Я незабаром помру. Але не зовсім. Після смерті знову житиму, тільки в іншому світі, де дуже добре, де матиму багато друзів…
Мені вже вісім років, але ніяк не можу зрозуміти чому мушу помирати, чому мама і тато не кажуть про це, а приховують? Я ж все чув. Чув слова лікаря, який говорив про невиліковну хворобу, чув плач мами… Вони думають, що я нічого не знаю.
Мені дуже самотньо, бо не маю ні братика, ні сестрички. А друзі… Вони вже давно не приходили. Невже забули як ми в футбол грали, як по гриби ходили, як купалися в ставку? Я один. І лише книжка мене тішить. Так хочеться бути схожим на героя повісті, хочеться багато зробити, скрізь побувати, а особливо в Африці. Там живуть чорні люди. Вони дуже цікаві. А ще на цьому материку весь рік триває літо. От чудово!
У нас зараз теж літо. Я щодня гріюся на сонці, в саду. Там читаю, там граюся, там мрію. А що робитиму взимку? Мене не пускатимуть на подвір’я, не дозволятимуть кататися на лижах, гратися в сніжки… Власне, може доти вже помру?
Попри все я щасливий, бо знайшов нових друзів, вони ліпші за тих, яких мав досі. Вчора, коли сидів у саду, на нашому паркані побачив незнайому дівчину.
– Привіт! Що ти робиш? – запитала вона.
– Читаю. Ти хто?
– Я Іра, приїхала в гості до бабусі Олі.
– Ти внучка Ольги Степанівни?
– Так. А тебе як звати?
– Мене? Кирило.
– Що ти робиш?
– Читаю книжку.
– А я не люблю читати. Мені подобається гуляти. Сьогодні ми з татом були на ставку. Там дуже красиво. Там живе великий білий птах.
– Лебідь… Це мій лебідь! Він прилетів. Він знову прилетів до мене. Я повинен з ним зустрітися!
– Хочеш підемо разом?
– Хочу, але… Мене батьки нікуди не відпускають.
– А ти знаєш навіщо паркани?
– ?..
– Щоб через них діти лазили!
Іра познайомила мене зі своїм братом Миколою і ми втрьох рушили до ставка, мого улюбленого місця. Коли я там, тоді по-справжньому щасливий, бо довкола так красиво, що навіть очі посміхаються, а що вже казати про душу? Вона співала, бо раділа волі. Нарешті я вийшов за межі високих парканів, які оточують наш дім, і опинився у великому світі, відправився в подорож із новими друзями, наче герой моєї книжки. Я щасливий! Боже, я щасливий!
Наближаючись до ставка, в поле зору кинулась біла цятка серед водного плеса. Ми побігли.
То був лебідь. Він спокійно плавав, покручував шиєю і, напевно, вже помітив мене. Але, невдовзі, роздався постріл. Ми з друзями навіть до землі пригнулися, бо трохи налякалися, а коли підвелися, то побачили що птах злетів у повітря. В цей момент ще раз пролунав постріл. Тоді неподалік, за очеретом, я помітив якогось чоловіка з рушницею. Він і далі цілився в мого білого пернатого друга.
– Ні, – шепнув я і рушив до браконьєра.
Тихо підкравшись ззаду, штовхнув його у ставок. Той від несподіванки крикнув, а коли вже опинився у воді, дуже лаявся, кляв, погрожував. Та мені байдуже. Я втік. Головне, лебідь залишився живим. Він полетів, проте, незважаючи ні на що, обов’язково повернеться через рік. Він не забуде про мене. Але… Напевно, я доти вже помру. А може не помру? Може, рак – це не така вже й страшна хвороба?
