаці. Від найбільшої зали до найменшої шпарочки – усе обходив і все мені тут знайоме. А ще... сам Астронім мене дуже любить, його страшенно тішить, коли я розпочинаю полювання на іграшкову мишу прямо у його кімнаті. Тоді він так починає сміятися, що над палацом спалахують різнокольорові салюти і малюки побачивши таке диво, радіють і плещуть у долоньки. Чарівник дозволяє мені не тільки його розважати, але й бувати у найвеличнішій залі нашого палацу. Ніхто, окрім наймудріших і найповажніших господарів Віронії, не має дозволу туди заходити... Та й зайти до тієї зали не так просто, потрібно ще й знати як туди можна протрапити... – тут котик на мить замовк, і зістрибнувши зі стільця, несподівано подався у протилежний куток кімнати.
- Кузя, зачекай! Ти ж не сказав, звідки ти мене знаєш? – вигукнула дівчинка.
- Мені здалося, що пробігла миша... і зовсім не іграшкова, - нюхаючи повітря, відповіло кошеня, - але я продовжу свою розповідь. Сьогодні у палаці відбулося зібрання наймогутніших чарівників нашої планети. І вони були дуже стурбовані однією подією, що трапилася на Землі, - Кузя таємниче примружив оченята і поглянув на свою гостю, - Астронім розповів про те, як маленька дівчинка Марійка, що живе на тій планеті, відправилась у дуже небезпечну подорож. Вона хоче віднайти свого маленького іграшкового товариша, який у неї загадково зник.
- Невже могутній Астронім знає про мене?! – не могла повірити дівчинка.
- Та звичайно! Він знає навіть те, хто саме забрав твого товариша і хто... – тут котик на хвильку замовк, а потім понурим голосом продовжив, - хто допоміг йому зробити такий негарний вчинок.
- І хто це...? – принишкло запитала дівчинка.
- Хто... Гадаю, що наш мудрий чарівник незабаром сам усе тобі розповість, коли ви зустрінетесь. Так буде краще, оскільки, - котик на хвильку замовк, а потім дзвінко пчихнувши, продовжив, - я ще і сам багато чого не розумію.
- Ось... У цій кімнаті настільки багато пилу і неприбрано, що і мені постійно хочеться пчихати, - ще раз обдивившись довкола, промовила дівчинка.
У ту ж мить вона рішуче підійшла до вікна і швидко відчинила його. Сонячне проміння наповнило світлом кімнату. І від того, що Марійка побачила, їй стало дуже сумно...
Кімната сумних іграшок
Улюбленою книжечкою дівчинки, яку часто читала їй мама, була казочка про лікаря Айболита. Марійка вірила, що і справді – у світі існує такий незвичайний лікар, котрий може вилікувати будь-кого і будь-що. Йому потрібно тільки написати листа, і добрий Айболит неодмінно прийде на допомогу.
Виявляється, що місце, куди потрапила Марійка, називалося “Кімнатою сумних іграшок”. А називали так її через те, що іграшки, які жили у цьому закапелочку палацу, були хворі на сум. Про це розповів дівчинці котик Кузя.
І справді. Іграшки зовсім не усміхались. А у деяких були мокрі оченята і по щічках капотіли сльози. Марійка, коли побачила їх, сама ледь не розплакалась:
- Але чому, чому всі ці ігршки захворіли, - занепокоєно запитала вона у свого пухнастого товариша.
- Деякі з них загубилися, про деяких просто забули, а деяких... - тут котик тяжко зітхнув, - поламали і повиносили на смітники.
- А як же тоді всі вони, - дівчинка ще раз обвела поглядом кімнату, - потрапили саме сюди?
- На Віронії є такі особливі чарівники, які називаються Альми. Саме вони подорожують різними планетами і вишукують іграшки, що хворі на сум. Альми прилітають з ними до Віронії і наші чарівні лікарі намагаються їх лікувати, - відповів котик.
- Ой! Я знаю такого лікаря, що неодмінно міг би вилікувати всі іграшки, - дівчинка підняла з підлоги маленького пухнастого зайчика і лагідно погладила його, - це добрий Айболит.
- Так-так. Це і справді один із найкращих лікарів. Мудрий Астронім спеціально запрошува Айболита до нашої планети, аби обстежити сумні іграшки.
- І що ж ... лікар не зміг допомогти? – стривожено перепитала Марійка.
- Не зовсім. Айболит, ретельно оглянувши іграшкових пацієнтів, повідомив, що жодні ліки у світі не зможуть вилікувати їх від суму, - тут Кузя підійшов до дівчинки і спритно стрибнув їй на плече.
- Як!? Та вони ж усі можуть загинути, якщо не допомогти їм, - у розпачі вигукнула дівчинка.
- Зачекай, - спокійно промовив котик, - я ще не закінчив свою розповідь, май терпіння. Справді, Айболит повідомив, що жоден лікар на світі і жодні ліки не порятують іграшки від суму. А зможе допомогти їм тільки добре дитяче серце, яке полюбить їх і пожаліє...
Марійці було дуже дивно чути таку відповідь. Адже вона добре знала - коли її щось турбувало чи боліло, мама неодмінно давала їй ліки. Але пам”ятала вона й те, що тільки з маминою ласкою та з маминою казочкою - і збиті колінка не пекли від пекучої зеленьки, і гіркі пігулки ковтала вона без сліз. Пригадала дівчинка, як граючись зі свохїми ляльками, кожного дня розповідала їм цікаві історії, робила подаруночки, готувала паперові тістечка та цукерки, шила з мамою новенькі спіднички та сукні для своїх лялькових подружок. А засинала, засинала вона... зі своїм маленьким улюбленим Качуніком, якого так любила. Згадавши свого іграшкового товариша, дівчинка заплакала.
