Кожне містечко має свої легенди, зазвичай це дитячі казочки, що переказуються довгими нудними вечорами заради забави. Більшість з них вигадка чистої води. Та інколи серед цих безвинних страшкуватих історій ховаються правдиві перекази, що були давно забутими. Згрубілі людські серця і тривка пам’ять в плині часу й дійсність, яка невпинно змінюється, стерли їх сліди. А деякі, можливо, й втратили свою таємничу силу. Та є й ті, що живі по нині…
Такою ж казочкою була й легенда кварталу "ОТАКОЙО" ("Вічна Ніч") про загадкову гру "КакуРенБо" (хованки). Розповідають, що цей квартал славиться своєю незвичайною будовою, його вулиці так химерно розташовані, що й важко уявити наскільки вони заплутані, вони утворюють складний лабіринт, тому гра в хованки тут справжня пригода. Ніхто не бачив цього кварталу, його оточує висока стіна та слава закріпилася за ним міцно. Потрапити туди не просто, єдині ворота, що ведуть в квартал "Вічної Ночі" ретельно заховані і відшукати їх можуть лише вітчайдушці, що вирішили грати. Вони повинні знайти знаки, що складають назву кварталу у темних закинутих закутках міста і по них дійти до брами, що веде в квартал. Головною умовою є те, що грати в цю гру можуть лише діти.
Семеро гравців повинні зібратися о півночі біля воріт "ОТАКОЙО" і кожен з них на обличчі повинен мати лисячу маску, тоді ворота відчиняться. Правила прості – увійшовши лиси тікають і ховаються у лабіринті вуличок незнайомого їм кварталу, а чорт їх ловить. У "КакуРенБо" той, хто водить називається "чортом", тому на обличчі він має маску чорта, так гравці пізнають один одного. Лиси не знають хто їх ловитиме, аж доки не будуть спійманими.
Гра проста та водночас інтригуюча та захоплююча... Але, кажуть, ніхто з тих, хто пішов грати в неї не повернувся...
Та бажаючих спробувати від цього не ставало менше, когось це дійсно лякало і вони хотіли перемогти свій страх, хтось не надавав цьому факту ніякого значення, будучи впевненим у своїх силах, інших вели цікавість та жага до пригод. Та все ж зважитись на гру може не кожен.
Моя сестра довго збирала всі розповіді і перекази про "КакуРенБо", колекціонуючи їх як дивакуваті історії, я не звертав на це жодної уваги, аж поки одного вечора вона не повернулася додому... не повернулася вона і вранці... і через кілька днів мені стало все зрозуміло – вона пішла в квартал "Вічної Ночі"...
Лише я знав про це. Лише я міг її повернути. І я пішов за нею...
Кілька ночей я блукав вулицями міста, шукаючи на згаслих вивісках знаки, що вели в квартал "Вічної Ночі". Це здавалося мені марним, аж доки я не побачив вогненно червоне "О" на крамниці сувенірів в нетрях старих кварталів, вона вже давно була зачиненою. «Це воно! Це перший знак!» – подумав я. Так ніби хтось дозволив мені його побачити і якась невидима сила повела мене далі. Я швидко побіг вуличками, що розташовувались за крамницею, чомусь будучи твердо впевненим, що це правильний шлях, аж поки не побачив у себе під ногами в калюжі символ "ТА". Я дивився на мерехтіння блакитного світла у воді і не міг зрозуміти де він. Подивившись вгору, я побачив його на вивісці старої годинникової майстерні прямо над своєю головою. Вибиті шибки старої будівлі зіяли темрявою і лише символ ще кволо блимав, погрожуючи от-от згаснути.
