Пориви крижаного вітру немилосердно шмагали маленьке втомлене тіло дівчинки. Вона брела по коліна в снігу, примруживши очі, майже сліпа, зовсім беззахисна. Останній друг – Північний Олень, – залишив її ось уже декілька миль назад.
– Далі ти мусиш сама, Гердо, – сказав на прощання він, – Як настане слушна мить, я чекатиму. Йди.
І вона пішла.
Рятувати свого улюбленого братика, – милого, рідного Кая, якого заполонили підступні чари Снігової Королеви. Скільки випробувань вже було позаду, а, одначе, найголовніше з них іще чекало на Герду. Вона була готова, принаймні, сподівалася на це.
Коли їй навперейми кинулася зграя крижаних вовків, дівчинка не злякалася. Ніщо не могло зупинити силу її гарячого серця, і снігові потвори не мали влади над нею. Вони лагідно скавучали і лащились їй до ніг. Круки – величезні, вгодовані, – кружляли над нею вгорі, але не зачіпали. Герда просувалася вперед повільно, о-о, надзвичайно повільно, але з кожним кроком ставала ближче до своєї мети, і ця думка додавала наснаги.
Шлях їй вказувало Полярне сяйво, – тому заблукати дівчинка не могла. На дорозі, просто з-під снігового покриву виростали величезні скелі, химерні льодяні чагарники, проте, коли Герда наближалася, видива щезали.
Дівчинка давно загубила теплі рукавички Маленької Розбійниці, хутряна шапка теж зісковзнула з голови, одначе це вже не мало значення, – нарешті вона опинилася на березі гладенького крижаного озера, форма якого була ідеально круглою, наче окресленою циркулем, – адже його володарка, Снігова Королева, понад усе цінувала точність.
Обережно, затамувавши подих, ступила Герда на кригу. Та здавалася міцною і надійною, але стара Лапландка попереджала її про можливі підступи господині снігових пустель.
– Ти мусиш бути готовою до будь-чого, – сказала дивна бабуся, – зорі стверджують, що тебе будуть чекати. А вона, знаєш, не любить непроханих гостей…
Всупереч її очікуванням, лід не провалився під ногами, небо не впало на голову, жоден підступний монстр не вигулькнув з невидимої ополонки, і взагалі нічого подібного не трапилось. Врешті крізь димчасту запону снігової пороші почали вимальовуватись дивовижні обриси чудової споруди. То був замок Снігової Королеви. Герда зрозуміла, що вирішальна мить от-от настане.
Зі змішаним почуттям страху і сподівання дівчинка ступила на широку під’їзну алею, вимощену візерунчастими кахлями та оточену двома рядами прегарних льодових скульптур, що зображали різноманітних тварин. Тут були і леви, й жирафи, і антилопи, й кенгуру, і навіть слон… Усі вони мали цілком доброзичливий вигляд і навіть, здається, посміхалися їй.
Без сумніву, архітектура замку переважала за витонченістю і грацією форм усі будівлі, які доводилось бачити Герді, – і навіть ті, котрі вона ніколи не бачила.
– Невже сила, що здатна творити таку красу, може бути лихою? – подумала дівчинка.
Це здавалося малоймовірним, а все ж…
Та цієї миті якась яскрава, абсолютно недоречна на фоні кришталево-урочистої білизни пейзажу, пляма привернула її увагу. Придивившись ближче, Герда зрозуміла, що саме бачить перед собою. В одному із вікон лівого крила палацу виднілась струнка жіноча постать, зодягнена в щось на кшталт квітчастого домашнього халатика, і, здавалося, махала рукою Герді.
– Цікаво, хто б це міг бути? Невже Снігова Королева тримає тут іще й інших в’язнів, окрім Кая?
А жінка й далі продовжувала заклично махати, навіть, здається, посміхалася, тож Герда мимоволі посміливішала. Може, з господинею щось трапилось, може, вона у далекому закордонному відрядженні абощо… Хто б не була ця незнайомка у вікні, вона виглядала налаштованою привітно. Герда вже зовсім було наважилась підійти до неї, але жінка зненацька щезла.
Герда роззирнулась довкола. Скрізь було тихо і порожньо, лише величезні карбовані двері до палацу виявились гостинно відхиленими.
Робити було нічого. Глибоко вдихнувши, Герда ступила за поріг.
Просторий хол палацу справляв неоднозначне враження – дещо гнітив своєю пишною оздобою, високим склепінням, дзеркалами від землі до стелі у масивних рамах, коштовними килимами на долівці, – але в той же час і викликав неймовірний захват. Герда зненацька відчула всю свою нікчемність на тлі подібної величі. Так, наче… наче вона опинилась у передпокої Господа Бога…
До речі, якби Герда зазирнула в одне із тих дзеркал, то побачила б, як сильно змінилась – з непримітного десятирічного дівчиська перетворилась у справжнісіньку юну красуню, біляву й блакитнооку.
