Герої – реальні на 90%, події – натуральні на 70%. Це не сік!
Епізод І. Обережно – зараза!
Вона жила у квартирі сидячи, а звали її Кліщ. Бо не вставала зі стільця, що возив її колесами по тій самій квартирі, в якій жила. А ще в Кліща були подружки. Минулої п’ятниці вони вирвали з якоїсь там бісової енциклопедії сторінку з великим-превеликим кліщем, який був дуже й дуже схожим на справжнього Кліща: великі розумні очі, вуха, що носять не менш розумний характер, а ще... вусики з лапками у комплекті.
Позавчора дівчата ходили книжковим магазином. Тоді ще Генич (перша ліпша подружка Кліща) захихотіла в дусі „дивіться, Кліщ зараз книжку поцупить”, на що Кліщ буркнув тихим „тс-с-с”. А справа в тому, що товстелезна книжка в дорогій палітурці вже залізла під косуху. Кліщ страждав на клептоманію, від чого щиро п’яніли його друзі. Ще б пак! Гори незайорзаних книжок, від яких ломляться полиці, більшість із яких (як книжок, так і полиць) чимало коштували. Грошей „на книжку” батьки не давали, а Кліщ завжди любив книжки. Це ще зі школи пішло, відколи дівчина й почала „страждати” на клептоманічний образ життя. Тоді на книжку теж не вистачало грошей, а попит був. Особливо зі сторони Кліща. Хоча, сказати по правді, тоді ще Кліщ не був Кліщем. Образ Кліща сформувався лише на початку ХХІ століття. Тож я зупинився на тому, що грошей не виділялося. Саме тому книжкова полиця й потилиця жука поповнювалися шкільними запасами. Саме так у хаті доброго неволохатого Кліща і з’явився той самий добрий волохатий „Гоббіт”. Дуже навіть згодом усі мастьові книжки переманилися до клептоманічних ручисьок Кліща, від чого діти не страждали. Навпаки, школярі дуже щиро раділи, кайфуючи, що їм доведеться перелопатити менше книженцій. Лафа!..
Найцікавішим фактом стосовно Кліща було те, що в ньому сиділи (іноді спали чи бігали) біси. Вони були зовсім різні. Це безперечний факт. Коли, до прикладу, Кліщу надиктовував веселий біс, то з-під його „пера” вилазили історії про попів, а от коли попадався біс-фантазер, то Кліщ малював фентезійні образи як у літерах, так і на планшеті.
Сьогодні Кліщ гортав химерну велику книженцію, яку позавчора поцупив у магазині, який, мабуть, ще не довідався про те, що він і є тим самим спонсором. А все тому, що Кліщ щиро любив читати, а „на книжки”, як я вже казав, грошей не давали, бо думали, що це або на дозняк, або на іншу гульню. Це була душевна залежність від книжок, особливо від тих, що у добрій палітурці. Такому читачеві (а саме його бібліотеці) позаздрить чи не кожне видавництво (не будьмо дріб’язковими) нашої галактики. В цей прекрасний момент любов до книжки підтримує крісло-стілець, яке ковзає хатою в пошуках безперечно нудної місцини, аби її прикрасити. Зараз у ролі цієї місцини виступає плита, біля якої Кліщ готує яєшню, уважно перечитуючи переклад чергового сіробуромальського митця.
Задзеленчав телефон. До нього особливо тягнутися не треба, бо ж він ковзає хатою разом із кріслом на колесах.
- Ало-у-а! Прийом!- Кліщ першим вийшов на контакт.
- Це ти?- почули вуха жука.
- Уявляєш, учора хлопець упав!
- Не уявляю.
- Хотів повифифирюватися перед дівчатами, скалалаз недорізаний,- від чого Кліщ і схлипнув.
- Що з тобою?
- Коли я помру,- порушив спокій Кліщ,- ти не сумуй за мною, добре?
