Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2483
Творів: 44783
Рецензій: 87673

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія, бойовик

ДИВЕРСАНТ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (16 - продовження)

© Аркадій Поважний, 30-01-2010

РОЗДІЛ V
СИБІРСЬКА ОПЕРАЦІЯ
1.
Леся вичитувала статтю для видавництва ПУЕ (Представництво української еміграції) в Швейцарії. Осередки Головного центру організації базувалися у Німеччині в містах: Берліні, Дюссельдорфі, Мюнхені. Швейцарське представництво АБН (Антибільшовицького блоку народів) забезпечило її роботою редактора і перекладача.
Донька Русаліна спала. У двері хтось тихо постукав.
На порозі стояв незнайомець, так їй спочатку здалося.
- Je vous ecoute. Que je peux etre utiple? (фр. Я вас слухаю. Чим можу бути корисною?).
Чоловік не відповідав, стояв лише, сумно посміхався. Підійшла ближче і побачила його очі:
- Не може бути… – плеснула долонями.
Він розпростер для обіймів руки:
- Так, люба, я не примара. Ось, повернувся…
Олеся кинулася йому на шию. Вони довго стояли обійнявшись, цілуючись.
- Який же ти потворний став, – мовила крізь сльози радощів. – Все намагалася уявити у що перетворили мого неспокійного чоловіка. Подивись, яка у нас донечка.
Макс підійшов до ліжка. Дівчинка несподівано прокинулася і потягнулася до матері. Леся підняла її і вказала на Макса:
- Це твій тато, Русаліночко.
Він узяв на руки безцінний скарб. Дитина зацікавлено вивчала нове обличчя. Не плакала. Він дивився у виразні дитячі очі і несподівано згадав матір, образ якої, здавалося, вже зітерся із пам’яті.
- Неперевершено… – від щастя з’явилося легке запаморочення, присів на софу, всадивши доньку на коліно. – Яка ти у мене…
Русалінці нещодавно виповнилося п'ять років. Вона наважилась торкнутися татового обличчя і посміхнулася.
У Макса вперше в житті з’явилися сльози щастя.
- Розповідай, солдафоне, – Леся теж почала обмацувати лоб, щоки чоловіка, ніби сподіваючись, що на ньому маска, яку можна зняти: – Нехай би тебе вкрай спотворили, я б все одно кохала.
- Ось повернувся, як і обіцяв…
- Чи надовго… Знаючи твою бунтівну циганську душу, не сумніваюся, невдовзі почую: «маю йти на війну».
На це він нічого не відповів, бо дружина мала рацію, тепер гадав, як краще сказати, що прибув ненадовго.
Леся з Русалінкою мешкали у Швейцарському містечку Ла-Шо-де-Фон. Орендувати будинок допомогли люди із британської розвідки.
Жовтень 51-го року виявився незвичайно теплим. Вони йшли стежиною. Русалінка тримала за руки тата і маму, раз-по-раз намагаючись скерувати батьків на калюжу, щоб вони підняли її і вона пролітала над водою.
Макс вказав на лаву. Леся відчувала початок неприємної розмови. Донька почала збирати букет із опалих осінніх листочків дуба і ясеня.
- Як тобі тут, Лесю?
- Маєш сам розуміти, було б все добре, тільки тебе бракує…
- Потерпи, люба, потерпи ще трохи…
Леся сумно посміхнулася, потім заплакала.
- То, значить, я вгадала. Ти прийшов прощатися.
- Не зовсім так. Тепер я постійно з вами, просто робота пов’язана з відрядженнями. Ти дружина розвідника, нарешті, знала з ким під вінець йшла.
- Дійсно… – Леся витерла сльози. – Знала… На який же тепер термін? Донечка батька не знає…
- Обіцяю, відрядження не будуть тривалими. Бойові дії закінчилися, але маю подбати про хлопців, які ще в лісі, і ті, що вирвалися… Місяць, можливо, трохи більше…
Вона пригорнулася до нього:
- Знаю, обманюєш…
2.
Рейлі мав познайомити Макса, як він сказав, з важливим фінансистом, котрий знає людей із «ODESSA», організацією, яка займалась переправленням нацистських злочинців у безпечні місця планети. Для цього прибули до готелю «Англетер», що на березі Женевського озера на вулиці Мон Блан.
Макс відповідав за безпеку вояків, котрі знаходилися у таборах для інтернованих і згідно з Ялтинським домовленостям могли видати Радянському Союзу. Макс розумів, що зв'язок із братством колишніх есесівців вельми небезпечний, бо за ними полюють усі світові спецслужби, особливо наполегливо Моссад1.  Однак це потужний допоміжний канал.
У Женеві Макс легалізувався як Антоніо Амаро, керівник представництва фірми «Lereve du pecheur» торгівельного дому Огюстена, головний офіс якого у південній Америці. Фірма офіційно займалася торгівлею рибальського приладдя.
Номер відчинила жінка, яка провела до вітальні, вказала на крісла, запропонувавши «мартіні». Макс попрохав негазованої води.
Невдовзі із іншої кімнати вийшов «фінансист», чоловік років сорока п’яти, вище середнього зросту і в темних окулярах. Потягнувши руку, назвався Селімом, іспанським підприємцем. Макс звернув увагу на глибокий застарілий шрам на лівій щоці. Ця прикмета наче врізалась в мозок – «людина зі шрамом». Знайома асоціація.
Невдовзі збагнув, хто перед ним, улюбленець Гітлера – Отто Скорцені, керівник спецоперацій СС.
«Селім» через акцент старанно удавав іспанця азіатського походження.
- Організація спроможна переправити ваших людей, – говорив «Селім». – Також надамо тимчасове житло. Про сімдесят відсотків забезпечення фінансової лінії повинні піклуватися самі.
- На жаль, не маємо достатньо для цього статків, – відповів Макс, припускаючи, що буде пропонувати «Селім». – Наші бійці виривалися з боями, у кожного основне майно це те, що на ньому – мундир.
«Селім» зробив вигляд, ніби відповідь його дещо спантеличила, тепер імітував стурбованість, розумове напруження, ніби розмірковує, як вирішити проблему, що склалася.
- Чи правильно мене поінформовано, сеньйоре Амаро, ви маєте певну конспіративну підготовку. Гадаю, ми могли б стати взаємокорисними.
- Розумію вас, сеньйоре Селіме.
- Необхідна команда супроводу. Ви спроможні це організувати?
- Думаю, зможу. Потрібні деталі.
- Про це окрема інструкція.
