На галявині просто переді мною під однією з сосен сидить, прихилившись до стовбура спиною, чоловік. Одягнутий але босий, рукави сорочки закочені до ліктів. “Допоможи…”: плачучи, просить він мене і починає повільно різати собі вени. Ріже за правилами, так як треба щоби рани не змогли загоїтися: спочатку впоперек на зап’ястках, потім від них уздовж вени угору. Густа темна кров стікає по рукам на штани, а з них на землю, всипану хвоєю. Іще кілька хвилин ми мовчки дивимося одне на одного, а потім він втрачає свідомість. Я припиняю спостерігати за цим божевіллям і йду далі.
Через декілька кроків бачу жінку, що висить на дереві. Груба льняна мотузка одним кінцем прив’язана до гілки, а іншим у вигляді петлі до її шиї. У жінки зламані шийні хребці й посиніле від задухи обличчя. Вона лиже чорним язиком пошерхлі губи і шепче: “Допоможи мені...” Я лізу на дерево і відв’язую мотузку. Жінка падає на землю й залишається лежати непорушно, продовжуючи благати мене. Злізши із сосни, я йду далі, не звертаючи на неї жодної уваги. Коли я знову тут проходитиму, вона знову висітиме. Досі не розумію: чи вони самі це роблять, чи їм хтось допомагає.
“Безліч трупів навколо, а де ж мухи? – думаю і відповідаю собі, – Нема, бо ж мухи живі, а тут тільки мертві.”
Мерці, мерці, мерці, скрізь мерці.
“Не мерці, - виправляю себе ,– самогубці. Всі вони самогубці”.
Цей клятий ліс ущент наповнений ними. Висять, сидять, ходять, вилазять на вершки сосен і кидаються звідти, п’ють снодійне упаковками, ріжуть собі вени, горлянки, роблять харакірі, стріляють собі в голову і т. д. Одягнені й голі. У взутті і без. Чоловіки і жінки. Добре дітей немає, бо, мабуть, не витримав би.
Ось один обливає себе бензином з каністри, дістає із кишені запальничку й підпалює себе. Одяг на ньому вмить спалахує. Він, волаючи, пробігає декілька метрів, наштовхується на стовбур, падає на землю, і, ще кілька разів здригнувшись, завмирає. Вогонь на ньому несподівано згасає, немов прикритий невидимою рукою.
Йду далі і знову потрапляю на знайому галявину. Знову той самий ліс, ялини і сосни, пісок вкритий сухою хвоєю, горбки та улоговини. Місцинка зовсім непогана. Сонця, звичайно ж, нема. Пісок і стовбури сосен немовби випромінюють у повітря жовтувате фосфорецююче світло. Немає шуму, немає вітру, нема ні доріг ні стежок. Я бреду поміж деревами, не маючи жодного уявлення як я сюди потрапив, чи давно я тут, за що і хто мене сюди закинув. Та я ще втечу звідси.
Добре хоч нема проблем із вибором напрямку руху, бо куди б не йшов, настає деякий момент, коли простір зненацька якимось чином вивертається так, що я знову опиняюся у початковій точці на галявині біля чоловіка з бритвою. Він знову живий і знову ріже собі вени.
Хтось усім цим керує. Хтось оживляє їх і примушує із садистською жорстокістю знову і знову вбивати себе.
Але ж я не самогубець. Ну може піроман, але ж це грубість. Як там у історії хвороби написано: «…непереборна жага до підпалювання без намагання нашкодити, порушення регулятивної функції емоцій, пошук безпосереднього подразника, що викликає зсув у емоційному стані…» Ото намудрили. Аж плакати хочеться. А ось іще: «…агресивний, злий, легко ображається, реальні дії не викликають позитивних емоцій, подразником стає вогонь, що задовольняє потребу суб’єкта у психологічному комфорті…» Дурня. Психопатологічна маячня. Мені ж просто подобається підпалювати й дивитися, як щось горить. Я взагалі люблю вогонь. Останній спогад, що спливає в моїй памяті: обливаю бензином стіни якогось складу. Оце й усе. Далі цей ліс, галявина і чоловік, що ріже собі вени.
Час стоїть на місті, немов навмисне дратуючи. Це просто бісить. Жахливо знати, що так продовжуватиметься ще вічність або й вічність вічностей. Іноді лють виривається назовні, і я починаю бити мертві нечутливі стовбури кулаками, розбиваючи руки вщент, лаю навколишній ліс найостаннішими словами, плачу і кляну себе, тих, хто цим усім керує, усих підряд, знову лаюся і благаю, плачучи з безсилля. Ніщо не допомагає, і я знову й знову продовжую шукати шляхи до втечі, втім не знаходячи жодного.
Світ вже вкотре викривляється. У початковій точці я повертаю праворуч і йду туди. Користі ніякої, та хоч не набридає. Там також їх повно. Не мерці, але й не живі. Усі просять мене їм допомогти. А я не можу. Намагався. І неодноразово. Наприклад, забрав у того з каністрою запальничку. Наступного разу у нього знов була така сама.
Їх стогони та благання жалкі та нечутні, мов шелестіння листя восени, здається, лунають у мене в голові. Це доводить до сказу. Треба тікати. Та як, а хоч куди? Проте я вже, здається, придумав, як розважитися. Тільки б вітру дочекатися.
І він нарешті з’являється. Спочатку легко пробігає верхівками сосен, а потім, розходжуючись усе більше й більше, розхитує дерева з боку на бік. Я вже безпомилково знаходжу того, що з бензином і вириваю каністру й запальничку із його рук. Він щось волає про те, що його ніхто не любить, що його життя не має сенсу, що йому завжди не щастить. Я не звертаю на це уваги і біжу у бік, звідки дме вітер. Потім зупиняюся, обливаю декілька дерев та хвою навкруги них бензином і підпалюю. Смолисті стовбури, немов величезні походні, миттєво спалахують, і вогонь розповсюджується по ним аж до крон, а далі вже починає повзти горою, перескакуючи із сосни на сосну, та низом. Я закидаю каністру й запальничку у полум’я і продовжую рухатись проти вітру, проте зненацька знову виходжу на вже знайому галявину. Пахне димом, котрий вітер густими клубами несе тепер просто на мене. Я роблю спробу втекти від пожежі за вітром, але, проминувши закривавленого чоловіка, жінку на дереві, і того нещасного, котрий знову бігає і палає, повертаюся у початкову точку. Знову роблю спробу втекти уже в іншому напрямку і знову повертаюся назустріч пожежі. Можна було би пустити вогонь проти вогню, проте каністра і запальничка уже десь там. У відчаї починаю, немов божевільний, ганяти лісом. Бачу, як самогубці горять, спалахують мов сіно, волають і бігають поміж деревами, аж доки не падають, коли полум’я доходить до голови. Знову опиняюсь на галявині біля закривавленого чоловіка і сідаю поряд із ним. Вогонь пожадливо їсть верхівки сосен, обережно хрумкотить стовбурами і вже зовсім сторожко наближається до мене по землі. Дим застилає повітря й ріже мені очі. Маленькі іскри і палаючі галузки вогненим дощем падають навкруги. Пахне смаленим людським м’ясом. Я виймаю із ослабілих рук сусіда бритву і починаю акуратно, як треба, різати собі вени. Мої ноги вже майже горять. Полум’я обпалює повіки, смажить мені щоки й волосся на голові.
І перед самою втратою свідомості, я, нарешті, розумію, що цей ліс був чистилищем, доки я не зробив з нього пекло.
