Зустріла його на форумі видавців у Львові. Упізнала одразу - фігура у нього анітрохи не змінилася: піджак висів мов на городньому пугалі. Худюща рука, оголившись по лікоть, залишаючи мов чужорідне тіло рукав сорочки, полізла щось вишукувати у портфелі. Локатори вух здавалось, скеровані врізнобіч уловлювали якісь лиш йому скеровані сигнали.
- Яне! - вигукнула щосили, бо у залі стояв гамір, що на стадіоні під час виграшу національної команди. Не почув. Пробирався вперед, до сцени. Чимось нагадував чудернацького жука, заради капризу, одягненого у людську одежу. Голова була, на не мисленій відстані від плеча, нога, якою стояв уже на сцені не могла мати жодного відношення до тіла, яке усе ще не виборсалось з тисків людських тіл у залі. Був би незлою моделлю для Пікассо, та художник – академіст, із певністю, розгублено опустив би пензля... Голос із гучномовця, якому важко було пробитись крізь тисячиголосий натовп, промовив щось мені дуже знайоме:
- А зараз презентація видавництва А БА БА… Добре почула останні слова: КАЛІЙ ГІПЕР МАНГАНІКУМ!
Боже! Який же ти усе таки молодець! - вигукнула у захопленні, тут могла собі це дозволити – ніхто нікого не чув. Зумів усе таки! Насправді, дітей від дорослих відрізняє лиш те, що дорослі уже навчились приховувати маленьку істоту, якою вони насправді є... Діти захоплюються світом відверто, не бояться виглядати смішними, дорослі лишень тим від них й відрізняються, що навчились від всіх приховувати, що вони – діти. Та, на щастя є люди, як от Ян, які дивним, незбагненим чином поєднують дитяче захоплення із досвідом дорослого.
Очі мої виповнились сльозами, що не могла уже бачити Яна й усього, що відбувалось на сцені. І усе таки це можливе! Він зумів - пронести крізь усе життя золоту казку дитинства!
На великому екрані дисплея перегортали барвисті сторінки дитячого видання. Були для мене абсолютною реальністю, анічогіськи казкового - світ мого дитинства. Не йняла тому віри: Неслухняне волосся Яна вкрилось білим інеєм, по обличчю якби проліз павук, укриваючи його своєю сіткою, а його казка не втратила жодної, щонайменшої барви, в очах буяла дитяча радість, на устах молодечий усміх - нині великий видавець мав виняткову можливість повести усіх у прекрасну байку свого дитинства…
Був моїм сусідом по подвір’ю. Усі ви хіба знаєте ці старі подвір’я колодязного типу по периметру опоясані балконами. Де усе про усіх знали: про що говорять, за що сваряться, які мають проблеми, ба, навіть кулінарні уподобання кожного. Знали й набагато тонші подробиці з життя один одного, що слугувало смертельною зброєю, у ті рідкісні хвилини, коли лють застеляла очі, і як казав мій вчений дідусь,відбувався «некерований викид емоцій». Загалом же, наш будинок жив дружньою сім’єю. Вільна від праці мати забирала семеро-восьмеро дітлахів й вела їх вигулювати на Святоюрську гору, Цитадель, чи кадетські пагорби.
Ян був старший за мене років на два, і дуже відрізнявся від позосталих дітей – мізерний, анемічний хлопчик, до того ж, гнівливий, нетерплячий, завжди незадоволений собою та й іншими. Майже ніколи не приймав участі у наших колективних іграх. По при те, єднала нас велика приязнь, що зародилась під крильми прекрасної ворожки - Фантазії. Ніколи більше не зустріла людини, яка б мала таку вибуялу фантазію як Ян. У мене її теж не бракувало, але Янові у жодному разі не могла дорівняти. При тому він поглинав немислиму кількість розумних книжок, то й знання його мені незмірно імпонували, чого намагалась не виявляти, аби не загордився. Не знаю уже чим я заімпонувала йому, але зробив мене повірником своєї найбільшої таємниці...
