Він стояв на пероні, а поряд – вона. Холодним вітерцем їх обнімала золота осінь, здавалося, її величність Природа, також відчуває, що незабаром буде прощання...
Вони стояли і дивилися одне одному в очі, відриваючи погляд лише на мить, щоб поглянути на годинник. Скільки ще?.. Та ось, «залізний змій» здалеку безсоромно та дико кричить їм: ту – ту – ту...
А два сердечка не знають спокою, бо невдовзі це залізне чудовисько з’їсть одного з них: він їде, та чому доводиться їхати? Чи надовго? Мабуть, ще ніколи в жодного з цих молодих не було найдорожчих хвилин, та що там хвилин, тепер навіть секунди були найкоштовнішими з усіх земних скарбів і багатств.
Сильні хлопчачі руки міцно тиснули її до себе, здавалося, ось-ось і молоде дівоче тіло хрусне, як той сірник, а його розвіє вітер, як те листячко, що раз у раз піднімалося, коли вітер ним жбурляє куди заманеться. Обійми хлопця – прояв не грубості і задоволення, навіть не володарювання чоловіка над жінкою. Це було нещадне прощання, яке розривало дві глибоко закохані серця.
Мить... і вона, ще навіть не усвідомивши, довела всім, і навіть вітрові, що недарма жінка є найніжнішою істотою всесвіту: по молодих і зовсім юних щоках побігли дві прекрасні річечки, що немов кришталь виблискували на осінньому сонечку. Він тягнув її до себе, тягнув так сильно, що здавалося, ніби затягує її в своє серце, прагнучи взяти з собою далеко-далеко…
Він, як справжній чоловік, цілував її за кожну пролиту сльозинку. Палкі поцілунки були наповнені коханням і тільки коханням, бо лише дотик губ і – сльози вмить висихали, неначе ранкова роса, від гарячих промінчиків любого сонечка. Але потім, коли дотик був відсутнім, сльози котилися знову і знову, обпікаючи дівчаче личко.
Він поїхав, змочивши її губи теплим поцілунком, який ще довго зігріватиме вірне дівоче серденько. А вона, немов голубка чекатиме його на одній з гілок майбутнього життя, адже обіцяв повернутися, саме тоді, коли весна повернеться в рідні краї.
