13.
Зникнення Шляйма вельми стурбувало Верхоглядова, здебільшого тому, що злочинець узятий під особисту відповідальність і якщо цьому волоцюзі спала фантазія податися на втечу, а потім, й того гірше, десь зізнатися про фальшиві покаяння, то Верхоглядову краще зразу застрелитися. Черговий «прокол» начальство не подарує. Про те, що Шляйма могли викрасти, якось не спадало на думку. Все ще не мав сумніву, що зійшовся у протистоянні зі звичайними бандитами, а такі на подібну складну операцію із викраденням та ще й в районі, де сконцентровані основні сили МДБ, не наважаться.
Міліціонер, який супроводжував Шляйма, згадав про балакучого підозрілого сусіда, у якому визначив «блатного». Навідалися на горище, але там ніяких ознак житлового помешкання.
- Здається, його викрали, товаришу старший лейтенанте, – припустив міліціонер, роздивляючись щось на підлозі. Зачепив пальцем, понюхав і розтер між вказівним і великим пальцями. – Це кров, товаришу старший…
- Стули пельку! – Верхоглядов бризнув слиною і зле відмахнувся. – Що з того, що кров! Сам бачу кров!
- Тут табурет на підлозі, ніжка зламана і ковдра зім’ята. Очевидно, хтось сидів на табуреті, а його збили і роз’юшили обличчя. Тут ще залишився запах ефіру, його усипили.
Припущення міліціонера вкрай розлютили Верхоглядова:
- Найрозумніший!? – пхнув ногою табурет. – Справою займайтеся, а не хизуйтеся розумом, якого немає! Коли виникне потреба в розумниках, я вас покличу гній чистити. Мусієнко, ти мені про цього сусіда дані збирав? Тепер знайди його, з-під землі дістань, а не то, гнидо, я тебе в лайно закатаю! Всі зрадники! Суки бандерівські! Швидко виконувати! Чого стоїш плямкаєш?!
- Єсть! – Макс козирнув і зробив крок до дверей.
Але не вийшов, щільніше прикрив двері. Дістав «парабелум», зняв із запобіжника.
Верхоглядов здивовано дивився і на думку спадали питання: «Навіщо цьому недоуку пістолет? Чому не табельна зброя? Звідки такий ствол?»
- Якого…? – лейтенант не звершив фразу.
Макс вистрелив Верхоглядову в перенісся. Здогадливий міліціонер загинув наступним.
До дільниці вирушив на «вілісі» Верхоглядова. Прибувши на місце, рушив до відділку кадрів. Оглушив чергового, заблокувавши двері із середини. Потрібен сейф з особистими справами співробітників і головне – списки впровадженої агентури, сексотів.
Хтось смикав ручку дверей. Чулися невдоволені голоси.
Макс тим часом відчинив сейф. Папки вкидав до наплічника. На підвіконні схопив гасову лампу, зняв кришку, полив папери, що залишилися. Запаливши, почекав, доки розгориться.
Зачинивши двері на ключ, рушив до зброярні, проігнорувавши обурення якогось офіцера, котрому не сподобався зовнішній вигляд «лейтенанта» і те, що не виказав військову пошану.
Шлях перетнув опер Вовченко:
- Мусієнко! Чому досі тут? На Жовтневій напад на наряд. Двірник повідомив, наче наших постріляли. Давай із опергрупою Кузенка негайно туди. І де Верхоглядов?
- Єсть, товаришу майоре!...
Вовченко від потужного удару залетів назад до кабінету.
Макс постукав у металеве віконце зброярні. Коли прочинилося просунув руку з гранатою на бойовому взводі.
- Відмикай, порву суко.
Зброяр відчинив і через мить упав оглушений.
На стелажах стояли ППШ і один «дегтярьов». Макс закріпив наплічник, почепив на плечі два автомати, взяв кулемет. Кишені штанів і уніформи наповнив «лимонками».
До зброярні раптом увійшов капітан, на обличчі читалося обурення з приводу того, що важливий об’єкт настіж. Макс вже не намагався діяти тихо.
Постріл у зброярні привернув увагу чергового в коридорі, із кабінетів повиходили оперативники.
Макс розстрілював усіх, хто потрапляв у поле зору. Четверо забігло до кабінету, туди одну за одною жбурнув три гранати.
Диск закінчився. Кулемет впав на підлогу. Далі стріляв автоматами із двох рук. У загальній паніці міліціонери не могли збагнути, звідки їх атакують і якими силами.
Без перешкод проскочив на «віллісі» КПП.
Увечері Макс із Олексієм вже крокували на марші у складі однієї із чот сотні Богдана. Незважаючи на належність до офіцерських старшин, Макс зайняв посаду підхорунжого підстаршинського рангу польової контррозвідки і в підпорядкування отримав п’ять чоловік.
- Як в міліції, – казав Макс Олексію. – Більше п’ятьох ніде не довіряють.
Олексій став старшим десятником чоти.
Козаки-повстанці до нових командирів поставилися належно – з недовірою, бо чужинці, до того ж один взагалі працював у НКВС. Однак не проминуло увагу й те, що сотенний поводиться із підхорунжим зовсім не як із підлеглим.
Саме в цей період МВС-МДБ застосувало проти повстанців нову тактику війни. Комусь із Москви прийшло на думку, що побороти українських повстанців можна позбавивши їх лісового середовища, основи базування. До першого етапу здійснення цього плану залучили солдат, котрих символічно озброїли, видавши гвинтівки «мосіна» із обмеженим боєзапасом і відправили на вирубку лісів під приводом лісозаготівлі. Солдати день і ніч працювали, валили ліси.
Повстанці виходили до них без остраху, а заготівельники навіть не хапалися за іржаві «трьохлінійки»20.
- Братва, ми вас не чіпаємо, – говорив старший заготівельників. – Ми люди підневільні.
- Зброю забираємо, – казав повстанський старшина.
Солдати не чинили спротив, тільки прохали на обмін продукти. Харчами, як завжди, забезпечували гірше, ніж озброєнням.
Повстанців не цікавили старі гвинтівки, більше набої до них, навіть та обмежена кількість. Гвинтівки приховувалися на складах-криївках, надалі мали роздати сільській міліції, яку планувалося сформувати для внутрішнього контролю за порядком у селах.
Солдати потім виправдовуючись перед начальством говорили, що зброю у них забрано в бою.
- Чому ж пострілів не було чути?! – кричав особіст. – Ви, боягузи, не давали ніякого бою! Бандитів злякались. Якусь жалюгідну зграйку! І це солдати Червоної армії! Тьху! Німця, значить, били, а перед бандитським набродом лапки вгору. Фронтовики, ковіньку вашій матері … Та я вас під суд як зрадників…
Але зрадників зі звичайних заготівельників зробити не вдавалося, не вдавалося віддати під суд і за боягузтво, бо війна закінчилася, а бандерівці визнані бандитами, таким чином вони є проблемою МВС-МДБ. До того ж солдати добросовісно працювали, норму перевиконували, а зброя, за їх словами, взагалі не стріляла, що невдовзі мало підтвердження. На місці вирубки знайшли кілька гвинтівок, виданих лісорубам, які викинули бандерівці. Казенна частина гвинтівок пошкоджена іржею, дула гнуті.
