Менші брати та сестри – то правдива тобі катастрофа і купа прикростей. Особливо для старших братів та сестер. Хіба то не лажа, коли у всіх негараздах та неприємностях винувата завжди ти, бо яко старша сестра, маєш бути перед отим малим спиногризом прикладом у всьому, маленьке уточнення – позитивним прикладом. Навіть коли те чудо-юдо щось вшкварить без моєї допомоги, то винувата, здебільшого, хто? Вірно – Лізка, тому що не вгледіла, не передбачила. Хе! Ніби я оракул чи пророчиця Люба, ну та, ви знаєте, з останньої шпальти газети – “прийдіть до мене стражденні, знімаю порчу ”, з піднятими догори руками, ніби в полон здається, та виряченими очиськами. Наші батьки майже цілодобово на роботі. Позаминулого року купили нову квартиру, звісно, в кредит. До того мешкали в однокімнатному мурашнику. Коли згадаю, то вночі жахи сняться – мовби тебе знову силоміць в картону коробку запихають. Зараз у нас просторе, чотирьохкімнатне помешкання – місця аж забагато. До того ж, в тому самому будинку: не довелося майже нічого змінювати з надважливого (типу школи, друзів, номеру телефону, лише під’їзд та поверх). От батьки і гарують з ранку до ночі – відпрацьовують кредит. Тому доглядання за меншим братом то на мої руки-очі, то на бабусині. Якби не бабуся, то я напевне взагалі б з глузду з’їхала, безконечно терпіти того малого вишкварка. Батьківства ж опіка, наразі, закінчується чмоками на ніч, читанням казки, перевіркою уроків, і то не завжди, та трапезою, точніше сніданками. А поговорити? Звісно, для цього є старша сестра, а з іншого боку – ситий, матеріально забезпечений, в душу ніхто не лізе – чого ще треба?
Але після одного випадку мені довелося переглянути свої, як каже Леська, пріоритети. І стосовно брата, і стосовно себе. М-дя, не помиляються тільки мертві, десь вичитала, але дуже влучно сказано. І у восьмирічному віці в малих шкєтів проблем вистачає, як з’ясувалося, можливо вони не такі глобальні та все ж є. Малі люди – також люди.
Приходжу якось зі школи додому. На кухні порядкує бабуся, привела Максима зі школи і готує вечерю. У нас з Максом окремі кімнати. Тому до нього я рідко заходжу, без потреби стараюсь не втикатися. Що думаєте я така ідеально-чемна? Нє-а! Просто, коли поважаєш чужі права власності, то і на твої тоді ніхто не зазіхає. Навіть восьмирічний шпінгалет то допетрав.
- Максе, ти брав мої фломастери? - гукаю «для годиться», тому що з моєї полиці щезла пачка новісіньких фломастерів. Звісно, вони мені зараз до лямпи-аладіна, але сам факт... Тут попуску давати не можна, навіть в дрібницях.
- Лізонько, серденько, - озивається з кухні бабуся, - то я взяла. Максимчикові додому задали малюночок намалювати, свої він у школі забув. Вибач вже стару, що не запитала твого дозволу. Будь ласка, люба, йди мий руки та допоможи братику з тим художествами розібратися, поки я котлети досмажу. Ти ж знаєш – він до ранку прововтузиться, бідненька дитина.
Не бідненька дитина, а лихо безруке! Ну от, запитала на свою голову. Я – малюю скільки себе пам’ятаю, тато жартуючи, каже – з пелюшок, а для брата намалювати щось – кара божа. В кого він такий! От і зараз, сидить, сопе над аркушем паперу, щось там типу калякає-малякає. Так, впертий малий. Ніколи мене сам не попросить: мені заввиграшки щось для нього наваяти, але воно таке принципове, що капець. Хотілося щось в’їдливе сказати, але передумала, коли зазирнула йому через плече. Жаль краяв душу. На папері різнокольорові плями, кожна обведена чорним і то все має, здається, ноги чи то руки, які тягнуться хто зна куди: кольорові медузи-горгони, коротко кажучи.
