Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2483
Творів: 44783
Рецензій: 87673

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія, бойовик

ДИВЕРСАНТ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (закінчення)

© Аркадій Поважний, 30-01-2010
9.
В Архангельську етап завантажили в трюм баржі. Тепер пройдена подорож через всю Росію в тепловозі здавалася заміською прогулянкою у порівнянні з бовтанням у металевій цистерні. Кілька тижнів через Біле, Баренцове моря, потім річкою Єнісей. Багато хто страждав на морську хворобу. Почалася дизентерія. Їжу давали тільки блатним, політв’язням жбурляли помиї і недоїдки. Конвоїри постійно стимулювали почуття страху, говорили, що баржу мають невдовзі затопити, щоб не витрачати куль. Протягом жахливої подорожі сконало шістдесят чотири в’язні. Трупи скинули в річку.
У Дудінському пересильному таборі невідомо яка за рахунком перевірка, тільки тут мала практичну і зручну форму для табірного начальства. Арештантам надавалися особисті номери, які малювали на одязі, на шапці і на білизні. Найвигіднішими у цьому питанні стали «визволенці», ті, хто побував у німецьких концтаборах. Такі затавровані татуйованим номером, який заносився до особистої справи вже в радянському концтаборі.
Тепер  старший  наряду вигукував номер і мав отримати відповідь «тут». Макс перетворився на Ф-529.
На табірному плацу вишикувалися дві з половиною тисячі новоприбулих. Каторжан спочатку розподілили по сотнях, потім по п'ятдесят і по двадцять п'ять чоловік – побригадно, чи як називали каторжани-військовики – повзводно. Кожному взводу призначався командир, теж каторжанин, тільки «упривільований». Бригадир мав наркомівську посилену пайку, носив дубинку і наручники. Зазвичай бригадирами ставали колишні поліцаї, наглядачі із концтаборів.  
Після кількагодинного шикування  взводи повели до медпункту, де заводилася санкартка. Каторжан лікарі розподіляли за трьома категоріями. Перша і друга – робочі, третя – «доходяги», найгірша категорія, вважалася за непотріб, бо не мала влада від них ніякого зиску.
Лікар виконував більше роль «шмональщика», обмацав Макса з ніг до голови. Зазирав у рот, лазив пальцями за щоками, наказав присісти і розсунути сідниці. У багатьох в задньому проході знаходили приховані гроші.
Лікар довго вагався, до якої категорії віднести Ф-529. За фізичною будовою наче «доходяга», з температурою 38, але не відчувалась кволість у м'язах. Все ж заніс до другої категорії, призначивши лікування, доки не спаде температура.
Після медогляду всіх знову вишикували на табірному майдані. Етап посадили у вагони і вузькоколійкою відправили до норильського «Горлагу», який знаходився за сто кілометрів від Дудінки.
Висадившись у Норільську, рушили до табору. Не було звичного конвою, попереду взвод автоматників і замикають колону четверо з собаками. З боку колони йшли взводні бригадири.
За воротами каторжан шикували і розподіляли на роботу. Серед прибулого етапу почали з’являтися «старожили», які розшукували земляків.
- Блатним видали ножі проти вас, – казав один із «старожилів». – Вас привели на знищення. План їм не потрібен, його перевиконали на кілька років.
Макс пройшовся серед каторжан, розпитуючи, чи не знайомий хто з Григорієм Чековані. Прохав передати каторжанською поштою, що на нього очікує людина, яка має звістку від брата Левані.
Бригадир Максового взводу Шалаєв задзюрчав свистком, оголошуючи збір. Макс, який забарився, отримав удар палицею під лопатками. Потім порвав Максове направлення до лазарету:
- Нічого, ви, бандери, народ духаристий, у котловані підлікуєшся.
О восьмій вечора бригаду повели до згаданого котловану. Макс отримав кайло.
- Значить, задача така, – напучував Шалаєв. – Твоя норма – квадрат: півтора на півтора, чотири штика. Доступно? Недовиконання плану – карцер, ось там справжній лазарет.
Макс спустився драбиною на глибину двох метрів. Поруч працювало двоє. Дно котловану освітлювалось прожекторами з трьох вишок довкола і деінде  смолоскипами.
Макс вдарив кайлом і відчув, як залізне вістря тільки чиргикнуло по землі, наче по каменю. Зрозумів, що доведеться добряче порвати жили, щоб виконати норму.
О восьмій ранку до котловану спустився Шалаєв перевірити роботу. Макс впорався. Бригадир хитрувато посміхнувся.
Коли отримав пайку: миску рідкого супу, що складався із води і квашеної капусти, та шматок хліба, на смак схожого на пластилін, зрозумів зловтішну посмішку Шалаєва. На таких харчах і подібній роботі невдовзі не доведеться  симулювати хворого доходягу, бо у такого перетвориться.
Хтось за спиною прокашлявся, привертаючи увагу.
Це худий чоловік із гнилими зубами, чорнявий з ранньою сивиною. Макс впізнав «об’єкт», хоч той вельми змінився, мав вигляд п’ятдесятирічного чоловіка, а насправді йому трохи більше тридцяти. Єврея, який грав роль грузина, табір сильно зламав і фізично і психологічно. Макс спитав, із якої він бригади, потім пообіцяв прийти пізніше в гості.  
Увечері Макс навідався до Григорія в барак.
- Ви хто? – прозвучало замість знайомства. – Не мовчіть, хто ви такий?
- Маю звістку від друзів із крамнички дядька Мордехая і вашого брата Левані.
Георгій Чековані, він же Гершон Сойхер, деякий час оніміло дивився на гостя. Навіть почувши пароль не вірилося, що товариші нарешті знайшли можливість зв’язатися і чимось допомогти. Думалося, що це підступність КДБ.
- Що прохав передати дядько Мордехай?
- Слухатись мене, пане Сойхере, не заперечувати, не ставити під сумнів моїх інструкцій, ніякої імпровізації. Дотримуйтесь цих простих правил – і їстимете мацу набагато раніше визначеного радянською владою терміну.
- Хто ви такий? – спитав пошепки.
- Будьте напоготові. Невдовзі скажу, що робити. Доки ніяких запитань. Про все дізнаєтеся у визначений час.
Коли Макс повертався до свого бараку, дорогу перетнули четверо.
- Стоять, бандєра! – сказав один, простягнувши правицю. – Гані кліфт7, падла!
Його оточили. Макс вже знав, що подібне мирно не закінчується, навіть якщо віддасть бушлат. «Суки» мають наказ від адміністрації ламати і знищувати українців.
Він уважно глянув на головного. Знайомець із «минулого життя», однокашник по спецшколі НКДБ – Чабан.  
Макс важко зітхнув, зробивши рух, начебто збираючись знімати одяг. Потім зловісно посміхнувся, двоє, хто побачили його очі, відсахнулись.  
- Вижив усе ж, Чабане, бачиш, дечому мене все ж навчили, а ти як був шушерою комуністичною, такою і залишився.
Здивований Чабан застиг із відкритим ротом і почув останні слова в житті: «Ви, шановні, забули сказати «будь ласка»…
10.
