Сьогодні він зловив голуба. Накришив на асфальт горіхів і поставив петлю з нитки. Птаха сіла клювати горіхи, малий потягнув за нитку і голуб уже тріпотів у руках. Але хлопчику стало шкода голуба і він його відпустив. Багато хлопців з двору ловили голубів. Але його з собою вони не брали. Все через те, що цього темноволосого хлопчину звати Зигмунд. Його тато поляк. А це ще більше дратує хлопців.
- Я хочу, щоб мене називали Зіггі, - казав усім Зигмунд.
Але усі дражнять його Зюйсьмундом, Сигізмундом і ще всілякими дурнуватими іменами.
Ці всі імена придумує Васька. Васька - лідер двору з ловлі голубів. Він лапає їх десятками. Причому різними способами — у капкани, у сильця, у всілякі хитромудрі пастки. А іноді навіть збиває їх на льоту камінцями.
Васька вдома варить з голубів розсіл. А голови їхні складає у трубу.
У дворі є така труба — єдина, яка залишилася на місці, де був колись паркан.
Зигмунд боявся підходити до цієї труби. Він знав, що там багато голів голубів дивляться один на одного, і що їм дуже тісно та мокро. До того ж там постійно рояться оси. Вони певно собі зробили всередині гніздо.
Хлопчик підходив до цієї труби і прислухався. Прислухався як голови перешіптуються між собою. Як сичать, коли їх жалять оси.
Нині Зіггі підійшов ближче. Він боявся, дуже боявся але хотів відігнати ос від голубів. Він взяв у руки коротеньку дощечку з землі і почав бити по трубі, щоб відлякати кусючих комах. Спочатку бив несміливо й легенько а потім став гамселити з усієї сили. Враз труба похитнулася і впала на землю. На запилюжену долівку повисипалися голубині голови.
Голови завмерли на секунду а тоді почали рухатися. Зчіплялися дзьобиками приклеювалися шийками. З труби тимчасом викочувалися все нові й нові голови. Врешті вони злилися у велетенського, висотою близько метра голуба.
Зигмунд був в шоці. Він відкрив рота, впустив на землю дощечку, до якої прилипли кілька мертвих ос. Зіггі помітив, що голуб трохи схожий на людину. Стоїть він прямо а крила в нього вужчі ніж голубині. А очі розташовані не по боках, а спереду голови.
- Привіт, Мундику, ти єдиний з хлопців у вашому дворі не вбив жодного голуба, тому я оберігатиму тебе, - сказав голуб.
- Не називай мене Мундиком! - крикнув хлопчик.
- Мундику! Це ж таке гарне й миле ім'я.
- Не називай мене Мундиком! Бо як Васька почує, то будуть всі з мене рік сміятися!
- А Васька не почує. Він кіт. Взгалі, зараз більшість людей котами поробилися. Вони не подібні на котів, але є ними.
Мундик широко відкрив очі. Він не повірив голубові. Мовчки розвернувся і пішов додому. Голуб залишився нерухомо стояти біля труби.
Хлопчик увійшов у свою квартиру. Вдома зібралася вся родина. Дві бабусі, сестрички, братик, тато, дідусь. Усі вони сиділи на кріслах. Крім двох бабусь і мами. Вони сиділи на дивані. Усі родичі наче завмерли. Ніхто не розмовляв. Спини в усіх були випрямлені. Зіггі привітався.
- Привіт Зигмунде, - відповіла мама. - Заходь, сідай. Посидь разом з нами.
Мама ніколи так не говорила. Її мова зараз була якась офіційна та нарочита. Усі родичі пильно вглядалися в очі хлопчика. Малий присів на краєчку дивана біля жінок. Мати по котячому потягнулася до хлопця і погладила його голову. Коли вона відхилилася, Мундик побачив хвіст. Чорний, довгий пухнастий хвіст. Хлопець глянув на мамине обличчя. Тепер у чорному волоссі матері були ще й два чорних котячих вуха. Хлопець зірвався з дивану і кинувся до дверей.
- Зигмунде стій! - Кричала мати і дві бабусі.
- Зигмунде! Візьми нас з собою, не кидай нас! - закличали дві маленькі сестрички.
