РОЗДІЛ ІV
АНТИБІЛЬШОВИЦЬКЕ ПІДПІЛЛЯ
1.
Перші два тижні не підпускали до дзеркала. Двічі на день робили перев’язки. Коли прийшов день знімати бинти і побачити нову зовнішність, відчував неабияке хвилювання.
Ось бинти впали на підлогу… Крісло повернули до дзеркала…
Побачивши відображення, Макс ледь здригнувся. Із задзеркалля дивилася інша людина і перше, що відчув – це огиду. Такою потворною здавалась нова зовнішність. Від нього колишнього залишилися лише очі.
Незагоєні шрами на щоках і лобі. Обережно торкнувся під очима, щоб пересвідчитися, чи то дійсно він. Дотик теж відчувався тільки пальцями і наче до чогось чужого прохолодного обличчя.
«Наслідки анестезії» – подумав і вголос додав:
- Який же я красень… Леся свідомість втратить, коли цю красу побачить.
Того ж дня вийшов із клініки. На базу вони не повернулися, там командування прийняв американський офіцер із УСС. Поселились на околиці Сан-Галена, поблизу Баденського озера. Потрібно чекати ще тиждень, доки спухне обличчя.
Коли рани більш-менш загоїлися, на квартиру прийшло двоє представників СІС1 – гример і фотограф. Максу загримували шрами, потім сфотографували на документи.
Паспорт принесли наступного дня на ім’я Антоніо Амаро, американця італійського походження. Макс відвіз його до цюріхського банку, де поклав до особистої скрині.
Хлопці поверталися на Україну десятого травня – після підписання Німеччиною акта про капітуляцію.
До Польщі їхали санітарним ешелоном із важкопораненими червоноармійцями. Під час подорожі виконували санітарні роботи: виносили судна, прали одяг, стерилізували бинти, ховали на станціях померлих. Олексій, користуючись ситуацією, викрав документи двох бійців, яких поховали у загальній могилі на одній із станцій. У журналі померлих сторінка із записом двох покійників щезла.
У Кракові пересіли на інший потяг, який слідував до Житомира. Зареєструвавшись у начальника поїзда, зайняли місця. Доводилося спати сидячи, бо вагони переповнені. В купе їхало ще двадцять чоловік, троє цивільні, інші комісовані та відрядженні.
- Оце, братва, не повірите, але за всю війну жодного поранення, і тільки тепер заздрю пораненим, – зітхав один із відрядженців. – Що вам: туди-сюди, лікарня – і вдома. А нас із Пруссії розформували пошарпані дивізії та об’єднали у полки і перекидають на захід України ніби на лісозаготівлю, хоча знаємо, що відправляють воювати.
- З ким же? – спитав хтось із верхньої полиці. – Фашистів вибили ще у сорок четвертому.
- Із бандерівцями, трясця їх матері… Із дому пишуть: посівна, баби в плужки запрягаються, а нам невідомо з ким воювати…
- Як так «невідомо»? «Правда» доступно писала: «фашистські посіпаки», «прибічники Гітлера», – зазначив той же голос із верхньої полиці. – Там якась купка бандитів, а ви й нюні розпустили.
- Це, перед усім, солдати і воювати вони вміють. Більшість із них – колишні червоноармійці і тепер повернули зброю проти нас… проти радянської влади, трясця їх матері… Окопникам же воно і за гроші не треба проти вчорашніх товаришів йти, а мільтони і тут під дулами кулеметів, немов штрафників якихось… Що тут зробиш, трясця їх матері…
Відряджений закурив. Невідомо, кому призначалось останнє «трясця їх матері» – радянській владі, військам МДБ, які примушують воювати, чи бандерівцям.
- З бандами теж комусь потрібно воювати, – сказав один із цивільних.
- Воювати то треба, – відряджений зле сплюнув, сердито і знервовано глянув на цивільного. – Але з бандитами мають менти воювати, це їхня парафія, ми своє відвоювали. Проти них війська кидають, значить, не просто так, не просто проти бандитів, а проти другої армії.
- Бреши та не забріхуйся, – мовив інший цивільний, навіщось озирнувшись, начеб то навколо не було більше десятка свідків небезпечної розмови. – Кого ти армією називаєш?
- А як інакше назвеш, вони носять свою форму, мають армійські чини, командирів. От якби всі гуртом піднялися і сказали: не хочемо проти повстанців-бандерівців воювати, тоді б прислухалися і партія і керівництво, а то тільки дупи чухати спроможні…
Цивільний відмахнувся і вийшов.
Неприємна тема змінилася оповіддю бійця, який почав розповідати любовну історію із «дохторшою».
На одній із коротких станцій відряджених зняли. Зайшов лейтенант НКВС із двома солдатами, наказавши йти слідом. Потім всі в купе побачили, як на платформі їх узяли під варту.
- Агітаторів узяли, – сказав хтось у боковому купе. – Добалакалися.
Коли ешелон наближався до Коростеня, несподівано уповільнив хід. Щось трапилося. По вагонах передали – «тривога». Пасажири занепокоїлися. Таке траплялося тільки при авіаударах, але про подібне вже почали забувати і за теперішніх обставин це неможливо – війна скінчилася.
Невдовзі з’ясувалося походження тривоги. У полі, метрів за триста від ешелону, по ріллі пересувався великий загін озброєних людей. Йшли строєм по двоє.
«Бандерівці» – пронеслося по вагону.
Повстанська чота, п’ятдесят чоловік. Йшли, не звертаючи уваги на ешелон.
Макс відзначив, що повстанці у повному бойовому похідному викладі. Збагнув – це показова акція, щоб скласти враження на супротивника, що і вдалося. Комендант потяга стояв розгублений на гальмовому майданчику, чухаючи дулом «ТТ» вище скроні. Він розумів, що коли б бандерівці мали за мету захопити ешелон, то зробили б це без бою.
Перетнули поле, вийшовши із одного ліска і розчинившись в іншому.
Марш повстанців на багатьох червоноармійців склав гнітюче враження, особливо на тих, у кого попереду зіткнення з ними. Політкомісари втлумачували, що їх кидають проти неорганізованих банд.
Поступово потяг набрав швидкість. У пасажирів тепер з’явилася нова тема для обговорення.