Околиці мого рідного міста хіба найгарніші у світі. Особливо коли, як у ту пам’ятну днину, цьоця Стефця вивела нас у район Цитаделі - колись найпотужнішого військового укріплення. Тут був інший світ - росли невидані квіти, неприм’ята трава, а іще різноголосся цвіркунів, різнобарв’я метеликів, предивний смак прозорого напрочуд легкого повітря, яким і дихати не треба було - само заповнювало, й не лише легені, а й усього тебе, робило леготним й пружним, мов м'ячик, що, плигаючи, пролітає немислимі відстані, перестрибуючи рови й шанці, відчуваючи себе, якщо уже не небожителем, то бодай мешканцем зовсім іншої, відмінної від міста Сфери. Як звикло на Цитаделі діти затіяли гру у хованки, та для мене й Яна - це не цікаво - блукаємо околицею, вишукуючи собі усамітнену місцину. Наш вибір зупинився на високій, розлогій яблунці, із вітами, до землі, що навіть для Яна забратись на неї - жодна проблема. Зависаємо між землею й небом, розглядаємо товашочків, що мов жучки втискуються в улоговини й використовують для укриття кожен кущик. Є у тій дитячій грі, що переходить з покоління у покоління, якийсь глибинний смисл - юне створіння вчиться ховатись. Від людей, від світу, від себе самого, чи від усіх разом?
- Бачиш, понад нами яструб кружляє.
- Аякже, кружляє тобі біля носа, - бурмочу злостиво, вигадуючи як помінятися з ним місцями, коли Ян знову озивається:
- Послухай, розкажу тобі… але… це справжня таємниця. Не зрадиш?
- Пішли!
- Далеко? - запитала.
- Звичайно, найбільші таємниці не під ногами валяються…
Ян добре орієнтується в околиці. Швиденько збігаємо у яругу, яка усуціль заросла терням й ожинником і видряпуємось на затишну, сховану від усіх кущистою акацією невеличку галявину. У глиняній скелі ледь помітна ущелина. Пам’ятаю, що батько заборонив навіть близько підходити до глиняних ям, бо “уже не один знайшов собі у тих печерах могилу” - застерігав. Та без задуми пірнаю слідом за Яном у вузький і невисокий отвір - дорослому туди ні, за що не пролізти. В мить огортає нас тиша й темрява. Човгаємо по вузькому коридору, аж опиняємось біля колодязя, перекритого металевою решіткою з такими широкими віконницями, що я вільно просовую туди голову й щосили кричу:
- Ого-го-го-го-го! Вслухаюсь, як відповідає мені з глибини таємнича луна.
- Ну й як? - мовить з тріумфом Ян.
- Це і є твоя таємниця? - запитую трохи розчарована. Незлий, щоправда, сховок, й добре укритий від людського ока, але ж на «таємницю», воно не тягне…
- Звичайно ж, - ні! - мовить загодково Ян. Решту розповім, коли виберемось… Тоді й почула найцікавішу у світі оповідь.
- Це, що ти бачила, не якась собі яма. Це - найпотаємніший вхід до підземного царства. Треба ним іти довго предовго, до суцільнометалевих, намертво закритих дверей. Слід застукати умовним сигналом: 3Х2Х4Х3, й промовити пароль: А БА БА ГАЛА КАЛІЙ ГІПЕР МАНГАНІКУМ! Треба це говорити швиденько, одним подихом, бо інакше двері нізащо не відчиняться!
- Аба-кала мага-бала, - надаремне намагалась повторити закляття, одразу втрачаючи надію будь-коли потрапити у чарівне королівство.
