Темно… «Так, я в ліжку!», – свідомість повернулася миттєво. Одразу згадав, який сьогодні день, і посмішка торкнулася обличчя. Серце шалено застукало, в голові запаморочилося.
«Чого ж так темно?!»
- Час! – сам ледве почув себе. Прохрипів і прокашлявся після сну.
- Четверта тридцять шість! Доброго ранку, пане Магістр! – вочевидь, Макс без особливих труднощів розпізнав мій голос.
- Доброго, доброго…
Спати більше не хотілося, лежати – тим паче. Бадьоро схопився з ліжка, і одразу ж кімнату залило яскраве жовте світло.
- О-ооо! Тільки не це!
Світло змінилося на пурпурне, ледь помітне сяйво. Макс автоматично увімкнув вечірній режим освітлення.
- Так Вам краще, пане Магістр?
- Звісно! Дякую.
Підійшов до вікна і солодко потягнувся. Світанок ще не почався, і на дворі було видно лише вогні маяків хайтаксі.
- Змінити налаштування ранішнього освітлення, пане Магістр?
- Ні. – після невеличкої паузи відповів я. – Сьогодні особливий день! Тобі не зрозуміти…
Власне, нікому не зрозуміти, що я відчуваю зараз! Сьогодні – мій новий день народження. Сьогодні розпочну НОВЕ життя, і більше ніколи не повернуся сюди. Але як це все пояснити комп’ютеру?!
- Так, пане Магістр! Сьогодні у Вас особливий день – Ви встали першим, і Вам належиться одна безкоштовна поїздка на хайтаксі.
- Дякую. - стримано відповів я. Хайтаксі сплачувала за мене Корпорація, оскільки я був штатним співробітником. Але, хай йому грець! Нехай самі потім вибирають, кому платити за сьогоднішнє таксі! – Замов мені краще на сьому біфштекс з овочами, круасан та каву.
- Вам напів..
- Хоча ні! Стій, Розумний Макс! – перервав я роздуми Макса. (Процесор завжди ображається, коли його називаєш просто Максом, тому цю зброю я використовую зрідка: лише коли маю дуже поганий настрій.) – Замов мені тільки каву… СПРАВЖНЮ каву! – запросив я.
На мить запала тиша. Я не міг відчути емоцій чи збентеження машини, але час на роздуми тривав на мить довше, ніж звичайно. Макс перевіряв мій баланс.
- Так, пане Магістр! Натуральна заварна кава на сьому годину.
- А зараз я хотів би сходити в басейн. Температура води – 26, солоність – висока, легкий бриз, сонячно, грецький пейзаж.
- Так, пане Магістр! Басейн буде чекати на Вас за 10 хвилин.
…
Віртуальне сонце морського узбережжя в басейні геть розслабило мене, і тепер я ліниво напівлежав в кріслі їдальні Комплексу, чекаючи на свою каву – СПРАВЖНЮ, натуральну каву!!! За все своє життя я лише тричі пив справжню каву: одного разу в кабінеті Представника, директора нашого відділення, другий раз – після отримання звання Магістра, а найперший – після отримання диплому (тоді я, молодий і гарячкуватий, разом з двома друзями-однокурсниками отримав річну післядипломну стипендію, яка надавалася всім успішним студентам для купівлі квартири, і витратив її на грандіозну вечірку, яку завершували філіжанка СПРАВЖНЬОЇ кави зі СПРАВЖНІМ ромом!).
Рівно о сьомій офіціантка, посміхаючись мені, принесла каву:
- Прошу Вас, пане Магістр! Смачного!
- Дякую, Сесіл! – машинально відповів я, навіть не дивлячись в її бік. Всією моєю увагою заволоділа ця маленька філіжанка запашної СПРАВЖНЬОЇ кави. Окрім неї зараз нічого в світі не існувало. Два маленькі шматочки цукру лежали поруч на окремій таці. Темно-шоколадний напій, з маленькими чорними цяточками та кремовою пінкою по краях – нереальне диво в нашому світі! Зазвичай заможні люди споживають синтезовану з концентратів їжу, і лише найбідніші верстви населення виживають за рахунок пігулок-замінників. Я сам багато разів бачив процес синтезу їжі з порошку, який поставляється в тому числі і одним з підрозділів нашої Корпорації в стандартних металевих різнокольорових бляшанках.
