Львів
Весна 1657 року у Львові була холодною. Ночі ще нагадували про минувшу зиму
нещадними дощами та вітром. Не кожної ночі можна було побачити зорі на небі.
Жителі, що пережили важкі останні роки, з тривогою чекали наступного року, коли
можливо знову розпочнеться війна.
Важку та тривожну дав долю Данило Романович своєму місту та столиці,
названій в честь свого сина Лева ще в 13 столітті. Розвивалось воно, збагачувалось,
та миру не бачило. Кожне століття свого існування Львів бачив погроми, облоги,
смерті, бунти. Тому, мабуть, в 14 столітті місто Лева перенесли південніше, та
побудували його за європейськими правилами – з рівними вулицями та центральною
площею в центрі, яку нарекли Ринком. А в кінці 14 століття розпочалось грандіозне
будівництво – місто обнесли Високим муром, в деяких відрізках висота його сягала до
7 метрів. Також побудували 18 башт для огляду місцевості, та 2 брами – Краківську,
що дивилася на захід, та Галицьку, що виходила на схід. По зразкам того часу
навколо муру був викопаний рів з водою, з західного боку місто захищала та напувала
річка Полтва.
Наступні роки надавали міцності місту – стіни стали товстішими,
з`явилися бастіони. Львів перетворився на справжнє европейське місто – і стіни фортеці вже не могли втримати людей, що хотіли оселитися в ньому. Незважаючи на небезпеку, постали будинки за межею стін – Краківське та Галицьке передмістя. За фортетецею з`являється своє місто з своєю окрасою – на північній стороні постав Низький замок, поряд з ним, трохи східніше височів Високий замок, а з південного боку оселилися бернардинські ченці.
Останні роки внесли незадоволення в душі жителів Львова.
Продовжувалася війна між Польщею та козаками, тому торгівля не приносила того зиску, якого чекали купці, після останньої облоги козаками міста, хоч воно і нездалося, вистояло на
радість всім, далося це дорогою ціною – був заплачений величезний викуп, з
передмість зникли люди, залишивши свої будинки напризволяще, залишався пустим
Високий замок. Ночі давали вітрам повну свободу, і вони потроху робили своє діло –
руїни передмістя показували дійсний стан речей у великому місті.
26 березня ніч начебто хотіла повністю накрити темнотою землю, важкі хмари затянули небо так, що й місяць не проглядав крізь них, мряка зливала землю й небо в єдине ціле, вітер доповнював гнітючу картину своїм свистом.
Та все ж, в Краківському передмісті, ближче за північ, коли вітер почав потроху розганяти хмари, два чоловіки досить впевнено йшли вулицею, скоріш за все вони знали що роблять, так як пройшовши декілька кварталів вони зупинилися переднепогано вцілилим будинком по якому видно було що він використовується. Незважаючи на темноту спробуємо їх описати. Обидва були в тому віці, коли життя вже йде на схил, але здоров`я ще дозволяє небезпечні прогулянки вночі, на зразок цієї. Вдягнені вони були в темні кожухи та штани, шапки глибоко сиділи на головах так ніби вони боялися бути взнаними. Лише одне різнило їх поміж собою – зростом один був вище, хоча низчий чоловік почувався не так скуто, як його супутник. Високий же, постійно озирався, та вдивлявся в темноту, ніби чекаючи на несподівану зустріч. Одного разу їм таки зустрілась жива людина, тай та спала,
похилившись на стовбур дерева в хмільному сні.
- Добре, святі отці нам в поміч, а я вже гадав відкласти наш похід, - прошепотів один з подорожніх.
- Так, тепер, головне, щоб цей старий єврей, трясця його матері, був тут, та й не
обманув, - відповів нищий чоловік і добавив ,- оглянись, чи нема кого навкруги.
Той, до кого звертались, оглянувся і відійшовши від будинку, ще раз пересвідчився,
що нікого немає поблизу - як і раніше вулиця залишалася безлюдною. - Всередині темно, невже його немає,- сказав він, повернувшись до приятеля, в голосі його можна було почути знервованість, - чи заснув, - вже шепотів він. Інший мовчки підійшов до низеньких дверей та постукав домовленим чином. Враз крізь щілину дверей пробився промінь світла - видно до умовленого знаку світло було чимось прикрите - їх чекали.
Два приятеля озирнулись один на одного і в очах першого блимнула радість, очі ж
другого не видали ніяких емоцій.
Пройшла ще мить і знову прозвучав вже знайомий нам стук в двері.
На цей раз за дверима вже почулось шурхутіння і чути було як чиїсь легкі кроки наближаються до дверей.
- Так, це він - мовив коротун, - а тепер, брате мій, заховайся он там за деревом,
нас двоє і старий може налякатись.
Високий відійшов від будинку та зачаївся за дубом, що ріс збоку від будинку. Його
місцеположення було досить вигідним - він міг бачити і будинок і оглядати вулицю з
обох боків.
Тим часом світло за дверима зникло, але двері привідкрилися ніби запрошуючи увійти.
З своєї схованки спостерігач побачив, як його друг потупав нв місці та зайшов до оселі.
Дійсно, вони не помилились, це справді був будинок старого єврея-аптекаря Юджина.