Повертаємось устеленою терням дорогою, та тепер уже не відчуваю жалкої кропиви, як і подряпин ожини, засліплена перспективою колись та потрапити у таємниче підземне королівство. Наша опікунка заламує руки:
- Погляньте, на що ви схожі! Що ж мені твоя матінка скаже, Огисю? Хай би уже малі діти, але ж ти стагшенька, Огисю! - зітхала важко. Лише зараз я повернулась у тверду реальність, і поглянула на себе. Сандалі були по самі вуха у болоті, на коліні зяяла дірка, скільки ж було на мені подряпин, й не порахувати! Волосся у неладі порозліталось по пекучому від подряпин обличчю. Аби відчистити сандалі стала у струмок, гадала, він їх щонайкраще відмиє. Як завше - усе було навпаки…
Насправді, нещастя моє було не в тому, що надто збиточна, фатум мій захований у тому, що я невчасно народилась! Вік у мене непідходящий - не могла бути із старшими, які трималися фертиками, і не пускали у свою компанію, і з молодшими няньчитись теж набридло. Такою невтішною була моя доля, то ж Ян, у якійсь мірі, був для мене променем у моєму темному царстві. З ним можна було поблукати країною його нескінчених мрій. Нині взагалі - жодні неприємності не могли затьмарити пречудового блиску таємниці, у яку, щоправда, зазирнула лиш краєчком ока. Та, тепер мали безконечну тему для розмов, і нових, дивних відкриттів.
- Які ж люди проживають у тому підземному царстві? Перше моє запитання.
- Людьми їх назвати важко, та це, безумовно, істоти розумні. Ніколи не бачать сонця, денного світла. Чимось схожі на дощових черв’яків.
- Бррр... мене аж затрусило. Оце так таємниця! Дощові черви! Яка огида!
- Я теж огидний? Чи не так?
- Ну, що ти, Яне? – вчасно похопилась, - ти найкращий у світі хлопчик, і я тебе люблю! - запевнила якнайшвидше. Глянув на мене з недовірою, але продовжував:
- Для мене, вони прекрасні. Їхні голови чимось нагадують глобуси, й світяться із середини...
-Бррр... -мене аж сіпнуло, коли уявила тих красенів.
- Дивний ти, Ян! З нормальними дітьми ти не приятелюєш, натомість якісь черво люди для тебе найпрекрасніші у світі істоти. Зрушив раменами.
- Це ж моє царство, яким був би володарем, коли б не любив своїх підлеглих?
- А твої піддані люблять так само й тебе?
- Вони мене обожнюють. Називають Яном Справедливим. А часами - додав скромно, - Хоробрим...
Пирснула погордливим сміхом - навіть для мене того було забагато.
- Тебе? Хоробрим? Яких дивних речей про тебе тут дізнаюсь! Мовила уїдливо.
Ян, що уникав найменших сутичок із ровесниками, слабший останнього дівчиська в подвір’ї, ні, це вже й на мене надто! Скорчила легковажну міну й почала щось там собі підспівувати, - мовляв, свистала я на усі твої баєчки! Надто коли перегинаєш палку! Моя поведінка зачепила його за живе, навіть трохи злякала. То ж почав тлумачитись.
- Ти й збагнути не можеш, що воно - бути володарем у найглибших підвалинах цього світу, благально споглядав на мене, намагаючись повернути мою віру й прихильність.
- Уяви лишень - ти - володар цих слабких створінь. Міг би розчавити їх черевиком, але вони тебе потребують, вони тебе обожнюють. Вірять у твою могутність. Що б ти зробила на моєму місці? Мусила б бути такою, за яку тебе приймають, хоча насправді, могла б бути цілком іншою… Там інший Світ. Це тут я здаюсь слабким немічним, підземна ж атмосфера напуває мене силою і завзяттям. Там мене живить сама земля.
Ти й не уявляєш, що таке наша земля. Думаєш, там панує суцільний морок? А між тим, ми черпаємо енергію з магми, із глибин землі. Усі будинки під землею освітлені, як і вулиці, до речі, вони огріваються, й вулиці так само. Інакше, наші черво люди померзли б, перетворившись у бурульки. Під землею вони не відчувають коли у нас на поверхні зима, коли літо, вони мають завше сталу температуру. Усе це вимагає чимало зусиль. Та народ мій дуже розумний і працьовитий.
Слухала із зачаруванням, та того ж таки дня між нами вибухнула бурхлива суперечка. Ян ні сіло ні впало причепився до маленького товстуна Михасика, і почав вимощувати на ньому свою лють, штурхав малого, що той аж розревівся. Тут уже я накинулась на кривдника.
- Такий ти Ян Справедливий? Ян Хоробрий! - Вимощуєш свою злостивість на менших?! У цьому твоя справедливість? Пройшлась кулаками йому по плечах. Маєш! Маєш!