- І вухом не повели, – зазначив один старшина з перев’язаною правою долонею. – Не прості вояки, тяжко із ними доведеться.
- Дурниці! – заперечив голос із полиці, який нарешті висунув голову. – Просто руки до них не доходили. Цю банду знищать силами полку внутрішніх справ. Війні капут і тепер ту шарагу, як пити дати, розгонять.
Чоловік на полиці – товстий сержант. Макс зразу визначив, що цей, скоріш за все, несе службу в господарчій частині і де-інколи не проти виявити пильність у розкритті «потаємних ворогів народу і панікерів». Сам сержант рожевощокий, що свідчило про постійне добротне харчування, ніжна шкіра не знала окопного життя і тендітні пальці нічого, крім пера, важче не підіймали.
На репліку сержанта поранений старшина тільки хмикнув.
- Не так все гладенько. То не просто банда, чоловіче. То вовки і вовки, загартовані війною. Вони ще попсують кровушку, згадуватимете моє слово, ось подивитеся.
- Розбазікався… – сержант скривив обличчя і знову сховався десь на полицях, звідки вже тихіше забубонів під ніс, але почули всі: – За тими двома гавриками захотілося…
- А тут ніякої пропаганди, – мовив старшина, піднявши підборіддя, щоб почув сержант. – Просто серйозно до цього треба поставитися. Полком тут, друзі мої, не обійдеться. Не обійдеться навіть дивізією. У сорок третьому зі мною в шпиталі лежав один, він разом із Ковпаком партизанив, так от розповідав, що взвод цих лісовиків ледь не батальйон їхній поклав…
- Як же таке може бути? – спитав один із бійців. – За твоїми словами, вони настільки вправні, виходить, кращі за радянського солдата?
- Це не за моїми словами. Вони небезпечні – ось, що я хочу сказати. І теревенити, що їх можна перемогти силами полку, просто дурість. А коли такі ідейки, не дай боже, прийдуть комусь, хто вище, то це взагалі злочин.
- Чому ж тоді твої любі бандерівці на ешелон не напали? – не вгамувався сержант, знову показавши обличчя. – А я тобі скажу чому. Тому, що струхнули…
- Дурний ти, хоч і сержант. Бач, відкрито ходять, бо переконані – вони тут господарі. А ешелон їм просто непотрібний, що тут брати? Брудні онучі? Їм зброя і амуніція потрібна.
Хлопці зійшли в Житомирі, зареєструвались у комендатурі і через два дні влаштувалися на роботу: Олексій на залізниці вантажником, а Макс чоботарем.
Неподалік залізниці оселилися у вагончику.
По завершенню Другої світової війни керівництво СРСР тепер мало можливість зосередити значну військову присутність на території Західної України, щоб зламати народний спротив. У першу чергу була створена інформаційна блокада. До справи долучилася потужна машина преси, сповіщаючи по всій території СРСР і за кордоном про бандерівців як про бандитів, колабораціоністів.
Хлопці, перебуваючи у Житомирі, збирали інформацію про УПА. Аналізували настрої, прислухалися до чуток, які сталися зміни за їхньої відсутності. А зміни відбулися значні. Повстанці тепер надавали перевагу рейдовій маневреній війні. Постійно змінювали пункти дислокації, що не давало можливості військам МДБ-НКВС нанести потужного удару по головних силах. Наказом штабу УГВР курені розформовані, повстанці діяли сотнями, та й сотні, які щойно формувалися, розділялися на дрібні групи, на чоти і рої. УПА майже відмовилася від важкої артилерії, бронетехніки.
Маневрування не давало НКВС точних свідчень про дислокацію повстанців, дані аеророзвідки за дві години застарівали.
Повстанці використовували рейди не тільки як військову тактику, а ще як засіб поширення пропаганди. Для цього були створені спеціальні військово-пропагандистські групи, переважно із дівчат, молодих жінок. Такі групи розповсюджували літературу, організовували мітинги. Щоб прорвати інформаційну блокаду, командування УПА видало наказ про проведення військово-пропагандистських рейдів теренами сусідніх країн: Білорусії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Угорщини, Прибалтики. Деякі групи доходили до Баварії.
Хлопці мали адресу житомирського зв’язкового, але ніяких гарантій, що НКВС не взяло під контроль. Встановили слідкування за зв’язковим. Це дівчина років сімнадцяти, котра працювала у типографії. Олексій взяв на контроль дівчину, а Макс оточення «Буревію» – таке було її псевдо, воно зовсім їй не личило. Макс пам’ятав цей принцип маскування підпільників, надаючи агенту невідповідне підпільне ім’я. У одного із рівненських зв’язківців псевдо «Сива Відьма», насправді, це хлопчик чотирнадцяти років, схожий на циганча, мав смоляне волосся і смагляву шкіру.
Через тиждень спостереження Макс наказав Олексію знайти привід познайомитися із дівчиною та так, щоб це знайомство мало ілюзію випадкового характеру. Та доля склалася, що знайомство відбулося дійсно випадково.
У неділю вранці Олексій пішов на базар купити гасу. Повертаючись, вирішив оглянути місце спостереження за квартирою «Буревія». Проходячи повз зруйнований будинок, побачив у руїнах якусь метушню і приглушений жіночий крик, який буває, коли комусь затуляють рота.
Одним стрибком застрибнув до отвору в стіні.
Двоє тягнули когось третього вже за будинок до внутрішнього дворика, огородженого цегляним парканом. Тягнули дівчину. Перший тримав її під пахвами однією рукою, а другою закривав рота, інший намагався утримати ноги.
Олексій перетнув їм шлях.
- Стояти, бізони! Баришню відпустили!
Той, що тримав за ноги відпустив і, відступивши крок назад, оцінював ступінь небезпеки несподіваного свідка. Із рукава в долоню випала заточка.
- Завались, фраєрок, сека – і я тебе шукаю та не можу знайти.
Олексій стояв на місці, а той повільно наближався, граючись заточкою, спритно жонглював між пальцями. Раптом злочинець прижмурив очі, вдивляючись уважно в обличчя Олексія. Рука із заточкою опустилась.
- Манюня?!
Олексій теж впізнав колишнього співкамерника спочатку по Одеській в’язниці, а потім разом довелося побувати у Володимирському централі2. Нальотчик за прізвиськом Чума.