- Ні-ні, Марійко, тільки не плач! – Схвильовано промовив Кузя. – Ми обов»язково знайдемо каченя, от побачиш…
- А що, як і мій Качуня, захворіє… на… на сум. І його ніхто, ніх-х-то не зможе вилікувати, - схлипувала дівчинка.
- Якщо за цю справу взявся Астронім, то все буде гаразд! Адже ти маєш справу з чарівниками, не забувай про це… Ну-ну, не треба сліз. Потрібно діяти… - раптом котик став на задні лапки і зосереджено почав нюхати повітря. – Слухай, здається мені, що хтось сюди іде. А це дуже дивно, оскільки ніхто і ніколи до цієї кімнати не приходить. Давай заховаємось!
- Навіщо… Та й від кого нам ховатись? - Здивувалася дівчинка.
- От! Яка ти не цікава… Ну… це буде така гра, розумієш? Ми будемо сидіти у засідці і спостерігати, хто ж тут з‘явиться. Нумо до тієї старенької шафи!
І котик з Марійкою бігцем подалися до схованки. «А й справді – сидіти у засідці – це так таємниче», - подумала дівчинка, обережно відчиняючи дверцята. Однак, ледь Марійка встигла зазирнути до середини, як несподіваний вихор підхопив дівчинку разом з кошеням, затягуючи їх до шафи, що насправді виявилась зовсім не шафою…
Несподівана зустріч
Малята летіли темним тунелем. Час від часу на їхньому шляху спалахували білі вогники, освітлюючи маленьким мандрівникам путь. Це була чарівна повітряна дорога, на котру випадково натрапили Марійка та Кузя, відчиняючи загадкову шафу. Дівчинці ця подорож нагадувала сковзання на водяних гірках, на яких вона так полюбляла з‘їжджати на морі зі своїм татусем. Від величезної швидкості та несподіваних поворотів у Марійки аж забивало дух і вона сміялась від задоволення. А от Кузі такі повітряні сковзання були не до вподоби. Котик, міцно вчепившись своїми кігтиками за Марійчину кофтинку, усім своїм тільцем притиснувся до дівчинки. Малюк був дуже наляканий такими швидкостями, а тому, заплющивши оченята, з нетерпінням очікував на завершення цього несподіваного лету:
- Кузя, Кузя! Подивися, там попереду летить якась величезна чорна крапка! – стурбований голос дівчинки примусив кошеня розплющити очі.
- І справді, щось зовсім не зрозуміле, - злякано промовив котик і ще міцніше вхопився за дівчинку.
- Але ж ми зараз зіштовхнемось! І я не знаю, як зменшити швидкість, - розпачливо прокричала дівчинка.
- АААААААААААА!!!! Ми невпинно наближаємось, АААААААА!!!!! – Тільки і встиг вигукнути Кузя, оскільки за мить малюки таки врізались у ту незрозумілу чорну крапку.
- Хоп! – Долинув чийсь голос.
- Ой! – Зойкнула дівчинка.
Коли Марійка з Кузьмою оговтались, їхньому здивуванню не було меж. Виявляється, що вони зіштовхнулись із самим звичайним хлопчиком та зовсім крихітним чоловічком, котрий сидів на колінцях у того хлопчака. Вся компанія успішно приземлилась на величезну копицю сіна, що височіла серед зеленого запашного лугу.
- Не можу повірити, Хвалику, це ти?! – радісно вигукнуло кошеня.
- Кузька! – маленький чоловічок стрімголов кинувся обнімати свого пухнастого приятеля, з яким він не бачився ось уже кілька тижнів, - як це ти умудрився потрапити до чарівного вихру?
- І не питай. Надумали з Марійкою просто погратись у хованки, але зовсім випадково натрапили на цей жахливий вихор. Навіть згадувати страшно…
- Марійка?! Ти сказав, що твою приятельку звати Марійка? – перебиваючи Кузьку, перепитав Хвалик.
- Так… Марійка. Трохи незвичайне ім‘я. Але ж вона - інопланетна гостя. Прибула до нас із самої Землі, - гордовито промовив котик.
- Марійко! Та ми ж тебе розшукуємо! – Раптом втрутився у розмову хлопчик, що стояв біля Хвалика. – Я хотів сказати… Я мушу вибачитись…
Хлопчик зніяковів і замовк. Він стільки всього хотів розказати дівчинці, однак тепер, коли нарешті знайшов її, розгубив усі слова. Та й як він назветься, Богданом-злодюжкою? Ні… Це був такий сором для хлопчика зізнатись у скоєному.
- Зачекай-но, а я тебе, здається, знаю, - усміхаючись, промовила Марійка, - ти, мабуть, той хлопчик, якого я нещодавно зустріла у парку?
- Я… я також тебе впізнав. Ти ішла з мамою і так кумедно мостила іграшкове каченя у своїй рукавичці!