Палець Кліща ковзнув кнопкою „офф”, а на око накотилася сльоза. Зі спини зайшла кліщача мама. Її словами були теплі „до тебе прийшли”. Кліщ відсторонено дивився у вікно. „Це я”,- почулося звідкілясь. Спина не відповіла, тим часом як очі кинули: „Блін! Яєшня згоріла!”. Після того як руки усвідомили цей безперечний факт і вимкнули комфорку, Кліщ обернувся.
- Генич, ти знаєш, чого я хочу?- не очікує реакції.- Інвалідний візок!- неочікувана реакція невблаганно з’являється.
- Так ти влетиш нам у копійку? Нащо він тобі здався?- порушив неспокій добрий Генич.
- Буду їздити! Це ж їздилка іще та! От уявляєш, їду я собі, а назустріч – маршрутка.
- І що?- дивується Генич.
- Ну, зупиняється, а з неї виходять два красиві хлопці.
- Як у рекламі про печиво?
- Так, як у рекламі про печиво! Ну, виходять і... заносять мене до салону.
- А з візком що?
- Та до біса цей візок! Вони ж примощують мене до себе на руки, тобто, на ноги.
- Вони ще й можуть перемощувати тебе з однієї ноги на іншу, переносячи твою вагу одне одному.
- Ти хочеш сказати, що я товста?
- Нічого я не хочу сказати!
- Ну й добре. А вони носитимуть мене на руках!
- Який у нас хитрий Кліщ!- Генич смішно заіржав, від чого Кліщ зробив такий вигляд, наче образився.
- Саме тому інвалідний візок – не треба дупу піднімати!
- Я вже уявляю тебе на колесах.
- Не треба уявляти – я й зараз на колесах. Доуявляй собі лише візок.
- Який візок?
- Такий, із пухирцями – як гандони!
- Оце диви. Їдеш собі вперед: світить сонце, дерева, небо і асфальт. А зверху ти – з великими розумними очима!
- Я прикрашатиму візок кожного дня: дощиком, кульками й гірляндами.
- А от останнь0г0 не треба.
- Це ще чому?
- Током вдарить! Хіба не знаєш ці китайські штучки? Особливо гірлянди... Та нічого. Я прироблю тобі мотор!.. Тобто, твоєму візку...
- Справді?
- Ну, ти ж не будеш їздити руками.
- Звісно. В мене ж їздилка ого-го!
- Точніше, іще та! Тому руками їздити не будеш, бо ж ми – цивілізація. Усі ці дурні мотопеди тобі хіба що позаздрять!
- Вони – телепні, бо в них немає візка!
- І моторчика!
- От бачиш як...
- А в тебе особливо буде! З моторчиком!
Коли стукнула Пасха, Кліщ із Геничем пішли святити ту саму пасху. Зупинилися на другій церкві, бо коли проходили повз першу, то Генич подумав, що настав кінець світу: черги з якихось вогнів, замучені невмиті мармизи, що позабували, як знімати маски. Кліщ обійняв Генича зі словами „не хвилюйся, ще є сім літ!”. А коли до Генича дійшло, що мався на увазі кінець світу, що в 2013-му, вони пішли далі. Біля другої церкви якийсь піп бризкав водою, від чого в обох боліла голова. Хоча ні, це, мабуть, від брязчання золотих його прибамбасів, які піп забув постягати у джипі, що ніколи не буде дерев’яним – за церквою розмістився цілий шабаш із семи таких тарантасів. Марку казати не буду, бо ж це буде попівська реклама. Скажу одне: „Концерн один – різні лише кольори”. Зі словами „попівський блуд” дівчата пішли додому. Туди, де світить сонце. Пішки – візок ще не купили.
У журналі по садівництву (для пенсіонерів або тих, хто вважає себе пенсіонером) сказано, що якщо „вас покусав (замудохав) кліщ (Кліщ), а ви хочете щоб він відчепився (від нього здихатись), то вам треба посолити вражене місце чи залити його олією” (або салом). Тоді ви станете для нього несмачні (і брудні), і Кліщ від вас „відсосеться”. Коли оце редактори пенсійного журналу не соромляться вживати слово „сосати”, то не буду соромитись і я. А сосати Кліщ завжди любив і зараз дуже любить: особливо солодку воду з трубочки. Тим паче, що в нього завжди добре виходило: і смачно, і корисно. Точніше, не дуже корисно. Точніше, зовсім не корисно. Принаймні смачно – і то добре!