Підполковник у відставці Віктор Єфремов вже двадцять хвилин очікував у приймальні Львівського КДБ. На його термінову справу барилися відгукуватися. Він кілька разів попередив чергового офіцера, що справа державного значення. Нарешті відгукнувся молодий оперативник лейтенант Юрій Логвінов, який запросив до кабінету.
- Лейтенанте, це дійсно справа важлива і термінова. Ось, почитайте…
Єфремов поклав перед Логвіним газету «Подільська зоря», розгорнув на статті «Я розчарований», де у деяких словах літери підкреслені червоним чорнилом.
- Поясніть.
- Розумієте, у сорок п’ятому я був начальником Кам’янець-Подільського окружного СМЕРШу. Ми займалися розкриттям бандерівського підпілля, добре підготованого у всіх відношеннях розвідницької сфери. Це була потужна система з чисельною глибоко законспірованою агентурою, яку ми все ж викрили. Гадали всю. Та після цієї статті з’ясовується, що не так. І можливо їхній провідник Махновець не загинув. Справа ось яка, «стрілець Муха» – це один із паролів кодової системи тієї групи. До наших рук потрапила кодова книжка. На цю статтю я натрапив випадково, перебуваючи у жінчиних родичів і уваги ніякої б не звернув, якби у нужнику не засидівся. Смішно, але факт. Довелося по волі шлункової інфекції засидітись і читати до кінця все, що перед очима. Розумієте, сама стаття не викличе ніяких підозр, до того ж погано читається. Читач на другому реченні взагалі втрачає будь-який інтерес. Підпис у певному розумінні на тонкому психологічному рівні викликає відразу. За допомогою однієї із кодових систем, це якщо брати заголовну літеру кожного другого слова у зворотному напрямку тексту, то виходить ось що: «Потрібна поміч. Слідчий Коробко. Знайдіть моїх людей. Київ, Ломоносова 7, 80. Пароль Велес. Спрямовуйте мене до Воркути»
Логвін уважно перечитав шифровку, орієнтуючись по підкреслених літерах.
- Це дуже цікаво. Чекайте.
Лейтенант вийшов і хвилин за п'ять повернувся з майором Левадою, якому відставник ще раз розповів про своє відкриття.
Тут же негайно зателефонували до Кам’янець-Подільського КДБ з проханням з’ясувати, хто такий слідчий Коробко, з’ясувати особистість автора статті, затримати для дізнання головного редактора і редколегію. До Києва пішла телефонограма з пропозицією обережно перевірити вказану в шифровці адресу.
- Якої ви думки про все це? – питав Левада Єфремова.
- Ми у свій час боролися з Абвером, Гестапо, потім з оунівським підпіллям. Вже до сорок сьомого року в регіонах основні осередки були ліквідовані, принаймні, ми гадали так. Та тільки тепер виявляється, в цьому місті і можливо в інших залишилися законсервована агентура. І ось прийшов час, нею скористались. Без сумніву, резидент прийшов із-за кордону і виконує завдання, пов’язане з Воркутою. Схоже на організацію втечі із таборів або підготовка повстання. Враховуючи, які засоби тут задіяні, то це важливий птах. Картину прояснить Коробко, якщо, звісно, слід на ньому не обірветься. Практика показує, що таких людей мають ліквідувати. Коли так, то пропоную підняти його останні справи, особливо часом, датованим виходом цієї статті.
11.
«Шухер» на п’ятій зоні почався зі смертю чотирьох кримінальників, яких знайшли неподалік четвертого бараку. За висновком експертів, які відтворили нічну подію, виходило казна що. Табірні активісти порізали один одного, а потім останньому звернули шию. Якби знайшли чотирьох мертвих політичних, то обійшлося б без резонансу.
Розпочалося слідство.
В одному переконані слідчі – убивство здійснили політичні і хтось із нової партії. Важливе питання – скільки убивць спромоглися здолати чотирьох дужих зеків-активістів і зімітувати щось на кшталт ритуального самогубства. Без сумніву, тут діяла велика група, від десятьох і більше, а це вже трактувалося як «масова змова». І те, що ця змова неконтрольована табірним начальством, насторожувало.
Підозрюваних очікувала «молотобійниця», де каторжан допитували з побоями і перебування в  БУРі 8, там утримували «сук», які мали чітке завдання зламати політичних, особливо «бандер». Хто не ламався, того убивали. Суки часто грали в карти на життя, той, хто програвав, мав зарізати політичного.
Макса «загребли» разом з шістьома. Усіх обирав Шалаєв, котрому від самого початку не сподобався Ф-529, слідчому бригадир охарактеризував його трьома словами – «може воду замутить».
Спочатку шістьох закрили в камері.
- Це добре, що тих «сук» порішили, – казав в'язень на прізвище Ландебергіс, колишній «лісовий брат». – Один із них моєму побратиму очі виколов, а інший наших дівчат ґвалтував. Я ладен навіть на себе провину взяти і шкодую, що сам раніше цього не зробив.
- Живими не випустять, – казав другий в'язень з кирпатим обличчям, прислухаючись біля дверей. – Не певен, чи витримаю «молотобійку». Ще ребра з минулого разу не зрослися… Кров’ю харкаю. Тай нехай вже смерть скоріше, позбавитись від цього жахіття.
До «молотобійниці» Макса повели разом із Ландебергісом. Кирпатий лежав під стіною, хрипів і з рота юшилася кров. Один із «молотобойців» відливав водою, та даремно. У кирпатого вирвався останній стогін-хрип і він затих назавжди.
Четверо «сук» стояли напоготові, граючись палицями. Командував ними полковник Саричев, начальник 1-го відділу Горлагу. Тепер горланив, забризкуючи хлопців слиною:
- Що, погань фашистська! Духарики смердючі! Надумали порядки тут бандерівські встановлювати. Навчилися у своїх панів, та я вас перевчу! На ремні поріжемо, чепуршили гнійні! Починай!
«Починай» призначалося «молотобійцям». На Макса з литовцем впали стусани. Удари палицями виявилися не такими болючими, як від кованих чобіт. Макс, вже навчений досвідом, як поводитися у таких ситуаціях, качався по підлозі, прикриваючи ліктями нирки. Били по плечах, немало діставалося голові.
Після десятихвилинної екзекуції потягли до БУРу, Саричев пішов супроводжувати. Відкривши камеру, полковник звернувся до «сук»:
- Прийміть гостей належним чином.
«Прийняти» означало покалічити.
Коли камера зачинилася, Макс з товаришем залишились стояти.
«Суки» деякий час мовчки дивилися на прибулих. Першим підвівся головний. Підійшов до Макса.
- Я чув про тебе. І мені не потрібен геморой. Ніхто тут не чіпатиме вас. Падайте там.
Вказав на вільні нари.
Ландебергіс так і не з’ясував, хто його новий товариш по нещастю, зрозумів те, що людина настільки небезпечна, навіть найлютіші «суки» вважають доречним не переходити йому дорогу. Цілком справедливо припустив, що цей українець безпосередньо причетний до убивства чотирьох урок.
Вранці Саричев вельми розчарувався, коли побачив, що «клієнти» вийшли із БУРу живі-здорові. Накинувся з претензіями на старосту камери, погрожуючи повернути на зону, де на нього очікують сотні скривджених каторжан.
- Тобі треба, начальнику, сам його і вали, – відповідав староста. – Рано чи пізно все одно здихати, а тут ще й важливо, хто на перо підсадить.
