Вона була в батьків єдиним дитям. Пологи були важкими і тому дівчинка народилась не повністю здоровою: в неї не працювали ноги. Батьки прийняли дитинку, як випробування, хоча їм пропонували віддати маленьку до дитячого будинку, адже з таким інвалідом треба мучитись все життя, але люблячі батьки принесли своє чадо додому.
Дні бігли, спливали роки, маленька синьоока Галинка ставала гарною дорослою дівчиною, та шкода, що така краса була прикута, до інвалідного візку. Вона любила тваринок, ліс, трави і квіти, але найбільше дівчинка любила тата і маму, бо крім них у неї нікого не було. Вона ходила у звичайну школу, бо хотіла бути такою, як усі. Однокласниці дружили з нею заради того, щоб переписувати від неї домашні завдання, а вчителі звертали на неї увагу, бо жаліли юне створіння, яке вперто шукає своє місце під сонцем, але не має жодного шансу, те місце знайти. Так думали вчителі, але не Галина. Дівчина знала, для того, щоб бути розумною та вихованою людиною, інвалідний візок не перешкода. Більшість дітей, старших за неї, зробили самі себе інвалідами через комп’ютерні ігри, сигарети та наркотики. Вони знищують своє безцінне здоров’я, бо не знають, яке воно дороге, а якось втративши, повернути не зможуть ніколи…
Вона ніколи не бігала й не стрибала, не пурхала, як молода пташка, що вперше вилітає з гнізда, а ще не чула, як під власними ногами шелестить осіннє листячко.
Дівчина у своєму житті мала все необхідне, але, як і всім дівчатам такого віку, бракувало почуття, яке всі називали коханням. Однокласниці зустрічалися з хлопцями, ходили на нічні дискотеки, а вона й мріяти про таке не могла, бо знала, що це реальне життя, і реальна та невиліковна хвороба, і таких чудес, як в дитячих казках, з нею ніколи не станеться. Вона не жалкувала за розвагами, бо знала, що це тимчасове, і можна наробити стільки необдуманих помилок, що треба буде за них розплачуватися ціле життя.
Галина мріяла лише про одне на світі, щоб кохана людина взяла її за руку і вони разом пішли на шкільний бал. Та це була тільки мрія, бо хто покохає інваліда? Коли було на душі важко дівчина просила матір, щоб відвезла її до церкви і залишила на кілька годин одну. Після молитви дивовижний спокій осягав її душу.
Вона крутила колеса на візку, зупинилась, щоб трохи перепочити. Надворі було тепло, сонечко по-весняному пригрівало все навкруги. Дівчина сиділа та дивилась на людей, які проходили повз. Один з них підійшов і на коліна поклав гроші. Галині стало дуже соромно, адже вона не просила. Сором мучив її серце та тривожив думки в безсонну ніч.
Наступного дня дівчина написала на аркуші паперу великими літерами: «Мені не треба грошей! Але задумайтесь на хвилинку навіщо Господь створив інвалідів!?»
Після школи вона сиділа там, де вчора в руках тримала плакат. Хтось проходив, не звертаючи уваги, а хтось зупинявся читав і далі йшов з опущеною головою. Галинка вже зібралася крутити свої колеса, але якийсь голос промовив до неї: «Для того, щоб здоровим нагадувати, що не все так погано в цьому житті, є люди, яким у сотні разів важче, але вони борються і це робить їх сильнішими. Це для нас вони інваліди, бо ми дивимось на них через темні окуляри життя, а для Господа вони звичайні люди, які ходять найближче, біля його престолу!»
Дівчина була шокована. Таку відповідь вона не чекала від цього суспільства, а тим більше від свого однокласника, який давно за нею спостерігав потайки, але чомусь боявся підійти.
«Василю... – мовила здивовано дівчина, - Як ти відповів на це питання? Сотні людей пройшло і всі мовчали, а ти звідки відповідь знайшов?»
«Для них це питання прямо прозвучало сьогодні, а я шукав на нього відповідь з того дня, як побачив тебе!»
«Ти дуже гарна!»
«Василю, припини казати такі слова, ти ж знаєш, що я не люблю, коли мене жаліють».
«Знаю, але я кажу їх не із жалю, я кажу, бо надто довго мовчав, боявся, що ти не зрозумієш. Або тепер, або ніколи…»
Галина від здивування не могла сказати жодного слова. Бо не могла знайти потрібні слова заперечення.
«Галю, ти мені дуже подобаєшся і завжди подобалась, але я боявся, що ти мене не зрозумієш, просто втечеш, так і не вислухавши до кінця. Я готовий носити тебе все життя на руках, як дорогоцінний скарб».
«Справді?» - мовила дівчина. З її голубих очей капали сльози, здавалось, наче з безхмарного неба капають поодинокі краплинки дощу.
«Галинко, я люблю тебе більше за життя, дозволь мені бути з тобою!»
«Так, так - тихенько сказала Галина. - А ти поведеш мене завтра за руку на шкільний вечір?»
«Звісно поведу, не тільки на шкільний вечір, а й під вінець», - мовив Василь, ніжно торкнувшись її руки.