Сьогодні календар показує вівторок, а Кліщ сидить собі і щось таке мудрує, бо як завжди не любить ходити. Мудрує в плані малювання якогось нечистого демона. Точніше, дуже навіть чистого, бо той сидить у ванні. У демона немає ані ріжок (як у багатьох мужчин), ані копит (як у поні чи дяді Стьопи). Але я знаю точно, що це демон. Це знає і вона – та, що сидить із фарбами. Була б воля Кліща, в усі бутилі (де не ступала нога джина) було б поналивано чорної фарби. Та, на превеликий жаль, фарби фасують різнокольорові.
Кліщ як завжди сидить. Так само, як і демон. От тільки демон у ванні, а Кліщ – на стільці, що крутиться вусібіч. На вигляд Кліщу даси десь років двадцять п’ять, хоча насправді йому сімнадцять. Колесам, на який сидить Кліщ, десь років зо три. Ні, це не ті колеса, що їдять, а ті, що сидять. Тобто, ті, на яких сидять. Хоча це не дуже важливо, бо Кліщ неодноразово бавився й тими, що їдять. А зараз навіть пива не п’є. Отакий він, хитрий Кліщ. От якби він поїдав колеса, йому б не було не лише ціни, а й на чому їздити. І він би лише повзав. Так, як повзають справжні кліщі – на пузі.
Я казав, що Кліщ – це дівча? Отож, кажу. Так само як і Генич та інші неформатні істоти, що заселяють планету Земля – про це потім. Лузери, як вони люблять чи не люблять себе називати, все одно є. І від них не сховатися навіть якщо ти – простий смертний. Хіба що потім, коли на годиннику буде тринадцять.
Я казав, що лузери ніде не вчаться і не працюють, бо їм так цікаво? Отож, кажу. Ліпше відвідати якесь там „готік-паті”, чи не так? „Чи не так” думали й вони, бо їхня думка завше вирізнялася з багатьох-перебагатьох стандартних. На питання „як ти?” лузери відповідають, що „погано” (або „дуже погано”), думають про смерть і майже ніколи не плачуть (і таке буває). Лузерам, як свого часу хіппі, не треба примхи цивілізації. Комп’ютер, тупий телик та решта єрунди обов’язково піде на звалище. Оце уявіть собі суміш казна-чого із казна-чим – отакі вони і є. Казна-як перемішані. Пруться від шаманської музики чи якоїсь там даха-браха, кайфують від розмальованих мармиз і розбитих сердець, час від часу доповнюючи свої ряди такими ж пришалепкуватими, як і вони самі. Останньої до їх злощасної компашки примкнула Гальорка – це такий собі тихий хлопчина, що ніколи не знав те, що він лузер. Але йому допомогли: про це, що він і є той самий лузер, йому повідав добрий до дурноти Генич, який одне одному подобаються. Генич – це таке собі дівчатко, що доросліще від Кліща на цілих два рочки. Але за паспортом. Насправді ж є три варіанти того, що з ними діється:
1) макітрою гуляє вітер, бо всі нанюхались макухи;
2) у голові і мухи не дзижчали;
3) у голові дзижчали мухи.
Вони одне одного варті,- скажу я вам, мої любі різнополі потвори...
Лихорадочний бред Кліща і Генича, що гнали біса, зворушив атмосферу, бо вона дружньо злякалася.
- Ну, а хулі тут такого? Кидай у нього фаллос, тобто, лінгам, тобто, пеніс, тобто, член...
- Ну, ти й розумничка – стільки синонімів знаєш!
- Та кидай!