Діти розсміялись. На цій невідомій і трішки незрозумілій планеті, їм так приємно було зустрітись. Хвалик, спостерігаючи як тепло зустрілись Марійка та Богданчик, наважився пояснити дівчинці усе сам. Чарівник підійшов до Марійки і попросив, щоб вона його вислухала. Вони спритно з‘їхали з копиці донизу, на траву, і Хвалик почав свою розповідь…
Богданчик здогадувався, про що говорив чарівник з дівчинкою, але не наважувався втрутитися в їхню розмову. Він твердо вирішив вибачитись перед Марійкою. Тому, дочекавшись закінчення розмови Хвалика з дівчинкою, хлопчик вирішив діяти. Взявши Кузьку на руки, адже кошеня так боялося висоти, вони почали спускатися до своїх друзів. Але як тільки хлопчик добрався до краю копиці, аби стрибнути донизу, чиясь величезна кошлата лапа підхопила їх і з шаленою швидкістю понесла у бік величезного замку, башти якого височіли у далечіні.
Дракоша Фаня
Якби Марійці хтось із її друзів розповів, що бачив живого дракона, вона би нізащо не повірила. Адже всім відомо, що ці істоти живуть тільки в казках. А щоб ось так, на вулиці – ні… Такого не може бути. Однак на планеті чарівників відбувались такі дива, про які дівчинка не могла прочитати навіть і в казках.
Оговтавшись від побаченого, вона стурбовано подивилась на Хвалика. Однак поведінка чарівника її вразила, мабуть більше, аніж з‘ява дракона. Хвалик аж заходився від сміху, качаючись по скошеній траві:
- Та як тобі не соромно!? – розгнівано кричала Марійка, - наші друзі потрапили в полон до страховиська, а ти, замість того, щоб негайно прийти їм на допомогу, смієшся з них?!
- Ой! Н-н-не гнівайся… Ой! Я не мож-ж-у, - намагаючись заспокоїтись, промовив чарівник, - ти не хвилюйся. Ця дракоша, Фаня, що викрала наших друзів, найдобріша і наймиліша істота на нашій планеті. Просто до неї так рідко приходять гості, що вона цупить всіх і кожного, хто тільки-но ступає ногою на її володіння.
- Оце то так… - Марійка геть розгубилась від такої відповіді, - послухай, але ж можна було б гостинно нас запросити, а не ось так…
- Запросити, - Хвалик хитро примружив свої оченята і запитав, - а ось ти, інопланетянка, погодилась би піти на гостину до дракоші?..
Марійку таке запитання примусило задуматись. А й справді. Грізний драконячий вигляд Фані аж ніяк не налаштовував на дружню гостину. Дівчинка ні за що не погодилась би завітати до замку, де живе таке страховисько. Важко повірити, що ось ця дракошка, ростом із величезну скелю, може бути доброю та лагідною істотою. Мабуть і справді, Хвалик мав рацію - добровільно Марійка би ні за що не погодилась завітати до дракошки на гостину.
- Хвалику, то що ж нам лишається робити? – запитала дівчинка.
- А що робити? Та звісно! Іти до замку – Фаня буде неймовірно щасливою, що до неї завітало сьогодні стільки гостей! – сміючись, відповів чарівник.
І вони рушили до замку. Місцевість, де жила дракошка, була напрочуд красивою. На розкішних лугах росли дивовижні квіти. Парк прикрашали чудернацькі фонтани, які, від найменшого подиху вітру, починали співати. Екзотичні птахи сідали дівчинці прямо на рученята, граючись із нею. Все побачене і почуте дуже вражало Марійку. Однак доля свого маленького Качуні непокоїла дівчинку. З‘ява дракоші завадила Хвалику доказати всю історію зникнення каченяти. Тому дівчинка так і не встигла дізнатись, де ж тепер знаходиться її маленький іграшковий товариш:
- Хвалику, - звернулась дівчинка до чарівника, - але ж ти так і не встиг мені сказати, а де ж тепер моє каченятко?
- Ти не хвилюйся, Качуня у Богданчика. Фаня завадила хлопчикові повернути його. Але, Марійко, не сердись на нас, ми… Нам дуже соромно за наш вчинок, - похнюпивши голову, промовив чарівник.
Хіба ж могла дівчинка сердитись на тих, хто став її друзями? Звісно, що ні. Та й геть засмучений вигляд Хвалика дуже непокоїв дівчинку. Їй захотілось трохи розрадити його. І дівчинка вирішили більше не нагадувати чарівникові про скоєне, а дізнатись трохи про господарку володінь, якими вони йшли:
- Послухай, а чому ти казав, що до Фані ніхто не приходить?..
- Ну… По-перше – на цій планеті, окрім Фані, драконів немає. Отже – Фаня – одна єдина. А по-друге – у чарівники мають стільки важливих справ, що у них просто не вистачає часу на відвідини. Чарівники взагалі не ходять однин до одного в гості, - відповів Хвалик.
- Як?! – Не могла повірити дівчинка, - невже ви ніколи не ходите в гості?
- Не ходимо. Майже не ходимо – тільки коли є важливі справи. Ми змушені багато подорожувати, допомагати інопланетним жителям. Тому… - Хвалик на мить замовк, - насправді чарівники - дуже самотні.
Марійку дуже вразила така відповідь. Виявляється, навіть наймогутніші чарівники можуть бути самотніми… Читаючи вдома з мамою казки, дівчинка вірила у те, що чарівникам під силу найбільша у світі складність. Але насправді виявилось усе не так, як уявляла собі Марійка. Та й дивним їй здалося, що на величезній планеті чарівників живе всього одна-однісінька дракошка:
- Хвалику, а на вашій планеті дракони повимирали? Що… залишилася тільки одна Фаня? – наважилась запитати дівчинка.
- Ні-ні, Марійко, на нашій планеті ніколи і не було драконів. Якщо тобі цікаво, то я можу розповісти історію прибуття Фані до Віронії.
- Звичайно, цікаво! – Радісно вигукнула дівчинка.