Зробивши ковток, я озирнувся. Всі навколо з подивом дивилися на мене, мабуть, гадаючи, що я збожеволів. Так, звичайно, в нашому Комплексі навряд чи хтось міг собі дозволити СПРАВЖНЮ каву, навіть відкладаючи зароблені гроші цілий рік! Єдина, хто не дивилася на мене – це Сесіл, яка квапливо бігала від столика до столика, обслуговуючи відвідувачів. Погляд приємно відпочивав на її худорлявій постаті. Спіймав себе на думці, що бачу офіціантку востаннє… Так, наразі їй єдиній в їдальні було не цікаво, що я сьогодні замовив. Хіба кіборг зможе зрозуміти колись те, що дано зрозуміти людині?!!
…
О восьмій хайтаксі відвезло мене до офісу Корпорації. Ось що-що, а про хайтаксі я буду жалкувати ТАМ! Кажуть, що в СПРАВЖНЬОМУ СВІТІ немає ніякого гравітаційного таксі, та й взагалі літаючого таксі. В СПРАВЖНЬОМУ СВІТІ люди використовують лише стародавні «автомобілі» (так називають машину, яка рухається автоматично за допомогою двигуна по спеціальних наземних трасах). Такі автомобілі комерційно використовували два-три століття тому.
Мої роздуми перервав виклик по внутрішній мережі:
- Пане Олдрін, зайдіть, будь ласка, до мене!
Голос Представника сьогодні був без тих металевих ноток, які завжди примушували мене тремтіти. Чи то так мені хотілося? В будь-якому випадку, я цілий ранок очікував цей виклик. ЦЕ розпочалося! Серце колотало. Навіть не пам’ятаю, що відповів шефу, але підвівся й попрямував до ліфта.
Директор вирішив привітати мене по-царськи: ми сиділи один навпроти одного за маленьким столиком, на якому стояла пляшка СПРАВЖНЬОГО французького коньяку з особистих запасів Представника.
- Я вас вітаю, Джеймс! Гроші сьогодні надійшли на рахунок Корпорації в повному обсязі!
- Дякую, пане Представник! Я…
- Ні-ні!, – перервав він мене. – Більше не називайте мене так! Для вас – просто Нік. Ви вдало провели цю угоду, я би навіть сказав – ЧУДОВО. Тож, сьогодні з Управляючої Компанії надійшло повідомлення про надання вам наступного рангу. Ви тепер не Магістр, ви – Представник!!! - Нік, посміхаючись, іронічно дивився в мої очі, дивлячись на мою реакцію.
Не можна сказати, що я не очікував цього призначення. Але треба було грати свою роль до кінця. Я, вдаючи що роблю над собою зусилля, наче досі не вірю своєму щастю, розширеними очима подивився на шефа і тремтячими губами (тут головне не переграти!) ледве промовив:
- Невже?!!
- Так. Тепер при виході на пенсію вас очікуватиме велика премія. А наразі Корпорація створює новий відділ в Європі, на посаду директора якого назначає Представника Джеймса Олдріна!
На мить запала тиша. Шеф розсміявся і підняв келих. Не відповісти було неввічливо. І лише після цього я тихо, але впевнено промовив:
- Вибачте, пане Представник! Але я вибрав інший шлях.
Шеф здивовано подивився і ледь не поперхнувся. (Смішно! Ось таку реакцію він очікував хвилину тому саме від мене!) Я швидко продовжував далі, не даючи йому оговтатися:
– Я вирішив піти на пенсію. Адже, ви самі казали, що на мене очікує велика премія. За правилами, Представнику належить Необмежений кредит другого ступеня.