- То що кидати? Ти визначись!- мовив Кліщ, уважно зиркнувши спочатку у вічі Генича, а потім – у вічі біса.- Кидай хуяку!
- Це тобі бісова морда таке прощебетала?
- Ну, звісно. А хулі не ясно? Хіба ж у кімнаті є хто четвертий?
Четвертого не було: лише Генич, Кліщ і біс, якого вигадали дівчата задля приколу. Вони кинули в нього фалоімітатором, від чого дуже раділи. Не радів лише біс, якого гнали з хати. Кліщ підкотився вперед на колесах – і щезник щез. Після добре виконаного виганяння нечистого залишилося лише добре потирати руки, що й робили Кліщ із Геничем.
Нещодавно веселий біс покинув Кліща, тому його місце зайняв біс ексгібіціоніст. Від історій про попів, різних там єпископів Амвросіїїв і Бавросіїв, Кліщ переметнувся на ексгібіціоністичні історії, де всі (від 5-річної тьоті Мулі до 97-річного діда Уляна) лише трахалися й трахалися. Дуже згодом усе це переросло в купу веселощів і пригод, які заполонили усі стелі, стіни й підлоги. Веселощами слід вважати фотокартки рідних і не дуже людей, які зусібіч вхромлялися очима в Кліща, який вологим (дуже вологим) їздив по хаті. У такі хвилини тебе збуджує все: від помадного тюбика до вази без квітів. Від пристрасного стогіну Кліща на підлогу впала вата (на кухні), а ноги розійшлися (на кріслі) – батьків удома не було. Фаллос лежав просто неба.
Епізод ІІ. Восставші із заду!
Кліщ. Як ти гарно мене гладиш! У минулім житті ти, мабуть, була праскою.
Генич. Ах ти шльондра! Ти ж казала, що я – камінь.
Кліщ. Камінь?
Генич. Такий, об який усі чіпляються...
Кліщ. Ні. Ти – праска, а я – пакетик з ручками.
Генич. Тобто, коли мене на тебе покласти, то...
Кліщ. Ні. Вимкни мозок!
Кліщ відвернувся і зробив такий вигляд, наче образився. Але добрий Генич знав, як оце треба зам’яти, тому й поклав свою добру руку на кліщьотське коліно.
Кліщ. Який ти легкомислячий Генич...
Генич. Легкомислячий? Це той, хто легко мислить?
Кліщ. Ну, це такий, як Ангел.
Генич. Який такий Ангел?
Кліщ дістає зошита, звідки вилазить намазюкане безпоняття.
Генич. А це що таке? Отой самий Ангел?
Кліщ. Ангел? А ти їх коли бачила, чи що?
Генич. Ну, з крильцями.
Кліщ. Ото жуки у навозі теж з крильцями – то що, виходить, теж Ангели?
Генич у захваті бере зі столу жучка – ловить. Жучок весело рипає ногами, а дівочка – очами.
Генич. Пішли мучати жучка! Бах-бах його лопаткою! В тебе є лопатка?
Кліщ. Ні, тільки срака.
Генич. Ого, яка ти нервова. Може, возилася з панами із Панами?
Кліщ. Усі пани, що в мене є у хаті, у тебе в сраці.
Генич. Ого, видаєш. Лунають, як-то кажуть, гучні фанфари.
Кліщ. Не барахли.
Генич. Моя бабуля теж барахлить перед сном – у смислі хропить.
Кліщ. Чхала я на твою бабусю і дідусю разом узятих.
Генич. Хіба так можна? Ти ж розумна дитина. Скільки тобі років? Сімнадцять?
Кліщ. (злісно) П’ятнадцять!
Генич. Та хоч десять! Живи стільки, як собака. Такі-да!
Кліщ. (розпусно) А скільки, по-твоєму, живе собака?
Генич. Та не менше за тебе. Але тобі одного не вистачає...
Кліщ. Чого?
Генич. Павука!
Кліщ. Ти п’яна чи що?
Генич. Якщо будеш крутитися як павук і бігати, як собака, то будеш людиною.
