Язичники намагались чинити опір новій релігії. Та чи могли вони зупинити натиск безжальної державної машини? Ні. Тому єдиним правильним виходом із новопосталої ситуації було безаппеляційне підкорення та прийняття релігійної реформи. До того ж, далися взнаки обіцянки прийшлих жерців-священників про створення нових робочих місць на будівництві церковних споруд, доріг, учбових закладів та зобов’язання підняти освітянський рівень населення. Хоча подейкують, що високо в горах, на кордоні з Чорногорією досихпір збереглось містечко втікачів-старообрядців, які сповідують язичницькі канони та й досі живуть у власному часі просторі та з власними богами.
У 1007 році помер найвидатніший далмарійський правитель – князь Живош Мятовіч. Передусім, запам’ятався князь своєю твердою рукою, реформістськими здібностями та економічним хистом. За правління Мятовіча були остаточно закріплені кордони князівства, складений кодекс законів «Княжеші правдеші до народу далмаршкічі». Введена нова грошова одиниця – далм, який дорівнював 10 палам. Уявіть собі, що за один далм можна було придбати корову. Тепер за ті самі гроші не матимеш і хвоста. Все тече, все змінюється – казав колись якийсь розумний дядько.
Живош Мятовіч залишив по собі трьох синів. Старший, Дарко, за законом, став правителем князівства з резиденцією у Далмарі; середній, Ржишко, відправився до гірського регіону Планіше з центром у місті Планіна; нарешті, молодший, Мілош, отримав від батька приморське місто Моравічкі та навколишні землі Моравши.
Як то часто буває, найстарший брат почав виявляти претензії на одноосібну владу в країні. Молодшим братам перспектива узурпації влади не особливо сподобалась, тому вони об’єднали власні сили, і у 1012 році під містечком Збіжари розбили військо Дарка, який не дочекавшись кінця програної битви, покинув своїх підданих та оселився у сусідній Сербії. Кажуть, що там він наклав на себе руки. Не по християнськи якось, вам так не здається?
Ржишко та Мілош прийняли декларацію вічного миру та навперемінного головування у Далмарії. За часу їх спільного правління (1012-1043) були поліпшені міжнародні торговельні зв’язки з італійцями, візантійцями, болгарами, сербами, німцями та іншими країнами. Утворились нові міста: Вісокожа і Слабожа – на півночі та сході, Замовічкі та Поморачі – на заході на півдні.
Особливістю того періоду стала інтеграція у далмарійське суспільство сусідніх народів, що дало змогу підвищити культурний рівень та піднятись на щабель вище у суспільно-економічному розвитку.
Князь Ржишко старший з тандему правлячих братів після довготривалої хвороби легенів помер у 1037 році. Перебуваючи на смертному ложі, Ржишко попросив у молодшого брата Мілоша виконати його останнє прохання – вбити одного зі своїх новонароджених синів. Звичайно ж, князь послухав брата, але зробив по-своєму. Тому, обоє дітей залишились жити. Хоча і не надовго. Шість років по смерті Ржишка та по народженні братів-близнюків – Горана та Міро – спадкоємців престолу, пішов з життя князь Мілош. Регентом неповнолітніх правителів стала їх мати і, за сумісництвом, вдова княжна Даєшка.
Скориставшися моментом слабкості влади, могутні далмарські феодали починають міжусобну боротьбу. Настають часи руїни. З допомогою співчуваючих членів віче (парламенту) княжна Даєшка разом з синами тікає з Далмарії до Боснії, де останні з роду Далмарічів потрапляють до рук Предрага Пражевіча, місцевого вельможі, який позбавляє життя малих Горана і Міро та їхню матір, демонстраційно спаливши всіх трьох на вогнищі.
Переможцем міжусобних війн, які тривали трохи більше двох років став Моравшський виборник Слободан Пляшевіч (1046-1050). Пляшевіч славився своєю неймовірною жорстокістю та жадібністю. Переказують, що новий правитель Далмарії влаштовував гладиаторської бої на кшталт Римських і навіть побудував арену за образом і подобою Колізею. Населення обклали непомірною податтю та повинностями, а над місцям панувало беззаконня та свавілля виборників (намісників). Також ходили чутки про інтерес Слободана Пляшевіча до людського м’яса та крові. Декілька дереворитів, що збереглись до наших часів, зображують жахливі картини канібалічних свят, які відбувались, за оцінками експертів, мало не щотижня.
Існує думка, що Слободан Пляшевіч не був далмарійцем, а його справжнім ім’ям є Міміс Парадікіс. Припускають також, що він приплив до Моравічків на кораблі з Кріту і вже в Далмарії зміг здобути статок на торгівлі золотом. Особливо вразливі та заромантизовані персони з середовища науковців вважають, що Слободан Пляшевіч, він же Міміс Парадікіс, володів мистецтвом чорної магії та знав таємниці алхімії. Але хоч там як було, чаклунські здібності не допомогли йому втримати владу у своїх руках – на гроші неаполітанських купців далмарійська опозиція на чолі з Йєрко Божичем підняла заколот, який повалив владу Пляшевіча у 1050 році. На центральній площі Далмара людожеру та кровопивці було привселюдно, під схвальні вигуки натовпу, відрізано голову.