Її несміливі кроки відлунювали тисячами мелодійних дзвіночків. Про непомітну появу вже не йшлося. Он чого до неї так важко дістатися – Королева добре подбала про власну безпеку.
Герда звернула вліво, – туди, де мала б знаходитись жінка в барвистому вбранні. Коридор видавався безкінечним, однак вся анфілада високих дверей була міцно замкнена. Далі і далі йшла Герда, і їй ставало чимраз страшніше. Вона вже майже забула, ким є і що тут робить. Душа її наче завмерла, заколисана пустотливим гіпнотичним передзвоном. І лише тіло, підтримуване якоюсь надприродною енергією, продовжувало рухатись. Аж раптом звуки приглушеної розмови вивели Герду зі ступору.
Голоси лунали зовсім близько, – за сусідніми дверима. Герда збиралася постукати, але крига стишувала всі звуки, тож вона просто зайшла в кімнату.
І… остовпіла.
З химерного крижаного королівства вона неначе за помахом чарівної палички опинилась у затишній, цілком прозаїчній вітальні якого-небудь особнячка середньої руки в передмісті Копенгагену. Дерев’яні, зі смаком підібрані меблі, в кутку кімнати – антикварний годинник і плюшева канапа, на стінах – майстерні репродукції класиків-мореністів (Кай так любив морські пейзажі), а ще – величезна книжкова шафа, ущерть напхана літературою.
Був навіть камін, але, щоправда, замість вогню у ньому синювато відблискувало якесь дивовижне блакитнувате світло, схоже на шматочок полярного сяйва.
На довершення всієї картини на канапі, мирно розлігшись за читанням книжки, простягнувся незнайомий Герді білявий молодик у гаптованому шовком домашньому костюмі та хутряних капцях. Втім, не схоже було, щоб він мерз тут, посеред крижаних стін, і Герда зрозуміла раптом, що і їй самій ніскільки не холодно.
Раптом краєм ока дівчина вловила якийсь рух і озирнулась. Жінка у квітчастому халаті і з бігудями на голові, – та сама, що подавала їй знаки рукою, – розпласталась долілиць на підлозі і намагалась однією рукою дістати щось з-під шафи.
– Любий, ну от як могли твої діамантові запонки опинитись під шафою, ти можеш мені пояснити?
Чоловік на канапі щось невиразно пробурмотів, не відриваючи погляду від книжки.
– У мене ще стільки роботи, ледве ці вікна мити закінчила, а ще ж треба себе до ладу привести… Не забувай, прийом у посла Південного полюсу починається рівно о шостій, і нам зовсім не бажано запізнюватись…
Чоловік цього разу навіть не озвався.
– Пробачте за втручання… – несміливо подала голос Герда, трохи отямившись від усього побаченого. – Я без запрошення…
Жінка від несподіванки здригнулась, сіпнулась і боляче вдарилася головою об днище шафи.
– Ах ти, лайно морожене… – впівголоса вилаялася вона і врешті підвелась на ноги.
Навіть попри незугарне вбрання і розтріпане волосся, Герда була вражена класичними неземними рисами її обличчя і гордістю постави.
– Хто ви? Що ви тут робите?
– Я… мене звати Герда, проте вам це, напевно, нічого не каже…
– Герда? – чоловік підвів очі від своєї книжки і кілька хвилин напружено вдивлявся їй в лице.
Потім зненацька зірвався з канапи і стрімко підбіг до дівчини. – Невже це ти, маленька моя?
Дівчина дивилась і не могла повірити.
– Кай? Це ти?
– Я, звісно… Яка ти стала… Дай-но тебе роздивитись… Як ти тут опинилась? – Кай торохтів без угаву, а Герда ніяк не могла впізнати у цьому глянцевому красунчику того веснянкуватого рудого хлопчину, який так довго був її найліпшим другом.
– Я… я прийшла рятувати тебе, Кай… – тихо промовила вона.
– Рятувати? Мене? Ти, певно, жартуєш… – розсміявся він. – Сніжок, Герда завше мала гарне почуття гумору.
Тепер погляд Герди знову упав на жінку.
– То вона… То ви…
– Так, я – Снігова Королева. Ти здивована?
– О, зовсім ні… Тобто так… Тобто…
– Вип’єш чогось? Є навіть кава, але, звісно, тільки холодна…
– О, з радістю.
– Тоді я зараз. Вам напевно, треба поговорити.
Королева вийшла з кімнати. Герда зніяковіло переминалася з ноги на ногу.
– Ти чого, мала? Сідай, будь як вдома. Щоправда, Сніжок тут такий срач розвела… аж соромно. Вона геть ніяка господиня.
– Тобі тут добре, Кай? Ти виглядаєш дуже гарно.
– Мерсі. Бачиш, коли твоя дружина, – Королева, доводиться тримати марку. Ах, ці безкінечні прийоми, звані вечори, бали…. ти не уявляєш, як це все втомлює… – Кай кокетливо всміхнувся і грайливим рухом поправив чуприну.
