2769 рік. Глобальне потепління досягнуло свого піку. Природні процеси стали непередбачувані. Танення льодовиків перевершило усі прогнози вчених. Багато країн опинилося під водою, а мільйони людей загинуло. Ознакою нової епохи стали щоденні катаклізми, проблеми з продовольством і, як не дивно, велика розгадка генів старіння. Тепер вік людини стало можливим продовжити до 150 років, але простір для життя на планеті зменшувався шаленими темпами. Людство лише тепер усвідомило свою причетність до цих процесів, через що значно обмежило викиди в атмосферу, і виробило спеціальну енергетичну їжу ео, сто грам якої забезпечувало потреби організму протягом доби.
Земля спустошується, а втекти нікуди. Хоча людина побувала на Марсі, але про переселення на цю планету годі мріяти. Треба було берегти Землю. А може ще не пізно?
Це питання, мов гадина, вилося біля мого серця. Під прицілом дощу, в оточенні бурхливих хвиль, я стояв на вершині 500-метрової гори поряд зі Славком і Ростиславом. Це найбільше підвищення нашого краю, обросле переважно хвойними деревами, перетворилося на острів площею якихось двадцять квадратних метрів. Таке швидке підняття рівня води у навколишньому середовищі, мабуть, не спостерігалося ще ніколи.
Тривога у серцях молодих людей, які прагнули жити, наростала болючим тремтінням. Хвилі вже ударились об наші ноги, а дощ не стихав. Ми трималися за руки і мовчки чекали смерті. Мокрі тіла страждали, а очі баламутили збурені води. Думки геть заплуталися і навіть страх кудись відійшов: ми божеволіли.
Раптом Славко послизнувся і впав, а за собою потягнув й нас з Ростиславом. Тоді страх знову повернувся і захотілося жити. Хотілося дихати, нехай навіть отим брудним повітрям, але без нього неможливе наше існування. А ще потрібна суша, яку дедалі полонили води.
Ми втрачали землю, але ще стояли на ній, колишучись від хвиль і тримаючись один за одного. Саме в цей момент мені прийшла думка помолитися. Раніше ніколи цього не робив, бо епоха, в якій жив, відкинула релігію і лише незначна купка людей вірувала в Бога. Проте зараз згадалась історія минулих століть, коли люди масово вірували у Творця, зверталися до нього з проханнями і подяками.
– Хлопці, давайте помолимось, – запропонував я.
– Ти збожеволів, – сказав Ростислав і його було легко зрозуміти, адже у наш час віра в Бога видавалася ознакою відсталої і дурної людини, яка не вміє бачити явних речей. Однак, для мене у даний момент очевидним стало інше: існування Бога. Хоча я про нього майже нічого не знав, проте увірував і сповнився надією, що він не знищить нас.
– А ти вмієш молитися? – несподівано запитав Славко.
Я відчув підтримку.
– Тьху, бовдури, – скаженів Ростислав.
– Ні, – стримано відповів я Славкові, але з історії пам’ятаю, що молитва – це певна словесна формула, якою зверталися до Бога, а нерідко люди просили допомогти у буденних справах у довільній формі.
– То попроси Бога щоб врятував нас, – сказав Славко.
– А може разом?
– ?..
– Ні, це вже занадто, – сердився Ростислав.
Мені було байдуже, що він про мене думав. Іншого виходу у нас не було, лише надія на Бога. А вона так палко запекла у грудях, що мимоволі тремтячі губи ворухнулись і я прошепотів: «Боже, врятуй наше життя!»
Я вірував, що не загинемо, хоча ми були приречені. Якісь дивні відчуття довелося пережити тоді, переосмислити усе, що коїлося в моїй голові. Виснажені від безсоння і страху, ми ледь трималися на ногах і вже майже нічого не думали. Скільки так тривало – не знаю, але стан спокою порушив Славко.
– Бог рятує нас!
– Мій друг втратив глузд, – так подумав, бо ніякого Бога не бачив і не відчував змін у нашому становищі.
– Чого остовпіли? – крикнув Славко і відскочив від нас. Ми з Ростиславом миттєво здригнулися у бік нашого товариша, думаючи, що він кинувся у хвилі і несподівано виявили більш спокійний характер моря.
Тоді з насолодою лягли на землю і міцно заснули. Мені наснився Бог. Він такий могутній, як ніхто інший у Всесвіті. Дивлячись на нього, я радів і був сповна щасливим.
Нова цивілізація наступила і з нею мусіли змиритися усі, хто врятувався від несподіваної атаки води. Наче у мороку, усвідомлювалась наша щаслива доля, що стала можливою завдяки єдиній горі рідного краю і, напевно, волі Бога.