- Так, я, Чуманя. Відпускай бабу або ж сам увіткни заточку собі в пузо, інакше це зроблю я.
- А ти, Манюня, борзий став. Підріс, а ще так недавно маля сопливе було…
Чума знову почав було жонглювати заточкою, та незчувся, як якимось дивом зброя опинилася в руках Манюні.
Чума відчув укол у серце. Його ж заточка зараз стирчала у грудях і фонтаном билася кров. Він опустився на коліна і слабкими руками взявся за липку рукоятку і спокійно думав про те, що життя витікає разом з цим багряним струмочком і що він сам став причиною такої швидкої смерті, адже власноруч виготовив так, щоб при ударі у серце жертва вмирала швидко…
Другий злочинець вже відпустив дівчину і задкував, нервово риючись по кишенях і намагаючись вихопити пістолет. Та ось уперся у стіну, відступати нікуди. Спробував утекти, та коли застрибував на зруйновану стіну, у повітрі почувся свист і через мить між лопатками стирчав ніж.
Дівчина забилась під стіною і з жахом спостерігала за трагічним дійством. Не зрозуміла ще – це несподіваний порятунок чи нова халепа.
Олексій присів, дивився, ловив її погляд, а вона ховалася за долонями.
- Все гаразд, – сказав, посміхнувшись, прибираючи її руки. – Ви маєте родичів у Києві, на Подолі?
Дівчина дивилась на несподіваного рятівника, намагаючись збагнути, що він має на увазі, до чого у такій ситуації питати про якихось родичів, котрих у неї, звісно, немає, але це пароль, якого вона і підпільники чекають багато місяців. Олексій допоміг підвестися і запитав удруге. Вона, запинаючись, відповіла:
- Так… Так саме на Подолі живе тітка з братом, – ще мала сумніви, можливий збіг.
- Значить, я міг вас там зустріти біля трикотажного кооперативу…
- Могли, ми щовесни у тітки буваємо… – вона відкашлялась і простягнула для привітання руку. – Давно на вас чекаємо. Василина.
- А я – Василь, – Олексій обережно потис тендітну руку. – Вибачайте, я б і раніше прийшов, але мав перевірити. І прийшов, коли треба.
- Ви, схоже, були з ними знайомі, – Василина вказала на мертвого Чуму.
- Так. Треба забиратися, доки патруль не наскочив.
Василина повела його до слюсарної майстерні в автопарку, де познайомила зі своїм дядьком Охрімом, слюсарем і зв’язковим зі штабом УПА-Південь.
У Охріма налагоджено також виробництво кокард-тризубів для кашкетів, ремінних пряжок, ґудзиків із тризубами, які призначалися для одностроїв командного складу.
- Ви прибули разом з другом Махновцем? – спитав Охрім. – На нього Лозовський3 вже давно очікує.
- Махновець прийде окремо. Зі мною людина, яка воювала під керівництвом генерала Смисловського4. Генерал разом зі своїм останнім полком перебуває на території нейтрального Ліхтенштейну. Але багато людей із Руської Національної Армії не бажають складати зброю, прагнуть далі воювати проти совєтів.
- Що я маю передати друзям у лісі?
- Завтра через Василину дам шифровку.
Додому Олексій йшов обхідними шляхами, бо за межами автопарку помітив «хвіст». За ним йшов молодий хлопець років шістнадцяти. Вдома про все детально розповів Максу.
- Треба про твоїх знайомців детальніше дізнатися, – Макс підійшов до кватирки, деякий час стояв у роздумах із заплющеними очима, ловив струмочки повітря. – Можна припустити, що твоє знайомство випадкове…
- Можна?..
- Невипадковим буде, якщо чекісти нас ведуть із самої Швейцарії. Пам’ятаєш слова Младенця: американці підігрують і вашим, і нашим, хтось у їхній розвідці працює із совєтами.
- Ти хочеш сказати, що Чума з іншим хмирем працював на мєнтів?
- Я тільки припускаю таку можливість. Якщо припущення вірне, то не виключно, що ця Василина з Охрімом давно під ковпаком, а сьогоднішнє дійство з цими злодіями – вдала провокація, щоб вийти на нас. Тим більше, як кажеш, за тобою шмаркач плентався.
- В тому-то й справа, що шмаркач. Халтурно працював.
- Завтра передай цидулку, а я щось спробую нарити про наших жмурів.
Макс того ж дня пішов до покійницької під приводом працевлаштування. У заяві написав, що володіє навичками нікрокосметолога і може працювати санітаром.
- Можете стати в нагоді, – сказала дуже повна жінка у відділі кадрів. – Залиште адресу, ми вас оформимо протягом дня.
- Я тільки-но приїхав, ще не влаштувався.
Жінка дала Максу адресу гуртожитку і написала записку коменданту.
Макса заочно оформили на тимчасову роботу санітаром із напарником Василем. Заочно тому, що не склали контракту. Василь – тридцятирічний чоловік, який від перебування на фронті і постійного пияцтва рано постарів. Їх зразу ж відправили до залізниці розвантажувати вагон вугілля на потреби лікарні. У коротких перервах кожні двадцять хвилин Василь випивав чарку, так що до вечора Макс проводив напарника додому. Дорогою сіли відпочити. Макс спитав, чи багато на день приносять невідомих трупів.
- Коли як… Сьогодні трьох. Одного перед твоїм приходом у генделику вбили, а двох урок ще вранці взяли на перо.
- Урки?
- Ну, а хто ж, блатні масті5 на них.
- А що міліція? Шукають?
- Кого? Кому вони потрібні? Менти зараз бандерівців ловлять. А урок, мабуть, свої ж і порішили, бо закололи обох заточкою – їхній блатні діла.
Отже, ця інформація свідчила, що двоє злочинців просто фатально помилилися у виборі жертви.
Вночі до хлопців прийшов Охрім. Із міста виїхали на мотоциклі.
2.
Із Шухевичем Макс зустрівся вранці в одній із сотень, що підпорядковувалися військовому округу «Холодний Яр». Провідник перебував як рядовий стрілець під іменем козака Богдана. Підпорядковувався наказам інших командирів, бо ніхто не знав, хто насправді цей козак. Відомо тільки сотнику і командиру внутрішньої безпеки. Хоча деякі вояки інстинктивно здогадувалися, що то не простий вояк. Насправді Шухевич виконував інспекційну місію, таким чином перевіряв внутрішній устрій армії. Відвідував кожен військовий округ.