- Ви подумали про Корпорацію, пане Олдрін?!!- в голосі шефа знову з’явилися металеві нотки; він знову опанував себе. – Ми вклали в ваш розвиток багато коштів та часу. А ви тепер хочете піти?!!
- Але ж я лише угодою з «Карлсон і К» вже відробив все, що тільки можливо! Такі гроші на рахунок Корпорації ніколи не приходили!
Шеф дивився на мене з-під лоба, ладний мене вбити.
- І що ж ви збираєтесь робити?
- Я хочу оселитися в СПРАВЖНЬОМУ СВІТІ.
- Ха-ха-ааа-ха-ха-аааа! – його сміх на цей раз був щирий. – Ви що, пане Олдрін, з глузду з’їхали?!!
- Ні. Я давно вже плекав надію оселитися на СПРАВЖНЬОМУ узбережжі у власному будинку, носити СПРАВЖНІЙ одяг, їсти СПРАВЖНЮ їжу…Тепер зароблені гроші мені це дозволять!
- Хм! А ви не думали, що все це можна купити тут?
- Ні! Частково СПРАВЖНЄ мене не задовільнить. Я хочу, щоб все навколо мене було ТІЛЬКИ СПРАВЖНІМ: їжа, одежа, небо, море, дівчата…На компроміси я не згодний.
- Дивіться не розчаруйтеся! – шеф скривився і безнадійно махнув рукою в мій бік.
Розмову було закінчено. Вибачаючись, я покинув кабінет, ще раз зиркнувши на рубінову пляшку коньяку.
Хайтаксі відвезло мене до Агенції Справжнього Світу.
…
Сонце яскраво посміхалося мені, і я посміхався перехожим. Душа співала, а я йшов ПІШКИ вулицями міста. Давно я не ходив пішки – в цьому не було потреби, й місця для прогулянок в ТОМУ світі не передбачено. Емоції переповнювали, хотілося сміятися і плакати. Ось він – Рай на Землі – СПРАВЖНІЙ СВІТ. Тут немає нічого штучного, нічого показного. Мені лише тридцять п’ять – і я досяг свого!
Я почав озиратися навколо. Ось іде кульгавий неголений тип. Я намагався відвернутися і не дивитися на його ноги. Важко дихаючи, мене обігнала, шторхнувши, товста літня жінка. Так, кульгавих чоловіків та товстих жінок я бачив лише на відео. Генетика та терапія виправляють будь-яке відхилення від норми…ТАМ. Але не тут. Плюгавий двірник замітав листя СПРАВЖНЬОЮ мітлою! Я зупинився подивитися на це диво. Специфічні запахи оточували мене, в голові паморочилося. Запахів мені ТАМ теж не вистачало! Маленький хлопчик на іншому боці вулиці смакував пончики. Я зрозумів, що сам страшенно зголоднів.
Вмостившись на незручний стілець (просто супер – стілець зі СПРАВЖНЬОГО дерева!!!) в ресторані під відкритим небом з гучною назвою «Монте-Карло», я почав листати меню. Так, СПРАВЖНЮ книжечку-меню, які використовували колись в кожному ресторані, а тепер лише ТУТ. Назви страв були незнайомі, але від перечитування переліку інгредієнтів потекли слинки. Шлунок теж нагадав про себе. А здорово ж я зголоднів, гуляючи по місту! Нічого, зараз я буду їсти СПРАВЖНЮ, не синтезовану їжу: СПРАВЖНЄ м’ясо, рибу, СПРАВЖНІ овочі!