Рейлі на прохання «Селіма» залишив їх на одинці. Макс слухав колишнього оберштурбанфюрера2  СС і для себе відзначив, що перед ним людина здебільшого авантюрна, ніж військова. Людина, схильна до військової патетики і не проти підзаробити.
- Була жорстока війна і ми, незважаючи на її логічне завершення, повинні порозумітися, бо обидва солдати…
- Логічне завершення? – перебив Макс.
- Логічне завершення – це наявність переможця і переможеного. Також логічним є наслідок, що залишилися протиборчі сили, котрі так і не з’ясували між собою рахунки. Під ударами спецслужб звичайні виконавці. Можливо, зараз наші підопічні ладні перегризти один одному горло і наше завдання – не допустити цього. Бо у нас єдиний ворог. Ми збережемо людей для майбутньої боротьби.
- Тоді зовсім не зрозуміло, сеньйоре Селіме, якщо відштовхуватися від логіки, то наші люди вчепляться один одному в горло і в майбутньому це призведе до нової війни.
- Ваші сподівання – на крах режиму, мої – у відновленні втрачених надій. А це не привід для війни між нашими народами.
«Втрачених ілюзій» – подумав Макс, а в голос додав:
- Однак, сеньйоре Селіме, досить прелюдії. Чи достатньо надійно ми застраховані від КДБ чи Моссаду?
Це питання здавалося дещо спантеличило Селіма. Він деякий час уважно дивився на гостя.
- А наскільки небажане для вас знайомство з Моссадом?
- Певний період частина наших вояків були вашими союзниками.  
- Людям, з котрими мені доводиться працювати, зустрічатися із ізраїльтянами теж вельми небезпечно. Тому нами застосовані максимальні засоби захисту.
Після розмови Макс зайшов до кафе при готелі, де очікували Рейлі і агент СІС Клеменц.
- Слизький дядя, – висловив свою думку про «Селіма» Макс. – Запевняв, що за його посередництвом можна переправити хлопців до Аргентини. І я маю виконувати місію кур’єра… Однак дуже схоже на пастку… Щось тут не так…
- Що саме? – спитав Клеменц.
- Він знає про мою вагу у певних колах, і незважаючи на це, доручає місію дрібного кур’єра, поромника.
Говорячи про переправлення хлопців, Макс мав на увазі групу Ярила. Бійці знаходилися у мюнхенській в’язниці під юрисдикцією американців, боївку затримали у підконтрольній США території зі зброєю і в переробленій уніформі СС. Тривало слідство на їхню причетність до нацистських злочинів і належність до СС. Про цей арешт стало відомо дипломатичній місії СРСР, після чого радянські дипломати висунули американцям вимогу видати колишніх громадян Радянського Союзу згідно з домовленостями на Ялтинській конференції3. Американці погодилися на видачу тільки за умови отримання карної справи на кожного бійця з доказовою базою провини. Макс сподівався вивезти і сховати одну із останніх боївок зі зверхником Ярилом до того, як чекісти сфабрикують проти них справу. У Мюнхені потрібно здійснити ще одну операцію по визволенню вояків із в’язниці, та щодо цього особливих проблем не поставало, бо ув’язнення мало номінальну форму, втеча буде зафіксована лише на папері. Представники Степана Бандери домовилися із американцями, що вояків просто випустять з-під варти, а про втечу повідомлять, коли ті будуть у безпеці.
Після вечері в кафе Макс вирушив додому. Мешкав в офісі фірми, це квартира на узбіччі Женеви. Дорогою помітив «хвіст», від якого невдовзі відірвався, зайшовши до під’їзду випадкового будинку, де перевдягнув плащ. Одяг із секретом носився також на виворіт. До цього йшов у бузковому плащі, а із під’їзду вийшов у світло-сірому з накладними вусами, окулярами і у французькому береті.
Та коли вже підходив до офісу, дорогу заступив широкоплечий чоловік. Той вийшов із хвіртки виноградного паркану, тримаючи одну руку в кишені пальто. Ще двоє виросли позаду.
Макс обережно обернувся, тримаючи долоні відкритими і ледь піднявши руки, заговорив французькою:
- Панове? Чимось можу бути корисним?  
- Пане Антоніо Амаро, зараз підете з нами, – сказав той, що заступив шлях. – Не раджу робити дурниць…
«Не американці і не англійці» – зазначив Макс. – «Невже чекісти… Халепа-справа».
- Ви забули сказати «будьте ласкаві» – крізь зуби промовив Макс українською мовою і додав: – Avez-vous fait cette folie (фр. Це ви вже зробили дурницю).  
Двоє, що були позаду Макса, не встигли угледіти непомітний рух «об’єкта», яким той звалив непохитного велетня. Інший упав від удару в пах, а третій опинився у заручниках під дулом пістолета, який належав велетню.
Макс, тримаючи заручника однією рукою за шию, а другою підпираючи йому пістолет під ребра, відступив до паркану, щоб захистити спину. Місце сутички оточили два легковика, із яких вийшли люди, озброєні короткими пістолетами-кулеметами.
Просто на Макса йшла чорнява дівчина, тримаючи його на прицілі. В її очах читалася безмежна ненависть.
«Ось тут мені жаба й цицьки дасть» – Макс вже не мав сумніву, що це останній бій.
Посміхнувшись дівчині, здійняв трофейний громіздкий пістолет швейцарського виробництва, направив їй в обличчя і натиснув на гачок.
Курок клацнув. Клацнувши ще кілька разів, зле посміхнувся, відкинувши пістолет. Із манжета висмикнув спицю, яку підніс до горла заручнику. Так сподівався протриматися кілька хвилин, потім по можливості здобути справжню зброю.
Дівчина промовила кілька гнівних слів на івриті.
Макс дещо заспокоївся, зрозумівши, що за служба намагається його затримати. Відпустив заручника і підняв руки.
Його посадили до автомобіля, зав’язали очі.
Привезли за місто. Завели до розкішної вілли, де посадили під арешт на другому поверсі в кімнаті із заґратованими вікнами, поруч знаходився коренастий охоронець, без зброї, бо господарі вілли оцінили ступінь небезпеки затриманого і виключили можливість затриманому озброїтися. Двоє з автоматами охороняли зовнішній периметр.
Макс намагався заговорити з тюремником, але марно. У того наказ не вступати з арештованим у перемовини. Прийшов чоловік, спитав чи не бажає пан Амаро їсти. Макс відмовився. Потім прийшли співробітники експертного відділку з обладнанням. Сфотографували і зняли відбитки пальців. Через дві години охоронець змінився. Інший теж з фізіологією боксера важкої категорії. З цим Макс і не намагався заговорити. Прийшов час спати, він ліг, а боксер залишався на своєму посту, не зводячи з полоненого очей.