Кліщ. Ти говориш, як машина.
Генич. А я і є машина.
Кліщ. Трахальна?
Генич. Така ж трахальна, як оце ти!
Кліщ. (пауза – Кліщ думає) Ото й виходить, що трахальна ти машина, Генич!
Генич. А ти тоді хто, протитанкова зброя?
Кліщ. Ні, я небезпечна! (лукаво зиркає)
Генич. А протитанкова зброя хіба не... небезпечна?
Кліщ. Для тебе – ні. Тим паче для людини. А ось для тих самих танків оця сама протитинкова зброя найнебезпечніша... бо вона приносить лихо танкам, а не людям.
Генич. (жваво) А хіба не люди в них сидять.
Кліщ. Де?
Генич. (бадьоро) У танках!
Кліщ. Я про це не думала. (починає наминати якусь хрінотінь)
Генич. Я оце якось була на заводі.
Кліщ. (жує) На заво-о-ді? Ого! Тобто, іго-го!
Генич. Так оце так утомилася, що й зад не піджимається... тобто, підіймається...
Кліщ. (лукаво) А що це ти збираєшся робити із цим твоїм задом? (мацає Генича за попу – та сміється)
Генич. Та відчепися ти. Я на практиці була. В кабінеті самого главного енергетика на всьому цілому заводі!
Кліщ. (щось запідозрила) Так ось чому ти притомилася! Ось для чого тобі треба зад!
Генич. Та ні, в нас нічого не було. Ну, звісно, він пропонував, але я сказала, що у дядьок не сосу.
Кліщ. А... Цукеркою хотів пригостити – хай йому хрін відвалився!
Генич. Знаєш, я оце думаю...
Кліщ. Ого! Ти думаєш?
Генич. Тому він і головний енергетик на всьому цілому заводі, бо енергитичний вампір!
Кліщ. Я так зразу подумала.
Генич. Як за задницю мене лапати, так ти думаєш!
Кліщ. Ато! В тебе енергетична задниця!
Генич. Такі-да. Мені вже хтось казав...
Кліщ. Енергетик?
Генич. А ти звідки знаєш?
У вікно залазить мужик.
Кліщ. А це що за хрінь?
Генич. Ми якраз вас поминали, Пєтрь Філіповічь.
Пєтрь Філіповічь. Цукерками?
Генич. Та якими в біса цукерками? Хіба що вашими?
Пєтрь Філіповічь. А в мене багато нема. Але на двох уже поділю.
Генич. Багато нема – і то правда. Але давайте вже то, что єсть.
Кліщ. Заграєш, сучка ненормальна?
Генич. Знайомтеся. Пєтрь Філіповічь – главний енергетик на всьому цілому заводі. (показує рукою, що потім лягає на прикриту чимось уже мокру вагіну) Пєтрь Філіповічь – це Кліщ, мій добрий вірний жук.
Кліщ від усього подиву затуляє рота.
Генич. Ти вже попоїла?
Кліщ. Наїлася, як дурний мила!
Пєтрь Філіповічь. От і харашо.
Кліщ. (озлоблено) А тебе, хрін у цукерках, ніхто не питає!
Генич. Обвішаний?
Пєтрь Філіповічь. Хто обвішаний? Я?
Кліщ. Мені він здавався розумним.
Генич. Всі так думають, коли не говорить. І на роботу його так узяли – кота в мішку.
Кліщ. Та який він кіт, скоріше слон чи якась інша хрінь.
Пєтрь Філіповічь. Дівчата, давайте вже їсти – я цукерку приготую. (знімає штани)
Кліщ. І справді не багато.
Генич. Шо є – то є.
Кліщ. Енергетик, кажеш?
Пєтрь Філіповічь. Енергетик-енергетик. У мене осьо-сьо тут написано. (мацає хуяку - показує)
Кліщ. І справді енергетик.
Пєтрь Філіповічь. (додає) Головний.
Кліщ. Пілотку вмієш робити?