Я не став довго думати над вибором шляху і побіг в інший кінець вулиці, але там вона закінчувалась і починалась інша, що була центральним коридором в десяток інших, менших вуличок. Я йшов від одного кінця до іншого, кожен раз впираючись в глухий кут, аж доки не втратив надії знайти наступний символ. Відчай оповивав мене все більше і більше. А може все це мені здалося, і знаки, і вивіски – нічого не значать і все це гра моєї уяви… Я так відчайдушно хотів знайти сестру, що зовсім забув про абсурдність цієї історії і моїх дій…
Я сперся об стіну одного з будинків і вже просто оглядав оточуючі мене будівлі, щоб зорієнтуватися де я опинився. Коли побачив мерехтіння зеленуватого світла в вікні сусіднього будинку. Я підійшов до нього і побачив чіткий символ "КО", я озирнувся, за моєю спиною була кондитерська з пошарпаними облупленими стінами, стара вивіска ледь-ледь світилася, вона миготіла, темніла і загасала, потім знову загорялася через деякий час. Ось чому я не помітив її відразу! І я зітхнув з полегшенням… по при мої сумніви я на вірному шляху…
Я глибоко вдихнув нічне повітря і побіг далі… В глибині провулків серед цілковитої пітьми тьмяним світлом підсвічувалось щось схоже на химерну ляльку чи то маріонетку. Я підійшов і побачив, що це старовинна крамниця дерев’яних іграшок, яких зараз вже й не знайдеш. І великий яскраво жовтий символ "ЙО" освітлював її поруйновану вивіску. А лялька посміхалася потворно розтягнувши свого рота і красномовно вказувала витягнутою рукою у вузький провулок в бік від крамниці, потім хитала механічною головою, опускала очі і руки до низу. Схоже друга рука була зламаною, вона постійно сіпалася, але не піднімалася і тому справна рука стала дороговказом. Я грайливо вклонився на знак подяки дерев’яному опудалу, а воно опустило очі, ніби засоромилося, потім сіпнулося і продовжило виконувати ті ж самі рухи.
Провулок, що вів до воріт кварталу "ОТАКОЙО", виявився довгим і дуже вузьким, я ледве протиснувся в нього. На якусь мить мені, навіть, здалося, що я можу застрягнути між цих стін. Ось чому тільки діти грають в цю гру, доросла людина ніяк тут не пройде.
За ним була невелика кругла площа з фонтаном в центрі, який давно вже висох і обріс мохом, схоже він вже багато років не працював та потемнів від плину часу. За ним височіла велетенська брама, старезна й розмальована дивними візерунками, з гори вона була увінчана написом "ОТАКОЙО"… Брама кварталу "Вічної Ночі"…
Я надягнув маску лиса і пішов до брами. На сходах під нею сиділо четверо лисів. Вони мовчки подивилися на мене і я зрозумів, що не повинен порушувати тишу, будь-які слова будуть зайвими. Тому мовчки сів на сходи неподалік від них і почав розглядати все навколо.
Довго дивився на старий фонтан й химерні візерунки на брамі, мені здавалося, що минуло багато часу і от-от настане світанок. Коли підійшло ще двоє лисів. Ми переглянулись, підійшли до брами і стали перед нею півколом. Вона важко й повільно розчинилася…
За нею стояла темрява, наче суцільна темна стіна. Якусь мить всі стояли непорушно, вагаючись. Очі почали звикати до чорноти і вималювався коридор, що вів у середину. Двоє хлопчаків, з тих що прийшли останніми, рвонули вперед і я за ними, інші теж послідували нашому прикладу.
Головний коридор розпадався багатьма дрібними вуличками, що мов вени розгалужувалися від головної артерії і плутались та перетинались між собою.
Я біг довго не розбираючи дороги. Все здавалося однаковим, а якщо й мало якісь відмінності, то я не знав як їх запам’ятати. Я не розумів як у цьому лабіринті можна когось знайти, тому просто продовжував бігти далі…
Пробігши ще трохи я спинився, озирнувся навколо, упевнившись, що я тут сам і більше тут нікого немає, пішов повільно, спокійно розглядаючи все навкруг. Подекуди стояли химерні кам’яні статуї у дивних позах, ніби вони прикуті до стін, із страждальницькими гримасами на обличчях і запалими очима. А подекуди на стінах були намальовані дивні страшні картини з велетенськими демонами, фарба потерлася й полупилася від плину часу, але могутні химери впевнено дивилися гнівними поглядами, аж пробираючи тебе до самих кісток і навіть ставало якось моторошно від цього. А в інших місцях зіяли напіврозвалені старі будинки чи звалища якогось мотлоху і дивне відчуття, що із них за мною хтось спостерігає не давало спокою. Та схоже квартал бив покинутим, старі поруйновані будинки скидалися на руїни і катакомби й мало були придатними для життя. Хоча деякі конструкції дивували своєю оригінальністю. І химерні розписи, що були скрізь тільки додавали цьому місцю таємничості й моторошності… Це дійсно квартал нічних жахів…
До мене долинув якийсь шум і я пішов на його звуки. Тихо й обережно наблизившись я зазирнув за ріг і побачив двох лисів які кепкували з великої страшної статуї з шістьма руками й величезною роз’явленною пащекою. Навколо статуї стояли невеличкі стовпчики на яких світилися ліхтарики і відкидали моторошні тіні на кам’яне чудовисько. То ж ці хлопчиська не довго думаючи позбивали стовпчики й ліхтарики згасли, вони дружно пореготали й побігли далі.