Макс переконаний, що Моссад на нього навів Скорцені. Тепер зрозуміло, чому «диверсант №1», оберштурбанфюрер СС, один із провідних членів «ODESSA» надає так мало уваги конспірації, в той час як мисливці Моссаду нишпорять по світу, відшукуючи колишніх злочинців СС. Все грає на підтвердження версії, що Скорцені знаходиться під контролем ізраїльтян. Вочевидь, йому запропонована недоторканність, а він у відповідь має надавати інформацію. А якийсь слов’янин, котрий удає із себе італійця і піклується про людей, яким не бажана зустріч із ізраїльтянами, є відповідним внеском платні за недоторканність.
3.
Майор Сімха Урізон, начальник швейцарського відділення Моссаду, отримав звіт, який принесла лейтенант Аріела Мундштайн.
Читати довелося недовго, тому що звіт вмістився на одній сторінці.
- Це ніщо! – майор недбало відкинув папірець: – Вам не вистачило двох днів? Його, без сумніву, вже розшукують.
- Вибачте, пане майоре, але у наших списках він не значиться. У концтаборах не працював, принаймні, ми зворотного не довели. Очікуємо результатів по відбитках, але сумнівно. Схоже, він під прикриттям ЦРУ.
- Особисто ви яку маєте думку?
- Професіонал… Невідомо, чим би завершилася зустріч, якби групі затримки видали набої. Я бачила його очі, він ладен був померти, тільки не потрапити до полону, та коли почув нашу мову, несподівано заспокоївся. Вочевидь, очікував на інших.
- Інших?
- Гадаю, його непокоять комуністи. Ну, й самі знаєте, Сагіб повідомляв, що Амаро займається українцями.
- Як поводиться?
- Спокійно. Жодної спроби втечі, хоча впевнена, він спроможний втекти і охорона – не перешкода.
- Не розумію вас. Чому ж в такому разі він досі у нас, раз може піти?
- Він таким чином вивчає нас. Гадаю, небезпечно. Його треба перевезти до в’язниці, звідти не втече.
- Спочатку з’ясуйте, чи вартий він тих ресурсів по переправленню. Цілком вірогідно, ми після цієї операції понесемо жертви. А вони вже починаються, двоє оперативників у лікарні. З'ясували, кому належить фірма?
- Амаро лише два тижні працює. Наші люди із Америки нічого суттєвого не доповіли, звичайна непопулярна у ринковому відношенні, фірма. Однак має представництво у Швейцарії, це свідчить тільки про глибоке прикриття.  
- Ви, Аріело, як мислите, міг він приймати участь у геноциді?
- З фашистами співпрацював – безсумнівно, а раз так він – ворог.
Урізон знову взяв звіт про загадкового полоненого, перечитав, сподіваючись знайти упущену важливу деталь.
- Що ж… – майор навіть зазирнув на інший бік звіту, хоча знав, що там порожньо. – Застосуйте особливі засоби.
- Вже.
- Поясніть.
- Вже застосовували. Даруйте, без вашого відома, на себе взяла відповідальність. У нього імунітет на скополамін. Наявна імунізація. Детектор правди теж не діє, коли його спитали, чи був він у Антарктиді, відповів «так» і шкала вказала на правдиву відповідь.
- А якщо і справді в Антарктиді побував?
- Жартуєте, майоре. Однак, як діяти далі?
- Ви б хотіли його бачити серед союзників?
- Нам би не завадили люди з подібним рівнем підготовки, але ж він ворог…
- Шукайте підхід. Він дійсно може знадобитися. І не зважайте на деякі моральні аспекти справи… У першу чергу важливі його знання і досвід.
Аріела поїхала до вілли, де утримували нез’ясованого арештанта. Його видав агент Сагіб, котрого вона ніколи не бачила, він контактував через відділок особливих операцій, передаючи інформацію туди. Агент Сагіб повідомив, що має справу з радянським колабораціоністом, який переховується від Моссаду.
Аріела зайшла до кухні, розташованої в північному крилі вілли, де працювала куховарка Яхель.
- Як наш гість? Не гребує їжею?
- Непримхливий, – приглушено мовила Яхель і навіщось заговорила по-змовницьки тихо: – Пані Аріело, скажіть, хто він? Нацист? Я прохала Алекса, нехай він приносить йому їжу, тому як боюся вашого гостя. Тільки подивиться своїми жахливими очима... це очі тварини, пані. У мене піднос ледь не впав. Скажіть, він справді нацист?
- З’ясовуємо.
- Хочу зізнатись, я ледь його не отруїла… Та тільки згадала ці диявольські очі, зрозуміла – такі не помирають просто так. Він із труни підніметься, щоб помститися.
- Дуже необачно і безглуздо з твого боку! – крикнула Аріела. – За подібну витівку довелось би суворо відповідати!
Яхель схлипнула:
- Вони усіх моїх знищили…
- Ми всі, Яхель, постраждали. Його причетність до вбивств не доведена. На сьогодні йди відпочивай. І щоб подібні дурниці надалі не спадали на думку, знай, що тепер їжу куштуватимуть спочатку охоронці.
Аріела вирушила до свого кабінету, куди наказала привести затриманого.
Макс зайшов зі скутими за спиною руками. Охоронець посадив на стілець, прикручений до підлоги посеред кімнати у кількох метрах від столу.
Вона дала знак охоронцю залишити їх наодинці.
- Я погано володію французькою. Якими мовами з вами ще можна спілкуватися? – поставила перше запитання, намагаючись витримати погляд арештованого.
- Поговорив би на івриті. Сподіваюся за вашої допомоги трохи засвоїти цю мову. Якщо і англійська для вас складна, то можемо говорити німецькою.
- Ви служили в СС? – спитала англійською.
Вона не витримала і відвернулася, бо наплило відчуття безмежного страху. Захотілося викликати охоронця, і тільки великим зусиллям волі примусила себе не натиснути на кнопку виклику.
- Однак ви терплячі і набридливі. Гадав, ваші люди вже втомились задавати це питання. Хіба розумна машина не розкрила усіх таємниць?
Макс посміхаючись глумливо дивився на неї.
- Досить!.. – стомлено і гнівно мовила Аріела, підвівшись, повільно підійшла до нього і дивлячись у підлогу говорила з нотою загрози: – Доки ми дозволяємо вам жартувати. Ви примушуєте застосувати методику дізнання, винайдену вашими приспішниками!