Пєтрь Філіповічь. Тільки прекрасним дамам. В обмін на цукерку.
Кліщ. Хочеш подарувати?
Пєтрь Філіповічь. Думаю, да. На хвилину точно.
Кліщ. (крокодилу) То в нього це?
Генич. А я тобі не казала?
Кліщ. От, мать його так. Єдиний мужик на усю округу. Ще й енергетиком зветься. І той імпотент. Що за гівно, порожняк якийсь.
Пєтрь Філіповічь. Та я не імпотент. Бачиш, устав уже, як цеє то це... Яснеє сонце.
Кліщ. Імпотента в хату привела. Котися до біса?
Генич. Ні, шось у нього виходить. Десь хвилина (дивиться на годинника) – не збрехав.
Пєтрь Філіповічь. А коли дуже постараюся – буде дві. Кожній по одній хвилині щастя!
Кліщ. Розмріялась... Ти що, може, думаєш звести себе в квадрат? Ти хто, пророк?
Пєтрь Філіповічь. Я голосний, теє то як його, енергетик.
Кліщ. А жона в тебе є?
Пєтрь Філіповічь. Та хоч би й була – в неї цукерок немає.
Кліщ. А у вас, кажете, є?
Пєтрь Філіповічь. Достобіса.
Кліщ. Я бачу одну цукерку – і та не гулівер!!!
Генич. У нього конхфетна фабрика.
Пєтрь Філіповічь. Усьо в шоколаді.
Кліщ. Я бачу, що у вас усьо в шоколаді. Вже як посрали, то посрали.
Генич. Я забула сказати...
Кліщ. Шось іще?
Генич. Він любить по-шведськи.
Кліщ. (Пєтрьу Філіповічьу) Любите?
Пєтрь Філіповічь. Дужье, дужье люблю. А тоді ще люблю... дужье люблю... (дістає з трусів пиво на бруньках, і нічого не починає)
Кліщ. Мій друг не любить, коли пиво п’ють у церкві.
Пєтрь Філіповічь. А де твій друг? Я не хочу бути 2-им із з цим другим!
Кліщ. Мій друг – це ваш крокодил.
Пєтрь Філіповічь. Який такий крокодил?
Генич. Як конхфету давати, так крокодил. А як не давати, виходить, уже не крокодил?
Пєтрь Філіповічь. Та я ж не про це діло! Я ж головний енергетик!
Кліщ. Ви головний знаєте хто?
Пєтрь Філіповічь. Знаю, де ваш друг. Але не знаю, де ваша церква.
Кліщ. Ви у неї вже напісяли. Гена, де взяла цього відморозка? У сральні?
Генич. Та хіба то важливо місце знайомства. Тобі що, романтики захотілося? Головне – мужик!
Кліщ. (зважено) Бачу, що мужик! Інакше б і калюжі не було. І конхфети. І вікно відкривати не треба.
Пєтрь Філіповічь. Та це я від нервів. Хіба ж ці випадкові помої можуть завадити нашій зустрічі?
Кліщ. А де наша, як-то кажуть, заінтєрєсованность?
Пєтрь Філіповічь. Засунути? Нє, на це в мене дєнєг не хвате!
Кліщ. (Гені) А чо ти зразу не сказала, шо в нього гроші є?
Пєтрь Філіповічь. Скока вартість?
Кліщ. 25 карбованців. З носа.
Пєтрь Філіповічь. Ого! А у людей по стільки-то!
Генич. (із пізнячком) Якого носа?
Кліщ. (дає Геничу підзатильник) А ми не люди.
Пєтрь Філіповічь. Ви нелюди?
Кліщ. Ми нелюди!
Пєтрь Філіповічь. Тоді, коли ви це такі нелюди, то я не хочу вас бачити.
Кліщ. А це ще чому?
Пєтрь Філіповічь. Бо я вас знаю. Спочатку понюхаєте конхфету, тоді засунете бозна-куди казна-яким образом, а мені тоді начувайся! Прибульці! З другої планети! Знаю вас, як облуплених.
