Темний бар в одному з підвальчиків Львова. Крайній столик у лівому кутку. Лінивий погляд з-під крис капелюха. Довгі, тонкі пальці недбало тримають ще тоншу цигарку.
Вдих – спалах – видих.
Ще вдих. Скрипнули двері. А-а, це ти…
Ха! Так і знала. Ти просто не міг не прийти.
Присідаєш поруч. Перед очима по черзі то порожня філіжанка на столику, то твій бігаючий погляд. Боїшся, як же ти боїшся подивитись мені в очі…
Кава тихим шалом розтікається жилами.
Розширені зіниці в примружених очах.
На губах – шоколад із присмаком крові і цигарок.
Дотик. Мить – погляд – і в долоню вп’ялися голки нігтів.
Не сміти…
Ще погляд. Вогонь спалахнув і погас.
Губи кольору вишні вигнулись в лукавій посмішці.
Думаєш, я твоя власність?
І не мрій, хлопчику! Мені просто хочеться крові… так. Моєї единої пристрасті – крові. З шоколадом. І присмаком сліз.
Чомусь запахло вишнею…
Із стареньких колонок хриплувато лунає джаз. Саме в такий час і в такій атмосфері приходять музи.
Тобі не пощастило – прийшла я. Твоє янгольське чортеня. Твоя чемна хуліганка. Оте безбашено-миле, вредно-гарне дівчисько з легким демонічно-котячим шармом.
Одним прицільним пострілом з рогатки сіла скалкою у твоєму серці. Трохи глибше ввігнатись – і воно розлетиться гострими друзками. Ні! Дзеркальними уламками – тільки твоє серце відбивало повноту моєї сутності.
Твій блукаючий погляд з легким психічним розладом – о, любий, невже ти захворів? Чим, кажеш? Мною? Та бути не може.
Мною не хворіють.
Я одразу вбиваю.