- Гм… Серйозна погроза, – посміхаючись казав Макс, свердлячи поглядом допитувачку, яка знову не витримала погляду.  
- Кого ви планували переправити до Аргентини? – спитала зовсім спокійно.
- Вже неодноразово пояснював вашим слідчим, мої люди не мають відношення до єврейських погромів, до геноциду і чогось подібного, що здійснювалося проти єврейського народу. Ми цікавимо тільки комуністів. Ви невірно проінформовані стосовно нас.
- Можливо, ваше глумливе ставлення зміниться, коли скажу, що ми можемо передати вас саме тим, хто, як ви говорите, цікавиться вами?
- Тривіальна ідея. Вам цього не вдасться та й дорого для вас станеться.
- Що ви маєте на увазі?
- Комуністи можуть отримати тільки мій труп, до того ж просто так із життя не піду, заберу кількох ваших.
- Ви несусвітна нахаба…  
Макс прибрав з-за спини руки, тримаючи наручники двома пальцями, розгойдуючи ними, наче маятником. Аріелу немов заціпило. Поривалася крикнути «тривога», але Макс зупинив, схопивши за кисть:  
- Не треба церберів. Якби захотів піти, то пішов би. Нам слід раз і назавжди з’ясувати стосунки, щоб надалі уникнути подібних непорозумінь. Ставте тепер запитання.
Вона натиснула на кнопку під столом, яка вмикала аудіо-запис.
- Назвіться, будь ласка. В якій армії служили? Ваше військове звання, які посади займали останнім часом.
- Я Сашко Махновець, полковник Української Повстанської Армії, тимчасово розпущеної. Остання моя посада – командир армійської розвідки, до цього очолював відділ зовнішніх операцій.
- Ви служили в СС?
- Проходив вишкіл у спецшколі Абверу, у лютому сорок третього підпорядковувався СС як командир диверсійної групи. У тому ж році весною на станції Сарни очолювана мною рота дала бій полку есесівців і ми фактично перейшли до лав УПА, де я перебував до часу існування останньої.
- Коли саме відбулася поразка вашої армії?
- Від дня загибелі генерала Чупринки. Хоча окремі боївки діють до сих пір.
- Але фактично це банди.
- Фактично для офіційної більшовицької влади. Що ж з позиції народу, то це борці за незалежність. Ви не володієте інформацією, що діється у нас на Україні, те, що чинить так звана законна влада, навіть «бандитизмом» не назвеш, бо звучить м’яко.  
- Ми поінформовані і маємо факти, що в УПА воювали колишні охоронці концтаборів, карні злочинці. Також документально зафіксований геноцид бандерівців у відношенні до єврейського народу.
- Не знаю, що у вас там зафіксовано, але у нас успішно діяли єврейські чоти. До того ж єврей очолював Український Червоний Хрест. У генерала Чупринки особистим лікарем був представник іудейської національності. Штабісти – євреї. І як на вашу думку, це прояв антисемітизму?
- Але ж факти…
- Від кого їх отримали? Можете не відповідати, джерело очевидне – представники радянських служб. Вони на весь світ кричать про нас як про посібників нацистів, а ви вірите, тому що бажаєте вірити, вам це вигідно, бо негайно потребуєте ворога, і вас можна зрозуміти – психологічна необхідність вгамувати жагу помсти. Починаючи від сорок третього року і до п’ятдесятого, на території Західної України діяли «спецбоївки», підпорядковані МДБ, які для компрометації бандерівського руху чинили насильство над мирним населенням, у тому числі над євреями, щоб окрім бандитського ореолу позначити ще й антисемітизмом.
- Хто ваші протеже?
- Це люди, яких мають видати Союзу. Там на них очікують катівні і ув’язнення в концтаборах, яким німецькі значно поступаються. Звідти хлопці навряд чи повернуться.
- Сашко Махновець – це ваше справжнє ім'я?
- Ні. У німців я зафіксований як Макс Трейндлер.
- А справжнє?
- То зовсім не важливо, принаймні для Моссаду. Чим довше у вас знаходжуся, тим більша вірогідність моїм людям потрапити до пазурів комуністичних спецслужб. Якщо маєте щось проти мене, то обґрунтуйте звинувачення, якщо ні – випускайте.
Аріела ще деякий час уважно дивилась на Макса. Почуття ненависті і огиди розвіялось в одну мить. Тепер навіть відчувала симпатію до мужнього чоловіка, без сумніву, професіонала, відданого тільки відомій йому ідеї.
- Вас буде звільнено сьогодні ж.
Вона натиснула на дзвінок, викликаючи охоронця.
- Підготуйте машину. Заберіть у пана Амаро наручники. Він їде зі мною.
Невдовзі вони удвох їхали до центру Женеви. Аріела зупинила авто неподалік Палацу Націй.
- Давайте погуляємо, тут чудовий ботанічний сад.
Зупинились біля вольєра з оленями. Один, побачивши Аріелину простягнуту руку, підійшов. Вона почухала його над ніздрями.
- Вони дивовижні створіння, правда?
- Так, – ліниво відповів Макс, не дивлячись на тварину.
- Вам не цікаво?
- Дуже цікаво. Там, де я воював, такі бродили на волі і часто входили до нашого раціону.
Вона скривилася і осудливо кивнула головою.
- Дозвольте некоректне запитання… – Аріела зробила паузу, ніби очікуючи дозволу. – Багато довелося убити нацистів?
- Гм... Питання скоріше безглузде, ніж некоректне. Якось не спадало на думку рахувати убитих ворогів. Для мене і інших вояків – це не полювання за скальпами, ми захищалися.
- Вибачте мені… Сама не знаю, що я так…
- Пусте. Розумію вас. На час війни мали недостатньо років для бійця, війна скінчилася, а кров грає, до того ж ворог до кінця не знищений. Генерал якось сказав: «Помста як фактор у боротьбі ефективний тільки тимчасово, дотримуватися треба глобальної ідеї, направленої не на війну, а на творчість».
- Злочинців необхідно відшукувати і карати. Цього вимагає справедливість… – в її голосі вже чулася невпевненість.
- Правильно. Але ви боротьбу звели до індивідуалізму, до індивідуального терору. Витрачаєте потенціал, кошти на відлов якогось нациста, в той час, коли слід зосередитись на знищенні осередків виховання фашизму. Я дуже постраждав від комунізму, але конкретних, індивідуальних ворогів не мав і не маю. Для мене кожен комуніст – потенційний ворог, якщо поставлю за мету розправлятися з індивідуальними ворогами, то моя місія перетвориться на кривавий конвеєр. Комунізму треба надати належне, він звабливий простотою, доступністю до несформованої свідомості. Він такий же магніт для молодості, як і фашизм. Тому увагу слід приділяти виховному моменту, агітаційному. Дві братні системи зійшлись у протистоянні, одна перемогла і отримала право на історичну брехню. Тож тепер наша робота полягає у доведенні, що переможець не менш небезпечний від переможеного. Якщо фашисти прагнули скорити народи, то комуністи у своїй безглуздості спроможні знищити все людство.