- Що за херню ліпиш?
- Не хочу від диявола смерть приймати.
Саричев не зрозумів, сплюнув і вдарив старосту по зубах.
Макса перевели на іншу ділянку, тепер працював на будівництві збагачувальної фабрики, де в основному трудилися поселенці і каторжани з послабленим режимом. Шалаєв несподівано пом’якшав у відношенні до того, який «може воду замутить».
Макс пішов до рознарядчика отримувати направлення на ділянку.
Рознарядчик здавався вельми знайомим. Коли той рушив з місця, зашкутильгав.  Макс впізнав лейтенанта Мазкова, з яким довелося зійтися у сорок першому на Житомирщині. Мазков тоді командував взводом прикордонників, що охороняли блокпост на мосту, а Макс входив до складу диверсійної групи, яка захопила міст. Саме за Максовим наказом Мазкову під час допиту розтрощено праву стопу.  Другий знайомець із «минулого життя».
Звісно, колишній лейтенант не впізнав  диверсанта.
- Ваш номер.
- Антон Солод, Ф-529.
Мазков уважно подивився на Макса, потім показав графу, де розписатися і підштовхнув маленький папірець.
Макс розписався, прибравши цидулку.
- Зайдеш після роботи до мене у комірчину. Чефірок поганяємо.
На будівництві протягом восьми годин Макс розмішував бетон, робота у порівнянні з котлованом не важка. Після закінчення пішов до Мазкова. За інформацією він тепер його зв’язковий із Аріелою, яка вже перебувала в Дудінці.
Комірчина знаходилася тут же на будівництві, дерев’яний коробок із буржуйкою всередині.
- Ти, мабуть, важливий птах, раз за тебе добре платять, – казав Мазков, подаючи Максу кружку з міцним чаєм.
- А тебе тільки гроші підштовхнули до співпраці чи розчарувався?
- Я по життю розчарований, – відмахнувся Мазков. – Мені доводилося з твоїм братом воювати, а тепер за це ж постраждав…
Макс вислухав історію давнього знайомого. Після поранення, яке за його словами він отримав «у нерівному бою з фашистами на заставі», ледь живого підібрали в лісі радянські частини, потрапляє до шпиталю, а потім зі шпиталем евакуюється в тил, куди невдовзі заходять німці, Мазков приєднується до партизан Медвєдєва9. У сорок четвертому загін з’єднується із тиловими частинами Червоної армії. Колишнього лейтенанта комісували за каліцтвом. Та вже вдома очікує несподівана звістка про те, що його брат-близнюк розстріляний наступаючими червоними частинами як колишній поліцай і цей розстріл не був зафіксований. За іронією долі брат з дитинства покалічений на ногу, тому прибулого фронтовика-партизана заарештував СМЕРШ. Слідчий узяв Мазкова в розробку «повним обертом», документи, що свідчили про героїчне минуле, сприймалися як фальшивка і на справжність не перевірялися. Завершилося п'ятьма роками таборів і п'ятьма поселення.
- Мабуть, така халепа за гріхи мої, – зітхав Мазков.
- Гріхи? Перед ким завинив?
- Сам перед собою. Не знав, кому насправді служу. Це ще перебуваючи під слідством зрозумів, коли зіштовхнувся з фактом, що майже всі тут на зразок мене… Провина в дрібницях: або полон, або погана родинність.
- Так, все правильно… Бог – не фраєр, бо знає, кого карає… Ось і ти перетворився на антикомуніста.  
Останні слова насторожили Мазкова. Він пильніше придивився до гостя.
- Мені знайома ця фраза... і голос…
Мазков відсахнувшись вихопив з-під столу ніж.
- Це ти… Хай мене грім поб’є, це ти, кляте стерво, я ледь не щоночі чую цей голос, цю кляту фразу, ніби пароль. І очі пам’ятаю…
Макс залишався на місці.
- Так, Іване. Ти правильно відзначив, отримав справедливо за діла свої. На жаль, волею долі я став однією із ланок  ланцюгу твоїх неприємностей. Тому сядь! – Макс рішуче вказав на стілець. – Тоді була війна і я з тобою чинив як з ворогом.
Мазков розсміявся і жбурнув ніж на стіл:
- Дійсно іронія, у Господа є почуття гумору. Виходить, тепер ми по один бік.
- Можна і так сказати, але у тебе пасивна позиція, а я той же лютий ворог совєтської влади.
- Ти невдовзі зіскочиш… Я хочу з тобою піти.
- Навіщо? Я йду на чужину.
- А у мене відібрали батьківщину, то, може, на чужині кращу долю знайду.
- То ти напрошуєшся зі мною?
- Не напрошуюсь, а це умова. Я думав звернутися з цим проханням до того, хто прийде. Зрозуміло, що це не вуркаганська втеча, політичні йдуть за кордон. А тут, виявляється, організатор – мій знайомець. Врешті, ти вагомо винен, що я тут.
- А як же каліцтво? Ти – ходяча особлива прикмета, а мені конспірація потрібна.
- Після того, як твій костолом попрацював над ногою, я біля десяти кілометрів добирався до своїх, так що потерпав і не таке. Те, що кульгаю… думаю, мене не прив’яжуть до тебе. Я поселенець і міг піти, куди завгодно.
- Добре, подумаємо… У тебе є люди за периметром, де можна міліцейську уніформу дістати?
- За горілку все можна.
Того ж вечора Макс навідався до Георгія.
- Приготуйтеся на післязавтра.
Після цих Максових слів Георгій не утримав емоцій, заридав.
12.
Бригадиру, де працював Гершон, заплатили горілкою і махоркою, щоб через хворобу перевів його на полегшену працю, зокрема на будівництво фабрики.
Зв’язківець Аріели Азарій очікував за огорожею будівництва, де вже стояли запряжені санки. Макс перевдягнувся у форму лейтенанта міліції.
Невдовзі учотирьох виїхали у бік Каєркана, що за двадцять кілометрів від Норільська, обігнули селище з півночі і вирушили у південно-західному напрямку до Єнісею.
Їхали єдиною дорогою, яку поволі замітав сніг, і коню важко йти.
- А коли нас хватяться? – непокоївся Гершон. – Погоня буде. Спіймають, тоді все, солдати заб’ють до смерті.
- Наша відсутність виявиться тільки на вечірній перевірці. Спочатку обшманають табір і передмістя, почнеться слідство. Прикмети оголосять тільки вранці, та скоріше за все шукатимуть лише одного – мене. А сліди коня вже замело. До того ж навряд чи припускають, що ми на транспорті.
- Поясніть нарешті, хто ви такий.
- Ваші люди звертаються до мене – полковник Зеєв, звертайтеся і ви так.
- Ви військовий? Ви офіцер Моссаду?
- Забагато питань. Дійдемо до місця, буде людина із вашої контори, що необхідно – дізнаєтеся від неї.
У кожуху Макс знайшов свій старенький «наган», який колись залишив підпільникам у Кам'янець-Подільському.  Через дві години подорожі зупинилися для відпочинку. Поїли сухарів з тушонкою. Гершон, який тривалий час голодував, прохав добавки. Макс дозволив тільки сухарі і дав трохи вина.