Коли ми прокинулись, площа нашого острова збільшилась ще на кілька квадратних метрів, а небо прояснилося, засіявши сонцем. Вогник надії наших сердець палахкотів вірою, що вода й далі відступатиме. Усі ці природні процеси ми не розуміли, але сподівалися на краще. У нас ще були запаси ео, тож можна було протриматися певний час, а далі?.. Невпевненість у майбутньому лякала.
– Достатньо сидіти і дивитися у воду, – скомандував Ростислав.
– А що ти пропонуєш? – запитав я.
– Плисти на Захід до Корбонських гір. Вони високі і там, напевно, багато людей врятувалося. Нам потрібен більший простір і суспільство.
–
Й справді, ми збудуємо пліт, – приєднався до розмови Славко, – он вода звільнила кілька смерек. Їх якраз на пліт вистачить.
Корбонські гори – унікальна природна система, що славиться мальовничою природою, смачною водою, чистим повітрям і вершинами двохтисячної висоти. Таких куточків на планеті майже не знайшлося. Я кілька разів відпочивав у цих горах і щоразу сповнювався неабиякою енергетикою, яка ще довго трималася у мені.
Тепер нам, як ніколи, потрібна та енергія Корбонських гір. Зважаючи на їх значну площу, там зараз утворився величезний острів, який може бути сприятливим для життя. А цей, наш маленький острівець, необхідно залишити якомога скоріше, бо ж ніхто не знає чого чекати від природи. Навіть якщо рівень води більше не підніматиметься, то під час першої ж потужної бурі хвилі новоутвореного моря з легкістю поглинуть нас.
– Плани щодо Корбонських гір дуже привабливі, тільки як ми збудуємо пліт за відсутності будь-яких інструментів, – похнюпився я.
– Потрібних інструментів у нас справді немає, але є ось що, – сказав Ростислав і витягнув з кишені розкладний ніж.
– Друже, невже ти пропонуєш цим вістрям рубити смереки? – з насмішкою запитав Славко.
– Вибачте, сокиру не прихопив, – іронічно відповів Ростислав.
Ми таки приступили до зрубування смерічок, але справа просувалася настільки повільно, що мучили сумніви чи правильно ми робимо. Оскільки інших ідей покинути малий острівець у нас не було, доводилося почергово трудитись і вдень, і вночі.
За три доби наполегливої праці було заготовлено вісім деревин діаметром 7-16 см. довжиною десь до двох метрів та чотири невеличкі палиці, які мали служити за весла. Таким чином ми спустошили весь острівець, залишивши в результаті свої діяльністю чотири пеньки.
Наступним етапом стало скріплення деревин докупи за допомогою одягу. Довелося залишитися повністю голими аби утворити пліт. Наш плавучий засіб виявився доволі примітивним і зовсім малим, тож логічно постало питання: чи зможе він витримати подорож з трьома особами «на борту» відстанню сто десять кілометрів? Приблизно такий шлях через море треба подолати аби дістатися до Корбонських гір.
Відповідь на питання дало перше ж випробування плоту. Коли ми втрьох залізли на нашу плавучу надію, то почали потопати. Отже, палкий труд не приніс бажаного результату, що неймовірно засмутило наші, ще хвилину тому, осяяні радістю серця.
Я занурився у свої думки. Пам'ять нагадувала мої погані вчинки, яких допустився за своє коротке життя чимало. Мені було щиро жаль за власне нікчемне ставлення до інших людей, через що сумління пекло нутро. Кілька днів життя на маленькому островці примусили переосмислити суть буття.
Знову почав думати про Бога. І в цей момент в голову прийшла одна ідея: чи витримає пліт хоча б двох? Якщо так, то можна відправлятись у подорож. Одного доведеться залишити на острові, а ті два, що дістануться Корбонських гір, разам з місцевими жителями збудують досконаліший пліт і повернувся за ним. Я негайно поділився задумом з друзями. Вони зраділи. Але хто наважиться залишитися на острові? Між нами постала суперечка, однак вона була абсолютно зайва, оскільки, як виявилося згодом, пліт не був здатний надійно доставити до місця призначення навіть двох осіб. У нас не залишилося жодного іншого виходу, як відправити у плавання когось одного. Хто стане месією мав визначити жереб і він упав на мене.
Обнявши хлопців, попрощався і з тривогою в серці відплив на Захід.
– Друзі, я неодмінно повернусь за вами, – вирвалося у мене, коли вже відплив від острова на яких сто метрів. – Чуєте? Повернусь!
Хлопці у відповідь махали руками і теж щось кричали, але я дедалі віддалявся від них, без упину веслуючи до островів нашого спасіння.
P.S. Те, що сьогодні ми вважаємо фантастичним, завтра може перетворитися на реальність.