У гніві видавала його сокровенні таємниці, ламаючи урочисті присяги. Це допровадило його до шаленства.
- Стільки вартує твоє слово! Розчервонівся й увесь аж затрясся від люті.
- Так ти утримуєш таємницю! Хіба можна довіряти дівчатам?!
Не знаю, чим би все закінчилось, коли б зачувши галасливі ламентації не підскочила його мати. Заспокоїти нас можна було тільки й виключно кількома потиличниками, які вона якнайсправедливіше роздала. Що дуже швидко пригасило наш праведний гнів.
- Посоромся, - звернулась опісля до мене, адже ти дівчинка. Повинна бути лагідною, а вирішуєш усі проблеми кулаками, як хлопчиська! Пригладила моє волосся, що порозліталось довкруж. Під лагідним дотиком її руки розчинилась моя злостивість й непримиренність. Засоромилась, що очі наповнились слізьми.
Декілька днів ми зберігали з Яном статус скво ображених.
Примирення розпочалось з того, що Ян, як би нічого й не трапилось, прийшов до мене й сказав:
- Забув тобі про найважливіші речі розповісти, - як дістатись до мого королівства...
- Але ж ти показав мені той свій лаз, - відмовила усе ще холодно, але вже схильна до поступок.
- Не про це зараз кажу, - заперечив живо. Є й інший вхід, він недалеко звідси. Невже гадаєш, міг би кожної ночі бігати на Цитадель?
Моя цікавість виросла враз до розмірів маминого рододендрону, що вже не містився в кухні. Який же вихід може бути тут близько, якого б я не спостерегла?
- Покажеш, Янку?! - моя бузя, повна приязного усміху – розплилась у посмішці.
- Пішли, - відказав Ян.
Ми проминули останній закрут балкона, опинившись у темній ніші на сходах. Далі - двері на горище, що були закидані усіляким мотлохом - ніхто з мешканців будинку, горищем не користувався - білизна сушилась на вітрі на шнурах, що були перекинуті поміж балконами й рухались на металевих роликах, що часами, особливо перед святами, наше подвір’я нагадувало величезний вітрильник з напнутими парусами. Розглядалась довкола з неабиякою цікавістю - у цьому закамарку тільки зараз зауважила, невеличкі дверцята, що були прикинуті мішками з під картоплі. Ян вправно маніпулював побіля замка, і за якусь мить таємний лаз було відкрито. Аж зойкнула, щаслива й здивована - у будинку було щось таке, про що й гадки не мала! Перше, що відкрилось моєму здивованому зору - був обліплений кольоровими стрічками велетенський вазон, той самий, у якому щорічно красувалась наша ялинка.
- Тут ангел переховує його до наступного року, - пояснив Ян. Він натужившись, відсунув вазон дещо набік, витяг сірники й освітив скритку.
- Тепер дивись, - промовив урочисто
Увіпхнула голову й не змогла стримати вигуку щирого захоплення: далі тягнувся довгий вузький коридор, що вів у невідань яку далину. Оце так таємниця! Й не десь в далекій Цитаделі, а таки у мене, під самісіньким носом.
- Ти уночі пробираєшся тим лазом? - питала гарячково збуджена, й там теж є такі металеві двері перед якими слід виголосити закляття...
- А БА БА ГАЛА КАЛІЙ ГІПЕР МАНГАНІКУМ! - вимовив без запинки з тріумфом.
- А БА... КІЛІ МАГА... - ні, нізащо в житті мені того не запам’ятати! - шепнула розпачливо. Хоча й намагаємось ми у чомусь там нашим хлопцям дорівняти, але ж не у закляттях й таємних формулах...
- Тепер, ходімо, бо може вийти сусіда, і дістанеться нам на горіхи...
Покидали скритку тихесенько, на пальчиках. Це насправді була найпрекрасніша таємниця, бо про неї з усієї нашої дітвори ніхто й гадки не мав. Споглядала на Яна із щонайвищою повагою. Відчувши моє захоплення, з натхненням ділився останніми новинами свого королівства.