Тут друзі підійшли до величезного озера, на протилежному березі якого височів замок. Їм довелось кілька хвилин зачекати, поки паромщик налагодив усі механізми, і вони, зручно вмостившись на дерев»яних лавах, попливли. А Хвалик, тим часом, почав свою розповідь…
***
Походить Фаня із старовинного роду драконів Аро, тобто білих драконів, що населяли колись зовсім невеличку планету Крап. Це були особливі, магічні дракони, які були найвидатнішими цілителями у всій галактиці. Та й сама планета була незвичайна. Адже на Крапі росли рідкісні рослини, яких ні на жодній іншій планеті зустріти було не можливо. От із цих рослин Аро і виготовляли свої ліки, за котрими прилітали навіть жителі інших планет. Таку вони мали цілющу силу.
Саме Аро врятували життя колись нашому Астроніму, коли той, повернувшись із планети ядовитих бульбашок, надихавшись отруйним повітрям, лежав нерухомо. Тоді сам король білих драконів, Арес, прилітав рятувати чарівника. Відтоді вони були нерозлучними друзями. Астронім часто літав на Крап подихати цілющими травами в оранжереях Ареса. А ще білі дракони, окрім своїєї лікарської справи, славились як найзнаменитіші кулінари усієї галактики. Їхні тістечка у пам‘ятку навіть не зважаючи на те, що вже багато років білих драконів вважають мертвими.
Трагедія, яка трапилась із Аро, і досі лишається однією із найбільших таємниць нашої галактики. Те, що планету Крап захопив смертельний і зовсім невідомий медицині вірус, стало відомо тільки на третій тиждень після трагедії. З того часу польоти на Крап є забороненими. Очевидно, що білі дракони загинули, оскільки жодних вістей від них Віронія так більше і не отримала.
Однак є у цій історії іще одна загадка. Якось вночі, за кілька місяців до зараження планети білих драконів, до Віронії прилетів Арес. Це був візит, оповитий страшенною таємницею, оскільки про його приліт знали тільки Астронім та ще декілька чарівників. Він повідомив, що його планеті загрожує страшенна небезпека і попросив Астроніма на якийсь час дати притулок його маленькій донечці, Фані, допоки він сам за нею не повернеться. Ось… минуло з тих пір багато часу, однак за Фанею так ніхто і не повернувся.
Астронім дуже полюбив маленьку дракошку. Спеціально для неї наші архітектори збудували замок на березі озера, по якому ми зараз пливемо. Адже, зважаючи на розміри драконів, звичайні будинки їм зовсім не підходять. Навіть ті рослини, що ростуть у парку біля замку, були вирощені віроніанськими садівниками на прохання Астроніма із тих рідкісних садженців, що колись дарував Астроніму Арес.
Чарівник дуже хотів, аби донечка його улюбленого друга почувалася на Віронії, як вдома. Але мені здається, що Фані на нашій планеті не дуже затишно. Її розміри лякають дітей і вони не дуже охоче з нею граються. Дорослі чарівники мають занадто багато справ, аби часто навідуватись до Фані. Вона майже не пам‘ятає своєї планети, своїх рідних, однак дуже сумує за ними, оскільки знає, що є десь там, у глибокому космосі, є її дім, її Крап…
Ну, ось ми і на місці. Паром успішно переправив на нас на беріг, де живе наша дракошка.
***
Марійка зовсім не помітила, що паром уже зупинився. Прямо перед ними, на березі дивовижно красивого озера красувався величний палац, до якого вони з Хваликом рушили, не гаячи ані хвилини.
Усі загадки розгадані! Усі шпаринки обстежені!!
- Ні!.. Я так не граюся, - розпачливим голосом вигукнула Фаня, сідаючи на масивні сходинки найвищої башти замку, - ми обходили кожен закапелок, обшукали кожну шпарочку, однак Кузьки так і не знайшли...
Вже з півгодини дракоша з Богданчиком бродили по замку та шукали кошеня. Це Кузьма придумав погратися в схованки. Тільки заховався так, що друзі вже геть втомилися шукати його…
Богданчик підійшов до Фані і сів поруч. «Оце так пригоди, - подумав він, - спочатку летів у кігтях дракоші, а тепер ось бігаю з нею по замку, граючись у піжмурки…» Хлопчику було дуже весело зі своїми новими друзями. Фаня виявилась дуже доброю і милою дракошкою, а Кузька – спритним та грайливим кошеням. Але аж занадто грайливим – оскільки дітлахи вже потомились, шукаючи того малого бешкетника.
- От! Які ж ви не цікаві… - почулося десь нагорі.
Фаня з Хваликом підняли голови і побачили, що на самому вершечку башти сиділо кошеня. За якусь мить Кузя спустився до своїх друзів.
- Слухай, ми вже почали хвилюватися за тебе! - стурбовано промовив Богданчик, - адже домовлялися, що будемо гратися у піжмурки тільки на першому поверсі замку.
- То я і ховався на першому, однак ви ж мене не знайшли, а пішли вештатись по всіх поверхах… От я і біг за вами слідом, - хитро мружачи оченята, промовив Кузя.
Фаня з Богданчиком весело розсміялись на таку відповідь. Адже кошеня, яке може залізти у найменшу шпаринку, та видряпатись на найвищу башту, знайти майже неможливо…
- Мабуть тобі було дуже нудто у тій схованці, якщо ти сам знайшовся, - сміючись, зауважив хлопчик.