- Sigmund Korovski! Psia krew! Stać! - закричав погрозливо його батько поляк.
Та малий біг. Спускався донизу сходами під'їзду із п'ятого поверху. Та враз спинився і став як вкопаний. Через віконце під'їзду, краєм ока він побачив дивну річ. Надворі, перед виходом стояли чотири величезних білих ведмеді. Зигмунд повільно почав підніматися вгору. Та ведмеді увійшли в під'їзд. Хлопчик бачив крайчики їхніх білих стпин, їхні чорні носи. Ноги зробилися як ватяні. Малий заледве піднявся з третього на четвертий поверх. А там став як вкопаний. Відчував лише, як терпне спина — ведмеді повільно наближались.
Раптом зверху щось зашуміло. З верхнього поверху смішно стрибав той самий великий голуб. Він сильно захеканий підбіг до Зигмунда. Високо підскочив і всівся на його плечі. -
- Біжи хлопче нагору! Я тебе врятую!
Ноги у хлопчика трохи розклякли і він чимдуж побіг наверх.
- Лізь по драбині! - сказав птах.
Мундик ще ніколи не лазив на стрих. Він завжди боявся, що металева драбина по якій треба лізти брязчатиме. Звук почують батьки і його покарають. Але зараз було не страшно. Зараз найстрашнішими були ведмеді і коти.
Мундик з голубом на плечі вибралися на горище. Тут пахло пилюкою і сажею. Горище зсередини виглядало набагато більшим. Все тут було припорошене білим пилом. Схожим на борошно. Багато дерев'яних балок проходили через весь дах. Вони створювали дивне плетиво — задумка якогось божевільного архітектора горищ. Позаду відкрилася ляда, через яку Мундик з голубом щойно забралися. Там появилася голова його матері.
- Зигмунде! - казала мати лагідним голосом. - Ходи сюди, до мене!
Мундик видерся канатом на товстезну балку, яка на висоті приблизно шести метрів тяглася через усе горище. Він хапався руками за мотузки і біг балкою. Голуб міцно вчепився за плече Мундика.
- Ти ж тільки не впадь, - казав тихо Мундик до птаха. - Не впади з плеча.
Врешті Мундик стомився і всівся на балці. Звісив ноги донизу. Десь далеко кричала мати та бабусі. Вони бігли низом.
- Чого ж це горище таке величезне? - запитався хлопчик голуба. - мій будинок набагато менший.
Просто усі горища в місті з'єднані між собою, - сказав птах. - Зараз вибіжимо за місто, і побачиш край.
Малий побіг далі. Голуб тріпав крильцями, допомагаючи хлопцеві бігти.
Врешті добігли до віконця. Зигмунд прочинив його і відчув вітер. Теплий м'який вітер дув у обличчя.
Знизу бігали люди. Вони уже поробилися зовсім схожими на котів. Усі у чорній шерстці, з хвостами та вушками.
- А що далі? - запитав Мундик голуба.
- А далі, ти полетиш. - відповів той.
- Як я полечу? Це ж ти голуб!
- Ні це ти голуб!
- Ні ти голуб!
- Ні ти.
- Ну добре, я голуб. А ти тоді хто?
А я ангел. Бачиш, я не вмію літати. Я голубиний ангел. Мені найлегше пересуватися на чиємусь плечі. На плечі якогось голуба. Я легенький, але літати не вмію. А ти вмієш, бо ти голуб. Тому давай-но, рухай своїми крилами і полетіли геть.
- А чого тоді у тебе дзьоб?
Ангелові погано мати зуби. Вони псуються й випадають. А що за ангел з гнилими зубами? Тому ми користуємося дзьобами. Та лети ти вже!
Мундик подивився вниз. Подивився на свої руки. Замість них справді була пара брудно-рудих крил.
- Ага! Це ж через те, що я голуб, горище здавалося таким великим, - подумав голуб-Мундик. - Та й ці коти того біжать за мною.
Мундик відштовхнувся і полетів. Над дахами, над зеленим полем.
- Ти там тримайся, ангеле, не впади, - сказав Мундик, по голубиноиму розвернувши голову. Йому досить було тільки злегка повернутися, щоб побачити своє плече. Адже у голуба очі по боках голови.