Вирубка лісів не давала результатів, для цього знадобилося б більше часу і сил. Тоді почався другий етап, як здавалось московському керівництву, результативніший – випалювання лісів.
Взимку аеророзвідка більш ефективна через відсутність зелені. Пілоти-розвідники передавали на землю координати, де помічено пересування відділів УПА. Квадрат по можливості оточувався. З одного боку здійснювався підпал, з іншого, де мали вийти повстанці, очікувала стіна кулеметників, бронемашини і танкеток.
Однак подібні заходи більше шкодили природному середовищу, ніж повстанському рухові. До таких пасток потрапляли невеличкі боївки прикриття, по 5-10 чоловік, завдання яких полягало у відволіканні уваги ворогів, даючи можливість іншим вийти. Ці загони якщо і гинули, то із максимальною шкодою для ворогів.
Згорали сотні гектарів лісу. Вже весною 1946-го року спалено майже всі соснові ліси на Ковельщині, спалена Сокальщина. З лісами згорали прилеглі села разом із мешканцями.
Прикарпаття поволі перетворювалося на згарище.
14
На початку березня Макс поступає у підпорядкування сотні Хріна, очолює штурмовий диверсійний загін.
17 березня із Головного штабу УГВР прийшов наказ зачистити село Яселко, де розташувався польський прикордонний загін і більшовицький взвод державної безпеки.
Перед штурмом Макс запропонував сотенному спочатку здійснити диверсію, деморалізувати супротивника.
Для диверсійної групи обрано сімох вояків. Усі перевдягнулися у радянську уніформу. Кожен отримав автомат ППС і по чотири гранати.
На Яселко вирушили вранці 20-го березня. На двох мотоциклах і автомобілі.
Макс у формі капітана з петлицями інженерних військ їхав у люльці головного мотоцикла.
На КПП із намету, огородженому мішками з піском, вийшов капрал. Двоє прикордонників направили у бік гостей кулемет.
Макс козирнув і заговорив польською:
- Мені потрібен командир загону, я капітан Байбаков. У сусідньому районі великий прорив УПА, вони в кількох кілометрах. Терміново потрібні люди, доки ми налагоджуватимемо пошкоджену залізницю.
- Не попереджений щодо цього… Не маю розпоряджень, – відповідав капрал, неуважно вивчаючи документи з незрозумілою печаткою, яка розплилася, не видно жодної літери (її Макс намалював власноруч хімічним олівцем).
- Капрале, немає коли квапитися.
Капрал не звернув уваги, що кобура у «капітана» порожня. Вирушив до телефону, Макс слідом. До самого КПП капрал гостя не підпустив, наказав очікувати. Далі й не потрібно, кулеметники вже в секторі обстрілу.
У ліву долоню із рукава випав ніж, який через мить увійшов між лопаток капралу, а кулеметники застрелені лише двома пострілами. Макс сподівався, що в селі пострілів не почули. Диверсанти миттю оволоділи КПП. Перенесли застарілий станковий кулемет «шварцльозе» зразка 1912 року, направивши в бік села.
Загудів телефон.
- Jakie są zdjęcia? (польськ. Що за постріли?), – почулося із слухавки
- Fałszywy alarm, strzał w króliki (польськ. Хибна тривога, стріляли в зайців), – відповів Макс.
- Co to są króliki? Kto doprowadzi? (польск. Які зайці? Хто на дроті?)
- Капрал Рудницький, – Макс назвав перше польське прізвище, яке спало на думку.
Бійці тим часом вже займали позиції, розтягнувшись по периметру. Встановили ротний міномет. Троє метальників поповзли до села. Слухавка лежала, з іншого кінця вимагали пояснень. Макс цим часом визначав розташування командного пункту. Передав бінокль командиру міномета, вказавши на будиночок, де мав бути штаб.
До КПП вже бігло четверо солдат із собакою.
Командир міномета скомандував: «вогонь». Мінометник одну за одною кинув дві міни з інтервалом п’ять секунд. Через сім секунд міни почали вибухати неподалік легкової автівки.
«До себе» – слідував наказ командира міномета, що значило постріл робити ближче.
Метальники підповзли до рубежу, піднялися і жбурнули першу «порцію».
У селі почалася тривога. Бійці займали колову оборону. Гранати вибухали і робили більше шуму, ніж шкоди, сіяли паніку. Офіцери швидко навели порядок і збагнули, що атака здійснюється із одного напрямку, почали організовувати бійців до контратаки.
Тим часом, коли Максова група вже вела запеклий бій, виконуючи відволікаючу роль, і їх брали в кільце, сотня підійшла непоміченою з іншого боку села і вдарила у самий центр.
Московські офіцери намагалися забарикадуватися в оселях, але через специфіку будівель неможливо зайняти колову оборону, їх просто викурювали, підпаливши стріхи. Більшість поляків вважала за краще здатися, бо знали, що рядових українські вояки не чіпають. Інше становище тих, на совісті яких чимало гріхів, пов’язаних із геноцидом українських селян. Офіцери погрозами намагалися примусити жовнірів підняти зброю, але ті рішуче відмовлялися.
- Ми ще у Відлицях попереджали, що добром таке не скінчиться, пане майоре, – казав солдат офіцеру, який розмахував револьвером погрожуючи розстрілом. – Не треба було родину Лободи палити, а тепер він прийшов за вами.
- До зброї, курво!
Майор вже навів на жовніра «кольт», але його обличчя несподівано розірвала куля снайпера, який «відпрацьовував» офіцерів.
Польські старшини укрилися біля крамниці, спробували там забарикадуватися. Тил прикривала цегляна стіна, але їх роззброїли свої ж солдати.
Служба безпеки в першу чергу захопила штабні папери. Полонених вишикували на майдані, офіцерів відокремили. Оперативники вивчали захоплені документи, допитували солдат і селян-свідків.
Вже до вечора слідство завершилося. Серед тридцяти двох офіцерів дев’ятеро знайшли винними у скоєних злочинах проти населення. Ті, хто віддавав накази на знищення родин, запідозрених у належності до УПА. У Відлицях родичів крайового військового референта Лободи, старого батька, двох невісток і п’ятьох племінників, загнали до сараю і спалили. Один із селян спробував тоді стати на захист, переконуючи поляків, що Лобода загинув ще півроку тому у сутичці з НКВС, йому відрубали руки і кинули слідом до вогню. Вже в Яселко ці поляки теж «відзначилися», стративши двох підлітків чотирнадцяти років за лояльність до УПА. Серед полонених ста п’ятдесяти семи солдат двадцятеро вивели зі строю до гурту засуджених офіцерів, протягом слідства з’ясувалося – це виконавці страт.
Приречених зв’язаними повели за село. Враховуючи характер злочинів полонених, які не несли військового характеру, було вирішено не витрачати на них набоїв, хоча польські офіцери наполягали на розстрілі. Офіцери НКВС більше схожі на загнаних звірів, тільки огризалися, не скористувавшись останнім правом молитви.
Всіх порубали сокирами, кололи багнетами.
15.
Протягом 1946 року Макс з Олексієм кочували повстанськими загонами, відшукуючи чекістів, полюючи на загони псевдо-УПА.