- І справді – спочатку я навіть боявся дихати, аби ви мене не знайшли. А потім… просто помирав від нудьги, - застрибуючи на Богданчикове плече, відповів Кузя.
- Здається, я чую чиїсь голоси, - настовбурчивши праве вухо, сказала Фаня.
- Та це мабуть Хвалик з Марійкою! – радісно вигукнуло кошеня і мерщій, зістрибнувши на підлогу, подалося сходами донизу.
Богданчик також підвівся, аби побігти разом із Кузькою до своїх друзів, однак Фаня непорушно сиділа на сходах.
- Пішли, пішли разом, нас чекають Хвалик та Марійка, - звернувся до неї хлопчик.
- Ні… Це тебе чекають, а мене… ніхто не чекає, - сумно відповіла дракошка, - мені страшенно соромно, що я так з вами пожартувала. Історія, яку ти розповів про Марійку, мене дуже вразила. Зовсім маленька дівчинка не побоялась відправитись на іншу планету тільки для того, аби розшукати своє іграшкове каченя… А я… я все зіпсувала.
- Та ні! Нічого ти не зіпсувала... Навпаки - ми з Марійкою знайшли стільки хороших друзів! – Намагався заспокоїти Фаню Богданчик.- Це марійчина іграшка нас усіх познайомила і здружила. А справжня дружба не може нічого зіпсувати!
- А що таке дружба? – здивовано запитала дракошка, - хто вона така?
Трохи подумавши, хлопчик відповів:
- Дружба… її не можна ось так просто побачити, як ти бачиш мене. Однак її можна відчути тільки серцем…
Як тільки хлопчик промовив останнє слово, у замку сталося диво. Всі кімнати враз наповнились яскравим світлом, у повітрі затанцювали різнокольорові вогники, а знизу долинули радісні вигуки та сміх дітей: «Агов!!! Фаня, Богданчик, - гукав Кузька, - мерщій спускайтеся сюди, тут справжні чудеса!!!»
Дракошка та хлопчик чимдуж побігли донизу. Коли вони зайшли до зали, в якій були їхні друзі, від побаченого аж перехопило подих. У кімнаті на них і справді чекали Марійка, Кузька та Хвалик. Однак те, що сталося із маленьким чарівником, було просто неймовірним. Тепер це був не той мізерний Хвалик, якого легко можна було сплутати із кошеням. Перед ними стояв хлопчик, на зріст трохи вищий за Богданчика. На ньому був дуже розкішний одяг, вигаптуваний золотими та срібними нитками, як у всіх жителів королівства Мрій.
- Я згадав своє справжнє ім‘я! – Радісно вигукнув чарівник. – Я зовсім не Хвалик. Мене звати – Басті-спритний малюк.
Марійку дуже здивували слова чарівника. Вона ніяк не могла повірити в те, що своє ім‘я не тільки можна забути, але й називатись несправжнім:
- Зачекай, Хвалику, то ти, виявляється, зовсім і не Хвалик?
- Так, Марійко. Це дуже довга і заплутана історія. Просто мій колишній вигляд і моє колишнє ім‘я – то було покарання за мою хвальковитість і за одну жахливу витівку, від якої постраждав один поважний чарівник. Як покарання той чарівник наклав на мене закляття, яке забрало у мене ріст та моє справжнє ім‘я. Я мусив бути Хваликом до тих пір, поки не знайшов хлопчика, що потребував би моєї допомоги, і який покликав саме мене.
- То це саме Богданчик виявився тим хлопчиком, якому ти допомагаєш? – З не меншим здивуванням запитала Фаня.
- Так, саме Богданчик покликав мене… виконати свою мрію, - ледь почервонівши, промовив чарівник, - але… і сам поки що не можу зрозуміти – яким чином до мене повернулись і мій ріст, і моє ім‘я?.. Я допоміг Богданчику зустрітись з Марійкою, однак ми не встигли повернути каченя дівчинці, - задумливо говорив чарівник, - може, може… ти, Фаня, сказала яке чарівне слово, адже білі дракони – найвідоміші маги у нашій галактиці?
Дракошка була приголомшена таким запитанням. Не зважаючи на те, що вона і справді належала до роду магічних драконів, ніяких чудес вона робити поки що не вміла.
- Та ні! Нічого магічного я не робила. Навпаки – це Богданчик мені пояснював одне чарівне слово, що існує у них з Марійкою на Землі! – вигукнула дракошка.
Всі присутні з цікавістю подивились на Богданчика. Хлопчик тільки знизав плечима і промовив:
- Дружба – це саме звичайне слово у нас на планеті… Його знає кожен малюк. Я тільки намагався пояснити, що дружбу не можна ось так побачити, чи почути, що… це слово можна відчути тільки серцем… Але…, - хлопчик раптом замовк і на його обличчі засяяла усмішка. – Нарешті я починаю дещо розуміти, - Богданчик радісно підстрибнув і голосно вигукнув, - Я відгадав!!! Я відгадав мамину загадку, котру вона загадала мені сьогодні ввечері!
Але це вже було не важливо. Діти взялися за руки і почали весело стрибати та плескати в долоні.
- Отже, відгадавши мамину загадку, ти звільнив Басті від того жахливого закляття! То хто ж і кого тоді насправді врятував? – Сміючись, озвалась Марійка.
- Ми допомогли одне одному. Оскільки якби не він, то я би ніколи не мав стільки друзів і ніколи би не знайшов відповіді на ту непросту загадку, яку загадала мені мама. - Підійшовши до дівчинки, промовив Богданчик. – А ще я хочу вибачитись за те, що забрав у тебе Качуню і повернути його тобі.