- Тут ви сягнули… Людство…. Яким чином людство можна знищити?
- Розробками нової зброї. Я був свідком, як комуністи використовували бактеріологічну зброю, керуючись лише результатом, не замислюючись над наслідками. Коли ж до їх рук потрапить більш потужна зброя, то це вже наявна глобальна загроза.
- Можливо, ваша правда… – Аріела вказала на тропічну оранжерею, запрошуючи пройти. – Я офіцер і маю наказ. Не моя компетенція ставити накази під сумнів. І я сумлінно виконую роботу, розшукую і знешкоджую нацистів.
- В такому разі поясніть, як так сталося, що на вас працює один із провідних нацистів? Маю на увазі Отто Скорцені.  
- Що за маячня! – щиро здивувалася Аріела. – Скорцені, як і більшість інших, у списку розшукуваних…
- Авжеж … – перебив Макс, насмішкувато дивлячись на співрозмовницю. – А мене, без сумніву, Папа Римський вам віддав, бо непідходяща натура для «монастирського каналу»4.
- Таке просто неможливе, нонсенс…
Макс бачив, що це не гра. Вона дійсно не володіє інформацією про Скорцені.
- Вам щось відомо про місце перебування цього покидька? – Аріела навіть благально стулила руки.
- За годину до того, як ви мене схопили, спілкувався з ним, як з вами, і домовилися про переправлення моїх хлопців по «монастирському каналу». І не маю сумніву, саме він передав інформацію вашому відомству про мене.
- Запевняю, інформацію передав не Скорцені…
- Невже? Ви самі спілкувалися з інформатором? Знаєте його в обличчя?
- Ні. Із Сагібом прямий зв'язок має тільки майор…
- Сагібом? Гм… Полюбляє Скорцені азіатські псевдо. Сагіб-Селім...
Аріела сіла на лаву, сховавши обличчя в долонях:
- Цього не може бути… Такого просто не може бути… Як можна? Майор має багато пояснити.
- Знаєте, не слід нервувати начальство. Спробую сам дещо розтлумачити. Розумієте, спецслужби часто вимушені жертвувати певними ідеологічними принципами. Хто насправді такий Скорцені? Звичайний служака, займав не останню посаду в СС, але в масових убивствах не відзначився, має вихід на братство «ODESSA»5. Його, так би мовити, «геніальні» спецоперації, як вилучення Муссоліні із полону, не більше, ніж звичайне транспортування. Та й імпонувало Адольфу, що поруч красень-офіцер, котрий відповідав зовнішнім характеристикам арійського воїна. Ваше начальство уклало зі Скорцені певну угоду. Він ділиться інформацією, а Моссад залишає його у спокої. Тож, пані Аріело, мусите зберігати холоднокровність. Ваше ім'я з івриту наче б перекладається як «божий лев». А прізвище?
- Мундштайн.
- Мундштайн… Гм… Значить – «місячне сяйво». Вважається, ім'я впливає на характер і долю носія.
- Ви і іврит знаєте…
- На жаль, у примітивних межах.
- А як мені до вас звертатися? «Пан Амаро» чи «пан Махновець»?
- Враховуючи, що ми люди військові і мого звання ніхто не скасовував, то звертайтесь: пан полковник.
Аріела на якийсь час замислилася, потім ніби прокинувшись, несподівано підвелася. Макс теж піднявся. Вона наблизилася до нього настільки, що порушила інтимну зону, це змусило його зробити крок назад.
- Навчіть мене тому прийому, яким роззброїли нашу людину, і наручники знімати...
4.
Із сотником Ярилом із в’язниці звільнилося четверо хлопців. Виходили вночі. Макс зустрічав на легковику біля воріт. На другий день знаходилися вже біля прозорого швейцарського кордону, де очікувала Аріела.
Ізраїльтяни уклали з Максом угоду. Вони забезпечують колишніх вояків УПА надійними документами і облаштовують у європейській країні. Макс, у свою чергу, повинен витягнути із сталінських таборів ізраїльського резидента, котрий відбуває строк як англійський шпигун, випадково потрапивши під маховик чергової післявоєнної шпигуноманії серед радянської інтелігенції. Макс не замислюючись погодився на пропозицію, хоча уявлення не мав, яким чином виконає умову. Представництво Моссаду забезпечувало коридор Ярилові та його бійцям і забезпечувало фінансово Максимову родину.
Макс проводжав хлопців на пероні. Осторонь стояла Аріела, вона уважно спостерігала за проводами. Ці люди здавалися вельми цікавими. Добродушні селянські обличчя, завжди усміхнені і з безмежним сумом в очах. Ще відзначила ставлення вояків до командира, підходили обіймали, цілували руку. Дуже зворушливим здалося прощання Ярила, той не соромлячись заплакав і, притиснувши руку до серця, щось палко говорив полковнику.
- Ваші люди люблять вас, – сказала, коли поїзд рушив.
- Перед тим, як вирушити на операцію, маю попрощатися з дружиною і донькою.
- У вас є родина?
Макс не розумів, чому нові союзники так обмежують інформацією молодого оперативника, до того ж вона його куратор, а їй не повідомили навіть про сімейний стан підопічного. Йому спало на думку, що, вочевидь, її начальство розраховує на їхній можливий роман, якщо таке трапиться, то це певним чином прив’яже його до Моссаду.  
У Аріели після почутого про наявність у полковника дружини і доньки зіпсувався настрій. Вона боролася із несподіваним почуттям. Поволі зростало кохання до чоловіка, котрого нещодавно ненавиділа.
Увечері на квартирі, куди поселили Макса, пили чай. Аріела уважно спостерігала за Максом, який з чашкою сидів на підвіконні і замислено дивився на вулицю. Останнім часом він зовсім мало говорив, міміка спокійна, але відчужений погляд видавав душевну тривогу, розумову напруженість.
- Пане полковнику, коли вам запропонували умови, було погоджено переправити ваших людей, ви не замислюючись прийняли пропозицію, навіть не знаючи, що попрохають на заміну. Не змінили умов, коли дізналися, що треба звільнити із в’язниці нашу людину, а це завдання практично нездійснене. Ви часто брались за справи вже приречені на невдачу?