Я вирішив, що краще не траплятися їм на очі, тож просидів у своєму сховку поки не зникли звуки їх кроків. Через таких гравців, певне, все тут й було таким занедбаним й побитим. А може вони вже нудились в цьому лабіринті, бо ми вже досить довгий час блукали вуличками кварталу і не було схоже, що тут є той хто нас ловитиме... та й не схоже було, що світанок поспішав освітити ці нетрі…
Я сів під одним з будинків, зовсім втративши надію будь-кого знайти і став намагатися згадати шлях, щоб хоча б повернутися до брами. Як раптом почув пронизливий крик і страшенний гуркіт, ні про що не роздумуючи, я кинувся туди і побачив тих двох розбишак і… чорта. Та велика страшна статуя була живою і очі її палали гнівом, вона намагалася схопити кривдників величезними кігтями. Як я відразу не здогадався, що то чорт, великі роги й гострі ікла, що випирали з величезної пащеки, красномовно говорили про це… Але я б ніколи не подумав би, що статуя може ожити і вступити в гру…
І здається чорт був не на жарт розлюченим, він громив дерев’яні конструкції, що траплялися йому на шляху. Певне він лютував через розбиті ліхтарики. Але як статуя могла бути живою? Кам’яна луска зкришувалася з нього з кожним рухом і він видався аж надто живим!
– Що він таке? – промовив я в голос.
– Чорт… – почувся голос у мене за спиною. Я озирнувся і побачив дівчинку в лисячій масці в провулку, але її не було серед гравців, коли ми заходили в браму кварталу "Вічної Ночі". Певне вона з тих гравців, що прийшли сюди раніше.
– Почекай! – гукнув я їй. Але вона швидко побігла геть.
Я кинувся за нею. Та як би не намагався, не міг наздогнати її. Потім зовсім загубив її в лабіринті провулків. Та чим далі я біг за нею, тим більше мені здавалося, що це моя сестра. Я біг далі хоч, не знав куди. Зрештою я опинився перед довгим містком над прірвою по інший бік якої стояла на круглому острівці будівля схожа на храм, а під її дверима стояла та дівчинка. Я спинився, вагаючись чи варто мені йти до неї.
Вона різко озирнулася і закричала:
– Біжи!
І я не свідомо підкорився цьому наказу, ноги наче самі побігли. Я вбіг на хиткий місток і зупинився пробігши кілька кроків. Тяжкий, задушливий страх каменем ліг на мої плечі, я не знав звідки він, але це відчуття душило мене, так наче смертельна загроза зависла наді мною. Я боязко, повільно озирнувся… й побачив чорта за своєю спиною. Він шкірився і ричав на тривкий дерев’яний місток та дер кігтями бруківку перед ним на мілкі шматочки.
– Міст освячений. Чорт не зможе зайти на нього, – гукнула мені дівчинка. – Йди сюди!
Я швидко пішов до неї, ще час від часу боязко позираючи на розлюченого чорта, що не міг рушити вперед, щоб схопити мене. Його очі палали лютим вогнем, а з гострих зубів зтікала свіжа кров. Наче замкнений хижий звір він метався біля краю містка. Коли я ступив на першу сходинку сходів храму, то заспокоївся і відчув себе у безпеці.
– Ти врятувала мене. Дякую.