Кліщ. Іншим прибульцям хату теж обісрали?
Пєтрь Філіповічь. А ви звідки знаєте?
Кліщ. Знаю, бо кажу. І кажу, бо знаю.
Пєтрь Філіповічь. Точно прибулець. Свят-свят-свят...
Кліщ. Нє, це ви, скоріше прибулець, ніж я. Генич!
Генич. Га!
Кліщ. А він не п’яний, цей твій головний? Ти нюхав його? Приставав до тебе?
Пєтрь Філіповічь. Хочу жрати?
Кліщ. Тобі оце три щастя: чогось пожрати, кудись посрати і когось переєбати... І з останнім, як-то кажуть, щось у тебе не дуже сложилося. Горе яке. Бідний, бідний Пєтрь Філіповічь. Та з вашого життя картини малювати і пам’ятники ставити. На кожному вокзалі – під очеретом. Генич – налий йому.
Генич наливає повну склянку, до якої додає цілу краплю замашної кінчі. Пєтрь Філіповічь залпом випиває.
Пєтрь Філіповічь. Дуже смачно. І присмак такий, наче я осьо-сьо який професор, а не електрик.
Кліщ. Ти ж казав, що головний енергетик?
Пєтрь Філіповічь. Казав? А хіба є різниця, що я казав?
Кліщ. Ну й паскудне в тебе життя. Усє відєла – а такого не відєла. Налий іще.
Генич наливає іще – тепер на головного електрика жалко кінчі. Не кладе ні на грам.
Пєтрь Філіповічь. (на дурну голову) Першого разу, коли я познайомилася з комп’ютером.
Генич. Уявляю. Ти йому: „Привіт, комп’ютер”, а він тобі: „Привіт, пані головний електрик”
Пєтрь Філіповічь. А ти звідки знаєш?
Генич. Дуже розумна.
Кліщ. Це як цукерку понюхати – вона розумна. А як до діла доходе – годі й казати. Наливай іще.
Випивають усі – за горе електрика.
Пєтрь Філіповічь. Коли оце розпусницю таку найду, що буде мене, дурня такого, годувати, то я залишуся і цілу ніч буду блядувати.
Кліщ. Генич, погоджуйся. Де раком не мазано – там милом помазано!
Генич. Ого! Сказала, як відрубала.
Кліщ. Гик! Народна мудрость!
Пєтрь Філіповічь. Так будете конхфету? Я ж уже приготував.
Кліщ. Гена, одєнь його в штани. А то як мала дитина: посрала, пожрала...
Пєтрь Філіповічь. Кака така дитина?
Кліщ. Я вам так скажу – по секрету. Діти дорослих не єбуть.
Генич. Ну і ну. Дорослий Кліщ!
Кліщ. Мовчи, бо затрахаю, мов якусь бурунду.
Генич. Мовчу-мовчу. І зовсім не згадую, як ти розбабахала тій тачанці...
Кліщ. Маз Дай.
Генич. Лобовуху.
Кліщ. Лобовуху? Ти хотіла сказати лобок?
Генич. Ну, лобове скло. Як там воно зветься?
Кліщ. Ато! Пішохідний перехід є пішохідний перехід.
Генич. А ти часто носиш у собі небесне каміння?
Кліщ. Тільки цеглу! В мені місця знайдеться – не даремно ж ми з Мавриком любимо одне одного раз на тиждень.
Генич. А... Ці твої полюбовні зустрічі у мене в одному місці.
Кліщ. Коли цей Маврик устиг засадити тобі в лузу? (ображено виходить)
Генич. Ти куди?
Кліщ. Я піду в Рай. Туди і назад. Скоро вернуся.
Генич. А ти білет купила?
Кліщ. Та я зайцем. Я ж тільки одним оком гляну на той світ великих можливостей.
Генич. Скоро будеш?
Кліщ. Ато! Літом!
Генич. Підмилася?
Кліщ. А скоко той зими?