Вночі снігопад ущух. Втікачі рушили далі. Макс подивився на годинник, у таборі почалася перевірка і зникнення двох арештантів вже виявлено. Припустив, що пошуки зосередяться в районі Дудінки і оточуючих поселеннях, де можна роздобути харч і одежу.
До ранку доїхали до Єнісею. Азарій повіз до умовного місця, де мали очікувати на Аріелу. Це рибальська заїмка, збудована під горою.
У першу чергу Макс організував постійне чергування. Спочатку пішов Азарій.
Георгія і Мазкова залучив до обладнання секрету.
- Ви ж стверджували, що погоні не буде, – казав Гершон, неохоче збираючись.
- Не буває бездоганних планів. Скочуйте на горі сніг.
Невдоволений Гершон поплентався виконувати наказ. У нього все ще зберігалося відчуття, що будь-яка робота, то ознака каторги. Залишившись з Мазковим віч-на-віч, спитав у того:
- Ви давно з ним знайомі?
- Бачу вдруге, але познайомились дуже давно, хоча він зовнішність змінив.
- Не розумію вас.
- У сорок першому не такий, як зараз був, мав інше обличчя.
- Все одно не розумію…
- Я служив на кордоні, а він прийшов на нашу заставу з групою німецьких диверсантів, і всю заставу знищив, мене пожалів, тільки покалічив.
- Хто покалічив?
- Він же, ваш полковник Зеєв.
- Хочете сказати, що він німець?
- Ні в якому разі, але служив у них.
- Чому ж ви з ним? Ще й приятелюєте…
- Ми не приятелі, просто загальна справа. У нього своя мета, якось пов’язана з вами, а у мене бажання забратися геть із цієї клятої країни. А нога… – Мазков повернув стопу. – Хто давнє пом’яне, той лиха не мине.
Невдовзі на горі із гілок, шматків брезенту і снігових кульок зробили секрет.
- Ми залишаємося тут, – звернувся до Гершона. – Мазков з Азарієм займають позицію в хатині, зійдуть за рибалок.
Гершон не перепитував, навіщо перебиратись із затишної заїмки, де можна погрітися біля печі, до холодної нори в снігу, хоча хотілося про багато що розпитати, наприклад, яким чином полковник сподівається подолати відстань, що дорівнює приблизно шести тисячам кілометрів. Вже збагнув, що ліміт питань вичерпано.
У секреті змінювалися кожні дві години. Макc тримав Гершона тільки в секреті, де виявилося не так холодно, тим більше у заїмці не набагато тепліше, бо піч топити Макс заборонив.
На другий день вранці в далині з’явилися дві собачі упряжки, які рухалися вздовж берега.  
Мазкову і Гершону наказав причаїтися у секреті, сам із Азарієм пішов зустрічати гостей.
Керував головною упряжкою ненець, друга буксирувалась, у ній хтось щільно закутаний оленячими шкірами.
Макс розстебнув кожух, щоб видно міліцейську уніформу, підняв ліву долоню, наказуючи зупинитись. Револьвер тримав напоготові. Попрохав документи.
Ненець слухняно поліз за пазуху, звідки вилучив вузлик.
- Облиште, полковнику, – крикнула Аріела, розкутавшись зі шкір.
- Ми випадаємо із графіка принаймні на шість годин, – Макс допоміг їй підвестися. – Вже час виступати, нехай собаки відпочинуть і негайно вирушаємо.
- Так, полковнику, але ви змінили правила, ми мали рухатись іншим напрямком і ви залучили людей, про яких заздалегідь не попередили.
Зайшли до будинку. Гершон заговорив з Аріелою тихо на івриті:
- Ви офіцер Моссаду?
- Так, лейтенант Аріела Мундштайн, ваш брат оплатив цю експедицію.
- А він? – кивнув у бік Макса.
- Працює на нас.
- Ви знаєте, що він із СС?
- Знаємо. Коли є питання, звертайтесь безпосередньо до полковника. До речі, він розуміє іврит.
Гершон скоса поглянув на Макса, намагаючись вгадати, чи не почув той уривку розмови. Макс тим часом покликав у помічники ненця, пішли забивати коня, якого потім порубали на м'ясо. До вечора приготування скінчилися.
Макс зібрав вечірню нараду. Схилившись над картою, відзначав маршрут.
- Йдемо вздовж Єнісею, повз населені пункти, які по можливості обійдемо, заходитимемо тільки у крайньому випадку. Про нас вже пішла оперативка.
Аріела підняла руку, прохаючи слова:
- Полковнику, ви переконували, що особливого шуму не буде з приводу вашої втечі. Але в Дудінці саме через вас неабиякий шум. У табірній комендатурі офіцери говорили про необхідність залучити літак, але через негоди цього не зробили. І вказують тільки ваші прикмети, про пана Сойхера ні слова не сказано. Як ви це поясните?
- Тільки одне – чекістам вдалося напасти на мій слід раніше, ніж на те сподівався. А Гершона не шукають тому, що стукачі повідомили начальству, що його десь на лісосіці закололи «суки». До речі, Аріело, як у вас з легалізацією пройшло?  
- Все згідно з вашими інструкціями, полковнику. Прибула із Молдавії до чоловіка на поселення. Прапорщик госпчастини запропонував навіть його швидко знайти, якщо розділю з ним ліжко. Ледь уникнула безчестя, лікарка врятувала.
- Сподіватимемося, що ви до оперативки не потрапили, – Макс подивився на годинник. – Все, невдовзі виходимо. Тільки приберемося довкола, щоб ніяких ознак присутності.
13.
Намічений шлях полягав вздовж Єнісею на південь через озера Кєта, Хайтанське, повз селища: Серково, Туруханськ, Костина, Верещагіно, Верхньоімбатськ, Балта, Підкам’яна Тунгуска, Красноярськ. У Красноярську за планом розраховували доїхати поїздом до Іркутська, далі літаком до Чіти, у визначеному місці перетнути китайський кордон.
Протягом трьох днів досягли Центрального Тунгуського плато, де експедиція втікачів повернула на схід, бо наближаючись до Підкам’яної Тунгуски помітили літаки. На це ненець-провідник Някоці зазначив, що в перше і в останнє у цій місцевості бачили літак під час війни. Макс не сумнівався, полюють за ним. Тепер пересувалися шляхами і відкритою місцевістю тільки вночі, вдень переховувалися у лісі.
На четвертий день облаштували намет-чум під горою, на яку Макс вирішив піднятися, пояснивши супутникам, що йому необхідно усамітнитися і визначитися, як діяти далі.
Мазков узявся готувати, Азарій з Гершоном збирали хмиз, Аріела пішла в караул, а Някоці порався з собаками.
- Як пси? Протягнуть ще стільки ж? – спитав Макс ненця.
- Дотягнуть, саваня (ненськ. «саваня» – добрий товариш). Хеневаньзь хеб сава нів на (ненськ. – непогано б було поїхати на полювання). Спокійний пій (ненськ. «пій». – ніч). Звір непогано ходить.
- Ні. Доки стримуй мисливський азарт. Терпіння, Някоці, і в кінці подорожі отримаєш свою нагороду.
Під нагородою мався на увазі Максимів «наган». Някоці спочатку обіцяли гроші, на що той кволо погодився, сказавши, що треба подумати. Настрій змінився, як тільки дізнався про можливість отримати пістолет і на додачу бінокль, погодився стати ясавеєм10.