– Не варто… Я врятувала тебе, щоб передати тобі своє прокляття… Ти станеш чортом…замість мене, – вона підняла голову і подивилася в небо, а потім мені в очі пронизливим холодним поглядом…
– Я повинен стати…чортом… Замість тебе?.. Як це?.. Ти ж гравець, як і я! Я нічого не розумію…
Вона випустила з рук дивного синього метелика, крильця якого мали чорне обрамлення і з них, з кожним змахом, сипався блискучий пилок. Він повільно піднімався все вище і вище, а ми проводжали його поглядами доки він не зник в темному нічному небі… Ми опустили очі додолу і запала мертва тиша…
– Як ти думаєш, що таке "КакуРенБо"? – запитала дівчинка.
– Гра у хованки, – відповів я.
– Правильно, – погодилась вона. – Та чия це гра?
– В неї грають тільки діти, – впевнено мовив я.
– От і не вірно… – і вона похитала головою. – "КакуРенБо" – це гра чортів. Є два чорта – Пожирач Плоті і Збирач Душ, які грають в цю гру між собою. Кожен чорт повинен спіймати як можна більше дітей, що увійшли в квартал. Пожирач Плоті постійно шукає їжу, він не може вдовольнити свій надмірний голод, тому він пожирає всіх кого спіймає, він живиться життєвою енергією тих кого з’їв і тому живе нескінченно довго. Хоча він часто спить і сон його може бути дуже довгим, він може спати десятиліттями і століттями. – Вона драматично похилила голову в бік містка в кінці якого вогненними кігтями чудовисько дерло невидиму стіну. – Він Пожирач Плоті…
Вона помовчала і додала:
– А я Збирач Душ…
Ледве вона це промовила як її маска перетворилася з лисячої на маску чорта і великі палаючі очі дивилися на мене.
– Ти знаєш чому "ОТАКОЙО" має таку назву?
Я лише дивився на неї не в змозі вимовити і слова…
– Я скажу тобі, – продовжила вона. – Тут ніколи не світять вогні, тут завжди темно… Душі, що я збираю запалюють вогні у вічній пітьмі.
Вона повернулася і вказала рукою на храм, лише зараз я помітив, що споруда була всіяна маленькими статуями, на шиї кожної з них було щось схоже на ліхтарик. Всі ліхтарики вмить засвітилися і я з жахом усвідомив, що це десятки чи сотні дітей, тих дітей, що не повернулися з "ОТАКОЙО".
– Ти можеш приєднатися до них, – мовила вона, – чи зайняти моє місце… Єдине чого ти не зможеш зробити – це покинути квартал "Вічної Ночі"… Увійшовши в гру – ти залишишся тут на вічно… Та ти можеш обрати ким бути… Мовчиш… Вагаєшся? Та доведеться обирати поки є така можливість. У мене не так багато часу лишилось…
– А чому ти більше не хочеш бути чортом?..
– Не можу… Мій час минув. Кожні 100 років повинен приходити новий Збирач Душ. Я повинна знайти того хто замінить мене запалюватиме вогні в "ОТАКОЙО"… Лише ти можеш обрати свою долю, у інших такого шансу не було.
– Я стану чортом… – тихо мовив я, розуміючи безвихідність свого становища.
Вона похитала головою на знак згоди, мочки знявши маску простягла її мені. А тоді сказала:
– Тепер твій обов’язок змагатися з Пожирачем Плоті і запалювати вогні кварталу "Вічної Ночі"…
На моїх очах маленька дівчинка почала старіти, сивіти і чахнути, вона перетворилася на стару стару бабусю.
– Грай в хованки… поки маєш час, – додала вона.
Я взяв маску з її сухих рук і вона розтанула, перетворившись на білий дим, що піднімався у височінь небес і повільно танув… Мабуть, це єдиний спосіб покинути "ОТАКОЙО"…
Один…
Чорт чує тебе…
Два…
Він тебе знайде…
Три…
Біжи, не біжи…
Чотири…
Він вже йде…
П’ять…
Марно тікати…
Шість…
Його не здолати…
Сім…
Очі вогняні…
Вісім…
Бачать в пітьмі…
Дев’ять…
Тобі не втекти…
Десять…
Всіх знайдуть вони…