Повстанці не знали спокою. Втягувалися у щоденні бої. Постала проблема з пораненими, котрих щодня збільшувалося. Вояки вмирали від незначних поранень. Втрачали кінцівки від гангрени. Залишати хворим по селах і хуторах постало небезпечно не тільки для самих поранених, їх убивали на місці, а страждали господарі осель. Достатньо звичайному селянину просто занедужати, щоб потрапити на підозру у поранені, чекісти часто не розбиралися, розстрілювали в ліжку.
Повстанців нищив тиф. Макса чомусь минула ця хвороба, незважаючи на те, що доводилося постійно контактувати із тифозниками, допомагаючи в лазареті і ніколи не користуючись захисними засобами, зокрема, марлевою маскою.
«Ви Богом відзначені і він дарує вам здоров’я, богоугодною справою займаєтесь – боретеся з антихристом» – казав один із повстанців. Та згодом Макс знайшов цьому пояснення, пригадавши, як у спецшколі НКДБ входив до експериментальної групи, над якою проводилася новітня тоді антитифозна вакцинація, котра тривала трьохмісячним терміном у три етапи. Саму вакцину офіційно віднайшли тільки під час війни. Ще тоді у сорок першому серед курсантів ходили розмови про те, що їх готують до бактеріологічної війни.
Тепер Головний Штаб висловив припущення, що більшовицькі спецслужби, вкотре порушуючи Женевську конвенцію, розпочали проти УПА і населення Західної України саме бактеріологічну війну. Невдовзі сумна правда частково підтверджувалася свідченнями полонених працівників медичних служб НКВС, ті свідчили, що мікроби тифу розмножувалися у пересувних лабораторіях, а потім розпилювалися у вигляді аерозолів із літаків над лісами. Хворобливі мікроорганізми вирощувалися в ембріонах курчат та щурах, і коли концентрація патогенних бактерій досягала максимальної величини, дослідницьких тварин убивали і розріджували у величезних змішувачах, добавляли до снарядів, якими обстрілювали підконтрольні повстанцям території.
На початку зими 1946-го року упівцям пощастило відбити вантажівку із групою в’язнів, котрих, як з’ясувалося потім, мали стратити. Вояки не розуміли, чому засуджених на страту везли до іншого місця, адже зазвичай страчували у в'язниці. Правда викрилась, коли з’ясували, що серед приречених незвичайний смертник. Старий чоловік років сімдесяти виявився працівником-консультантом однієї із секретних лабораторій при НКВС. Під час допиту старий прохав слідчих польової жандармерії використовувати запобіжні засоби, вдягти марлеві маски і вести допит в ізольованому приміщенні.
Згідно із секретним наказом старого мали розстріляти як непотрібного свідка злочину державного масштабу, офіційно виправдавши страту покаранням за міфічну зраду батьківщини. Та він був вже давно приречений без розстрільного наказу, смертельно хворий інфекцією чуми. Цей вчений працівник Ленінградської військової академії у свій час проводив експерименти з розробки бактеріологічної зброї у спецлабораторіях на Соловецьких островах. Нові види спецпатогенів випробувалися на політв’язнях. Проводив дослідження по штучно виведеним тифу, лихоманки Ку, мелідіозу21 – важким захворюванням, схожим за симптомами на сап, на який хворіють коні. Подібні експерименти часто ставали небезпечними для самих експериментаторів-дослідників, як на прикладі цього старого, котрий невдовзі помер. Перед смертю наказав повстанцям не ховати його просто закопавши, бо тіло після смерті мало стати інкубатором небезпечної інфекції і не спалювати. Повстанці залили могилу сірчаною кислотою.
У грудні того ж року відділ зовнішньої розвідки приніс Максу радісну звістку – Леся народила доньку.
Щось невідоме з’явилося на душі. Ось вже близько п’яти років йому підпорядковані люди, відповідальний за підрозділи, сотні. Бійці називають «батьком». А тепер він – батько родини. Тривожили суперечливі відчуття. Зловив себе на тому, що якось підсвідомо намагається розмежувати ступінь відповідальності і цінностей. Він перед неприємним вибором, що для нього важливіше: відповідальність і турбота за своїх бійців-побратимів, котрі довірили йому життя, чи зараз варто кинути все і їхати до Лесі і доньки, яких, може, ніколи не побачити. Здавався важливішим другий варіант, пізнати нарешті звичайне людське щастя, доживати вік у колі родини, в злагоді, на що, як йому здавалося, давно заслужив, завоював. Шухевич не обіцяв швидку перемогу та ідею, що США втягнеться у війну з СРСР, вважав химерною, хоча цієї думки дотримувалися багато членів УГВР.
Олексій з цього приводу сказав однозначно:
- Твій вибір, отамане, бійці зрозуміють і відпускають.
- Однак я себе не відпускаю.
15.
Взимку 1947-го року командування УПА домовилося з мадярами про передачу поранених угорським лазаретам.
В одному із боїв тяжко поранило Олексія. Розривна куля пошкодила ліву кисть, це значно зіпсувало йому життя, бо він шульга. Починалася гангрена і лікарі мали намір відтяти руку. Коли це один козак із сотні Кривоніса порадив промивати рану водою, запареною у сіні, взятому із жолоба, де їсть корова. Запевняв, що подібне було у сотенного і так він врятувався від гангрени.
Максу доручено здійснити рейд до Угорщини, переправити поранених.
Перед рейдом навесні поїхав до Одеси, де в кардіологічному санаторії лікувався Шухевич у супроводі охоронниці і зв’язкової Галини Дідик, а тим часом на Львівщині і в Закарпатті кинуто на його пошуки значні сили МДБ-НКВС. Чекісти у прямому розумінні рили землю.
За документами у санаторії лікувалися вчителі зі Львова – Ярослав Польовий і Ганна Хом’як. Також мали резервну легенду з паспортами подружжя Мураховських, інженерів із Броварів, якими генерала забезпечило Київське крило ОУН.
Мережа одеського крайового проводу під керівництвом Оксани-«Землі» викрита. Сама Оксана під час облави застрелилася. Вже не існувало створених Максом бойових груп під керівництвом Берки і Гаркуші. Одні не зуміли залишитися на політичних позиціях, кримінал виявився спокусливішим, других убили, інші розчинилися в одеських бандах.
Збройних схронів залишилося декілька. До них намагалися добратися кримінальники, які знали приблизне місце, і міліціонери, та всі підірвалися, не розібравшись у складній системі мінування.
Із генералом зустрілися в Аркадії. У квітні пляжі порожні, лише де-не-де гуртувалися невеличкими групами приїжджі, які зігрівались «Зубровкою» і лізли у воду, щоб не втратити можливість хоч раз у житті зануритися у море.
Генерал двічі на день робив заплив на сотню метрів. Макс теж спробував за ним пропливти, але через кілька метрів відчув, що назад може не повернутися. Зводила судома.
Після купання піднялися в парк і рушили алеєю.
- Закінчуються, друже Олександре, часи бравурних походів. Ми залишилися на самоті перед потужним супротивником, якого боїться Європа і Америка. Мине кілька десятків років, доки світова громадськість усвідомить, хто насправді українські вояки. Вояки, котрі знали, що вступаючи у двобій, вже приречені на смерть, не очікуючи за це ні слави, ні нагород. Нас не скорили, ми захищали своє право на волю.