- Я трохи прихворів, і злий Коронер - володар сусіднього королівства, скориставшись моєю відсутністю, розпочав підступну війну. Важезні дні пережив мій народ. Маємо великі втрати... Коли б ти була уважніша, та сповістила...
- Янку, але ж я не маю доступу до твого таємного королівства. Відкіля могла знати, що там твориться під землею?
- Знала б, коли була б трохи уважніша, приглянься лишень, як мій народ праг вирватись на поверхню. Тільки зараз я помітила там і сям невеликі кучки подрібненої землі, якби хто й справді, намагався дістатися із надр земних.
- Твій народ загинув? – запитала із розпачем.
- На щастя, встиг прийти їм на допомогу! У мене досконалий обладунок - лати й меч викувані у підземних майстернях за технологією, яку я сам придумав, - холодна ковка? Чула про таку? Їхні стріли не змогли мене досягнути, вони лише дзижчали побіля мене, і не могли ужалити. Удари мечів навіть не погнули моїх лат. Їхнє військо, схоже до мого, складалось з людей - глистів, лише їхній король - Коронер людина, схожа на мене, вийшов мені назустріч те ж у прекрасному панцирі. Довгу хвилину стояли один супроти другого, мовчки оцінюючи свої сили й, приміряючись, як нанести нищівний удар. Наші війська посунулись далеко, звільняючи місце для вирішального поєдинку. Запала мертва тиша, що чув, як б’ється власне серце.
І ось ми рушили. Наші мечі зустрілись з диким скреготом, потім уже годі було розрізнити, де чий - вони літали мов блискавиці. Досить швидко ми збагнули, що у силі й військовому вмінні не уступаємо один одному, але ж я вийшов на цей двобій після хвороби, організм мій був ослаблений й відчув, що сили покидають мене. Врятував потаємний прийом, і я таки вибив меча з рук ворога. Наступним ударом по блискучому шолому повалив ворога. Притиснув міцніш коліном до землі, а меч мій уже знайшов місце, де панцир сягав відкритої шиї.
-Господи! - скрикнула вражена до глибини серця, - ти забрав у нього життя?
- Від нині ти мій бранець, вигукнув, аби чутно було обом нашим арміям. Дарую тобі життя, коли поклянешся, що ніколи не порушиш кордонів мого королівства. Нехай навічно запанує мир і згода між нами.
- Хай буде мир - вимовив він, здушеним голосом, бо груди його були усе ще під моїм коліном. Знеможений протягнув мені свою правицю. Подав йому свою, допомагаючи підвестись. Обі армії, що не сподівались такого швидкого вирішення конфлікту, вигукували нам хвалу.
Опісля у моєму замку з нагоди перемоги відбувся гучний бал, що затягнувся до пізньої ночі. Це мене трохи втомило, й через те, нині схопив у школі трійку. Але не прохопись про це моїй мамі, постараюсь виправити, як тільки остаточно владнаю справи свого королівства, бо ж розумієш, війна принесла в країну багато неладу...
Ян… Споглядала на нього зі щирим захопленням. Звичайно ж, він змінився! Риси стали шляхетнішими, та, вражала внутрішня зміна. Був цілком не схожим на хворобливого, знервованого, вічно чимось незадоволеного Яна...
- Бачу тебе таким, яким був ти там, на полі битви, - шепнула йому, не у силі стримати свого захоплення від переможної, нездоланної сили його фантазії - ти справді, Ян Хоробрий, Ян Справедливий! Хлопець аж спалахнув від щастя, розправив плечі, повний усвідомлення своєї могутності, поклав руку мені на рамено.
- Людина багато чого зможе, коли тільки захоче, мовив недбало – слід лиш захотіти.
Опісля, як би щось пригадавши, трохи посмутнів, і уже тихше промовив:
- Треба лиш захотіти...
Уже звиклась з тим, що на світі проживають два Яни один - худорлявий, слабосилий, капризний, важкий у спілкуванні. Другий - володар підземного королівства: сильний, відважний, великодушний Ян-Король. Одначе часами так важко було ті протилежності поєднати в одній особі…
Пригадала того дня одну з найсерйозніших сутичок, що зайшла тоді між нами.
