– Ну, скільки ж можна просити, щоб ти помив те нещасне вікно?! – у голосі дружини з’явилися знайомі Василю інтонації, коли бути сльозам чи скандалу залежало тільки від його відповіді.
– Це не вікно нещасне, а я,– подумки відповів чоловік, а вголос сказав:
– От хрест на пузі, сьогодні ж помию… Тільки пива поп’ю.
– Та в тебе вже все пузо в хрестах, тільки обіцяєш весь час,– не втихала жінка.– Пива ще йому! Чи вчора не нажльокався? Та ще й кота напоїв – он він, на балконі досі лежить, як ганчірка, ледь дихає!
Василь і сам вже згадав вчорашній вечір. Йому стало соромно і перед дружиною, і перед котом.
– Добре-добре,– намагався він запобігти неминучої бурі.– Давай тоді я швиденько в магазин збігаю, мо’, що купити треба, а потім одразу помию.
– Чесно? – інтонації пом’якшали, здається буревій цього разу захлинувся в зародку.
Василь чмокнув дружину у скроню:
– Та щоб я…– але продовжити не насмілився.
У магазині створилася черга через бабульку-божу кульбабку. Вона повільно згадувала те, що хотіла купити. Її тихі «доню, дай ще 100 грамів отих цукерочок», «а ще 150 грамів отих печенюшок», «ох, забула ще 3 зефірчики» переривалися лише питаннями флегматичної Вєрки-продавщиці: «Що ще?». За інших обставин Василь би розсердився, але зараз це лише відтягувало неминуче миття вікна, тому він терпів. Черга жила своїм життям: перемивала кістки всім політикам укупі з Обамою, скаржилася на скаженне подорожчання цукру (це ж як буряківку тепер робити?!), запевняла, що чутки про те, що один кенгуру може запліднити кілька тисяч кенгурих, чиста правда, і що кляті москалі і самі_знаєте_хто спеціально запланували кінець світу на 2012 рік, щоб зашкодити проведенню єврофутболу в Україні.
Нарешті все скінчилося, і Василь з продуктами поплівся додому, як на неминучу Голгофу.
– О, бачу, не одному мені дісталося,– слідкуючи за жвавими рухами симпатичної чорнявки, яка мила скло на другому поверсі, зітхнув Василь.– Тільки їй, здається, це в радість – он як усміхається, немов приз «Місс Всесвіту» виграла. Ммм, а файна ж дівка! – чоловік аж причмочкнув, дивлячись на стрункі засмаглі ніжки, що виднілись з-під приталеного халатику, коли дівчина піднімала руки, щоб дістати верхній кут скла.– Цікаво, вона всюди така засмагла?
– Боже, про що я думаю! – засоромив сам себе Василь і вже готовий був зайти в дім, коли наступна думка змусила його повільно відійти назад і подивитися ще раз. Від несподіванки він ледь не випустив з рук пакунок з продуктами. Потім знервовано глянув на номер будинку. Так, це був будинок, де він жив разом із дружиною вже 20 років. Він не міг переплутати! Ось же, ось – другий поверх, балкон, пофарбований в яскраво-зелений колір, де на високому табуреті все ще лежав їхній рудий кіт Васька… вікно кухні… яке зараз жваво мила чорнявка…
– Не зрозумів,– сам до себе проговорив Василь. Це шо ж таке? Це Катерина мені помститися так вирішила, що чужу людину запросила вікно помити? Так наче «Бюро добрих послуг» нема вже давно. Та й ходив я не так вже довго. Ну, Катька!...
Що «ну», він не встиг додумати, оскільки чиїсь голос глузливо сказав:
– Еге ж, будеш так поводитися й далі, твоя Катька собі ще іншого чоловіка приведе. Нащо ти їй такий здався?
Василь закляк.
– Це хто? – голос чомусь дрижав.
– Кінь в манто,– незнайомець явно знущався.– Не впізнаєш, хазяїн дорогий? Подивись уважніше.
Василь перелякано озирнувся – нікого. Тільки рудий Васька дивиться з балкону на нього занадто пильно. Але замість звичної хитрої рудої мордяки – обличчя того самого Обами, про якого йому набридло слухати в магазині.
– Чого витріщився? Ти ж лобуряка останній! Чи ти думаєш, що я нічого не бачу? А супутники навіщо, га?! От довелося до тебе свою дочку відправити, щоб тобі хоч соромно стало, пентюх ти такий!
Василь, наче під гіпнозом, перевів затравлений погляд на чорнявку. І побачив: те, що він прийняв за таку звабливу засмагу, насправді було кольором шкіри.
– Отак сходять з розуму,– якось відсторонено подумав Василь, а сам сказав:
– Пане президенте... тьху ти... Васько, тварюко ти така невдячна! Забув, хто тобі вухо зашивав, коли тебе інші коти драли за те, що чергу до кішок весь час порушував?
– А ти забув, хто твою спину відігрівав, коли в тебе поперек трапився, бо ти під диван поліз за прихованою пляшкою пивка? – огризнувся кіт, знову повертаючись до свого тваринного вигляду.
– А, може, тобі нагадати, хто тобі рибок з акваріуму тягав, коли ти їсти нічого не міг?
– А ти хіба забув, хто тобі в черевики насцяв, коли ти на ринок не хотів їхати і саме через це не поїхав?
На це у Василя не знайшлося, що сказати. Він вирішив перейти до більш вагомих аргументів і нахилився за невеликим камінцем.
– Тільки спробуй, я закричу! – пообіцяла невдячна тварюка і, не чекаючи результату, заволала: аааааааа…оооооо…ууууууу…, все більше нагадуючи сигнал тривоги.
Василь закрив обидва вуха руками і теж закричав: Ааааааааа!!!!!!
– Васю, Васильочку, милий, прокинься, тобі ж кошмари сняться! – дружина трясла його за плече.
Василь, важко дихаючи, озирнувся. На ньому розтягнувся рудий Васька, незадоволено зиркаючи нахабними зеленими очима. Стривожене, але зовсім не сердите обличчя дружини було зовсім поруч. Він провів долонею по її щоці і прошепотів:
– Котюнчику, а давай я помию вікно.
– Вась, а Вась, чи ти здоровий? Ми ж їх вчора всі перемили. Ти навіть з сусідом потім відмічав цю історичну подію,– усміхнулася Катерина.
– Та здоровий я, здоровий, просто…
Що саме «просто» Василь вирішив не уточнювати.