- Сумна перспектива, але з нею згоден.
- Ти досі у собі не зборов авантюриста, романтика війни. І домінує ненависть.
- Не було часу, генерале. Якщо доживу до часів мемуариста, неодмінно займусь аналізом і переоцінкою цінностей.
- Іронізуєш, розумію… Повезеш тяжкопоранених до Угорщини. Як вже сказано, часи масштабних боїв, походів закінчуються. Наші групи йдуть у глибоке підпілля на десятки років. Одні легалізуються, інші підуть за кордон. Починається відпрацювання нової методи війни. До твоїх обов’язків також входить налаштовування зелених коридорів. І маєш можливість залишитися за кордоном, цю ж пропозицію зроби і своїм бійцям.
- Я повернуся, друже командире.
- Як же Леся? У вас, здається, первісток?
- Донька. Мої люди теж повернуться.
Вони йшли пішки до приморського бульвару. Їх зупиняв патруль, перевіряли документи. Галина приєдналася біля пам’ятника Дюку, до цього весь час трималася осторонь, тримаючи генерала у полі зору.
Залишок дня вони провели в порту. Генерал склав шифровані інструкції своїм заступникам, а також передав зміст телеграм представникам ОУН в еміграції. На прощання генерал обійняв і поцілував Макса, чого раніше не робив. У Макса стало важко на душі, чомусь з’явилася впевненість, що бачить генерала востаннє.
16.
Пораненими завантажили сім підвід. До обозу входила група медичних працівників – двоє лікарів і четверо сестер, священик, агітаційна група, піхотний бойовий підрозділ.
Маршрут обозу полягав через прикордонне з Угорщиною селище Соломонове, неподалік міста Чоп, де розміщена радянська прикордонна застава. Війська розтягнуті по периметру від Соломонове на південь через ліс до річки Тиса.
Макс зібрав нараду командирів ланок, на якій розробили план прориву. Він із трьома бійцями здійснює відволікаючий маневр – атаку з півдня, а його заступник поручник Байда тим часом виводить обоз із лісу, веде вздовж річки через кордон в бік угорського містечка Мале-Тракані.
Із Максом вирушили троє юнаків, котрі пройшли вишкіл у диверсійній школі, з досвідом бойових дій, хоча мали по сімнадцять років. Пішли партизанити, коли почалася примусова відправка молоді до ФЗУ (фабрично-заводських училищ). На той час офіційна відправка на шахти Донбасу припинилася через масової втечі молоді в ліси. Однак відправка до ФЗУ залишалася, агітатори тільки замовчували, що навчання – то лише ширма, а молодих людей насправді відправляли на каторжні роботи.
Це снайпер Падолист і сапери Буря і Вірмен. Останній став «вірменом», вочевидь, віддаючи данину конспірації, бо зовні аж ніяк не асоціювався з представником кавказької групи, блондин з блакитними очима, скоріше, нагадував латиша.
Обоз замаскували у лісі. Коней відвели до іншого місця, подалі від застави, щоб не видали іржанням.
До наміченого пункту атаки добиралися повзком, бо місцевість здебільшого – відкрите поле, за яким велося постійне спостереження з прикордонних веж. Потрібно пройти вдень, щоб здійснити відволікаючу атаку вночі.
Пересуватися виявилося вельми важко, повзли по ріллі, розмиту травневими дощами. Частину вантажу залишили у тайнику обабіч дороги, це протипіхотні міни і одна протитанкова, їх мали встановити на шляху відступу.
Як почало сутеніти, Макс з Бурею і Вірменом поповзли до ставків, що південніше від Соломонове, встановили у чагарниках сигнальні ракети і петарди, від них протягнули запалювальний шнур, його мали підпалити за десять хвилин до атаки.
У визначений час Макс показав Падолисту на вежу, за сигналом наказав спершу «зняти» спостерігача, а потім вимкнути прожектори, які освітлюють сектор атаки. Сам поповз до застави, тягнучи за собою сакву з саморобними гранатами.
Коли вибухнули петарди і полетіли сигнальні ракети, один за одним почали тухнути прожектори, місцевість звідки імітувався напад, затягнуло туманом димових шашок. Опинившись у темряві Макс, ставши на коліно, здійняв гвинтівку, прицілившись у солдата біля шлагбаума.
Хлопці тим часом вже зробили постріл із міномета, в запасі мали тільки чотири міни. У них наказ – кожна міна має приносити максимальну користь для операції, а користь полягала в ілюзії масової атаки. Через щільний дим, прикордонникам не можливо визначити кількість мінометних гнізд. Стріляючи, хлопці маневрували, переносячи міномет, складалося враження, що обстріл ведеться із кількох пунктів.
Макс розстрілював із трофейного автомату короткими чергами прикордонників, які вибігали у межу внутрішнього освітлення території блок-посту.
Полетіли червоні ракети тривоги, які сповіщали Соломонівський і сусідній гарнізони про напад на північний блок-пост.
Диверсанти залишили позиції, відступили до лісу, там вже з приготованими мінами чекав Вірмен. Шлях відступу замінували у кількох місцях, встановили протитанкову міну і дві розтяжки.
Останнім йшов Макс, розкидаючи ганчірки, просочені рідиною для чистки меблів, щоб збити зі сліду собак.
Валку хлопці наздогнали вже на угорській території.
Вранці, коли радянський кордон залишився далеко позаду, Макс наказав усім привести зовнішній вигляд до належного стану. На уніформі кожен повинен мати власні військові відзнаки.
Макс вдягнувся у чорний мундир із петлицями і нашивками полковника.
Обоз пройшов між містечком Ч’єрна-над-Тисою і Мале-Тракані. Зупинилися тільки опівдні наступного дня неподалік Н’їредьхаза у північному Альфьольді22. Медики зайнялися пораненими. У важких починалась агонія. Троє із вісімнадцяти померли.
Куховар розпалив вогнище і група нарешті за час маршу поїла гарячої їжі, попили чаю з вином.
Макс підійшов до Олексія, у якого відійшла гангрена, але залишався дуже слабким, жар не спадав.
- Тримайся, мій друже, – підбадьорював Макс. – Тепер легше буде. Чисте ліжко з білосніжними простирадлами, ми так довго про це мріяли. Медичні сестрички румуночки і угоряночки. Годі кращого бажати.
- Не залишай мене, отамане.
- Маєш залишитися. Підлікуєшся. Ти – мій останній резерв, на який завжди сподіватимуся, якщо ускочу в халепу.
Розмову обірвав дозорний. Козирнувши, відрапортував:
- Друже полковнику, із заходу рухається кінний роз’їзд. П’ятеро.
- Зайняти оборону. Поручнику, зустріньте гостей.
Байда у супроводі двох бійців вирушив назустріч угорським прикордонникам.
Переговори тривали недовго. Вершники рушили до обозу. Старший групи спішився, ковзнув поглядом по мундирах, зупинився на Максові.
Виказавши військову пошану, відрекомендувався українською:
- Главстаршина угорської народної армії Комлош Йорга.
Макс теж козирнув і назвався, простягнувши прикордоннику перепустку по угорській території.