– Ну, а в тебе що нового? Щось ти... не дуже стежиш за собою. Гердо, для дівчини немає нічого ціннішого за зовнішність, як ти могла так опуститись?
– Щоб ти знав, я останні кілька років провела в дорозі. Шукала тебе.
– Справді? Це так мило з твого боку…
Цієї миті в кімнату увійшла Снігова Королева з тацею в руках.
– Ну дівчатка, не сумуйте без мене, я скоро. Пора приймати ванну з кубиками омолоджуючих мінералів.
Герда вперше пильно подивилась у вічі тій, яку на протязі такого тривалого часу вважала своїм смертельним ворогом.
– Скажіть мені одну річ. Кай і справді щасливий з вами?
Снігова Королева якийсь час мовчала, потім сумно всміхнулась.
– Бачиш, дівчинко, в той момент, коли я перетворила його серце у льодову скалку, я думала, що цим самим завоювала його… Насправді це він здобув мене. Розумієш?
– Здається, так, – ледь чутно прошепотіла Герда.
– Бачиш, на що перетворилося моє життя? Всі мої прибутки йдуть на його утримання. Гардероб, який займає половину палацу… Коштовності, нові й нові упряжки, безкінечні розваги, натовпи сумнівних приятелів, які тільки й прагнуть, що нажитися на його марнославстві. Врешті мені довелося звільнити всю прислугу і виконувати хатню роботу власноруч. Але йому байдуже… Йому геть немає до мене діла.
– Чому ж ви не проженете його? Чому не позбудетесь?
– Я… не можу. Поки-що не можу. Та й хтозна, чи зможу коли-небудь. Навіть свої безпосередні обов’язки занедбала. Ще століття-друге такого життя, – і неминуче нагряне глобальне потепління.
– Я знала його зовсім іншим.
– Ти досі любиш Кая? Тоді попроси його піти. Може, він послухає тебе.
– І ви… відпустите нас? Чесно?
– Принаймні, я спробую. Ти ж розумієш, я не можу обіцяти напевно… Ну, чого чекаєш? Іди до нього. Він у туалетній кімнаті, треті двері звідси направо.
– Каю, до тебе можна? – тихенько озвалася Герда.
– Звісно, Гердо, заходь. Як гадаєш, до цього костюму більше пасуватиме блідо-блакитний галстук чи лососевий? – Кай стовбичив перед дзеркалом і зосереджено приміряв то одну краватку, то іншу.
– Милий, милий Кай… – Герді зненацька стало так прикро і боляче на душі, що з очей бризнули сльози. – Що з тобою зробили прокляті чари… Але я знаю, як звільнити тебе… Дозволь мені це зробити.
Герда кинулась до чоловіка і міцно обійняла його. Сльози текли по її обличчі, плечі трусились від ридань.
– Ну годі, годі, мала… Що це з тобою? Ти зіпсуєш мені костюм.
– У твоєму серці крижана скалка, і в оці також… Дозволь мені їх розтопити, і все буде, як колись… Ми зможемо повернутись додому.
Кай рвучким рухом відсторонив дівчину від себе.
– Гердо, Гердо, ти як дитина, їй-Богу… Пора б тобі уже подорослішати. Як можна вірити в такі нісенітниці? Скажи, ну як могла скалка потрапити мені в серце, га? Це ж безглуздя… Що ж до тієї, що в оці, то вона дійсно була…
Кай підійшов до туалетного столика, порився в одній із шухляд і дістав звідти маленький непримітний футлярчик.
– Глянь… – змовницьки прошепотів чоловік, – ось вона. Випала кілька років назад, коли я закапував очі тонізуючою сироваткою…
– Тобто…тебе тут нічого не тримає? Чому ж ти досі не вдома?
– Гердо, ну ким би я був там, сама подумай… А тут… Вона давно вже не Королева, мила моя. Насправді, Король – це я.
– Отже, ти не підеш зі мною?
Кай лише поблажливо всміхнувся.
На кордоні володінь Снігової Королеви Герду зустрічав Північний Олень, – як і обіцяв. І як справжній друг, побачивши її сумні спорожнілі очі, він нічого не запитав. Настане мить, – і вона сама усе розповість. І тоді, можливо, – у відповідь він розкаже їй, ким є насправді. Розповість, як двісті років назад його зачаклувала лиха відьма, перетворивши занадто гордого принца в знедоленого звіра, приреченого на вічні блукання, аж поки не знайдеться та, котра врятує його від прокляття силою своєї любові.
А втім, про любов ще зарано говорити. Зараз він просто мчатиме і мчатиме безкрайніми сніговими просторами, а його вершниця поступово звикатиме жити без того, іншого.
А десь далеко Снігова Королева погляне на чисто вимиті вікна і зрозуміє, що пропустила у своєму житті якийсь надзвичайно важливий урок. А веснянкуватий хлопчик на ім'я Кай так і не виросте по-справжньому, адже в нього завжди напоготові будуть нові й нові іграшки.