На хвилину перевів погляд від меню, і раптом побачив ЇЇ. Струнка смуглява дівчина з довгим волоссям навпроти привітно махала мені рукою, стоячи на вітрині приміщення ресторану, і чарівно посміхалася. Через секунду я зрозумів свою помилку. Дівчина мила СПРАВЖНЄ скло. Здивувало і те, ЩО вона робила (адже, ТАМ ніколи і ніхто не мив вікна, оскільки – і це відомо кожному – сучасне поліскло не може забруднюватися). Але ще більше здивувало те, ЯК вона це робила. Чарівна, струнка і граціозна – але ж рука її рухалася якось неприродно, напружено і нерівномірно. Так, на таке кіборги, які виконували всю брудну роботу ТАМ, не здатні! ТАК може протирати вітрину лише СПРАВЖНЯ, жива дівчина! Я спіймав себе на тому, що встав зі стільця і підійшов ближче.
- Ви вже визначилися, пане? – чемно запитав молодий рудий хлопець, квапливо підбігши, побачивши що я встав.
- Так. Будь ласка, фірмову страву, салат та пляшку Портвейна.
- Так, звичайно, пане! Я залишу біля вас меню?..
- Добре. І…де у вас можна помити руки?
- Всередині, праворуч, перші двері.
- Дякую.
Намагаючись не дивитися на НЕЇ, я попрямував до дверей. Я йду мити руки – і баста! Я ж не заради дівчини захожу всередину! Дарма себе переконував: зайшовши в приміщення, де розповсюджувався аромат смаженого м’яса, я зупинився і витріщився на НЕЇ. Довгі ноги, тендітні руки, майже дитяче обличчя… Лише ніс з горбинкою трохи псували ідеальну красу, але для мене це було навпаки ще одним доказом…
- Чимось можу Вам допомогти, пане? - дівчина подивилася на мене серйозно, посмішка зникла з її вуст.
- Так, - я почервонів, - Де у вас можна помити руки?
- Будь ласка, пане, праворуч, перші двері.
- Дякую.
Прийшовши до тями і дивлячись в дзеркало над умивальником, я наважився на рішучий крок. Так, чому б й ні?!! Я лише перший день в СПРАВЖНЬОМУ СВІТІ, але треба спробувати! З силою відчинивши двері, я впевнено направився до НЕЇ.
- Дівчино, я перепрошую! О котрій годині ви звільняєтесь?
- ЩО?!! – її обличчя вмить втратило люб’язність, вона стиснула зуби, очі заіскрилися.
Одразу ж до нас підбіг якийсь молодик в костюмі Керуючого:
- Я чимось Вам можу допомогти, пане…
- Олдрін. Джеймс Олдрін.
- Дуже приємно! Пане Олдрін, прошу, чим можу Вам допомогти?
- Я просто хотів побалакати з вашою працівницею. Більше нічого.
- Вибачте, пане Олдрін, але на особисті теми з нашими працівниками заборонено балакати. Тим паче, з кіборгом.
- ЩО?!! – на цей раз шалено вигукнув я. – ВОНА – кіборг?
- Так, звичайно. Як і більшість наших співробітників. Але – найкраща модель!
Я розгубився. Що тут казати?! Лише переводив погляд з Керуючого на НЕЇ і назад.
- Але ж я думав, що в СПРАВЖНЬОМУ СВІТІ все СПРАВЖНЄ! Я думав, ТУТ немає кіборгів!
Керуючий не знав, що відповісти, і лише розвів руками. Дівчина повернулася до роботи, а я… а я, збентежений, розплатився за їжу, яку не смакував, і пішов геть. Якась підозра закралася в душу. Я не міг розібратися, що це, але якась погана думка точила мозок. Як це так?! Несправжнє – в СПРАВЖНЬОМУ СВІТІ?
«Дивіться не розчаруйтеся!», - так сказав мені Представник в офісі Корпорації. СТОП! Я миттю кинувся назад до ресторану, відчинив двері, відштовхнув Керуючого, який встав на шляху, і ввалився разом з ним в двері з надписом «Кухня. Стороннім вхід заборонено.».
На поличках рядками стояли стандартні різнокольорові бляшанки з порошком, посередині кімнати над двома синтезаторами їжі працювали кіборги.
В очах потемніло. Втративши свідомість, я впав на підлогу. Либонь, кіборги і не озирнулись – в них було інше завдання: готувати «справжню» їжу пану О.