- Мені доповіли про вас, – сказав Йорга. – Тільки не мали знати, на коли очікувати, по радіостанції доповіли, що протягом цього тижня. Маєте померлих?
- Трьох.
- Відправите тіла на батьківщину чи поховаєте тут?
- Тут.
- Потребуєте допомоги?
- Доки ні. У нас свій священик.
Главстаршина супроводжував обоз до міста Бекешчаба, який розташований на кордоні з Румунією. Поранених передали угорському військовому лазарету, звідки їх мали відправити далі до Будапешта.
Максу з Байдою дали кімнату в готелі, куди увечері навідались троє військових, представники угорської розвідки. Макса попрохали передати іменний покажчик поранених і тих, хто має бажання залишитися в Угорщині чи емігрувати до іншої країни. Макс дав тільки списки поранених.
- А інші? – спитав військовий.
- Щодо цього ніхто заявок не надавав. Буду з ними говорити.
Макс передав архіви, які цікавили угорську розвідку. Це була одна із умов взаємних послуг. Архіви, захоплені в Абвері, гестапо і НКВС.
Бійці і обозний медперсонал вишикувалися у дві шеренги на подвір’ї лазарету.
- Побратими і сестри, – почав неголосно Макс, проходячи повз стрій і дивлячись кожному в обличчя. – Від цієї миті я більше над вами не командир. Ви зробили для України все залежне від вас і навіть більше. Ви сміливо йшли на смерть із надією на те, що ваша справа житиме і досягне успіху. Ті, хто прийде після нас, житимуть у вільній Соборній Україні. Наша боротьба тимчасово припиняється, бо ми вже не спроможні вести широкомасштабні бої, але боротьба не завершена. Ми на новому стратегічному витку, тому маємо від командування Головного Штабу наказ зберегти кістяк нашої армії, найкращих людей, а це ви, друзі. А зберегти потенціал ми спроможні тільки за межами України, подалі від комуністичних банд. Тому генерал-хорунжий повідомляє, що кожен вояк Української Повстанської Армії, хто перетнув кордон, має право залишитися. І таке рішення аж ніяк не розцінюватиметься як малодушність. Повторюю, це не менш важливо для України ніж, ваше повернення…
- Як же, друже полковнику, нам залишатися, коли самі мовите, комуністи роздирають нашу землю?
- Однак пропозиція зберігає силу. Кожен, хто передумав, пише заявку і дає мені.
Макс відійшов, Байда скомандував «розійтись».
Усі бійці, медичний персонал і священик побажали повернутися.
17.
Весною 1950-го року керівництво Львівського НКВС і МДБ-МВС вийшло на слід генерала-хорунжого Тараса Чупринки-Шухевича. Справою займався особисто генерал-лейтенант Павло Судоплатов, відряджений із Москви.
У Львові Судоплатов легалізувався як новий заступник голови райвиконкому.
Завдяки впровадженим в ОУН-УПА агентів МДБ протягом 1947-1950-х років, заарештовано багато оунівських керівників і розсекречена майже вся агентурна ланка. До рук чекістів потрапила Катерина Заріцька, одна із зв’язкових Шухевича, яка із 1945 року стала неофіційною дружиною генерала. Багатьох із схоплених оунівців перевербовано, для цього чекістами впроваджувалися перевірені часом прийоми: погрози репресій родини, розлучення дітей, обіцянка звільнити вже заарештованих рідних. Колишня зв’язкова Поліна сама запропонувала свої послуги з умовою звільнення із заслання її малолітнього брата.
Поліна не мала свідчень про можливе місцезнаходження Шухевича, однак особисто знайома з Даринкою Гусяк і Галиною Дідик – найближче оточення генерала, люди, котрим він безмежно довіряв.
Оперативникам вдалося здобути кілька адрес у Львові і в селах, де можливо з’явиться Даринка, там встановили цілодобові засідки.
У кінці квітня генерал переховувався на околиці Львова разом із Даринкою і її матір’ю Марією Гусяк в будинку сестри Марії. Чекісти особливо не сподівалися, що Шухевич прийде до цієї хатини, тому в оселі навпроти чергували лише двоє оперативників, які до своїх обов’язків ставилися не належним чином, постійно грали в карти і були настільки незграбні у конспірації, що Шухевич їхню присутність помітив відразу, навіть не побачивши самих оперативників. Якось до хати зайшов дільничний міліціонер для звичайної перевірки документів. Генерал, будучи вже на межі нервового виснаження, вирішив, що почалася облава, і вистрелив у міліціонера, як тільки той переступив поріг.
Марію Гусяк швидко знайшли вже наступного дня в селі Дугове Рогатинського району в будинку священика Лопатинського. Не спроможна тікати далі, бо ходила на протезі. Донесли місцеві сексоти, вони повідомили дільничному, що священик приховує нелегалку, яка не зареєстрована в міліції.
Після подібного провалу Судоплатов і не сподівався на іншу нагоду. «Вовк» був майже в руках, але через головотяпство співробітників вислизнув. Коли це із зовнішнього спостереження біля будинку Гусяк повідомили, що навідалась молода дівчина, яка назвалася Орисею, студенткою Львівського медичного інституту, племінницею Даринки.
Заставши вдома у тітки незнайомих людей, Орися розгубилася, але Судоплатов поспішив заспокоїти її:
- Давайте знайомитися, Михайло Сергійович Руденко, заступник голови райвиконкому. Ми тут тимчасово на квартирі. Марія Степанівна зараз у родичів.
- А Нуся? Я сподівалася її тут побачити, – Нусею вона називала молоду тітку Даринку, яка лише на кілька років старша за неї.
- Ні, Дарини немає. Бажаєте чаю?
Невідомий виявився доволі приємним співрозмовником, розумним, котрий, як з’ясувалося, добре володів англійською, яку вона вивчала. Випала нагода потренуватися у спілкуванні мовою Шекспіра. «Заступник» голови райвиконкому цікавився її успіхами і взагалі студентським життям. Розповів кілька смішних історій часів студентської довоєнної юності. Протягом бесіди зумів викликати прихильність настільки, що у дівчини не виникло навіть логічних запитань, наприклад, чому людина, займаючи таку посаду, квартирує у звичайній сільській хаті?
Орися повідомила, що від інститутського виконкому комсомолу має доручення провести в клубі лекцію на тему шкоди націоналізму. І сподівалася запросити Нусю, яка, на її думку, надто переймається цим питанням.
- Прийде обов’язково, хоча тут ще не було, – казав «заступник». – Якщо, звісно, нікуди не поїхала. Ми з товаришами вже кілька днів гостюємо, а про вашу тітку нічого не чули.
- То вона, мабуть, у гуртожитку досі.
- Скоріш за все. Якщо це в текстильному гуртожитку, то можу вам допомогти знайти її, саме туди вирушає автомобіль. Попросимо водія попередити вашу Нусю і він навіть привезе її.
- Ну що ви, чи варто за такої дрібнички ганяти казенний автомобіль. Та і не в текстильному вона.
- Ні-ні, я просто зобов’язаний допомогти такій файній дівчині. По-перше, я – чоловік, а по-друге, мені, як члену партії, теж близька проблема націоналізму. Раз вважаєте, що ваша родичка має бути на лекції, то це мій прямий обов’язок допомогти. Якщо не в текстильному гуртожитку, то, мабуть, поруч в робочому?