- Нездійсненною було б, якби попрохали Гітлера привести. Раз людина жива, значить, вже є можливість його висмикнути, де б він не знаходився.
- Не можу розумово охопити технічної сторони виконання цієї задачі.
- Пан чи пропав – ось вся технічна таємниця. Я йду до радянського концтабору, звідти приведу вашу людину або залишуся там назавжди. Сьогодні їду прощатись зі своїми.
Їй хотілось розпитати більше про дружину, та питання чомусь напрошувались інтимні і недоречні, на зразок – «вона красива?», «які вам дівчата більше до вподоби?».
Антоніо Амаро, він же Сашко Махновець, тепер мав оперативний псевдонім «полковник Зеєв», з цього приводу Макс зазначив:  «полюбляють нас вовками йменувати», чим черговий раз виявив, що знання івриту не такі вже примітивні. «Зеєв» з івриту перекладається як «вовк». Додаток до нового прізвища «полковник» офіцерами Моссаду сприймався як військовий ранг і ставилися до нього відповідно, виказуючи знаки військової поваги при зустрічі.
Вранці Аріела повезла Макса до Ла-Шо-де-Фону. Трималась осторонь, коли Макс зустрічався з родиною. З великим зацікавленням спостерігала за дружиною полковника, сподіваючись розгадати таємницю жінки, яка заволоділа таким чоловіком.
Макс тим часом зайшов з Лесею і Русалінкою до скверу.
- Не важко передбачити твоє обурення, однак, люба, маю відлучитися.
- Ти правильно говорив, я знала, за ким пішла.
- Через тиждень виконаєш доручення. Ти знову боєць мого підрозділу. Через організацію вийдеш на Ховрашка, особисто йому скажеш: «Зустріч в Румунії. Все в Сату-Маре».
- Хто вона?
Леся не дивилася на Аріелу, здавалося, зовсім не помітила, а та удавала із себе сторонню людину.
- Офіцер Моссаду. Тепер мій напарник.
- Я молитимусь за тебе.
Макс поцілував дружину і доньку. Леся перехрестила його.
5.
Макс перейшов кордон у Кам’янець-Подільському районі. Радист Азарій і Аріела вже очікували на радянській території, проникли завдяки каналам Моссаду, котрими Макс користуватися категорично відмовився.
До часу переходу десять діб готувався в румунських горах, неподалік селища Ботошані, де за допомогою ізраїльтян обладнав базу. Жив у холодній печері, харчувався підніжним кормом: коріннями, сушеними ягодами, сухарями. Не голився. Десятиденним терміном набув доволі виснажливого вигляду, ніби злидарював кілька років. Таким і прийшов здаватися до Новоселицького МДБ.
Черговий міліціонер завів його до камери тимчасового перебування, сам пішов розшукувати начальство. Повернувся через годину.
- Забув спитати, – схопився міліціонер. – Чи не маєш якої зброї?
- Є.
Макс дістав із-за пазухи покритий іржею обріз мисливської одностволки і із халяви чобота складний ножик. Передав міліціонеру, який несподівано зблід. Бо було б непереливки, коли б процедура із вилученням зброї здійснювалася у присутності начальства. Вийшов би жахливий скандал, якби з'ясувалося, що арештант більше години просидів у «мавп’ятнику», озброєний до зубів.
Невдовзі прийшов капітан з майором. На протокол записали стандартні свідчення: прізвище, псевдо, в якій боївці воював.
Макс назвався Антоном Солодом, рядовим стрільцем сотні Змія, яку знищено ще в сорок восьмому році. Три роки він із двома товаришами злидарював, харчувався запасами невикритих чекістами криївок-складів. Товариші один за одним померли протягом п’ятдесятого року. Шість місяців довелося одному блукати лісами, доки не скінчилися запаси їжі, а попереду зима, тому не в силах більше терпіти злидні вирушив здаватися, сподіваючись на гуманність радянської влади, проти якої ніколи не воював, єдину серйозну провинність, котру за собою знав, це дезертирство під час мобілізації наприкінці війни, на знак доказу пред’явив повістку, видану у сорок четвертому році другим Львівським військовим комісаріатом. Ще через годину Макса відправили до Кам'янець-Подільської в’язниці.
У просторій камері старої тюрми знаходилося з п’ятдесят в’язнів. Ніхто не виявив особливої зацікавленості до появи нового арештанта, лише кілька байдужих поглядів.
Макс всівся на вільне місце на нарах. Той, хто сидів поруч, трохи посунувся, потім спитав:
- Ти хто, друже?
- Із лісу.
- Де взяли?
- У Новоселівці. Сам прийшов.
- Я – Орест, – назвався сусід, чоловік років тридцяти.
- Антон, – Макс простягнув долоню. – А ти чому тут?
- За саботаж. Тракторист я, захворів, не вийшов на роботу. Та слідчий обіцяє справу владнати. Обіцяє облаштувати, що ненавмисне саботував роботу. Зараз дружина збирає усі медичні довідки.
Орест розповів про соціальний устрій у камері, який утворився від часу появлення Мефодія. Він воював у Ковпака, та після війни викрилося, ще раніше працював наглядачем у Аушвіці. Звідки втік, коли стало очевидним, що війна програна. І удаючи із себе колишнього в’язня, приєднався до ковпаківців.
Макс подивився на згаданого Мефодія, міцного блондина років тридцяти, якого назвав про себе «альбінос» через червоні очі. Із подальшої розмови стало відомо, що Мефодій згуртував навколо себе десяток блатних, за допомогою яких тероризує камеру. Розправляється з кожним, хто ставить під сумнів його авторитет.
- Краще не супереч йому, – казав Орест. – Він буде на горло наступати, так завжди робить, зразу ставить на місце..
- Гарний, значить, організатор, – зазначив на це Макс.
Мефодій тим часом щось шепнув одному із своїх підручних, той, підвівшись, попростував у бік Макса, буцаючи на шляху ноги арештантів, ті спішили звільнити прохід.
- Руш до пахана, – звернувся до Макса: – Говорить буде.
Макс з готовністю підвівся, Орест кивнув головою і опустив вії, в очах читалося співчуття і душевна підтримка.
Мефодій напівлежав на нарах. Зміряв Макса зневажливим поглядом.
- Слухай сюди, – Мефодій важко піднявся, показуючи, що робить неабияку послугу співрозмовнику, міняючи зручну позицію відпочинку. – Тут я господар. Хавка з волі розподіляється так – беру я і мої люди, тобі, що залишиться. Пайка – третина в наш общак. Куриво, яке отримаєш, ситуація та сама. Не буде випендрежа – не будеш харкати кров’ю. Усмоктав доступно?