Макс відзначив, що тепер вояки носять одноманітну уніформу. Всі одягнуті у темні однострої, перекроєні із уніформи СС, котру в Німеччині вилучили із вжитку у 1939 році, потім у 1942 доставляли в Україну для обмундирування поліційних відділів рейхскомісаріатів «Осланд» та «Україна». Кашкети теж перекроєні. Круглі радянські перероблені на «петлюрівки», їх носили командири. На ґудзиках тризуби, вочевидь, виробництво Охрімової майстерні. Хоча, як Максу стало відомо, кокарди, бляшки і ґудзики повстанці часто виробляли самі із латуні з-під снарядів чи із алюмінію, який добували із уламків німецьких літаків. Повстанці, які квартирували у селах і містах, діяли дрібними боївками, носили мішаний одяг, цивільний з військовим, при цьому мішанина закріплена наказом, щоб була одноманітною для окремої боївки. Якщо штани цивільні, то верх військовий: німецький або радянський. Щоб запобігти нещасних випадків, заборонялося носити обмундирування повністю, яке належало якійсь армії, ці випадки траплялись через непорозуміння, коли зустрічались загони, обмундировані у німецьке і в радянське, зчинялася перестрілка. А тепер непорозуміння виникали внаслідок носіння радянської уніформи, в яку здебільшого вдягалися розвідники. Плащі переважно польські. Чоботи теж трофейні, особливо цінувалися здобуті у солдат НКВС, бо були добротні, спеціально розроблені для особливих груп військ, мали носитися довго без ремонту. Радянське обмундирування також носили бійці служби безпеки і кур’єри, маючи знаки, помітні тільки утаємниченим. Польську уніформу вдягали при необхідності перейти на терени Закерзоння. Деякі відділи трофейну уніформу перефарбовували у відварі дубової кори або вільхи.
Для запобігання нещасних випадків по військових округах був оголошений наказ Головного штабу:
1. Не використовувати взагалі комплектних чужонаціональних уніформ (коли хтось має маринарку військову, мусить мати цивільні штани та шапку і т.п.)
2. Не здержувати чужомовними словами (стуй, стой, гальт і т.п.)
Сотенні слідкували за тим, щоб бійці мали охайний вигляд, чищені чоботи і випрані мундири.
Макс зустрів у загоні багатьох знайомих людей, але змушений зберігати «інкогніто». Вояки вирішили, що він зв’язківець з-за кордону. Пішла чутка про офіцера РВА6.
Зате з Олексієм віталося багато вояків. Гуляйвітер розпитував, де той подів командира, на що отримав жартівливу відповідь: «Відпочиває на курортах Баден-Бадена».
Макс із Шухевичем зайшли до командного бліндажа, де залишилися наодинці. Провідник посвітив гасовою лампою Максу в обличчя.
- Неймовірно! – Шухевич торкнувся його щоки. – Невже ти?
- Я, друже провідник.
- Голос, очі…
- Цього ще не переробляють.
Вони обійнялися.
- Наслухався про австрійські подорожі.
- А я, на жаль, наче у пустелі перебував. Совєти максимально перекрили витік інформації про тутешні справи.
- Так, мій друже. Ми дійсно заблоковані і це тільки початок. Щодня все ускладнюється. Становище загострилося після загибелі Ватутіна7. Ще у сорок третьому від нього прибув посланець із пропозицією зустрітися.
- Ватутін хотів переговорів?
- Хотів, порученцем повідомляв про небажання проливати кров, ніби сам українець, тому сподівається домовитися. Мовляв, у нього в армії півтора мільйони українців. Прохав пропустити без бою до Польщі. Та доля обернулася, його штаб зіткнувся з нашою боївкою. Пораненого відправили до Києва, вочевидь, стало відомо про намір переговорів і генералу цього не подарували... І ми отримали зайву хвилю репресій. Багато ворогів уливаються до наших лав поодинці і групами. Беруть участь у сутичках, стріляють своїх же. Люди їх запам’ятовують, вони ж потім чинять безчинства. Такі чекісти від свого керівництва отримали індульгенцію на злочини, а все ж на нас спишуть, і чим кривавіші злочини, тим для більшовицької влади краще в ідеологічному пляні. Отже, це питання знову за вами, друже полковнику. Бачитимемося зрідка. Спілкування через Даринку, або Джмеля.
Раптом у таборі засурмили тривогу, сповіщаючи про наближення ворога.
Розвідка доповіла, що за десять кілометрів суне колона із двадцяти вантажівок, сорока мотоциклів, артилерійської батареї із двадцяти гармат, які тягнули вантажівки.
Табір оперативно згорнули, почалася евакуація шпиталю і продовольчого обозу. Сапери мінували підходи. Сотня розділилася на три чоти і відступила від табору на пагорби, де вже заздалегідь обладнані мінометні і кулеметні гнізда.
Розвідники повідомили, що чекісти розгорнули батарею для артпідготовки.
Невдовзі почався обстріл ділянки, де нещодавно був табір.
За двадцять хвилин обстрілу зо два гектари землі перетворилися на оране вибухами поле. Із землі стирчали колоди розбитих бліндажів.
Війська МДБ-НКВС вишикувалися у кілька колон і вирушили прочісувати ліс. Попереду йшли солдати з собаками.
Чекісти брали півколом місце нещодавнього табору, поступово оточуючи.
Повстанський коректор вогню спостерігав із укриття на сосні, дав знак готуйсь», який передали по ланцюгу мінометникам.
Серед чекістських командирів взводів почулися вигуки розчарування. Потім спрацювала одна із уцілілих після артобстрілу мінна-пастка. Коректор скомандував «вогонь».
Бійці МДБ-НКВС, які сподівалися взяти сотню Клима у кільце, самі ускочили до капкану. Чекісти поспіхом відступили, втративши третину особового складу. Повстанці ж мали кількох поранених.
Сотник Клим з цього приводу особливо не радів:
- Це вибрик новенького канцеляриста, котрому тільки-но довірили нову посаду і той зопалу влаштував нам алярм, щоб проявитись перед начальством. Маємо розвідку, що невдовзі очікуємо на складніші епізоди… Совєти залучать авіабомбардувальники і бронетехніку…
3.