Макс вийшов на узлісся, заліз на сосну і довго дивився на захід. Дивився без будь-якої стратегічної мети, просто захотілося побути наодинці, зосередитися. Поволі завдання ускладнювалося. Не мав сумніву, що чекісти вирахували його ще від Кам’янець-Подільського після опублікування шифрованої статті.
Від думок відволікли обережні скрипучі кроки Аріели. Вона злякалася, коли зістрибнув у неї за спиною.
- О, боже! – вона театрально схопилася за серце.
- Чому піднялися? Вам на пост через годину.
- Не можу заснути. На нервах.
- Ви розвідниця, тому маєте вишколити свій організм до упорядкованості. Раз відпочинок запланований, значить треба відпочивати, якщо на те пішло, примушуйте себе.
- Скажіть, ви довго навчалися своїй справі?
- Досі на вишколі. Чесно кажучи, охоче б вивчився на садівника.
- Чому ми змінили запланований напрямок, який розробили ще в Румунії? Адже нас мали очікувати групи підтримки. Тепер йдемо до Китаю…
- КДБ за нами полює, і впевнений, що згадані групи вже замінені чекістами. Про наші румунські домовленості їм відомо.
- Звідки?
- Когось із ваших завербовано.
- Як ви смієте?! – обурилась Аріела. – У нас виключно надійні люди, перевірені люди…
- Ідеалізм, люба Аріело, у нашій справі недоречний і шкідливий. Щоб завжди знаходитися у виграшній позиції, слід виключати подібні ілюзії як «надійні перевірені люди». Ви не в тій галузі працюєте, де можна стовідсотково довіряти ближньому. Розвідники діляться тільки на дві категорії: кого можна перевербувати і тих, кого можна тільки убити, бо завербувати неможливо.
Аріела хотіла розпочати дискусію і довести правоту, але Макс підняв долоню, пояснюючи жестом, що тема закрита. Вказав у бік чуму, безмовно наказуючи йти досипати півгодини.
14.
Для відпочинку Макс обрав тайгове село Байкит, оточене річкою Підкам’яна Тунгуска і горами. Та більше розраховував, що у місцевого начальства буде радіо і рація, щоб дізнатися про новини в краю.
У селищі в основному мешкали евенки, із росіян тільки геологи і поселенці – колишні каторжани, котрі не поверталися на Велику Землю, бо обзавелися сім’ями.
Някоця зупинився біля добротного будинку, розташованого неподалік річки. Табличка на дверях свідчила, що це сільрада.
«Лейтенант» зайшов без стуку, як належить великому цабе з Великої Землі. Біля печі побачив згорблену фігуру, яка при появі міліціонера вигнулась, однак, як притаманно лакеям, тримала спину трохи зігнутою.
- Мені потрібен місцевий представник влади, – Макс скинув рукавички, кинувши на стіл. – І приготуйте лазню.
- Голова сільради Савелій Карташов, – відрекомендувався господар, не наважившись подати руки гостю, невідомо якого високого рангу. – Лазню зараз організуємо.
Голова на хвилинку вискочив на двір.
- Зв'язок із районом є? – спитав Макс, коли той повернувся, тримаючи літрову пляшку горілки.
- Так точно, є. Але вмикаю рацію зрідка, батареї ніяк заряджати…
- Орієнтировки якісь отримували?
- Ви про втікачів із Горлагу?
- Тих вже спіймали, я йду по сліду інших. Ці із Красноярської зіскочили, дуже небезпечні.
Макс розповів, як вже кілька днів йде по сліду злочинної групи у складі трьох осіб і описав зовнішність дудінських наглядачів, потім спитав:
- Яка в селі мається зброя, скільки одиниць?  
- Берданка і два промислових стволи.
- Мені потрібен запас пороху і деякі хімікати, вони мають у вас бути.
Карташов не став розпитувати, навіщо гостю знадобились пусті бляшанки з-під консерви і всілякі огризки труб. Гість ще розібрав стару непрацюючу пилораму, вилучивши підшипники. Із зібраного брухту Макс почав виготовляти гранати, залучивши до справи Аріелу і навчивши її змішувати із хімікатів вибухову речовину.
- Полковнику, навіщо сухий алюміній? Він додає потужності?
- Він дасть ефект засліплення, особливо, якщо вибухне вночі.
Аріела також навчилася виготовляти із цукру і селітри димову шашку.
Після лазні Макс з Аріелою обійшли село.
- Нас і тут шукають, – казав Макс, роздивляючись у бінокль вершину гори Ієзикон. – Чудові краєвиди, але не наші Карпати.
- Ми стільки пройшли… Біля п’ятисот кілометрів, через снігову пустелю, нескінченні ліси та гори, і вони якимось чином постійно натрапляють на наш слід.
- В тому то і справа, у густонаселеній місцевості загубитися було б легше.
- Отже, практично ми не відірвалися від погоні?
- Наш позитив у тому, що в цих місцевостях немає груп швидкого реагування. Вирушимо на захід, потім рушимо на південь. Сьогодні заночуємо тут.
- Таке враження, що сюди вже років сто ніхто не заходив і ще стільки ж не зайде…
- Мене щось тривожить. Найбільша небезпека криється саме там, де ніби все спокійно.
Вночі Максові побоювання здійснилися. На посту пролунав постріл. Стріляв Азарій, який нещодавно замінив Аріелу, почулася автоматна черга із ППШ.
Макс зачинив у коморі Карташова, пояснивши, що на село можливо напали бандити. Взяв зібрану раніше по селу зброю. Берданку дав Мазкову.
- Випала нагода, лейтенанте, повоювати знову, тепер в одній упряжці. Тримай центр села, доки з’ясую диспозицію. Візьми це – дав йому одну із саморобних гранат.
Азарій біг під дощатим парканом, дотримуючись тіні.
- Скільки їх? – Макс забрав у нього пістолет.
- На двох санях. Десь біля восьми. З автоматами.
- Що з автоматами, вже зрозумів… Відступай до човнової. Някоці запрягає вже собак. Очікуйте. Як тільки спрацюють димові шашки, вирушайте, я приєднаюсь.
Макс побіг до околиці, де ланцюгом розтягнулося вісім міліціонерів.
Командир опергрупи доки не визначився, як діяти далі. До цього планував просто перевірити село і ніяк не сподівався, що їх зустрінуть пострілами. Лежали в снігу хвилин десять, потім припустили, що, можливо, стріляли помилково. Коли почали стягуватися до командира, який причаївся під стіною сараю, неподалік у сніг щось упало і зашипіло. Інстинкт самозбереження примусив міліціонерів розбігтися від нез’ясованої шиплячої штуки. Секунд через п'ять гримнув вибух і яскраве сяйво засліпило всіх. Сибірські міліціонери не знали про існування шумових і сліпучих гранат, не знали, що після вибуху слід залягти, а вони піднялись і протирали очі, а наступна граната виявилася шрапнельною. Сталеві кульки важко поранили трьох міліціонерів, що знаходилися неподалік епіцентру вибуху. Чергова граната вже котилась по даху. Зловісне шипіння змусило хутко підвестися і щодуху мчати подалі від небезпечного місця. Потім довкілля почало затягувати густим їдким димом, який різав очі, міліціонери знову залягли, зануривши обличчя у сніг.