- Гм… – Макс перем’явся із п’ят на пальці. Підступив, нахилившись до Мефодія, заговорив начебто пошепки, але так, щоб чув не тільки він: – То тепер сам слухай. Не чіпатимеш мене, віддячу тим, що ні ти, ні твої шавки завчасно не вирушите у подорож до пращурів.
Здивований злочинець знову зміряв новоприбулого зухвальця, тільки оцінююче, намагаючись визначити, що дає право так поводитися. Фізичні дані? Новачок на дві голови нижчий, тільки й того, що міцний у плечах. Мефодій побагровів, але зовні залишався спокійним і навіть зловісно посміхався та осудливо кивав головою, показуючи, що він намагався уникнути проблем і тепер не його провина, що новенький нахаба попер проти внутрішнього закону.
Один із Мефодієвих підручних нечутно, наче кіт, зістрибнув з нар за спиною Макса. Обережно висмикнув із рукава розклепаний і заточений цвях.
Те, що скоїлось далі, потім ніхто із свідків не міг пояснити слідчим. Одні стверджували, що Зяма бив новачка у спину, але якимсь дивом проскочив повз нього і встромив заточку Мефодію в груди. Інші стверджували, що новачок, вислухавши Мефодія, просто відійшов, а Зяма зіскочив і штрикнув ватажка. З другим підручним також вийшла оказія, він теж навіщось нашкодив пахану, вдаривши його по щелепі, хоча стверджував, що насправді мав намір вдарити нового, чому сталося інакше, пояснити не міг.
Натовп розступився, коли Макс йшов до свого місця, навіть нари звільнились.
Заарештовані набожно хрестились і серед них пошепки передавалося – «мольфар»6.
6.
На перший допит Макса викликали вранці.
- Старший лейтенант Коробко, займатимуся вашою справою, – представився слідчий.
Коробко був у цивільному, вказав Максу на стілець. Почався допит. Навідні питання-пастки, намагання «пришити» зайві гріхи, щоб підняти показники розкриття злочинів.
- З якого часу знайомі з Оніщенком? – Коробко прочитав прізвище в протоколі, який витягнув із іншої папки, після цього питання перейшовши на «ти».
- Не знайомий з таким.
- Як так незнайомий? Чому ж Оніщенко виконав твій наказ, штрикнувши заточкою Казимира Мефодієва?
- Я стверджую, громадянине слідчий, що згаданих вами людей не знаю. Якщо ви про вчорашній інцидент, то тих людей вперше в житті бачив і не міг нікому нічого наказати. Чому один другого поранив, пояснити не можу.
- Очевидці свідчать про інше…
- То якесь непорозуміння.
- Розберемося з цим… – Коробко зробив нотатки, потім відкрив шухляду столу, розстелив газету, на яку почав виклав обріз, дві гранати і саморобну булаву. – Твоє?
- Тільки обріз. Інше – не моя власність.
- А в протоколі вилучення зазначені саме ці речі, саме вони знайдені при обшуку.
- Чергове непорозуміння, громадянине слідчий. Я тривалий час перебував у лісі і подібний непотріб був би просто недоречним і обтяжливим, особливо булава. Я й обріз приніс як символ доброї волі, щирого каяття, бо і від нього ніякої користі, зіпсований та й набоїв немає.
- Не сподівайся, що очі нам замулиш, раз сам приплентався. Коли є на душі гріхи, краще зізнайся, все одно дізнаємося про все, чого навіть не було. Тому, сам розумієш, довіру радянської влади треба заслужити і починати перші кроки до нового життя потрібно з цього кабінету.
«Почалося» – подумав Макс. – «Вербує в стукачі».
- До того ж ти полегшиш свою участь, якщо допоможеш де в чому…
- Я хочу понести повну відповідальність за все скоєне, – перебив Макс. Далі почав приголомшувати слідчого: – Мені не потрібні поблажки, нехай засудять на стільки, на скільки заслужив. Буде смерть – значить, так треба. Тільки нещодавно усвідомив провину, наскільки тяжкий, як ви справедливо говорите, гріх несу. І вирішив, що тільки справедливий народний суд вилікує від докорів сумління. Так, я маю в першу чергу сплатити борг суспільству, по-друге – совість має заспокоїтися. Нехай відправляють на найтяжчу роботу. Працюватиму від зорі до зорі, доки не доведу, що я гідний довіри радянських людей.
У практиці Коробка подібний випадок вперше, коли підслідний сам вимагає сурового покарання. У нього почали з’являтися сумніви щодо психічного здоров’я арештанта. Невідомо чому, знову перейшов «ви».
- Можливо, вам лікар потрібен?
- Мені прокурор потрібен. Ще я хочу написати покаянного листа віршованою прозою і щоб опублікували в газеті.  
- Он як…
- Ви гадаєте, я несповна розуму. Однак для вас суті справи не міняє, я напишу будь-яке зізнання, вам великий плюс перед начальством.
Коробко зрозумів, що арештант не такий вже дурний, наче все розсудливо. Бандерівець бажає гучно покаятись, підключити до себе увагу громадськості, якщо прийом спрацює і прийдуть каятися інші, то це дійсно великий плюс до послужного списку. Тільки слідчий не міг збагнути, яка з цього вигода самому арештанту. Та райдужні перспективи якось відсовували подібні сумніви на другий план.
Коли Макс повернувся до камери, помітив, що арештанти намагаються не дивитися на нього, а набожні тільки кланялися і нишком хрестилися. Мефодій вже повернувся із лазарету і старанно удавав байдужість. Кілька його підручних сиділи під стіною з розбитими обличчями – ватажок намагався реабілітувати авторитет, який значно похитнувся.
Невдовзі до Макса підійшов один із ватаги Мефодія, старанно розтираючи долоні, наче мив руки.  
- Вибач, браток, не прохавали, на кого наїхали.
- Іди, – Макс зробив манірний жест, яким відганяють господарі слуг. – Ви попереджені.
Злодій відійшов, а Макс вилучив із кишені папір з олівцем, отримані у Коробка, і почав складати обіцяний «покаянний лист» до місцевої газети.
7.
Коробко дотримався обіцянки. Максимів лист був опублікований у газеті «Подільська зоря». Пересічні подоляни особливо не вчитувалися у потік свідомості зневіреного у націоналізмі бандерівця:
Коробко приніс Максу газету з надрукованою статтею.
- Як прохав. Слово в слово.