Орися розповіла приємному симпатичному чоловіку, коли востаннє бачила Нусю, це сталося позавчора у гуртожитку медінституту, однак вона також може мешкати в гуртожитку Лісової академії, куди має намір восени вступити.
Даринку вислідкували вже наступного дня і встановили постійне спостереження. З’ясували, що вона часто навідувалася у село Білогорща до кооперативної крамниці, у Львові заходила до трикотажного магазину, де затримувалася на годину. Напроти цієї крамниці в школі розташований агітпункт, там розмістили засаду.
Однак Даринка на кілька днів щезла з поля зору оперативників.
І ось 3-го березня о 15.40 до крамниці навідалася молода дівчина. Перегримована, але за описом співпадала із розшукуваною.
При крамниці було кафе. Коли сіла за столик, до кафе зайшли двоє молодих людей. Сіли за сусіднім столиком, замовивши пляшку вина. Один молодик звернув увагу на симпатичну молодицю і піднявши капелюх, ледь підвівся.
Даринка не відповіла на привітання.
Той не вгамовувався.
- Чи можна присісти поруч красуні-панночки? – було чутно, що українська мова йому не рідна, розмовляв з акцентом і скальковано.
Молодик сів без дозволу, взявши Даринку за руку.
- Ідіть до інших чіпляйтеся, – вона відштовхнула його долоню і підвелася.
- Та годі тобі, красуне, я ж тільки познайомитися…
Другий парубок заступив дорогу. Вона відсахнулася, намагаючись пройти повз нього, але той синхронно ставав на перешкоді. Вони ніби танцювали вальс.
Даринка відштовхнула залицяльника і вискочила на вулицю, де зіштовхнулася із давньою знайомою Поліною, котра, як з’ясувалося, теж йшла на площу Міцкевича і сама напросилася за компанію трохи пройтися.
Невдовзі вони удвох з’явилися на трамвайній зупинці, де у Поліни раптом згадалися невідкладні справи. Даринка зайшла до трамваю. Вийшла на вулиці Набойки, де знову натрапила на того ж набридливого молодика. Запізно збагнула, що ускочила у пастку. Полізла до внутрішньої кишені жакета, де був «ТТ», однак ззаду хтось перехопив руки і наче з-під землі з’явилося ще четверо. Перехопили горло, затисли щелепи, вдаривши у живіт, капсула з отрутою випала на долоню одному із оперативників.
«І про це знали» – подумала вона.
На голову накинули мішок і потягнули до автомобіля, котрий курсував за трамваєм.
У кабінеті слідчого Даринка побачила свою матір і хотіла кинутися до неї, їх розтягнули і Марію почали бити двоє міліціонерів. Били так, що відлетів протез ноги, один із катів ще схопив його і ним бив жінку. Даринка кричала і намагалася сховати обличчя в долонях, один схопив за підборіддя, щоб спостерігала за стражданнями матері. Невдовзі непритомну жінку винесли, де у сусідньому кабінеті привели до тями і продовжили катувати так, щоб чула Даринка. Її взялися допитувати, обіцяючи, що коли надасть правдиві свідчення, з матері більше не знущатимуться.
Даринка тільки схлипувала і стверджувала, що нічого не знає. На очну ставку привели заарештовану п’ять місяців тому Катерину Заріцьку. Від колишньої вроди не залишилося і сліду. П’ять місяців знущань зробили із неї потвору, але вона трималася і, побачивши Даринку, опустила вії, вітаючись, а слідчому презирливо мовила:
- Чергова провокація. Цю жінку я теж вперше бачу.
Катерину вивели.
На Даринку ця зустріч вплинула не тим ефектом, який очікували чекісти. Вони сподівалися, що будь-яка жінка зжахнеться, побачивши, у що можуть її перетворити, але мужність подруги надихнула дівчину.
Тоді за стіною знову почулися крики матері.
- Що ти за дочка така, коли твою матір б’ють, а ти захищаєш якогось фашистського прихвостня? – дорікав слідчий. – Скажи, де Шухевич і Дідик, та йди на чотири вітри. Ніхто із твоїх арешту не бачив, тому не дізнаються, хто виказав. Вашій банді все одно кінець. Подумай. Тобі ж ще жити, дітей народжувати, для Монети, сама бачила, все закінчено, кому вона така потрібна.
Даринка зрозуміла, що чекісти знають надто багато, навіть підпільне псевдо Заріцької – «Монета», а воно відоме тільки дуже вузькому колу підпільників.
- Не знаю, де Шухевич, – плакала Даринка. – Відтоді, коли міліціонера застрелили, більше його не бачила. Він хотів матір убити, щоб не заважала…
- Брешеш, сучко! – слідчий навідмаш ударив по щоці. – Доки язика не розв’яжеш, доти битимуть матір! Зрозуміло, сучко кудлата?! До смерті битимуть! А на волю сповістимо, що ти винна у її смерті.
- На Шевченка чотирнадцять, – схлипуючи мовила дівчина. – Сьогодні ми мали там зустрітися.
- І варто було мовчати?
До вказаної адреси виїхала опергрупа разом із взводом солдат.
Оперативники повернулися за годину знервовані. Даринка надала хибну адресу торговця, у якого часто купувала фрукти. Доки тривав обшук, доки допитали чоловіка, потім збагнули, що їх пошили в дурні.
Її били. Вона назвала іншу адресу, тільки в селі Великі Кривчиці. На цей раз слідчий пообіцяв на ремінці порізати, якщо адреса знову виявиться фальшивкою. До ранку з’ясувалося, що адреса таки фальшива і на облаву довелося застосувати роту солдат. Коли слідчий з підручними увірвались до камери, Даринка вже не удавала перелякану дівчину, тепер у погляді читалося наявне презирство і насмішка, все те, що нещодавно бачила в обличчі подруги Катерини. Питань до неї більше не було, її просто били.
Дезінформуючи слідчих Даринка намагалася попередити підпільників, які базувалися неподалік вказаних квартир, сподівалася, що облави підкажуть їм про арешт зв’язкової. Більш за все боялася, що друзі почнуть її шукати і самі ускочать у засідку. Цю тактику розгадав Судоплатов, бо ті явочні квартири вже були викриті, тому він наказав приступити до плану «Б» – залучити до справи агента «Розу».
Після нічної екзекуції Даринка вже не спроможна була пересуватись самостійно. Її помістили до тюремного лазарету.
Вона отямилася на лікарняному ліжку в палаті-камері. Спробувала підвестися, але не змогла, застогнала від болю. Поламали ребра.
Хтось прийшов на допомогу, піднявши потилицю, дав напитися.
Вона хрипло подякувала.
Її сусідкою виявилася жінка років тридцяти з розбитим обличчям, яке вже підживало, залишилися на рубцях сліди йоду і зеленки. Співкамерниця назвалась Світланою, але не сказала за що арештована. Повідомила, що тут не затримається, її ось-ось мають випустити, бо слідчі проти неї нічого не мають.
