Ка плюс Мезон відчував якесь дивне тяжіння. Його поле збурювалося, диференціювало, міняло напрям і волокло туди, де була вона. Він чув її усіма своїми імпульсами. Її слабке, вібруюче поле пробивалося через потужну стіну велетенських магнітів Колайдера.
Там внизу, за велетенськими потоками магнітних полюсів тріпотіла маленька частинка. Ка Мезон не знав хто вона, звідки взялася і як її звати. Але хіба це мало, зараз, якесь значення. Вона є, і це його половинка, справжня і неподільна, про яку мріяв, яку вимислив, в пошуках якої блукав просторами Галактики, ще з часів Великого Вибуху. Він вгадував її своїм ефіром, линув до неї на її слабкий поклик, на її чуттєвий подих, на її ніжну вібрацію. Але що це? На заваді стають грати магнітного поля. Ка Мезон б’ється, нуртує, накручує спіралі обертів, втрачає енергію, але пробити поле не в змозі. Потужний магнітний потік втримує його всього за кілька мікронів від його судженої.
Ось вона пульсуюча, з чудовим станом, до чортиків зваблива і вродлива, розтікається по прозорих силових лініях магніту. Ніби помахує Мезону руками, вабить притягає, пускає імпульси. Він божеволіє і знову б’ється об магнітні грати.
Вона зовсім юна, тільки-но родилася, після третього включення Великого Андронного Колайдера. Життя її триває, якусь одиницю помножену на десять в мінус дев’ятій степені секунд, а він сивий вічний мандрівник космосу закохався ось так, з першого погляду. Ка плюс Мезон чудово розумів, що їй не пара, різниця у віці надзвичайна, та вдіяти вже нічого не міг – він любить її до нестями.
Здавалось, ще трішки запалу і він доторкнеться до такого бажаного тіла, вдихне її аромат, зіллється енергетично, але потужні силові лінії раз-по-раз відкидали, його стомлену довгою дорогою плоть, за межі полюсів. Мезон вже втрачав надію, бився, як головою об стінку, по непрониктних магнітних лініях, та все марно.
Але раптом це сталося. Хтось там, в далеких Альпах, на пульті керування, зловив гаву. Напруга зникла всього на долю секунди, та цього було досить – вони зустрілися.
Ка плюс Мезон кинувся в обійми Антиматерії. Він шаленів від щастя і віддавав їй всю свою енергію, силу, заряд - вона анігілювала. Їхнє щастя тривало недовго, всього якусь одиницю помножену на десять в мінус двадцять першій степені. А потім вони стали світлом. Довкола їх простір і час прогнувся, наганяючи хвилі, а потім ці велетенські буруни вдарився лобами, неймовірна енергія вивільнилася утворюючи вир. Нуртовище стало затягувати довкілля. В тартар летіло все: звірі, люди, гори, океани, планети, галактики, така відлагоджена і, здавалось би, непорушна матерія зникала. Чорна діра наростала, збільшувалась і ковтала, ковтала, наче ненаситна гієна.
Але Ка плюс Мезон і Антиматерія були щасливі. І не було вже сенсу в тому, чи були вони елементарними частинками матерії, чи зникли - вони стали світлом, тою очищаючою енергією, за якою була любов.
Галактика зникала. А там, на другому кінці всесвіту народжувалася нова. Вона була нова новісінька, ніби вивернута панчоха, повна світла добра і любові.
До всіх фахівців з фізики прохання: суворо не судити за технічні неточності, прийду на перездачу :о)
***
