Розділ 1.
В якому розповідається про історію неймовірної краси країну на Балканському півострові.
Хотів би відрекомендуватись.З дня мого народження моя мати почати називати мене Захо, від батька ж дісталось прізвища Буйтенович. Отже двадцять сім років тому на світ з’явився Захо Буйтенович. Від минулого року я працюю помічником інспектора у Моравиші. Чи подобається мені робота вартового закону та порядку? Швидше так аніж. Хоча трапляються різні випадки у житті. Але перед тим, як розповісти про ті самі дивовижні і не зовсім епізоди зі свого і не тільки, життя, я хотів би познайомити читача з історією своєї Батьківщини – місця де я народився, виріс і, мабуть, скоріш за все помру. Починати потрібно з початку тому почну з початку.
Перша згадка про Далмарію – саме таку назву носить моя рідна країна – датована 6 ст. коли римський філософ-аскет у своєму листі чи то до друзів, чи то до громадського загалу описав традиції та звички невідомого доти народу, який йменував себе далмари. Походження цієї назви не відходить у давню сивину та не несе у собі загадки цивілізації. Все набагато легше – це назва міста-фортеці Далмар, яка в свою чергу походить від ім’я його засновника Далмара(690-745рр) – вождя прийшлого зі сходу плем’я.
У листі філософ характеризує далмарів, як дуже чемних та ввічливих людей, не позбавленних відчуття власної гідності. Мабуть римлянин був лібералом або ж просто сліпим, причому на обидва ока, якщо не побачив таких притаманних далмарам рис: брехливість, пихатість, грубість та хитрість. До того ж у них ще не перестала пульсувати кров войовничих предків-скотарів, які мусили вогнем і мечем проторити собі дорогу до кращого життя. Не знаю напевно, як поводили себе наші предки століття тому, але в результаті багатолітніх кровозмішань з сусідніми народами деякі персоналії не можуть розмовляти без зброї(вогнепальною або ж холодної) в руках чи гранати у кишені. Стало добрим звичаєм на весіллі вбивати двійко-трійко гостей, які своєю не гідною поведінку або словами змушували брати гріх на душу у сусіда по святковому столу. Але я відволікся від головного. Отож врешті-решт шлях війни привів далмарів до побережжя Адріатичного моря, а якщо бути абсолютно точним то доля зупинила їх за тридцять кілометрів від перспективи заснувати міжнародне портове місто.Тодішні племенні вожді зібрали віче на якому вирішили розташуватись серед плоскогір’я де ворогові було б важко їх здолати. Не забарились і з фортецею. Перший серед рівних(Далмар) на черговому засіданні виконкому виніс на розгляд питання щодо побудування фортеці в оборонних цілях, а також покращення соціальних умов населення, надання їм жилої площі з елементарним набором санітарно-гігієнічних умов. Таким чином далмари отримали по двадцять квадратних метрів на сім’ю з чотирьох чоловік, з кухнею та роздільним санвузлом. Забігаючи наперед скажу, що звідтоді мало, що змінилось, ну, хіба метраж зріс кількаразово.
З часом чисельність населення почала збільшуватися і перед старійшинами далмарів постала проблема вирішення житлового питання( 7 ст.). Криза була подолана шляхом виведення частини населення з міста та надання їм у вільне використання земельних наділів. Щоб убезпечити себе від ворогів, а боронитись було від кого: з півночі навідувалися хорвати та боснійці, зі сходу серби, з півдня Візантія - та звісно ж покращити обсяги виробництва сільськогосподарських та промислових товарів, далмари мусили згуртуватись у гірське місто Планіна, а також місто на березі Адріатичного моря – Моравічкі(в пологовому будинку цього міста доречі, моя мати з радістю мене народжувала).
За правителя Бояна Крівіча далмари об’єдналися в одне Далмарське князівство. Сталася ця історична подія восени 878 року. А вже три роки згодом – у 881 році було прийнято православ’я.
Процес переходу від язичницької культури до християнської виявився дуже болісним для далмарів. Палились храми, знищувались молитовні та жертовні місця, ідоли старовірців падали на землю від нещадних ударів велетенський секір.
(далі буде-де)