Міліціонери оговталися хвилин через двадцять, коли дим розсіявся. Командир хотів було організувати погоню, та з'ясувалося, що невидимий ворог перерізав коням горлянки. Швидко знайшли переляканого Карташова, який доповів, що до села зайшли троє міліціонерів, одна жінка і провідник-ненець. Спробували зв’язатися з районним центром Турою, та невідомий ще й рацію зіпсував.  
15.
Із Нікоцею Макс попрощався неподалік села Седаново Братського району. Дістав «наган», крутнув барабаном по рукаву.
- Твій.
Ненець також отримав берданку і бінокль.
- Сеймі майябі, саваня (нен. Сердечно вдячний, добрий товариш),– Някоця обійняв його. – Сава сехердедамд (ненськ. – щасливої дороги), добрий друг.
- Саваридамд (ненськ. – всього найкращого),– відповів Макс.
На весь загін зі зброї залишилося дві мисливські рушниці, із однієї Макс зробив обріз, який ховав у рукаві кожуха. Міліцейську уніформу зняв, бо вона вже фігурує в орієнтировці. Тепер втікачі мали легенду експедиції георозвідників, таких у південно-східному Сибіру зустрічалося чимало.
Уздовж річки Ангора дійшли до районного центру містечка Братськ, де сіли на потяг, який прямував до Іркутська. В поїзді Макс наказав чоловікам триматись окремо, він же з Аріелою грали подружжя. Щоб Аріела не видавала себе «молдаванським» акцентом, їй перемотали горло, ніби хвора на ангіну. Макс залишив вуса і пофарбував волосся пергідроллю. Інших підопічних по можливості теж змінив, особливо постарався над Мазковим, йому зробив лисину і вдягнув окуляри, від чого той зовні вельми постарішав.
Максу здавалося, що поїзд рухається вічність, кожна година здавалася місяцем. Особливо нервував на станціях, коли бачив міліціонерів або людей у цивільному, в яких угадував агентів.
- Ви нервуєте, полковнику, – казала Аріела. – Я вже навчилася у вас дечому, наприклад, розпізнавати емоції, хоча ви їх старанно приховуєте.
- Ми вже близько від кордону. На перший погляд, перехід – легка справа, та досвід свідчить, що у подібних випадках криється найбільша небезпека. Відчуваю її, тільки не збагну, звідки очікувати…
- А я вірю в вас.
Макс посміхнувся і, ніби граючи роль люблячого чоловіка, поцілував її. У Аріели ледь не вирвалося від хвилювання серце, хоча усвідомлювала, що полковник просто працює на легенду.
Потяг прибув до Іркутська 10 березня в суботу.
Наказав Мазкову взяти квитки до селища Наушкі, Макс відлучився до привокзальної пошти. Далі, на подив Аріели, на фальшиві документи, які отримала від людей полковника ще у Києві, прийшов лист на замовлення.  
Коли зайшли в потяг, Макс поцікавився у провідника, яким терміном доїдуть до Наушкі.
- Шістнадцять годин, – відповів старий провідник, змірявши уважним і підозрілим поглядом Макса з ніг до голови. – Геолог?
- Ні, з дружиною ось на розподіл. Я – інженер-гідравлік, а вона – перекладач монгольської. Їдемо у розпорядження начальника прикордонного округу.
- Он як, – байдуже мовив провідник, прокомпостувавши квиток.
Інші троє в цьому ж вагоні трималися окремо, мали свою легенду. Вони якраз грали роль геологів.
Коли сусіди в купе пішли покурити і Макс з Аріелою опинилися на одинці, вона тихо спитала:
- Ви знову змінили маршрут, ви ж не думаєте, що чекіст серед нас?
- Тепер небагато. За моїми розрахунками вже через три дні будемо за межами Союзу.
- А як же ваше загострене почуття небезпеки? Ви саме за цієї причини дієте так спонтанно? Хоча все ж здається, не так і спонтанно. На вас очікував лист в Іркутську. Як це розуміти?  
- Я тут вперше і місцевість знаю тільки по карті. Щодо листа… гм… Невдовзі отримаєте відповідь.
Протягом подорожі Іркутськ – Наушкі Макс не зімкнув очей. Навіть коли Аріела запропонувала своє чергування, не довіряючи жінці, лежав із заплющеними очима і невдовзі вона задрімала, хоча перед сусідами по купе удавала безсоння і нарочито занепокоєно сиділа біля вікна.
Невеличке прикордонне село Наушкі кишіло військовими. Багато очікували на вокзалі від’їзду, інші, навпаки, прибували, здебільшого це були солдати відпускники.
- Полковнику, ви добре знайомі з цією місцевістю? – питав Гершон.
- Тільки по карті і путівнику.
- По той бік – Монголія, Китай, ми, значить, через усю Азію підемо?
- Головне, цей кордон перетнути, а з Азією якось упораємося.
Відповідь Сойхера не задовольнила.
На залізничній станції Макс зайшов до дільничного відділення, залишивши супутників нервувати на пероні. Аріела ще більше спантеличилась, ніж тоді в Іркутську, коли полковник отримав листа. Невдовзі вийшов, знову перевдягнутий у міліціонера. Знаком наказав слідувати за ним.
Аріела порівнялася з Максом.
- Адже ця уніформа демаскує нас, самі казали.
- Тепер ні. У селищі біля п’ятисот людей цивільного населення і більшість – інформатори прикордонників. Сторонні люди викличуть підозру, крім міліціонера. У дільничного я легалізувався.
- Яким чином? Наскільки відомо, ви не маєте документальних підтверджень для цієї легенди.
- Зате маю хист переконання, – Макс обійняв її і жартівливо пошарпав по плечу. – Лінійний міліціонер мені повірив.
Коли дійшли до річки, яка текла вздовж залізниці, Макс впевнено повернув до передостанньої хати.
Постукав у вікно.
Незабаром на поріг вийшла молода русява козачка у строкатій спідниці.
- Я – колега Тимофія, – сказав Макс.
Козачка несподівано зраділа і запросила до оселі.
- Ми на вас більше місяця очікуємо, – вона простягнула для знайомства руку. – Євпраксія.
Євпраксія поставила самовар і заговорила з Максом. Максові супутники прислухалися, особливо Аріела, але нічого не розуміли.
- Петля довгою виявилась, – казав Макс. – Як коридор?
- Владек все приготував, очікує давно. Де-інколи заходе, – відповідала Євпраксія, скоса дивлячись на інших гостей.
- Хмари сунуть, – Макс дмухав на чай і дивився у вікно на чисте небо. – Неспокійно стає.
- Владек все перевіряв… По можливості ми в поміч ставали.
Після чаювання Макс покликав Аріелу на подвір’я.
- Вибачайте, Аріело, бачу, маєте тисячу запитань. На деякі дам відповідь. Тепер нам допомагатимуть семенівці. Євпраксія – прямий нащадок, тому нелюбов до комуністів є одиним із важливих етапів дитячого виховання.
- Семенівці?
- Так, тут проходив отаман Семенов11. Із загоном йшли козаки з родинами, багато лишилися на кордонах з Монголією. Лінійний міліціонер – її брат.