Ми займали в будинку найбільшу, бо чотирьохкімнатну квартиру. Власне помешкання складалось із трьох кімнат й однієї темної, прохідної ніші, цю нішу декілька років займала наша стара, спаралізована після інсульту тітка. Закривалась вона важкими, темно-зеленими портьєрами, які у присмерку прибирали таємничі обриси. Коли тітка померла, на час похорон, мене забрав до себе батьків брат. Коли повернулась додому, ліжко на якому померла тітка, ще стояло в ніші закидане її постіллю, та різним лахміттям. Оскільки я не бачила, як небіжку виносили з хати, здавалось, що вона усе ще там. Тому нізащо не переступила б порогу ніші, до того ж звечоріло, й там панувала суцільна темінь. Зібрала хлоп’ят із нашого подвір’я, і ми розпочали випроб на безстрашшя, - хто самостійно пройде темну нішу аж до батькової кімнати?!
Першим довів своє безстрашшя Мирон - найстарший серед нас. Упевненим кроком протупотів у батькову кімнату й назад, його подвиг повторив також Тадей. Коли черга дійшла до мене, мороз пробіг по шкірі. Тупотіла голосно, аби не мислили, що затрачаю відвагу, пройшла до половини кімнати, а порівнявшись із ліжком, з криком вибігла назад, здавалось, що тітка почала підійматись з ліжка. Не зумів дійти фінішу й Петрусик. Він розплакався, і старші побігли його рятувати. Усі гукали Яна, він єдиний не прийняв участі у випробі, але віднайти його так і не змогли.
Проминула добра година, про забаву всі вже й забули, разом із молодшим братчиком почали влягатися спати, коли нараз з під ковдри застеленого ліжка виліз, удаючи розмореного сном, Ян. Звичайно ж, накинулась з докорами.
- Чого хочеш від мене? Не чув я вашої забави…
Краще б визнав, що злякався, лише б не такі принизливі викрутаси! Вихлюпнула на нього першу виварку злості:
- Тхоряча душа, фанфарон і крутій! Ти, Ян Хоробрий, Ян Непереможний, що при першій небезпеці ховаєшся під подушку!
- Дівчисько з чорним піднебінням! - відгризався Ян, зачервонілий від сорому, і від злості. Гадаю, що тим разом, емоції розпалились настільки, що з певністю дійшло б до бійки, та розборонила нас мати Яна, та й моя теж, які почали розганяти нас у ліжка.
Довго не могла перетравити цієї образи. Презирливо пхикала на будь-яку його пропозицію спільної забави. Ян ходив немов у воду опущений, що спостерегла навіть Янова мати. Узялась мене допитувати:
- Чому не бавитесь згідливо, як раніше? Адже він нікого окрім тебе не має...
-Але ж, тітко - запала я в амбіцію, - скільки можу йому терпіти? Чому він завжди каже одне, а робить протилежне? Усе його життя суцільна брехня! На словах відважний, сильний, благородний рицар, насправді ж, брехунець із тхорячим нутром. Як можна дружити з таким?
Мама, пам’ятаю, довго мовчала. Це я уперше сказала таке про Яна. Напевне, їй було боляче. Поважала цю жінку. З певністю, володіла найвищим почуттям справедливості, що ж відповість мені? - уважно видивлялась їй в обличчя, помітила, по нбому пробігала тінь болю й терпіння. Та стояла незворушно - уважала, що справу виклала справедливо, і що покривджена сторона таки я. Підняла на мене повні смутку й болю очі, промовила дуже розважливо й тихо:
- Ян, іще немовлям, був дуже хворий. Лікарі й надії не робили, що виживе. Тримала його при житті моя молитва, чи лікар зробив неможливе, та дитя таки оклигало. Та, попередили: впродовж усього свого подальшого життя мусить уникати фізичних навантажень, не нервувати, у нього ослаблене серце, та й нерви розладнані, як в жодного з нас… Ти єдина його подруга, тому й кажу тобі, аби була вибачлива до нього. Він дуже хоче, та не може бути, як всі… Єдина розрада - його книги, і його фантазії. Дуже раділа, що ви подружились. Знаю, з ним важко, Ян дуже болісно відчуває свою уразу, часто це виявляється в його безпричинній злобі, байдужості до однолітків. Лютує, але ж це від безпорадності, зрозумій… Діти, у такому віці, чомусь жорстокі й злі, навіть рідні брати не бажають ставитись до нього бодай з краплиною поблажливості.