- І шо то за фігня? – майже співчутливо говорю я.
- Відчепися. Я сам, – сердито відповідає малий.
- Як знаєш, хотіла тобі лише пораду дати, - ота фраза завжди діє кльово, бо радити - не допомагати.
Тільки не думайте, що я така добра-предобра самаритянка, скоріше практична. Все одно мене оте маляння не мине. Прийде мама з роботе, зачне перевіряти в сюсятька домашку (мені цього не довіряють поки що і слава богу), наткнеться на оцей шедеврик і коли я буду читати книжку, то на найцікавішому місці обов’язково відрядить допомагати братикові. Ми це вже не раз проходили.
- Ну, той, - заплямкав брат, - Ірина Михайлівна дала завдання додому -намалювати відкритку до дня Валентина.
Офігіти! Який там Валентин у вісім років! От вигадали пройдисвіти-бізнесмени свято для наповнення гаманців: «Вирази свою любов чимось там дурним, агов!» Фігня повна! Якщо ти кохаєш людину, то кохай її кожного дня, а не раз на рік, це ж тобі не щеплення від сказу! Але ж народ ведеться і ще й як! То таке – неліричний відступ.
- Ну от! Слід намалювати барвисту поштівочку і подарувати її людині, яка тобі найбільше подобається, тільки не мамі і не сестрі.
Після мовленого “сестрі” я трохи того, офігіла. Хе, а він не такий вже і поганий мій брат.
- Бачиш , Лізко, а в мене ну ніяк не виходять квіти. Ще б машинку чи літака я той, а квіти... Дівчата мою машинку не зацінять, пра?
Я дещо побурчала для годиться, тоді послала малого у ванну мити руки. Вони були добряче заляпані різнобарвною гамою, як і ніс та, чоло та вуха. Праці там для теплої води та мила багатенько. Тим часом я всілася за роботу. Якихось п’ятнадцять хвилин і витвір готовий. Не полінилася, сходила до себе в кімнату, принесла кольорових блискіток і прикрасила ще ними. Класний вдався подарунок і малі дівчата таке люблять - барвисте і блискуче.
Коли Максим зобачив листівочку, то у нього аж дух сперло. Навіть цілуватися поліз, типу через вдячність. На фіга мені ті сопливі ніжності, не люблю цього.
Бабуся нас погодувала і пішла додому. Батьки ще на роботі і в мене настає найкраща пора. Я йду гуляти Інтернетом. Взагалі то батьки поставили код доступу на свій комп, щоб дитинка зір не псувала і всякими бздурами в Інтернеті не займалася. Код я зламала. «Елементарно Ватсон», як каже тато. Звісно, батьків зрозуміти можна: «Інтернет – спокусливе місце», – лякає мама. Я й не випитую чому, здогадуюсь. Мені Леська якось розповідала чим займається в Інтернеті її брат двоюрідний (20 років), аж бридко. Мені ж Інтернет потрібен зовсім для іншого – Контакти і Однокласники тут ні до чого, є набагато цікавіші місця, де можна поспілкуватися-посперечатися на глобальні теми. Мені спілкування з моїми примітивними однокласниками і в школі вистачає. Обіцяли предки ноутбук в кінці навчального року подарувати, коли не буде проблем у навчанні та інших форс-мажорних ситуацій. Жду не діждусь. Хоча, наперед обумовлено, що то виключно для мудрих цілей – ніякого Інтернету. Мудрі цілі – то Комп’ютерна Академія, куди я вже влітку піду вчитися. Але у мене трішки інші плани. Гроші на безпровідниковий Інтернет вже давно назбирала: куплю собі флешку, підключусь. Мама інколи каже, що я – скнара. Бо всі кишенькові і не кишенькові гроші не витрачаю, а складаю. Раніше то було майже хобі – думалося, мо колись знадобиться. От і знадобилося. Он, в Макса, ніколи навіть копійка в руках не втримається – все витрачається на всякий мотлох: то жуйки, то наклейки, то машинки.