Скоріше, навіть, не будинок, а майстерня, де він виготовляв різні суміші, і де
зберігалися незначні запаси компонентів та інгридієнтів. Збудував його ще дід
Юджина. Аптекарська справа завжди була прибутковою, і навіть тоді, коли у Львові
кількість аптек значно зросла, роботи вистачало усім. Популярність львівських
аптекарів була великою – серед їхніх клієнтів було багато людей з інших міст Польщі,
з Литви, з Московії. А коли аптекарям дозволили продавати вино та цілющі бальзами,
справи аптекарів круто пішли вверх. Аптекарі створили свій цех, до якого входили до
тридцяти майстрів і він був досить впливовим в Речі Посполитій. Родина Юджина завжди
була серед керівництва цеху, а зараз Юджин був найшанованішим аптекарем Львова.
Правда, його особисте життя склалося в зовсім іншому руслі. Чума, що лютувала у Львові в кінці тридцятих років забрала у кращий світ його брата, адружина померла під час пологів, забравши з собою і їхнього первістка. Таким чином Юджин залишився сам. Другий раз одружуватися він не став, а ще глибше занурився у роботу і нічого вже навколо не помічав. Робота давала йому і радість, і надхнення, істимул до життя.
З цього напівсонного стану його вивів крик малої дитини, що одного
разу вранці пронизливо нагадав Юджину, що десь там існує білий світ. Коли аптекар
відчинив двері, то побачив немовля, що лежало в нього на порозі. Ні, в нього не було
ніякого бажання ростити цього хлопчика, і взагалі мале дитя заважало його дослідженням. В останній час Юджин захопився ядами, і досліджував властивості рослин, які привозили йому з різних куточків Старого Світу. Дитина була словянської крові, тому він відніс маля до Руського браства, де був притулок, але згодом, на превеликий подив колег, Юджин забрав назад хлопчика та почав його виховувати. Коли той підріс Юджин віддав свого названого сина до єврейської школи, але не дивлячись на успіхи в навчанні та на положення батька, хлопця не сприйняли в єврейській громаді. Розуміючи, що перебування його
підопічного в ворожій обстановці ншкодить йому самому, Юджин вирішив відіслати його
на навчання до Замостя. Та всупереч наставнику, хлопець, що вже став підлітком,
виявив бажання продовжувати свою науку у Києві, колегія цього міста була відома на
всю Європу. Після деяких сумнівів Юджин погодився на це.
Він знову залишився сам.
Життя далі продовжувалося, і от одного разу, сидячи серед численних горщиків з зіллям Юджин зрозумів, що неживе. Життя його залишилось там, в минулому,де його єдине живе створіння зробило перший крок, набило перший синець на лобі,прочитало першу книгу.
Ну що ж, нехай тоді мрець займається ядами. Живим це ні до чого. З часом Юджин почав помічати в себе апатію до роботи. Він так привязався до хлопця, що після його від`їзду, ловив себе на думці, що постійно думає про нього – а що він, а як він. Після скількох років тяжкої праці аптекар зрозумів, що йогоробота тепер не цікавить його. Все частіше він
задумувався про те, що він робить. В ті часи, коли прожити один день було досягненням, не говорячи вже про ніч, Юджин відходити від думки про боротьбу за життя. Маючи знайомства серед купців, він почав цікавитись своїм сином, так, він тепер називав хлопця своїм сином, тому що він виховав його, він боровся за нього. Певний час він радів здобуткам та перемогам своєї дитини. Та згодом зрозумів, що його син не цікавиться ним. Не рідко Юджин вбивав собі в голову думку, що той забув про батька, і зразу ж радів уявляючи як притисне до свого серця того хто цілком заполонив його при зустрічі. Та зустрічі не було і на душі ставало моторошно від думки, що вже й не буде. Думки роїлися в його голові. То він ненавидів себе, то ненавидів роботу, а той й саме життя.
Юджин вже не приімав клієнтів і не пілкувався з людьми. Про нього
почали говорити – схибився чоловік.
І ось одного зимового дня до нього зайшов чоловік невисокого
зросту, шляхтич. Той довго вмовляв, навіть інколи вдавався до погроз, виконати його
замовлення. Шляхтичу потрібна була отрута. Юджин дісно був найкращим фахівцем у цій
справі. З першого ж погляду аптекар зрозумів, що виконає цю справу. Очі шляхтича
виражали таку рішучість, що аптекар міг бачити в них майбутнє. І
переконавшись в безповоротності, Юджин призначив наступну зустріч через місяць.
Він ретельно готував компоненти. В основу отрути він вибрав борець
або прострел-трава, як його називали знахарки. Він приготував усе.
І от цей день прийшов…
Час йшов занадто повільно, але досить скоро спостерігач, сидячи в своїй
схованці, відчув як холод починає пробирати його тіло. Витянувши флягу з вином він
зробив декілька глибоких ковтків і відчув як тепло, повільною хвилею, прокочується
по його нутрощах.
- Все це дуже затянулося, - прошепотів він сам до себе, і потянувся знову до фляги.
Але взяти її він уже не встиг, так як двері будинку зі с тихим скрипом відчинились,
і його приятель, вийшовши з будинку, сам щільно зачинив їх. Після того коротун
зробив рух рукою, ніби мав намір щось заховати в кожусі і попрямував до схованки.
Він був спокійний та небагатослівний.
- Все, діло зроблене!