- Добре, – сказав Макс, пробігши поглядом по рядках і переконавшись, що текст дійсно не зазнав редакторської правки. – Давайте, громадянине слідчий, коліть. Моє слово – кремінь, все підпишу. Навіть гранати з булавою на себе візьму.
8.
Суд був закритий.
Люди Моссаду і «законсервовані» агенти розвідки УПА виконали Максові інструкції, вплинувши на хід розслідування і на суд. Бандерівця, який розкаявся, засудили до шести років виправних робіт на соціалістичному будівництві, при цьому врахували те, що він щиросердно покаявся і не було доведено його причетності до злочинів проти більшовицької влади. І Макс вирушив ешелоном. У супроводжувальних документах його відзначено – «спецконтингент – бандерівець».  
На етап пішов у грудні 1951-го року.
У вагоні знаходилося вже чоловік сімдесят, коли його разом з десятьма заштовхали всередину.
У Житомирі почалася перевірка. Старший конвою із чотирма солдатами в прямому розумінні трамбували в’язнів до однієї половини вагону, потім починалося перерахування. Старший називав прізвище і оголошений арештант мав перейти в іншу половину. Перевірка закінчувалася, заходила інша команда з дерев’яними молотками. Знову починалася давка, бо ці простукували підлоги і стіни вагону на наявність підпилу.
Макс влаштувався посередині вагону. Впершись на стовбур. Витягнутися неможливо. Підібравши коліна до грудей, заснув. Та виспатись не довелося. Через годину станція і чергова перевірка. Конвой ще й підганяв арештантів стусанами, ударами дубців і дерев’яних молотків, хоча потреби у цьому не було, арештанти й без того поспішали перейти на інший бік вагону, щоб уникнути ударів, однак конвоїри охоче роздавали болючі порції вже перерахованим.
У Києві вагон затримався на кілька годин. Арештантів вкотре перерахували, забрали померлого і дали поїсти супу, до складу якого входила вода, капустяний лист і голова оселедця. Баландер попередив, що наступного разу погодують через добу. Макс обачно не їв оселедець, бо воду давали теж в обмеженій кількості.
Поволі засуджені почали групуватися за політичними і географічними належностями. Переважали блатні. Власівці і бандерівці спочатку групувалися, та поволі виникали суперечки і бійки. Багато таких, хто колабораціоністами і бандерівцями стали завдяки слідчим, а мешканці прикордонних територій отримували тавро ворогів радянської влади автоматично.
Макс познайомився з Карпом Мірошниченком, колишнім десятником сотні Кривоноса. Карпо у сорок шостому довірився обіцяній амністії, прийшов до міліції. Відсидівши два роки, був звільнений, але через рік знову арештований і засуджений, бо сплили події сорок п’ятого року, коли сотня знищила каральну дивізію НКВС під Космачем, разом з командиром генерал-майором Дергачовим.
- Кілько тягнути? – спитав Карпо Макса, маючи на увазі термін строку.
- Шість.
- А мені десяточку. Головне – на шахти не потрапити, бо з моїм здоров’ям не повернутися.
Із Києва потяг рушив на схід до Сум, де очікувала чергова перекличка, підкріплена побоями. Винесли із вагону чотирьох померлих, на «звільнені» місця зайшло шестеро.
Ешелон рушив до Курська.
- Москальщина починається, – казав Карпо, зазираючи у маленьке віконце майже під стелею вагону. – Чим далі від дому, тим складніше буде п’яти змащувати.
- Та ні, – заперечив Макс. – За Москвою до Уралу не так багато зупинок, достатньо часу дошку випиляти.
Карпо постукав кулаком по підлозі:
- Кепські справи… Куди ж з чужої землі втечеш?
- А чим зібрався довбати? Зубами?
Карпо змовницьки підморгнув і підсів до Макса. Закатав рукав, показав намотаний на лікоть пас, який слугував піхвами для ножа, виготовленого із ложки.
- У блатних роздобув.
- Роздобув?
- Довелось коронкою золотою відвзаємитися.  
- Знайдуть, – зазначив Макс, оцінюючи ніж. – Та й часу не вистачить цим дошки продовбати, а коронка тобі б у таборі знадобилася.
- То я гадав ти допоможеш.
- Вибач, це безглуздо.
- Глянь-но, Антоне, як люди живуть, а війна шість років, як скінчилася. – Карпо підтягнувся на вікні.
Макс підвівся.
Ешелон проходив повз російське село. Відкрилася сумна картина сірих хат, без ознак життя. Розбитий корівник, біля нього колупались четверо чоловіків у драних куфайках, міліціонер, який курив неподалік, свідчив, що мужики займалися справою недобровільно.
- Мабуть, теж каторжани, – зазначив Карпо.
- Це п’янички умовне покарання відбувають. Загалом тут скрізь потенційна каторга, а ти тікати кудись зібрався.
Карпу вдалося загітувати двох юнаків-галичан. Та Максове попередження спрацювало. Ложка-заточка зализувалася і гнулася, міцні дошки не піддавалися. Коли в Тамбові усіх вигнали із вагону на перон, конвоїри виявили приготування до втечі. Карпа і галичан видали, бо в іншому випадку усіх би очікувало побиття і урізали б пайку. Невдах-утікачів тут же на пероні жорстоко побили.
Макс звернув увагу на ешелон, в якому везли репатрійованих аварців. На кожному вагоні білою фарбою великими літерами написано «добровольці».
Коли потяг знову рушив, Макс намагався заснути. Чим далі в глиб Росії, тим більше навіювалися страхи і сумніви. Питав себе, наскільки детально і точно продумав цю комбінацію із вивезенням ізраїльського розвідника. Шанси на успіх зовсім мізерні, збільшується кількість форс-мажорних ситуацій. Все частіше думав про Лесю і Русалінку. З’являлося нестерпне і спокусливе бажання здійснити те, чого не вдалося Карпу з хлопцями.
За тиждень ешелон прибув до Архангельська.  
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.3418560028076 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Гемінґвей правдивий
Я не знаю формули успіху, зате я знаю формулу провалу — це спроба сподобатися всім. Ернест Гемінґвей …
Служниці Республіки Гілеад
«Оповідь Служниці» Марґарет Етвуд — роман-антиутопія, де на прикладі тоталітарної Республіки Гілеад …
«Блискучий розум»: геніальність, що межує з божевіллям
Чи існує зв’язок між геніальністю та безумством? Це запитання вже десятки років залишається відкритим …
Аґата Крісті: Стати свідком чужих обвинувачень
«Ця жінка заробила на вбивствах більше, ніж будь-яка інша, включаючи Лукрецію Борджіа». Вінстон Черчилль …