Нарешті, моя жадана годинка прийшла! Зробила собі чай, всілася за комп. Ну, що тут багато розповідати – глупа Гапка вилила на клавіатуру чай. Комп завис. Все, мені капець. Мало того, що включила комп без дозволу, зламала пароль, то ще й клавіатуру грохнула… От тобі й фос-мажор, шоб йому гидко стало. Поки витирала-прибирала сліди злочину – в дверях задзеленчали ключі, лишалася примарна надія, що тато не стане сьогодні включати комп’ютер і не побачить слідів злочину. Через годину надія луснула, як мильна булька. Трісь!
- Єлизавето! Ану йди сюди, шановна, – сердитий голос тата, з нотками офіціозу, не обіцяв нічого доброго. Кепські справи.
Я зайшла у вітальню. Тато тримав в руках клавіатуру, яка була ще трохи липкувата від чаю. Але він не встиг нічого запитати чи бодай крикнути.
- Тато, то не Ліза зробили, - почувся за спиною голос мого меншого брата.
Я від подиву відкрила рот та вирячила очі. Дебільнутися можна.
- То я, татко, чай вилив. Поставив на краєчку стола і забув, тоді хотів взяти з полиці олівці і зачепив рукою випадково. Лізка навіть не бачила.
Звісно, Макса наказали, але ж то було зроблено малим не спеціально, тобто випадково, і покарали пацана тільки за неуважність.
Наступного дня після школи я зайшла в кімнату брата подякувати, звечора, звісно, не мала нагоди. То було вже під вечір. Після уроків мала ще заняття в художній школі. Максим сидів за письмовим столом, спиною до мене.
- Максе, привіт! Той, дуже дякую тобі за вчорашнє, ти молодець. Ти поступив не тільки, як справжній брат – ти поступив, як справжній мужчина, - говорила я майже урочисто.
Брат повернувся, у нього на очах бриніли сльози:
- Ніякий я не мужчина, – ледве вичавив він з себе через схлипування, - Іринка сказала, що справжні мужчини мають мобільні телефони, а я, а в мене…
- Їй не сподобалася твоя листівка?
Максим лише стинув плечима.
- Ну ніфіга собі розклади! Який стосунок до телефонів мобільних мають справжні чоловіки? Дурна твоя Ірка, як корок. Чоловіків, Максе, роблять справжніми лише мужні вчинки, от як твій вчорашній. – М-дя досі, крім тата, а тепер і брата, справжніх чоловіків не зустрічала – пробігло головою. - А мобільний, то як рамка для картини. От скажи з чого ти судиш про вартістність ну наприклад, чим ти цікавишся, машини. Во! Машини! Що важливіше - її мотор, що там ще вона має, коробка передач чи то якого вона кольору?
Максим перстав схлипувати і дивився на мене трохи недовірливо: чи не знущаюся я над ним часом, грішу деколи.
Я продовжувала:
- Візьмемо яблуко. Воно може бути на вигляд червонобоке, блискуче, рум’яне, а вкусиш – гидота. Або цукерка – солодка на смак, смачнюча, а загорнута не в дуже гарну обгортку, часто буває і навпаки.
Я говорила, помічаючи вкрай ока, як на очах брата висихають сльози.
Для чого потрібні старші сестри? Може якраз для цього.
Через тиждень Максим святкував день народження - дев’ять років. За назбирані на Інтернет гроші я купила і подарувала йому мобільний телефон. Тепер і у нього є гарна обгортка, бо те, що в середині у Макса і так хороше. Файна рамка для пристойної картини. А Інтернет?
Тато відремонтував клавіатуру. Поки що мені цього достатньо. Тільки з розпиванням чаїв біля клавіатури доведеться покінчити.
Знаю, що ви думаєте. Інколи я сама з себе дивуюсь...