Жінка поводилася доволі утаємничено, з кимсь перестукувалася у сусідніх камерах. Огризком олівця, котрий ховала в косі, писала цидулки і передавала за допомогою тюремної пошти: на нитці, протягнутій по зовнішній стіні від вікна до вікна.
- Скільки ви тут? – спитала Даринка.
- П’ять місяців. Арештували разом з подругою, вона у сусідній камері. Мене скоро звільнять, а їй непереливки. Бо вона дружина самого Чупринки.
- Кого? – здивувалася Даринка.
- «Монета», чула про таку? – Світлана заговорила пошепки. – Вона – моя подруга, через мене звістки на волю відправляла.
Даринка знала, що цидулки від «Монети» дійсно якось передавалися, тепер дізналась через кого.
- Кажеш, тебе звільнять? Коли?
- Сьогодні увечері, так слідчий казав.
Світлана здобула Даринчину довіру тим, що назвала імена тих зв’язківців, які були у глибокому підпіллі, навіть Шухевич цілком довірявся цій мережі.
- Можеш передати цидулку, коли вийдеш? – спитала Даринка.
Світлана ніби засумнівалася, бо боялась чергового строку:
- Не знаю… Я вже насиділася тут, а за це можна знову…
- Ти ж олівець якось пронесла, це значно менше.
- Добре, спробую. Куди передати?
Даринка отримала маленький клаптик паперу, вирваний із книжки.
Через двадцять хвилин після написання, слідчий отримав цидулку. Бо сусідкою по камері була колишня агент гестапо, а тепер НКВС за прізвиськом «Роза».
«Любі мої! – писала Даринка. – Майте на увазі, що я потрапила до більшовицької в’язниці, де немає людини, яка б пройшла те, що на мене чекає, і не зламалася. Після першої стадії тримаюсь, але не знаю, що буде далі. «М» приводили на очну ставку, вона героїня, тому що тримається 5 місяців.
Цілую. Нуська.
P.S. Про мене дуже багато знають, а основні питання – ШУ і Ді. Мене схопили шестеро і не було можливості покінчити з собою. Знали, що в мене є пістолет і отрута».
Ще через десять хвилин це послання було на столі Судоплатова.
18.
Після отримання наводки від агента «Рози», Судоплатов зрозумів, що інформація варта уваги і цей шанс останній, іншого не буде.
Негайно була зібрана нарада оперативного штабу, до якого увійшли: сам Судоплатов, заступник міністра держбезпеки УРСР генерал-майор Дроздов, начальник внутрішніх військ МДБ Українського округу генерал-майор Фадєєв і начальник УМДБ Львівської області полковник Майструк.
В оперативному режимі розроблений план «Чекістсько-військова операція по захопленню і ліквідації «Вовка», з початком на ранок 5-го березня. Для здійснення операції до Львова стягнуті резерви 62-ї стрілецької дивізії внутрішніх військ МДБ, штаб Українського прикордонного округу і управління міліції Львова. За тривогою зняті військові сили на стику адміністративних кордонів Глинянського, Перемишлянського і Бобрковського районів Львівської області у кількості 600 бійців і зосереджені до п’ятої ранку у дворі УМДБ Львівської області.
Згідно з інформацією, отриманою від «Рози», Шухевич мав переховуватися десь у селі Білогорща. Роза мала передати цидулку Наталії Хробак. Один із слідчих запропонував взяти будинок штурмом, обмежити відступ, можливо, підпалити оселю, щоб викурити «Вовка».
- Не женіть коней, – заперечив Судоплатов. – Його може і не бути в тому будинку, тоді в котре злякаємо звіра і шукай черговий барліг. Спершу оточуємо село тісним кільцем так, щоб муха не пролетіла.
Генерал-лейтенант почав робити креслення на карті Львівської області, обводив червоним колом села Білогорщу і хутора довкола, також окреслив лісовий масив поблизу селища Левандувка.
У Білогорщу ланцюгом входили 8 і 10 роти стрілецького полку 62-ї дивізії. Блокували не тільки будинок Наталії Хробак, а й кілька будинків поруч.
На порозі з’явився хлопець років дванадцяти, який, вочевидь, вискочив до клозету. Побачивши міліціонерів, розгублено притисся до огорожі. Його швидко підхопили під руки, наказавши не шуміти. Потягнули до комполку капітана Пікмана, який причаївся за огорожею.
- Спокійно, малий, – капітан пригрозив пістолетом. – Тобі нічого поганого не зроблять. Ми шукаємо лише одну жіночку. Ось цю, бачив?
Показав світлину Галини Дідик.
- Схожа на тітку Стефанію, вона живе у тітки Ганни, материної сестри.
- А хто ще живе у твоєї тітки?
- Нікого там більше немає… – інтонація видала малого, було чутно, що говорить неправду.
- Ай-яй-яй, хлопчику. Хто ж тебе, негідника такого, дорослих обманювати навчив? Зізнавайся-но, хто ще в хаті?
- Дядечку, відпустіть, я не знаю, хто там живе… – малий заплакав.
Коли кисть того, хто тримав за плече, ослабла, хлопець несподівано вирвався, перестрибнув через паркан, побіг вулицею з криком: «Романе, тікай!».
Хлопця наздогнав один із солдат.
Будинок 76-а, який належав сестрі Наталії Хробак – Ганни Конюшек, чекісти оточили тісним кільцем. Двоповерхова будівля напроти школи. На першому поверсі жив голова сільради, а в боковому приміщенні знаходилася невеличка кооперативна крамничка, де кілька разів бачили Даринку Гусяк. Ганна мешкала на другому поверсі, там дві кімнати і кухня, одна кімната з балконом, велике горище. На другий поверх вели вузькі круті сходини.
Солдати почали стукати у двері прикладами автоматів.
Хвилин через десять відчинила жінка, яку зразу схопили.
- Хто така? – спитав Пікаман.
- Стефанія Кулик, – відповіла жінка з беззаперечним польським акцентом.
- Ага, як же…, – капітан впізнав Галину Дідик.
Її миттю обшукали, вилучивши із рукава пістолет «вальтер».
- Значить, слухай сюди, – казав капітан, розмахуючи конфіскованим пістолетом. – Даємо можливість тобі і Шухевичу зберегти життя. Скажи йому, щоб без зайвої стрілянини.
- Тут нікого немає! – нарочито голосно кричала Галина.
Її повели сходинами на гору і вона гучно повторювала: «тут нікого немає».
Чекісти зайшли на другий поверх у кімнату з балконом. Сходинами підіймалися начальник 3-го відділення управління 2-н МДБ УРСР майор Равенко і начальник відділу 2-н заступник начальника УМДБ Львівської області полковник Фокін. Між поверхами із обладнаної криївки вийшов генерал, тримаючи в одній руці пістолет, в іншій – гранату.
Першим пострілом був убитий Равенко. Перескочивши через тіло, Шухевич кинувся сходинами вниз, сплівшись з Фокіним. Заважала граната, генерал її випустив, вільною рукою схопив полковника за горло. Фокіну вдалося вирватися і вискочити на вулицю. Сержант, який стояв на вході, з переляку випустив у темний отвір чергу.
Три кулі влучили генералу в груди.
Він сів на сходину. До нього обережно підступали зверху Пікман з солдатом, тримаючи на прицілі.