За наказом провідника Макс з Олексієм мали легалізуватися і по можливості допомогти в цьому іншим повстанцям, які вже не спроможні воювати. Переважно це поранені і калічені. Утримувати у повстанських шпиталях важкопоранених постало неможливим. Пересувні шпиталі Українського Червоного Хреста всіма силами долали наслідки бактеріологічних диверсій. Енкаведісти підкидали повстанцям заражені тифом медикаменти, консервацію. Це здійснювалося через викритих чекістами медиків, які працювали на УПА. Лікарів не арештовували, через них повстанців постачали отруєними медпрепаратами. Не бралося до уваги, що більша частина ліків постачатиметься цивільному населенню. Крім того чекістами створювалися спеціальні загони хворих на венеричні захворювання, зокрема на сифіліс, які мали ґвалтувати дівчат і молодих жінок, і від кількості заражених отримували певні привілеї: позачергові відпустки на лікування в елітних санаторіях.
Хлопці легалізувалися завдяки документам померлих червоноармійців, які викрав Олексій із санітарного поїзда.
Тепер вони Мусієнко Козьма і Гордій Свистопляс. Обидва мешканці Донбасу з містечка Сталіно. Максу найбільш підійшли документи Козьми Мусієнка. Їх і пред’явив повній жінці у відділі кадрів. Виявляється, на нього вже прийшов запит із тюремного шпиталю НКВС, де потрібен нікрокосметолог.
Капітан Грицюта детально пояснив обов’язки, запам’ятати які не важко, бо ці догми зводилися до елементарного – мовчати, не ставити непотрібних запитань, а краще взагалі нічого не питати. Основна робота – вантажити трупи закатованих до вагонеток чи вантажівок і супроводжувати до крематорію. По можливості реконструювати понівечені від вибухів і поранень обличчя загиблих офіцерів-чекістів, солдат лише в тому випадку, коли потреба їх урочисто поховати.
На завершення Макс підписав зобов’язання про нерозголошення державної таємниці.
Олексій облаштувався на залізниці обхідником, отримав кімнату в будинку залізничників, а Макс оселився в робочому гуртожитку, який розташований у переобладнаній колишній німецькій конюшні, котру німці, у свою чергу, переробили із загону, утепливши приміщення для своїх коней. Офіційно це тимчасова казарма, притулок для демобілізованих неодружених червоноармійців і заробітчан. Один із Максових сусідів із цього приводу пожартував: «Приміщення просторе, тепле, коли німецьким коням тут було затишно, то про нас мови немає, нам тут повний парадіз» (нім Paradies – рай) Звали його Іван Лопушок, чоловік років тридцяти, носив окуляри і зовнішністю дійсно нагадував лопушок. Природа наче навмисне, підкреслюючи прізвище, надала йому відкопилені вуха. Після дводенного знайомства Лопушок по секрету розповів Максу свою історію. Коли почалася війна його не мобілізували через короткозорість. У сорок другому році вивезений до Німеччини, там, як і тисячі інших українців, став остарбайтером8, весь термін примусових робіт працював на машинобудівному заводі. У сорок п’ятому звільнений американцями. Додому на Київщину Лопушок доки не повертався, боявся репресій з боку місцевої адміністрації, бо дійшли чутки, що таких, як він, заносили до списку посібників фашистів, а це майже стовідсотковий шанс «загриміти». Тому вирішив якийсь час відсидітись чи обжитись у безпечному місці. Із документів мав довідку про комісування, яку німці не забрали, а про перебування у Німеччині ніде не значилося. Про це він, сам не розуміючи чому, довірився Максу. Говорив, що приїхав до Західної України знайти родичів, але не знайшов, однак вирішив залишитися, невдовзі обіцяли і прописку. У Німеччині набув непоганий досвід слюсаря-автомеханіка. Тепер працював у автомайстерні, де виявив себе найкращим чином, зокрема тому, що в робочий час не вживав спиртних напоїв, дуже пунктуальний, завжди приходив вчасно, оголошувалася перерва – припиняв працювати щоб там не було, навіть коли залишалося двічі гайку крутнути. Брав на себе стільки роботи, скільки спроможний зробити протягом робочого дня – ні більше, ні менше. Нікому навіть на думку не спадало, що подібна пунктуальність притаманна лише німцям. Макс, у свою чергу, відзначив, що Лопушок дуже уважний до деталей, спостережливий, але ці здібності намагався не афішувати. Єдине, з чим одного разу виникла проблема, це на огляді у стоматолога, куди він рішуче відмовився йти. Казав, що боїться зубника, як «вошиця дусту». Та цю проблему вирішив могорич. Стоматолог поставив свій підпис в обхідній карті зі словами: «Собі гірше робиш, не мені. Коли півень у дупу клюне, стане гірше». Насправді причина відмови полягала у німецьких пломбах і коронках. Саме завдяки зубам похоронні команди розпізнавали понівечені трупи на полях битв. Німці мали відремонтовані зуби, а червоноармійці вельми погані. Співробітники СМЕРШу виявляли колишніх есесівців за татуюванням. Під підозру потрапляли ті, хто не бажав у лазні знімати сорочку, вигадуючи різні причини. У таких знаходили під пахвами татуювання СС9, а уникання стоматологічного кабінету вважалось природнім і підозр не викликало. Макс швидко із ним подружився, хоча б тому, що Лопушок пройнявся довірою, минуле не приховував, відвертий у думках і висловах, часто доволі небезпечних і головне – не вимагав відповідної відвертості.
Макс спочатку поставився до нього з підозрою.
- Не боїшся отак зразу карти розкладати перед першим-ліпшим? – спитав якось за чаєм Макс.
- Мав помітити, що не перед усіма відвертий. А ти не з тих, хто зайве слово говорить.
- Так вирішив за кілька днів знайомства?
- Відчуття… Хоча… Не можу сам пояснити, напевне, я не перший, хто перед тобою душу розкриває, щось є в тобі… Важко пояснити. Можливо, коли хтось має свою таємницю, це зближує.
У гуртожитку їхні ліжка стояли поруч, біля вікна, заткнутого ганчірками.