- Для мене велика загадка, як вам вдалося налагодити з ними зв'язок і все контролювати, навіть перебуваючи у таборі.
- Про все подбав ще у Швейцарії.
- Тобто, коли обговорювали деталі операції з майором Урізоном, ви вже мали допоміжний план?
- Це був основний план.
- Чому? Навіщо подібні ускладнення? Чому вели свою гру?
- Якби дотримувався вашої схеми, то неодмінно приєднався б до в’язнів Горлагу надовго, можливо, назавжди.
- Ви так і дотримуєтеся думки, що серед наших людей працює агент КДБ?
- Стовідсотково переконаний.
- І можете цю людину викрити?
- При передачі пана Сойхера наше співробітництво закінчується.
- І все ж можете розповісти, яким чином дістанемося Європи? Знову пішки?
Макс знизив плечима:
- Не на собаках гарантовано, ну й, звісно, не пішки.
Євпраксія повела групу вночі. До монгольського кордону чотири кілометри. Двічі перетнули річку. По монгольській території йшли кілометрів десять. Максові супутники непокоїлися, бо не мали сумніву, що головні труднощі далеко не позаду.
Євпраксія вказала Максу на одну із сопок, біля якої залишила втікачів.
Макс впевнено рушив гірською стежиною так швидко, що супутники ледь встигали. Дібравшись до вершини, довго вдивлявся на рівнину по інший бік сопки. Потім вказав Аріелі на зарості під скелею.
Спустившись вниз, Макс склав рупором долоні і тричі прокричав пугачем. Невдовзі почув відповідь.
Вийшов на середину галявини, супутники залишились спостерігати осторонь, під горою. Аріела тримала обріз напоготові. Із кущів вийшов невідомий, він спочатку повільно, а потім прискорено рушив до полковника. Невдовзі вони обійнялися.
Макс махнув, кличучи інших підійти. На галявині під заростями терену розгледіли прикритий гілками одномоторний літак.
Макс підвів невідомого до Аріели:
- Знайомтесь, лейтенанте, це офіцер мого підрозділу майор Владек.
Олексій простягнув руку. Аріела побачила на лікті глибокий застарілий шрам.
16.
- Звідки літак? – перше, що запитав Макс Олексія, як тільки зайшли до обладнаного в скелі схрону. – Відверто кажучи, очікував на коней, чи на джип.
- Вірмени із «Дашнакцутюну»12, які засіли в Туреччині, допомогли. На них вийшов через Побігущого, з яким звів твій давній приятель, принаймні він так казав, що приятель, назвався Семеном Грачем. Отамане, ми тепер на Моссад працюємо?
- Гм… ось де Семен виплив, гадав, його німці через мене порішили, викрутився.. А щодо Моссаду, це тимчасові стратегічні союзники, допоможуть певним чином зберегти авангард. Не знав, що ти пілот.
- Ще в румунській спецшколі пройшов курси.
- Зараз спроможний злетіти?
- Літак напоготові.
- Тоді негайно в путь.
- Наказ, друже командире.
Тільки-но Олексій підвівся, як з пункту спостереження, де чергував Азарій, пролунав постріл з обріза.
Олексій подав Максу карабін, сам вихопив пістолет.
- Цьому так і таланить на засідки, уже вдруге на його чергування нападають, – Макс перехопив у нього револьвер і вказав на Сойхера. – Саджай об’єкт і заводь літак, через п'ять хвилин не повернуся – лети геть. Це наказ. Без цього фраєра все даремно.
Кинув револьвер Аріелі, Мазкову наказав допомогти Олексію.
Азарій стріляв удруге.
Макс визначив диспозицію. За ними полював спецзагін КДБ, який, без сумніву, організувався не в Наушках. Вдягнені у цивільне, озброєні американськими автоматами «томсон». Після пострілів Азарія вони розосередилися, зійшовши зі стежини і особливо не ховаючись, бо визначили, що стріляють із мисливської рушниці слабкими зарядами.
Макс здійняв карабін… Чомусь не здивувався, угледівши черговий персонаж із минулого життя. Приблизно за п’ятдесят кроків побачив Сивого, інструктора зі спецшколи НКДБ, а тепер командира групи знешкодження.  Вистрелив. Сивий деякий час стояв, розглядаючи свої груди, потім повільно опустився на коліна, так і застиг.
Аріела теж вирішила зробити свій внесок у бій. Підхопившись, вистріляла кілька набоїв.  
Макс хотів було крикнути «на землю, дурепо», та вона несподівано присіла, тримаючись за живіт.
- Тягни її! – наказав Азарію.
Він кілька разів міняв позицію, обстрілюючи наступаючих. Коли залишилося два набої, побіг до літака.
Олексій, щоб звільнити місце, викинув задні сидіння, бо зайвих дві людини. Аріелу посадили біля пілота. Мазков наспіх робив перев’язку.
Коли літак відірвався від землі, по корпусу чиргикнуло кілька куль, не завдавши відчутної шкоди літаку.
Макс зайнявся Аріелою. Обстеживши поранення, з сумом зазначив, що конче необхідно витягнути кулю.
- Коли зупинка?! – гучно спитав Олексія, перекрикуючи ревіння мотору.
- Через шість годин. Чілас, Пакистан.
- Зроби посадку в степу. Спробуємо прооперувати.
Олексій посадив літак за п'ятдесят кілометрів від сутички зі спецзагоном. Аріелу поклали на землю. У неї піднялася температура, втрачала кров. Макс пробігся довкола, відшукуючи потрібну траву, зірвав кілька сухих листків степового очітку. Олексій стерилізував інструменти – звичайний ніж і саморобний пінцет, все це кип’ятилося у чайнику.  
Аріелу тримали за руки і ноги. Операція тривала близько десяти хвилин. Від болю втратила свідомість. На рану Макс наклав листки очітків як засіб для зупинення крові.
Олексій, дивлячись на горизонт, почав підганяти:
- Отамане, час злітати. Може початися піщана буря, тоді застрягнемо надовго…
- Добре, по конях… вона повинна лежати.
Її поклали ззаду, іншим довелося потіснитися, щоб дати місце пораненій і Максу, який доглядав за нею. Поволі дівчині ставало гірше. Прохала пити, Макс тільки змочував вологою хустиною її пересохлі губи. Через чотири години льоту справи стали зовсім кепські. Почалися марення.
- Скільки ще льоту? – питав Олексія.
- Обходячи буран, трохи зійшли з курсу, за кілька годин, напевне, вже будемо на місці.
- Можеш по рації викликати лікаря на аеродром?
- Спробую, але там на сотні миль кілька кишлаків, жодного фельдшера.
- Все одно замовляй, нехай медикаменти шукають.
Кілька годин затягнулося на три з половиною. Аріелу понесли на ношах прямо з літака до польового шпиталю-намету, що був неподалік аеродрому. Знайшовся і лікар, представник американського Червоного Хреста.
Макс саме сидів у наметі зв’язку, очікував переговорів із представниками Моссаду, коли зайшла медсестра-пакистанка і ламаною англійською сказала, що поранена бажає щось сказати пану полковнику.
Аріела почувалася вже краще. Макс присів на стілець, узяв її руку.
- Бачу, справи на краще, лейтенанте…
- Облиште, полковнику, – Аріела кволо стисла Максову долоню. – Хочу, щоб ви знали… Я люблю вас…
Вона прибрала руку, якою закрила очі.