Хлопчик запустив руку до кишеньки своїх штанців, аби дістати каченя, однак вона виявилась пустою. Богданчик розгублено подивився на дівчинку - марійчиної іграшки в кишені не було…
- Ось так завжди – першим озвався Кузька.
- Це вже геть кепсько, що загубили іграшку, - стурбовано сказав Басті, - оскільки перебувати довго людям на планеті Мрій не можна.
У кімнаті запанувала тиша. Діти збентежено дивились одне на одного, але ніхто нічого не міг придумати. Вони розуміли, що шукати по всьому королівстві Качуню – це все одно що шукати голку в копиці сіна. До того ж часу у дітей було обмаль.
- Зачекайте, але ж у палаці існує кімната сумних іграшок. Кузька, ти ж сам казав, що туди потрапляють і ті іграшки, які загубились, - звернулась Марійка до котика.
- А що це за така дивна кімната? – запитала дракошка.
- Молодчина, Марійка! – вигукнув Басті, - Фанька, ми не можемо гаяти на розповіді ані хвилини, я по дорозі тобі все розповім.
- То ви берете мене з собою?! – радісно перепитала дракошка.
- Авжеш! А тепер міцно візьмімось за руки і – в путь! – Скомандував Басті.
- Еге ж, за руки, - сердито озвалося кошеня, що ніяк не могло забути швидкісних гірок попередньої подорожі, - а якщо у мене не руки, а лапки, та ще й з кігтями, тоді що робити мені?..
- А я знаю, що робити, - промовила Фаня, - застрибуйте мені мерщій на спину – і тоді навіть самі найменші з гострими дряпцями будуть задоволені!
За якусь хвилину малюки вже сиділи верхи на дракошці. Басті прошепотів заклинання, і весела компанія поринула у вихор чарівного шляху – на зустріч новим пригодам і старим друзям…
***
Подорож була такою короткою, що Кузька не встиг геть аніскілечки злякатись. Кошеняті навіть сподобалось сидіти на спині могутньої дракошки і летіти з шаленою швидкістю. Єдине, чого ніхто не міг передбачити, що кімната сумних іграшок для Фані виявиться занадто тісною. Вона змушена була зігнутись вчетверо, аби хоч якось втиснутись туди:
- Ой-йой –йой! Випустіть мене звідси! – Репетувала дракошка.
- Не хвилюйся, Фаня, - намагався заспокоїти її Басті, - спробую тебе трішки зменшити.
- Зменшити?! – Перелякано перепитала вона, - а ти впевнений, що зможеш це зробити?..
Однак не встигла дракоша отримати відповідь, як чарівник уже промовив своє заклинання і з нею почали відбуватись неймовірні несподіванки.
- Оце так!... – захоплено вигукнув Богданчик, - оце так дива!..
А з Фанею і справді сталося диво – адже поруч з Богданчиком стояла не дракошка, а звичайнісінька дівчинка з довгим білявим волоссям, трішки вища за хлопчика ростом. У Кузьки від здивування навіть хутро стало дибки, від чого він став схожим на їжака. Марійка і Басті приголомшено дивились на Фаню:
- Геть нічого не розумію, - розгублено промовив чарівник, - я тільки хотів трішки зменшити дракошку, а не перетворити її на дівчинку…
Тим часом Фаня побачила своє відображення у дзеркалі, що висіло поруч. Вона і сама не могла повірити, що та білява дівчинка, яка дивилась на неї із люстерка – це була саме вона.
- Невже це і справді я? – майже пошепки промовила Фаня.
- Ти тільки не хвилюйся, я зараз усе спробую виправити! – стурбовано вигукнув чарівник, намагаючись пригадати заклинання, яке би повернуло дракошці її колишній вигляд.
Однак все, що не робив Басті, виявилось абсолютно даремним. Фаня аж ніяк не змінювалась. Маленький чарівник геть розгубився. Йому здалося, що якась стороння сила втрутилася у те, що з ними усіма відбувалось.
- А може не потрібно нічого змінювати?.. – трохи нерішуче запитала Марійка.
- І справді, - погодився Богданчик, - здається, наша дракошка собі дуже подобається.
Фаня все ще стояла перед дзеркалом і заворожено роздивлялась на себе… Особливо їй подобались її довгі білі коски, яким вона намагалася дати ладу, намагаючись заплести їх. Усміхаючись, вона звернулась до Марійки:
- Ти навчиш мене заплітати косички та робити хвостики?
- Та звичайно! – ніжно обнімаючи Фаню, промовила дівчинка, - обов‘язково навчу!
Поки дівчатка обидві метушились біля люстерка, а Басті з Богданчиком намагалися знайти хоча б найменше пояснення усьому тому, що відбулось, Кузька бігав по кімнаті у пошуках каченяти. Котик оббігав усі закутки, передивився кожну полицю з іграшками, облазив усеньку підлогу попід диванами та кріселками, але каченяти так і не знайшов. Застрибнувши на високу шафу, він голосно повідомив:
- Друзі! Мусимо поспішати… Я все обстежив - Качуні у цій кімнаті немає.
- А скільки в нас лишилось часу? – звернувся Богданчик до Басті.
- Зовсім небагато, менше години… На Землі ніч уже закінчується, незабаром почне світати. І тоді, коли перший сонячний промінь торкнеться віконець будинків, ви з Марійкою більше ніколи не зможете повернутись назад, - з помітним хвилюванням у голосі повідомив чарівник.