Зазвичай після роботи робочі займалися хто чим: одні пиячили, після чого цілий вечір тягали один одного за грудки, інші намагалися налагодити особисте життя – товклись біля жіночих гуртожитків. Макс якщо і приймав участь у пиятиках, то лише коли траплялася можливість познайомитися із потрібною людиною: чи то лікар, чи працівник відділу кадрів, військкомісаріату, міліції.
Якось районний дільничний запропонував Максу як молодому фронтовику і кандидату в члени ВЛКСМ подати заяву на вступ до міліції, на що Макс пообіцяв подумати. Пропозиція вигідна і небезпечна, бо на подібній роботі він легко міг потрапити до чорного списку своїх же хлопців.
Зазвичай у вільний час вони з Лопушком грали в шахи, Макс завжди програвав. Багато говорили на політичні теми. Лопушок частенько згадував часи полону. «Полоном» цей період ніколи не називав, а жартівливо говорив – «період примусової стабільності». Розказував, що працювати на магдебурзькому заводі було не важко і подекуди цікаво. До цього переживши радянський голод, а потім напівголодне життя на машинобудівному заводі у Смілі, висловлював свої симпатії на користь Німеччини.
- Там, Кузьмо, я зрозумів, де німецька сила криється – в упорядкованості. Жорстка дисципліна для всіх, починаючи від господаря, закінчуючи обслугою. Це виховання десятків поколінь. Вони не розбазарюють життя і відновляться після війни швидко, хоча і програли. Нам би хоч трохи їхнього порядку, до нашого невпорядкованого мозку. Там по руках палицею лупили, коли вчасно не виходили на перерву, коли намагалися доробити якусь дрібничку… Тобі, до речі, мат, – Лопушок поставив ферзя у виграшну позицію. – Так мислиш благородно, що збиває із пантелику, гросмейстер – не менше, а грати не вмієш.
- Не кожен має здібності, – Макс змахнув шахи з дошки. – Чому не залишився? Була ж можливість з американцями піти?
- На жаль, є таке поняття – ностальгія. А ще – страх. Просто, побоявся. Це великий психологічний крок – змінити країну.
Вранці Макс йшов на роботу. Мав перепустку на територію тюрми.
Роботи в покійницьких вистачало, замордованих на смерть фотографували і везли до крематорію. Привозили забитих вояк УПА для розпізнання, таких найбільше. Багато закатованих, котрих підозрювали у причетності до повстанців. Піч крематорію часто ставала неспроможною відпрацювати велику кількість трупів. Тіла просто спалювали у рівчаках, які оточували колючим дротом. Похоронна команда рила неглибокі могили. Смажені трупи розкладалися і в спекотну погоду на багато кілометрів розповсюджувався сморід.
Солдати зі спецзавдання привезли тіло, загорнуте брезентом. Макс допомагав віднести труп на подвір’я і покласти під стіну.
Солдати пригнічені і знервовані, видно, із важкого бою. А убитий, вочевидь, важливий повстанець, і щоб того взяти, полягло чимало чекістів.
Командир роти старший лейтенант скаженів від того, що не вдалося бандерівця захопити живцем і тепер лаяв старшину за «непроявлення у бою потрібної кмітливості і рішучості».
- Я тільки з пораненим кулеметником залишився, – виправдовувався старшина. – А кулемет заклинило…
- Не колише, мать твою… бля! Твоє завдання було закрити вихід, а ти їх випустив! За це під трибунал підеш, суко! Він, – лейтенант вказав на тіло, – потрібен живим!
- Але ж, товаришу лейтенанте, Чупринку ліквідовано. Завдання то виконане…
«Невже?! Не може бути!» –Макса кинуло у холодний піт.
Невдовзі на подвір’я почало сходитися начальство. Потім привели полонених повстанців і кількох цивільних, які мали підтвердити, що забитий саме Чупринка.
Старшина відкинув брезент, перший підійшов фотограф. Тіло оточили. Макс ніяк не міг роздивитись ближче.
- Він? – питав полковник повстанця.
Той заперечливо кивнув головою.
- Уважніше, покидьку! – полковник вдарив полоненого по обличчю, від чого у того бризнула із носа кров.
Повстанець трухнув головою і крізь зуби промовив: «Не він».
- Цього не може бути, товаришу полковнику, – говорив у розпачі лейтенант. – Ми мали точні свідчення, стовідсоткові. Вони прикривають свого ватажка.
До тіла підходили цивільні, які після уважного огляду говорили, що загиблий дійсно схожий на Чупринку, але не він. Полковник, все ще не втрачаючи надії, наказав показати тіло малолітньому сину Чупринки – Юрію, якого привезли заздалегідь потаємно під посиленою охороною, як Макс довідався, доставляли із Росії літаком.
Макс начебто зі звичайної цікавості теж підійшов до тіла.
Це був не генерал, а дублер, якого Макс особисто обирав ще рік тому. Його ім’я – Звіробій, він мав грати роль Шухевича, щоб відволікати на себе якомога більше ресурсів НКВС. Звіробій і бійці підрозділу були морально готові для найгіршої кульмінації цього завдання, якщо доведеться, мали до смерті захищати псевдопровідника. Для достовірності вояки зверталися до Звіробоя не інакше як «друже провідник». Новобранці не мали сумніву, що захищають саме Чупринку, і вояки сумлінно виконали свою місію до кінця.
Розчаруванню начальства окружного МДБ-НКВС не було меж, бо хтось вже поспішив звітувати на «гору» про ліквідацію «вовка». Однак у Москві до телефонограми поставились обережно, знаючи звички кабінетних військових і партійних начальників видавати бажане за дійсне і прагнення вислужитись, тому не стали повідомляти «самому»10. Вирішили дочекатися підтвердження.
До гуртожитку Макс повернувся за північ. Лопушок не спав. Вони вийшли на подвір’я.
- Бачу, щось трапилося, – сказав Лопушок, хоча зовсім не дивився на Макса, а йшов поруч, старанно протираючи окуляри краєм сорочки. – Сьогодні день якийсь дурний, у гуртожитку всі повпивалися, почухали один одному пики. Була міліція…
- Яке у тебе ставлення до УПА?
Питання Макса, яке змінювало тему, зовсім не здивувало Лопушка. Здавалося він вже давно на нього очікував.
- Провокаційне питання Кузьмо. Не знаю як правильно відповісти.
- Відповідай по совісті. Як є. Зазвичай не соромишся провокаційних тем.
