Все-таки люди – кумедні істоти. Вам так не здається? Вони дають визначення всьому, а самі… Самі досі не можуть зрозуміти що таке людська душа і чи існує вона взагалі…
Деякі з них вважають, що вона знаходиться у ямочці, що трошки нижче шиї (від того і походить вираз «душа на распашку»), дехто вважає, що її можна побачити в очах. Віруючі люди переконані в тому, що душа – це те, що належить Богу, є у користуванні людини і за договором купівлі-продажу може бути продана дияволу. Атеїсти взагалі заперечують її існування. І ніхто з них точно не міг сказати чим же насправді є те, суть чого вони вміщують в чотири банальні літери – ДУША. Вона могла.
Вона знала, що це таке… По-перше, тому що була не людиною. По-друге, очищати людські душі було її професією. Робота, звичайно, як і будь-яка робота прибиральниці, важка брудна та низькооплачувана, але ж і її комусь треба виконувати…
Вона знала: людська душа – це звичайне скло між емоціями та зовнішнім світом. Скло, яке так часто ставало палітрою для почуттів. Вони, немов новопризнані митці, малювали на ній свої шедеври…
Коли до душі приходила надія, вона малювала на ній перспективу. Майбутнього, радості, бажання, щастя… Ця перспектива, намальована на прозорому склі, накладала на реальний світ бажані серцю образи, сподівання на краще…
Приходив сум… Закреслював яскраві ілюстрації надії, перетворював їх в сіру пляму… Змушував дивитись на світ в потьмарених забарвленнях. Притуплював інші почуття. Світ, через прозоре скло душі, здавався одноманітним та туманним, життя – безнадійним.
Коли з’являлося кохання… Коханню було мало частини скла душі. Йому було необхідне воно все. Воно малювало те, чого в природі не існувало. Надто яскраві кольори переплітались з надто темними, надто маленькі деталі життя здавалися величезними і навпаки… Коли приходило кохання, людина вже не бачила справжнього світу. Душа, розмальована коханням, не пропускала реальність. Намальована картина нового світу здавалася настільки справжньою, що світ, разом з усіма його законами та пріоритетами летів під три чорти…а то іще далі.
Ностальгія підбиралась до полотна тихо… непомітно для свідомості та самої людини. Її не зупиняли ні намальована радість, ні фарби кохання, ні мерехтливі часточки щастя. Їй було байдуже до всього. На розмальованій душі вона розміщувала епізоди минулого… Такого щасливого, далекого і, що найболючіше, уже недосяжного…
Два нерозлучних товариша – гордість та егоїзм малювати не вміли взагалі. Проте це не заважало їм час від часу проникати до душі. Вони перетворювали її із скла на дзеркало, і крім себе самої людина вже нічого не помічала. Особа була для себе всім світом, і весь всесвіт обертався лише навколо неї.
Радість проектувала на душу сонячних зайчиків, хвилювання любила фарбувати все у морозно-сині тона (від все всередині тремтіло, незважаючи на те, яка погода була насправді).
Найбільше шкоди душі завдавало горе. Воно не тільки замальовувало всі барви своїм вугільно-чорним кольором, який, до речі, так погано змивався і зовсім не хотів зникати. Горю було байдуже, що душа – крихкий матеріал, воно не хвилювалось за її стан, так часто шкрябаючи пензликом по скляній поверхні. Ці подряпини неможливо було вивести. Навіть коли чорний колір було змито, вони нагадували про пережите лихо… Рубці на душі залишались назавжди. Маленькі і великі, помітні чи замальовані новим почуттям, віднині вони були невід’ємною частиною великої картини під назвою людська душа.
Сотні почуттів, сотні емоцій та переживань залишали свій відбиток на склі. Згодом, як і будь-які інші фарби, вони почитали вицвітати, ставали сірою буденністю днів.
Тоді з’являлась вона. Як і звичайна прибиральниця брала в руки ганчірку і витирала шедеври душевних митців. Їй подобалось дивитись на ці картини, бачити в них справжню біографію людини, її життя, її суть. Ось яскрава багряна пляма від нерозділеного кохання, яку невдало намагалась замалювати нова пристрасть. Ось зеленим кольором намальований спокій і радість від підтримки друзів. Ось сльози від розтоптаних надій. Ця дивовижна квітка – мрія, яка, можливо, ще збудеться. Біля неї – знак питання жовтого кольору (це ті запитання, на які ніколи не знайдеться відповіді). Безліч шрамів від горя – так вдало замаскованих і таких болючих - їх не можна вилікувати, нажаль. Вона провела рукою по подряпинам… Цікаво, чи болить душа від такого легкого дотику до старих ран?
«І взагалі, люди – кумедні істоти! Завжди сприймають все не так, як воно є насправді. Все бачать так, як їм того хочеться. У них поганий настрій – хоп! – і світ уже втрачає всі барви, і люди здаються нещасними, і доля гіркою. На душі радість – навкруги все стає яскравим та доброзичливим. Вони готові заприсягтися в святості та безперечності свого друга, а той в свою чергу робить капості у них за спиною. Можуть годинами захоплюватися вчинком особи, яка подарувала їм вазу, і геть забути про того, хто врятував їм життя. Вони не знають, що буде через дві секунди, і будують грандіозні плани на майбутнє…
Дивні вони… ніяк не втямлять, що світу байдуже до їх емоцій, він існує по власних канонах. Невже вони впевнені, що здатні самотужки впоратись з проблемами? Наївні, вони ж не знають, що якби я не змивала з їх душі весь бруд емоцій та переживань, вони б ніколи не змогли, прокинувшись вранці, почати життя з чистої сторінки…»
Майже закінчивши свою важку працю, вона протерла насухо скло… Хтось із боку зовнішнього світу весело махав їй рукою. «Ну от!!! А я що говорила! Завжди вони сприймають все не так… Ех, люди…» - зауважила вона, привітно посміхнувшись у відповідь.
… Ти сказав, що я можу просити все, чого забажаю. Я не хочу подарунків, гарних слів і дива. Я прошу тільки про одне: розмалюй мені душу. Не треба намагатися змити з неї старі рубці від горя та страждань, не треба здувати з неї пилинки. Просто розмалюй її… Щоб вона стала такою, якою я її бачила лише у своїх мріях. Щоб одного ранку я прокинулась і побачила, як на крихкій скляній поверхні, названій душею, талановитим митцем намальоване щастя..