- Я це дуже ціную, Аріело, але…
- Розумію, все розумію. Ви кохаєте дружину, у вас переконання, щодо подружньої вірності… Можливо, більше не побачимося і мені хотілося, щоб ви знали, є на світі ще людина, котра цінуватиме і кохатиме вас до останньої миті..
- Я вас теж не забуду, Аріело.
Дівчина крізь сльози посміхнулася і знову взяла його руку:
- Забудете. Для вас обов’язок – найвища цінність. Чи то військовий обов’язок, чи зобов’язання перед дружиною. Можливо, саме за ці якості я вас і покохала.
Коли її занесли до автівки, Макса знову викликали до намету. По рації повідомили, що невдовзі прибуде літак.
Макс на всяк випадок сховав Гершона в горах, поставивши відповідальним Мазкова.
Літак прибув наступного дня вранці.
Макс з Олексієм, перевдягнуті у пакистанські уніформи без відзнак, зустрічали гостей.
З майором Урізоном вийшло двоє дужих молодиків у цивільному.
Урізон козирнув, потім простягнув руку.
- Ви непередбачувана людина, полковнику. Сподіваюся, ваші пертурбації виправдані.
- Виправдано все, пане майоре, – Макс вказав на Олексія. – Це майор Владек.
- Де наш загальний друг?
Олексій дав по рації команду Мазкову. Незабаром із ущелини виїхав джип, з якого прудко зійшов Гершон, він ще здалеку вгледів Урізона. Майор помітно хвилювався, все ще не вірилося, що полковник Зеєв здійснив нездійсненне. Через мить брати зустрілися, стояли обійнявшись, плакали.
Макс з Олексієм спостерігали за зустріччю, сидячи на капоті джипа.
Урізон підійшов до Макса, зняв кашкет.
- Дякую, полковнику, ви професіонал. І я схиляю перед вами голову. Всі домовленості мають силу. Чи не бажаєте продовжити співробітництво? Це буде честю для нас. Переконаний, з вашими здібностями коротким терміном здійсните військову кар’єру в ізраїльській армії.
- Вдячний за пропозицію, пане майоре, але маю служити до кінця своєму народу, своїй країні. Договір з вами обмежить мене у можливості певного часу мобілізуватися.
- Вашої країни немає…
- Вашої теж не було до недавнього часу, моя ж «земля обітована» окупована і я впевнений, що невдовзі більшовицька імперія теж зруйнується. Деякі аналітики із вашого відомства вважають, що це трапиться, принаймні, років через тридцять. Почекаю.
- Я поважаю будь-яке ваше рішення. Маєте якісь додаткові побажання?
- Влаштуйте кульгавого чоловіка, який прийшов з нами, він заслужив і у мене борг перед ним.

ЕПІЛОГ
Макс, Леся і Русалінка йшли берегом Середземного моря. Родина тепер мешкала у французькому місті Тулон. Русалінка збирала кольорові камінчики.
Макс вже півтора місяці насолоджувався життям, якого до цього не знав. Тепер працював у німецькому видавництві перекладачем з російської, румунської і польської. Центральне представництво української еміграції призначило йому довічну пенсію. Почав працювати над спогадами.
Леся бачила позитивні зміни чоловіка. Поволі щезав моторошний вогник в очах, який багатьох лякав до нестями. Тепер він завжди буде поруч. У цьому переконалася після візиту людей у цивільному, в яких не важко вгадати військових. Вони зробили вигідну пропозицію піти на службу консультантом з питань російської розвідки. Леся розуміла, що за так званими консультаціями маються на увазі військові операції. Він рішуче відмовився.
- Скажи, Олександре, це затишшя перед бурею, чи дійсно не підеш?
- Гадаю, люба, настав час тобі про дещо дізнатися, – Макс говорив повільно, наче зважуючи кожне слово. – Насправді я не Олександр. Це ім'я отримав від Шухевича. Від народження я – Максим Гайда. Та так мене вже років двадцять ніхто не називав. У мене десяток імен було, до «Сашка Махновця» настільки звик, що подумки сам до себе так звертаюся.
Леся на це тільки знизила плечима:
- То ж як тепер називати? Для мене і Русалінки ти – Сашко Махновець, наш коханий чоловік. Головне, щоб завжди був поруч, а там йменуйся, як знаєш. І коли позбавишся від звички не відповідати на запитання?
- Моя війна скінчилася, люба. Ми зробили великий внесок у справу руйнації імперії зла. Нехай за вагою це камінчик, що скотили з гори, але цей камінчик вже котиться і тягне за собою брили. І каменепад невдовзі схоронить ворогів.
- Цього більше ніж досить.
Обійнявшись утрьох сиділи на теплому камінні, спостерігаючи, як сонце сідає за морем.  

1Моссад – відомство розвідки і спеціальних завдань, політична розвідка Ізраїлю.
2Оберштурбанфюрер (нім. Obersturbanführer) – звання в СС і СА, відповідає званню підполковника.
3На Ялтинській конференції, що відбулася у лютому 1945 р. між керівництвом Великої Трійки: Великої Британії, СРСР, США прийняте потаємне радянсько-американське і радянсько-британське репатріаційне узгодження, що гарантувало повернення військовополонених і вивезених громадян союзних націй на взаємній основі. Однак насильницькій видачі підлягали і особи, котрі не були громадянами СРСР, а емігрували під час революції 1917-1920 рр., наприклад, білокозаки.
4Існує версія, що нацисти, уникаючи покарання, користувалися так званим монастирським каналом, організованим католицькими священиками, які співчували нацистам.
5ODESSA (Organisation der ehamaligen SS Angehoeirigen) – Братство колишніх членів СС, засноване після Другої Світової війни колишніми членами СС. Сприяло уходу від переслідування (переправлення до іншої країни) колишніх есесівців, які були у розшуку.  
6Мольфар – так в Карпатах називали чаклунів, знахарів.
7 Жарг „кліфт” – верхній одяг, костюм, піджак.
8БУР – від рос. Барак усиленного режима
9Медвєдєв Д.І. 1898-1954, командир партизанського розвідувально-диверсійного загону спеціального призначення, що діяв в Центральній і Західній Україні 1941-1944 рр.
10«Ясавей» нен. - знавець місцевості, провідник.
11Семенов Г.М. 1890-1946 – козацький отаман. Діяч Білого руху в Забайкаллі і на Далекому Сході.
12Дашнакцутюн – одна із найстаріших вірменських політичних партій, створена у 1890 р. в Тифлісі. У 1918-1920 рр. Д. – керуюча партія в Республіці Вірменія. Після введення радянських військ припинила існування, керівництво емігрувало. Найчисельніша політична організація вірменської діаспори, є основою вірменського націоналізму і антикомуністичної ідеології.
2007-2010


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Дочитав.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Микола Мисковець, 02-02-2010

[ Без назви ]

© , 30-01-2010

!

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Залєвський Петро, 30-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.47384095191956 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Гемінґвей правдивий
Я не знаю формули успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім. Ернест Гемінґвей …
Служниці Республіки Гілеад
«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад …
«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …
Аґата Крісті: Стати свідком чужих обвинувачень
«Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджіа». Вінстон Черчилль …