- Що ж… Як на мене, це елітне військо. Легіонери і аж ніяк не бандити, хоч так намагаються подати комуністи. Та комуністів зрозуміти можна, ці люди перші, хто порушив їхні імперські амбіції. Трон російського самовладдя за стільки століть похитнувся…
- Самовладдя?
- Те, що відбулося у сімнадцятому – лише зміна короля на троні, але трон ніхто не чіпав.
- Зрозуміло. – Макс потиснув йому руку трохи вище ліктя. – Невдовзі виникне нагальна потреба у твоїй помочі.
4.
У міліції Макс отримав звання сержанта. До оперативної роботи тимчасово не допускали. Про те, що це саме тимчасово запевняв начальник районного оперативного відділу капітан Ємець. Макс став на підхваті у молодшого лейтенанта Родіонова, років на сім старшого від Макса, чоловічка безініціативного, без команди начальства кроку не ступить, однак якоюсь мірою людина честолюбна, вважав, що з ним чинять несправедливо, залишаючи на посаді, як часто висловлювався – «сільського наглядача». Тому ненавидів усіх, хто нижчий за статутом, хоч якось виявляв здібності, котрих сам не мав. Ненавидів себе, і показником цієї ненависті став алкоголізм. Часто на чергуванні, перебуваючи у стані сп’яніння, викликав на допит затриманих селян, яких схопили за підозрою у лояльності до УПА і без протоколу катував, катував просто для розваги. Найбільше потерпали молоді дівчата, двоє після зґвалтування укоротили собі віку. Родіонов отримав догану за те, що не угледів арештанток.
Родіонов часто їздив із оперативними групами по селах на нічні «зачистки». «Зачистками» називались каральні операції НКВС проти сіл, які на підозрі у переховуванні повстанців. Оточували село і прочісували. Не пропускаючи жоден сантиметр. Протикаючи підлогу хлівів і погрібців, відшукуючи схрони. Перед тим, як спуститись до погребу туди летіло кілька гранат. Якщо чекісту приверзеться щось підозріле у темному вікні туди неодмінно залітала граната. Каратель не переймався тим, що в хаті могли бути безпомічні старі і малі діти. Результат подібних чисток, як правило, кілька загиблих селян.
Після зачисток Родіонов любив позловтішатись над родичами загиблих:
- Це вам за те, що Бандеру підтримуєте, а не народну власть!
Макс займався паперами Родіонова. Упорядковував, заносив до архіву, чим полегшив життя Ємцю, який ніколи вчасно не отримував від лейтенанта документації. І Родіонов поволі відчував неприязнь до нового заступника, (колишнього убили на одній із «зачисток»). Щось Родіонову не подобалося у новому сержанті, що саме пояснити не міг, може тому, що інтуїтивно відчував небезпеку, тільки не розумів, яку небезпеку можна очікувати від цього «недомірка».
- Гадаєш, півроку пошорхався в інтендантській частині і думаєш на фронті побував, думаєш ворога бачив? Ха!!! – Родіонов скрутив дулю у Макса під носом.
Від лейтенанта тхнуло часником, ним він закусив, бо гадав, що це пересилить запах алкоголю.
- Справжній ворог тут, – ткнув пальцем у стопку папок на столі. – Тут вороги. А німець, то є німець, він на долоні. А спробуй розпізнай ворога той, що всередині цивільного. Тут щомиті удару в спину очікуєш. І розпізнавати нічого, хохли всі бандити, геть усі, від старого до малого… Будь-кого схопи за шкірку – кожен бандерівець… Моя б воля, то питання з бандитами миттю би вирішив… Немає тут безвинних. Вип’єш зі мною?
Вилучив із кишені пляшку, що відкопилювала кишеню.
- Випий.
Макс відмовився, мотивуючи забороною лікарів із-за виразки шлунку.
- Тюхтій, шмаркач боязливий.
Родіонов налив у кружку і гучними ковтками випив. Ця доза звалила лейтенанта, за хвилину хропів на стільцях.
Макс, переконавшись, що той у глибокому сні, обережно витягнув із його кишені ключі від сейфу. Не дуже розчарувався коли не знайшов у броньованому сховищі документів, котрі мали б хоч якусь цінність. Окрім пістолета «ТТ», пачки набоїв і кількох папірців, нічого не було. Папірці, це накази в яких йшлося, що протягом літніх місяців працівники міліції мають зареєструвати на підконтрольних ділянках населення віком від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти років і проконтролювати щоб кожен облікований відбув у визначений час до місця призначення – на шахти Донбасу. Взяті на облік мають знати, що в разі неявки на місце відправлення, їхні родини підпорядковуються депортації у найвіддаленіші райони СРСР. І все це мало бути підготовкою до «головної операції».
Макс закрив сейф, залишивши папери собі, щоб скопіювати і передати до повстанського пропагандистського відділку. Не переймався як повернути, міг просто покласти до столу, Родіонов постійно забував куди що клав.
До кабінету зайшов Ємець.
Поморщившись від запаху, угледів на стільцях Родіонова.
- Зайди сержанте, до мене. І провітри приміщення, смердить гірше від свинарні.
Макс стояв деякий час посеред кабінету, поклав ключі назад до кишені лейтенанта. Вікно не відчинив.
У кабінеті Ємець кивнувши вказав на стілець. Капітан тримав якийсь папірець і по виразу обличчя зрозуміло, що зміст стосується сержанта Мусієнка. Однак розмову почав із поганих відгуків про Родіонова:
- Лайно-людина. Позбавлятися від таких треба, звісно можна за некомпетентність, але шкода – фронтовик все ж таки. Краще для нього було б якби десь на зачистці застрелили…
Після останніх слів Ємець уважно дивився на сержанта, спостерігаючи за його реакцією, але той зберігав спокій, схоже не второпав, на що натякає начальник.
- Ти у нас досі сержант…
- Так точно.
- Підпишися тут. Мої вітання товаришу Мусієнко, це наказ про надання вам позачергового звання молодшого лейтенанта. Заслужив. Вважай моїм подарунком, особисто клопотався про підвищення, врахували твою вислугу у військах, працьовитість у наших лавах. Той чіпок протверезіє приймай у нього справи. Хоча приймати нічого, вони і так уже давно твої. А нашого героя час дійсно зробити героєм…
Макс знову зробив вигляд, що не зрозумів натяку. Доля Родіонова очевидна. Невдовзі загине, ставши ще одним мучеником-героєм, борцем за радянську владу, після смерті неодмінно будуть пишні поховання і гучні промови, обіцянки помститися. Зайвий привід до масових репресій проти селян.