Діти сумно принишкли… Кожного з них чекали рідні домівки, їхні мамусі та татусі, і їм було важко уявити, що вони можуть більше ніколи не повернутися назад.
- Чому ж, ніколи? – пролунав несподівано чийсь незнайомий голос. У кутку, на низенькій канапі сидів сивокосий чоловік. Ніхто з присутніх не знав: коли і яким чином він потрапив до кімнати, але всі вони знали тільки одне – дива продовжувались!..
Зустріч із Астронімом
І Кузька, і Басті відразу впізнали того сивочолого чоловіка, що сидів на канапі. То був сам Астронім. Кошеня радісно підбігло до нього і заскочило прямісінько йому на руки. Чарівник лагідно погладив Кузьку і промовив:
- Діти, ви змогли зробити те, що є іноді не під силу навіть найповажнішим чарівникам… Я тільки-но залишив стіни урочистої зали, де відбувалась зустріч наймогутніших чарівників нашої галактики. Усі ми з великим хвилюванням спостерігали у свої астрономічні телескопи за тими незвичайними пригодами, що спіткали вас. Ви обрали найтяжчий і найдовший шлях, аби віднайти і повернути маленьке каченя, але мужньо витримали усі випробування, допомігши усім тим, кого зустріли на своєму шляху.
Астронім повільно підвівся з канапи і підійшов до Басті. Якусь мить він пильно дивився на нього, а потім, поклавши руку на йому плече, додав:
- Що ж, Басті-спритний малюк, я страшенно радію за тебе, мій улюблений маленький чарівник. І не тільки тому, що нарешті ти зумів повернути і своє справжнє добре ім‘я, і свій ріст, а тому, що зумів допомогти тільки Марійці та Богданчику, але і нашій дракошці.
Басті був дуже зворушений словами, які почув від Астроніма. Але те, що сталося із Фанею, він вважав своєю найжахливішою помилкою, яку він вперше не знав як виправити. Тому, трохи оговтавшись від слів Астроніма, червоніючи, нерішуче промовив:
- Насправді… я так і не зумів повернути Марійці Качуню. Тай й Фаню змінив так, що і впізнати тепер її неможливо. Уявляю – як засміють мене чарівники Віронії, коли дізнаються про мої пригоди.
Астронім тільки усміхнувся на слова маленького чарівника. На якусь мить його рука сховалась у складках розкішної червоної мантії і – чудо! Маленьке пухнасте каченя вже сиділо на його долоні.
- Та це ж мій Качуня! – весело заплескавши в долоні, вигукнула Марійка.
- Так, Марійко, це і справді твоє каченя, яке страшенно любить мандрувати, - усміхаючись, промовив Астронім, - Альми його знайшли у чарівному вихорі, - чарівник підійшов до дівчинки і продовжив, - ти дуже смілива дівчинка. Не побоялась вирушити у досить небезпечну подорож, аби відшукати свого маленького товариша. Ось, Богданчику, - звернувся чарівник до хлопчика, - візьми Качуню і поверни його Марійці, адже ти так щиро прагнув його відшукати, що тепер буде просто не чесно, якщо це зроблю я.
Хлопчик підійшов до Астроніма і взяв Качуню. Йому хотілось щось таке особливе сказати мудрому чарівникові, подякувати, але від хвилювання у нього навіть перехопило подих. Він стояв і мовчки дивився на Астроніма, а той, присівши біля хлопчика пошепки, так, щоб почув тільки Богданчик додав: «запам‘ятай назавжди ту загадку, яку тобі загадала твоя мама, а все інше – підкаже тобі твоє серце». Хлопчик вдячно кивнув голівкою і підійшов до дівчинки:
- Марійко, пробач мене за мій негарний вчинок, - протягуючи іграшку, сказав Богданчик.
Дівчинка міцно притисла до своєї щічки Качуню і відповіла:
- Я давно вже тебе пробачила. Мені навіть трішки сумно, що наші пригоди закінчились…
- Не сумуй, - озвався Басті, - ми з Богданчиком обов‘язково ще щось придумаємо! Але… для мене так і лишилося загадкою, - звернувся він до Астроніма, – чим саме я зміг допомогти Фані? Адже у мене так і не вийшло повернути дракошці її справжній вигляд.
Всі присутні з цікавістю подивились на Астроніма.
- Прийшов час відкрити одну таємницю… - Чарівник підійшов до Фані і звернувся до неї, - колись я пообіцяв твоєму татові, що нічого не розповім тобі до тих пір, доки ти сама не станеш такою, якою ти є тепер… Білі дракони наймогутніші маги у нашій галактиці. Кожен чарівник може перевтілитись у будь-яку істоту, але тільки не в дракона. І мені також це не під силу. Насправді Аро мають такий самісінький вигляд, як і всі жителі Віронії, як і жителі Землі, - усміхнувшись Марійці, промовив Астронім, - але останні століття їхньому життю загрожувала страшенна небезпека і вони змушені були перебувати у подобі драконів. Так, їхні магічні властивості були вдвічі сильнішими, аніж якби вони лишалися схожими на нас. Звичайно, що Фаня не здогадувалась про це, але вона дуже мріяла бути такою, як звичайні віроніанські діти. Особливо їй цього захотілось, коли познайомилась із Марійкою.
- Отже, - втрутився у розповідь Астроніма Кузька, - наш Басті просто виконав її бажання.
- Саме так. І тому він не зміг нічого виправити, адже цього не хотіла сама Фаня, - закінчуючи свою розповідь, промовив чарівник.