Мати міцно тримала мої руки у своїх руках, бачила, як дрижали її уста увесь час коли звіряла правду про сина.
- Обман, звичайно, явище нікчемне й жалюгідне, його нічим не можна виправдати, та подумай, донечко, чи можна назвати обманщиком нещасного, який виставляє себе задоволеним і щасливим? Каліку, який снить себе богатирем? Злидаря, завжди ласого шматка хліба, що розповідає про королівські смаколики…
Уперше в душі моїй поселився глибокий смуток, а іще відчула себе дорослою й відповідальною за іншу людину. Було соромно за себе, ще й жаль щемкий за Яна, стискав горло. Мати відпустила мої долоні, важко зітхнула й пошкандибала до своїх звичних занять.
Того ж дня ми знову помирились. Сидів на балконі бездумно блукаючи поглядом у вишині. Обійняла його за плече.
- Давно мені нічого не розповідав, що там відбувається, у твоєму королівстві?- почала здалеку, не знаючи, як на мене зреагує.
- Це ти?! Ян не укривав радості. Тримаючись за руки, ми прошпацерували довгим балконом. Був прекрасний, золотавий, сонячний день, запахи квітучих дерев доносились навіть до нашого подвір’я. Сіли, пропускаючи ноги крізь балконну огорожу, всміхнені, раді дружбі, що знову жила поміж нами.
- Вирішив улаштувати щось на зразок олімпійських ігор. Військові дії показали, що не усі підлеглі мають необхідну фізичну підготовку. Підняв свої плеченята й напружив м’язи. Мушу бути їм у цьому прикладом. Який інакше із мене король?.. Щось, собі пригадавши, нараз зачервонівся й опустив голову. Червінь торкнула також і мого обличчя. Запала тиша. Врешті я обізвалась:
- Можна й мені почати підготовку до Олімпіади? – запитала благально.
- Ти це серйозно? – мовив з підозрою.
- Звичайно, мій королю! Ян глибоко, глибоко зітхнув, нараз відчула, що стало йому легко. якби гора опала з пліч. Глянув на мене розпромінений, усміхнений.
Того ж таки літа родичі запропонували їм поміняти квартиру на Крим, мовляв, кволий хлопчик там краще розвиватиметься. Я поїхала відпочивати у Карпатський табір. Коли повернулась, Яна уже не було. Тільки тоді зрозуміла, як мені його не вистачає – з життя мого відійшла казка. Не змогла створити своєї казки, бодай якого задрипаного королівства де можна було б реалізувати усе, що чомусь не виходило тут, де могла б стати елегантною, багатою красунею, принцесою чи кінозіркою. Лише тоді по-справжньому зрозуміла, яким багатством володів Ян, як щедро ним ділився.
Сходив із подіуму під гарячі оплески дітлахів, та й дорослих теж. Його видавництво зажило в країні заслужену славу, любов і шану. Підписував дорослим й дітлахам свої барвисті книжечки, кожна з яких дихала чарівними барвами й була повна захоплюючих історій. Ще не перекинулась з ним й кількома словами, але уже усе про нього знала, про усе його довге, сорокарічне життя, про увесь той час, що ми з ним не бачились. Був особистістю, що належать до тієї рідкісної породи людей, які відважились крізь своє життя пронести свою золоту казку... Казку, що така природна в дитинстві, що живе поруч з дійсністю, що, часами не можеш відрізнити де казка, а, де дійсність. Більшість, виростаючи з тих кольорових років, починають соромитись тієї маленької дівчинки, з якою ходили за руцю, Ян не такий. Він залишився людиною казки, яку не полишив, із якої не виходив. З породи тих рідкісних чарівників, які усіх ведуть за собою у казку.