Капітан витягнув із шухляди погони:
- Гадаю зі специфікою нашої справи, у загальних рисах, вже ознайомився?
- Так точно, товаришу капітане!
- Зрозуміло. Значить нічого не засвоїв. Та не біда. Настають часи коли потрібні тверезі люди, а таких, нажаль, серед нас одиниці. Підпиши і тут.
Макс поставив підпис під, вже невідомо яким за рахунком, зобов’язанням про нерозголошення державної таємниці.
- Але ж я підписувався під таким документом, товаришу капітане.
- То знаходячись під юрисдикцією міліції, зараз ти підпорядковуєшся НКВС.
Макс підписав ще кілька паперів на отримання зброї і обмундирування. У зброярні видали старенький «наган» із корозійними плямами, у якого туго працював спусковий гачок, не відомо скільки зброя не бачила мастила.
Того ж дня отримав нову уніформу. Його дещо здивувало таке прискорення із підвищенням звання, а ще більше спантеличився і здивувався Родіонов, коли прийшов до тями. Засинав, його підопічний був сержантом, а прокинувся той уже молодший лейтенант. Та більш за все дратував факт, що шмаркач так швидко просунувся за якийсь тиждень роботи. Остаточно доконала звістка про перевід до іншого відділку, що було фактичним пониженням по службі. Усуненням навіть із тієї мізерної посади, яку займав.
- Підсидів таки, – шипів Родіонов, його очі наливалися кров’ю. – Не радій сученя, передчасно. Не думай, що підлизав декому дупу і бога за бороду схопив. Ти ще не знаєш кому шлях перетнув! Я таких бачив-перебачив! Ось де ви в мене…
Родіонов стис кулак перед самим Максовим обличчям, маючи намір схопити новоявленого молодшого офіцера за підборіддя. Макс ледь стримався, щоб не зламати нахабі кисть, бо це викликало б підозру і питання навіть у такого нікчеми, як Родіонов, звідки тиловий фронтовик володіє прийомами бою ДРУ11. Він просто відсахнувся і потягнувся до кобури. Родіонов не втримав рівновагу, рухнув на стіл, а потім разом з папками на підлогу. Над ним стояв Макс, направляючи пістолет, який тепер був старанно змащений і почищений від іржі.
Родіонов підвівся і хитаючись вийшов, про себе лаючи і погрожуючи Максові «цього так не подарувати».
Після обіду Макс дізнався, що його та п’ятьох новобранців на кілька днів повезуть у розташування військового гарнізону на стрільбище і інструктаж. Інструктаж зводився до одного – боротьба з УПА і населенням, котре підтримує бандерівців. Щодо останнього пункту, то політкерівник сказав однозначно: «Місцевий контингент весь бандерівський, тут усі вороги радянської влади, тому без церемоній». Інструктували, як краще виявляти прихильне до УПА населення. Пропонувалося перевдягатися у бандерівців і здійснювати рейди по селах під виглядом збору продовольства і мануфактури. Ті господарі, що ділилися з «повстанцями» бралися на облік, а згодом це ставало приводом до арешту і висилки. Подібні хитрощі також планувалося використовувати для виявлення родин у яких родичі в лісі.
Показували фотографії з описами особливих прикмет лютих ворогів радянської влади. На першій сторінці Макс упізнав Шухевича, на світлині 20-х років, молодий в уніформі вояка польського війська, коли проходив загальний військовий вишкіл. Поруч портрет, виконаний олівцем, як приблизно виглядає «ватажок банд». Багатьох повстанців Макс знав особисто, більшості вже не було серед живих, однак воювало повстанське ім’я. У третьому альбомі побачив і себе з позначкою: «Сашко Махновець, він же Максим Волков, есесівець-головоріз».
«Он як» – Макс посміхнувся. Більше зацікавив список злочинів, про які дізнався вперше, до того ж зчинені на теренах України і СРСР, датовані тим часом, коли перебував у Швейцарії.
На плацу Макс побачив вишикуваних у дві шеренги фальшивих бійців УПА. Усі говорили українською мовою, з характерним західнянським акцентом. Старшина, із відзнаками сотенного УПА, пройшовся повз стрій, перевіряючи, щоб бійці мали бездоганний вигляд. На відміну від більшовицьких військ повстанці завжди виглядали охайно: випрані сорочки, чисті однострої, начищені чоботи.
Потім Макса і п’ятьох інших повели на стрільбище.
До робочого гуртожитку повернувся через чотири дні після загальної підготовки. Тепер у нього куток у гуртожитку МВС, а на старе місце проживання повернувся для того, щоб забрати речі, хоча зібратись – лише підперезатися. Насправді потрібно негайно передати інформацію до лісу, але не мав удень вільного часу, щоб сходити до Олексія, та й небезпечно.
Розбудив Лопушка викликавши на подвір’я. Лопушок не виказав здивування, побачивши товариша у міліцейській формі.
- Виконаєш невеличке доручення? – Спитав Макс замість привітання.
- Що зможу.
- Передаси цидулку.
- Зрозумів.
- Не спитаєш чому я сам не відношу?
- Не дурний, пояснень не треба. Здогадувався, ти з ними. І в міліціонера недарма перевдягнувся.
Сказавши «з ними» Лопушок чомусь показав на північ. А саме там дві години тому повстанці напали на військкомат, закидали гранатами приміщення і підірвали сейф, де зберігалися списки людей, які підлягали депортації. Макс теж там побував із оперативною групою.
- Якраз і не перевдягнувся, мундир, як то не смішно, мій.
- Суті не міняє. Мундир все одно чужий.
Макс написав шифровану цидулку, яка через Олексія мала потрапити до зв’язкового Джмеля. У повідомленні детальний опис «сотника» фальшивої боївки і вказані місця де проводитимуться провокаційні акції. Також повідомив, що на зиму совєтами планується якась широкомасштабна акція. На словах просив Олексію передати наступне:
- Скажеш так: – Звіробій не повернеться.
(далі буде)