Дракошка була дуже вражена розповіддю Астроніма. Їй і справді хотілося стати такою, як і всі віроніанці. І не тому, що їй не подобалось бути дракошою, просто вона була занадто не схожою на них. Згадка про батьків, яких вона майже не пам‘ятала, про рідну планету, навіяла на неї смуток. Астронім, помітивши це, пригорнув до себе дівчинку і сказав:
- Але ніхто не знає, що сталося з Крапом насправді… Це є великою таємницею, яку тобі, Фаню, можливо доведеться колись розгадати. Однак, - тут чарівник дістав із кишені свій магічний годинник, і стурбовано промовив, - у вас, діти, зовсім не лишилося часу, потрібно поспішати. А ви, мої любі, - звернувся він до Фані, Кузьки та Басті, - мусите попрощатися зі своїми друзями, оскільки їм потрібно повертатися на Землю.
Маленькі віроніанці підійшли до дітей. Їм було дуже сумно, адже вони мусили лишатись, а Марійка з Богданчиком – рушати в дорогу. Кузька видряпався Марійці на руки і промовив: «Я би хотів, аби ви ніколи не припиняли мріяти… І тоді – ми, віроніанці, завжди будемо приходити до вас із вашими мріями». Дітей дуже розчулили слова Кузьки. Їм також було важко розлучатись зі своїми друзями, але вони мусили повертатись до своїх домівок, до своїх батьків. Марійка підійшла до Фані і вони міцно обнялись:
- А знаєш, - переводячи погляд на іграшкових жителів кімнати, звернулася Фаня до Марійки, - я вирішила забрати усі ці сумні іграшки до себе в замок. Вони будуть мені нагадувати про тебе і Богданчика. І може… їм не буде так сумно зі мною як тут, у цій забутій всіма кімнаті.
- Справді, - Басті, кивнув головою, - це дуже гарна ідея. Адже про кімнату сумних іграшок крім Кузьки та мене майже ніхто не знає на Віронії. А тепер ми з тобою змогли б допомагати дітям у розшуках своїх загублених друзів.
- І яяя! – розтягуючи літери, промовив котик, - я також міг би стати в пригоді!
Астронім тільки усміхався. Його дуже тішило, що діти Віронії і діти Землі таки відшукали одне одного у глибокому космосі і тепер були поруч, як багато-багато тисячоліть тому… І навіть непередбачена з‘ява нової зірки, що так занепокоїла найповажніших астрономів галактики, тепер віщувала добро та мир тим планетам, над якими вона несподівано засяяла.
- Що ж, мої маленькі друзі, - звернувся астронім до Марійки та Богданчика, - чарівний шлях чекає на вас. А щоб ви не заблудились у лабіринтах зоряних доріг, Мрія полетить з вами.
Двері кімнати відчинились – і на порозі з‘явилась та сама дівчинка, яка прилетіла до Марійки на золотому промені:
- Ну ось, Марійко, - звернулась вона до дівчинки, - твоя мрія здійснилась. Ти знайшла своє каченятко. А тепер на вас чекають рідні домівки та нові мрії.
Вона підійшла до дітей, взяла Богданчика та Марійку за руки - і чарівний вихор поніс їх безмежними космічними дорогами та зоряними лабіринтами. Вони повертались додому…
Повернення
Ранок на Землі починався, як завжди… Спочатку крізь хмари пробивались перші промінчики, що лагідно зазирали до шибок будинків, сповіщаючи про прихід нового дня. А потім – і саме сонечко піднімалося високо-високо, даруючи усім жителям планети тепло та світло.
Сонячні зайчики танцювали на Марійчиній подушці. Лоскотали їй щічки, легенько смикали за волоссячко, намагаючись розбудити. Але дівчинка так міцно спала, що, здавалося, ніяка сила на світі не могла порушити її сон. Аж ось у двері хтось дуже різко подзвонив. Пронизливий дзвоник примусив Марійку розплющити оченята. Вона чула, як мама пішла відчиняти двері, як татусь голосно із кимось привітався, як хтось зайшов до квартири…
Однак через хвилину все стихло. Раптом – двері до Марійчиної кімнати відчинились і до кімнати зайшла мама, тримаючи щось у кишені.
- Доню, ти вже прокинулась? – Сідаючи чи на дитяче ліжечко, промовила мама, - а ось подивись, кого тільки що принесли, - і тут мама дістала з кишені Качуню, того маленького мандрівника, на пошуки якого дівчинка не побоялась полетіти навіть на іншу планету. Марійка обняла маму за шию і, сміючись, промовила: «Невже мій Качунька встиг загубитись навіть по дорозі додому?..» Мама здивовано подивилась на донечку, а потім відповіла:
- А ми і справді загубили з тобою вчора каченя, коли поверталися з вулиці. Листоноша випадково знайшов його сьогодні зранку біля нашої поштової скрині, коли розносив пошту.
- Та ні, мамусю! Це мені його чарівники з Країни Мрій повернули. Я його, мабуть, загубила десь на зоряному шляху, як поверталась додому. Ти навіть не уявляєш, які пригоди мене спіткали цієї ночі! – Захоплено вигукнула дівчинка.
- Ну, якщо такі справи! – мама сплеснула в долоні і весело промовила, - тоді я з нетерпінням чекаю на твою розповідь, але спочатку – умиватися, одягатися, снідати, - і підхопивши донечку на руки, вони обидві зайшлися щасливим та радісним сміхом, вирушаючи на зустріч теплій водичці та смачному сніданкові. І тільки Качуня лишився спочивати на ліжечку дівчинки, зручно вмостившись на Марійчиній подушечці.