- Війна не скінчилася, – прохрипів генерал. – Це лише смерть одного солдата.
Незважаючи на істеричні крики Пікмана: «бросай оружіє», генерал-хорунжий прочитав останню молитву:
- Хто сіє зі слізьми, зо співом той жне: все ходить та плаче, хто носить торбину насіння на посів – та вернеться зі співом, хто носить снопи свої!
Шухевич підвів до скроні дуло «вальтера», аналогічного тому, який вилучили у Галини.
Натиснув на гачок.
На горі Галина розкусила капсулу зі стрихніном, який ховала під язиком.
Військовий писар годиною пізніше занотував у протоколі завершення операції «Вовк» – 8.30.
19.
Макс вже кілька місяців із чотирма бійцями – Байдою, Падолистом, Бурею і Вірменом – переховувався в горах. Всі, хто залишилися із тридцяти вояків особливої групи. Коли в селі Липники їх узяли в оточення, загін проривався із десятком гранат, одним «фаустпатроном», як завжди, обмежений запас набоїв. Тоді перед боєм Макс виступив перед бійцями:
- Брати мої, кожен має право і можливість залишитися. Для багатьох це шанс вижити. Хто певен, що немає особливих гріхів перед совєтами, лишайтеся. Вас очікує в’язниця, сидіти доведеться довго, але це, повторюю, шанс. Ті, які виживуть, розкажуть усім, хто буде після нас, історію про боротьбу з комунізмом, за народне щастя, за вільну Україну. Хто йде за мною, то пам’ятайте, кого поранять, того не беремо. Краще застрелитися або сподіватися на милість більшовиків. Коли ж оберете шлях воїна, то віддайте життя з максимальною користю для тих, хто відступає. Прикривайте до останнього набою, ваше життя має дорого коштувати більшовикам.
Війська тоді оточили село кільцем солдат і важкої техніки, якою прикрили відступ до лісу.
Більшовики зосередили головні сили між селами Кав’ярами і Загор’єм. Макс вкотре застосував тактику відволікання. Тридцять бійців розосередились ланками по п’ятеро. Підпаливши димові шашки, жбурнули у бік лісу в північно-західному напрямку, куди за логікою мали прориватися. Двома ланками була здійснена імітація прориву. Основна група пішла парадоксальним шляхом, виступивши на відкриту місцевість, прорвавши кільце піхотинців, напали на село Загор’є. Короткий, запеклий бій. Двадцять чоловік проти стрілецького полку. Полягли майже всі. Залишилося восьмеро. Не було б і цих, якби не захопили вантажівку, на якій проскочили на південь у бік Толщева, а потім вирушили на захід. Далі – рейд до Карпат.
Майже всю весну довелося злидарювати в лісах. Бійці хворіли. Троє померли. Їсти нічого. Лісові склади-криївки здебільшого викриті. Якщо Макс спроможний тривалий час харчуватись підніжною їжею – равликами, сирою рибою, то хлопці спецпідготовки не мали, тому страждали на шлункові хвороби.
Звістка про смерть головнокомандуючого підірвала моральний дух. Макс не бачив сенсу працювати з оунівським підпіллям, яке, на його думку, здебільшого підпорядкувалося радянським спецслужбам, а відданих розстріляли чи заслали до Сибіру.
- Все, тепер нам дійсно немає чого тут робити. Йдемо до Румунії, – сказав Макс одного вечора, коли підрахували, що при жорсткій економії харчів вистачить на два дні.
Над лісами постійно кружляли літаки-розвідники.
В останній рейд вирушили 22-го травня в понеділок 1950-го року.
Вже перетнувши кордон, Макс озирнувся, склав рупором руки, прокричав:
- Останнє слово за нами!
1СІС (Secret Intelligence Servise) – секретна розвідувальна служба Великобританії.
2 Володимирський централ – одна із старих російських в’язниць. Знаходиться у місті Володимир. Побудована за наказом Катерини ІІ у 1783р.
3Лозовський – одне із псевдо Шухевича.
4Хольмстон-Смисловський Борис Олексійович (1893-1988) – білий емігрант, дійовий борець проти комунізму під час Другої світової війни. До кінця війни керував 1-ю Руською Національною Армією, створеною на території Німеччини із руських емігрантів і радянських військовополонених.
5Жарг.«масть» - татуювання
6РВА, рос. РОА - Руська Визвольна армія, сформована у роки Другої світової війни керівництвом Третього Рейху, військові формування зі східних слов’ян, що воювали на боці Вермахту. Армія формувалась із білогвардійських емігрантів і радянських військовополонених. Неофіційно їх називали «власівці» на честь їх керівника Андрія Власова.
7Ватутін М.Ф. 1901-1971, справжнє прізвище Ватуття. Генерал Червоної армії, Герой Радянського Союзу, один із головних полководців Другої світової війни. 29 лютого 1944 року у зіткненні з карним відділом польової жандармерії УПА був поранений. Став жертвою політичних ігор радянських військових начальників: Жукова, Конєва і Сталіна.
8Нім. Östliche Arbeiter – працівник зі сходу.
9Татуювання СС наносились на внутрішньому боці лівої руки, 20 см вище ліктя, довжина 7 мм, писалась група крові з реанімаційною метою. Пахви – єдине місце, де шкіра не згорає і зберігається у обсмаленого трупа. Отримати поранення, при якому татуювання не буде читатись, неможливо. Наносилось готичним шрифтом або латиною.
10 «Сам» - Йосип Сталін.
11ДРУ – державне розвідувальне управління.
12 Хрущов М.С. 1894-1971, Перший секретар ЦК КПРС 1953-1964 рр., Голова Ради Міністрів СРСР 1938-1964 рр., Герой Радянського Союзу, тричі Герой Соціалістичної праці, перший Секретар ЦК КП України 1938-1947 рр. Розвінчав культ особистості Сталіна.
13«Кріт» - засланець ворожих спецслужб. .
14Заключна фраза звернення до радянського народу , якою В.М. Молотов закінчив промову о 12 годині дня 22 червня 1941 р. «Наше дело правое, враг будет разбит, победа будет за нами»
15Пласт – українська скаутська організація, що сприяла патріотично-військовому вихованню молоді на засадах християнської моралі. П. був створений у 1911 р., серед засновників був Петро Франко (син Івана Франка).
16ППС-43, пістолет-кулемет Судаєва, зразка 1943р.
17Індульгенція – в католицькій церкві звільнення від тимчасового покарання за гріхи.
18ГУЛАГ – від рос. Государственное управление лагерей.
19 Жарг. «кіча» – в’язниця.
20«Трьохлінійка» - гвинтівка Мосіна, назва походить від калібру, який дорівнює трьом лініям (застаріла міра довжини). Одна лінія дорівнює однієї десятій дюйма чи 2.54 мм – відповідно три лінії дорівнюють 7.62 мм
21Мелідіоз – захвор., нагадує холеру чи черевний тиф. Хвороба починається із ознобу, блювоти і проносу, різке підвищення температури 40-40.50, головний біль, втрата свідомості.
22Альфьольд – найбільша частина Середньодунайської рівнини, до сходу від Дунаю, головним чином в Угорщині із 100000 км2 загальної площі Угорщини А. займає 52 000 км2
(далі буде)
