А було так.
Простував якось з роботи повз книжкову крамничку. Я працюю в першу зміну, і маю два місця, куди люблю зайти після роботи: ця крамничка і кафешка за рогом. В крамничку я зазвичай заходив на хвилинку, залишався на півгодини і більше, ходив від стелажу до стелажу, знімав книжки, гортав, ставив на місце, дивився на ціну і нічого не купував. В кафешку ж я ходив, аби, замовивши якогось напою, поміркувати над проблемами сучасного суспільства, деградацією моралі, дегуніз… тьху, дегумазі… де-гу-ма-ні-за-ці-є-ю, о! Я по натурі мислитель.
Отож, зупинившись перед крамничкою, я подумав, чи бува не зайти та не переглянути книжки, які мені й задарма не потрібні? І тут... Подібного ефекту я зазнав лише раз, у студентські роки, коли пізно ввечері гуляв під гуртожитком – на другому поверсі раптом розчинилося вікно і темна постать з криком "Я Бетмен!" шугонула прямо в зарості бузку. Так от – на вітрині стояла дівчина. Посміхаючись винятково життєрадісною, ніби з реклами зубної пасти, посмішкою, вона помахала мені рукою. Нас розділяло півметра відстані та вітринне скло. Щелепа моя відвисла, очі округлились, а серце заграло несамовиту джазову композицію. Між тим дівчина на вітрині, продовжуючи посміхатися, помахала знову. Я вже відчув у собі поклики дон-жуанівських генів і ладен був підлетіти до неї на крилах кохання… ні, пристрасті… ні, надто рано… на крилах натхнення, о! Аж раптом погляд мій спіткнувся об білу ганчірочку в її руці. Наступної миті, склавши два і два за дедуктивним методом, я зрозумів, що дівчина просто-напросто миє вітрину. Подібний удар долі я відчув лише раз, коли виявилося, що в студентській виставі я гратиму не Мокія, а дядька Тараса – це ж означало, що я не зможу поцілувати Улю в останній дії! На безтурботне Сонце насунули хмари, світ став запиленим, як та вітрина, і я вже намірився іти в улюблену кафешку, аби поміркувати там про дегумазі… тьху! Але романтик, що пробудився в мені від летаргії, з цим був категорично не згоден, і штовхнув мене просто у двері книгарні.
Граційно вигнувшись, дівчина мила вітрину. Перебравши в пам’яті всі відомі початки діалогів, я вибрав найдемократичніший:
- Здрастуйте!
Дівчина з силою терла скло. Запанувала незручна тиша.
- Доброго дня! – проказав я гучніше.
Дівчина обернулася. Посмішка наполовину сповзла з її обличчя. Але я вирішив іти у чолову атаку.
- Знаєте, я побачив, як Ви посміхаєтесь. Ви так чудово це робили! Ну от я і зайшов…
Дівчина розгублено кліпнула.
- Чого Ви хочете?
- Я хочу… - ледве не ляпнув "Вас", але вчасно прикусив язика. – Мені подобається Ваша посмішка, це було так мило, що я…
Дівчина оговталась і сама перейшла від оборони до наступу:
- Ви що, випили?
- Я? О, ні. Я ж тільки з роботи…
- Ах, ще не встигли, - засичала дівчина.
- Так, ще не встиг, - це сичання вибило мене з душевної рівноваги. – Тобто і не збирався.
- Слухайте, чого Ви причепилися? Вам нічого більше робити?
- Нічого, - з готовністю кивнув я, аби хоч якось задобрити її.
- А як нічого, - вона войовничо виставила флакон з миючим засобом, - то краще б допомогли помити вітрину, ніж дурня корчити.
Краєм ока я вловив, що до нашої моновистави вже прислухаються співробітники та покупці, і це мене остаточно зірвало з котушок.
- Ще чого не вистачало! Чоловіка свого будете експлуатувати на цей предмет! Розбалувала вас емансипація!
- У мене немає чоловіка, - прошипіла вона на зовсім низьким тонах.
- І не буде, - авторитетно заявив я. От фурія! Ну просто як моя начальниця без макіяжу. Нема на цих відьом святої інквізиції.
Брови дівчини різко підстрибнули, очі розширилися, і я зрозумів, що остання фраза несамохіть вискочила з мене назовні.
Наступної миті моновистава перетворилася на екшн – просто в лице мені полетіла ганчірка. На мить стало темно, але, коли я поновив видимість, це не принесло жаданої радості прозріння – пластиковий флакон фугасним снарядом довбонув мене по лобі. Контужений, я втратив боєздатність і вирішив відступати. Викотившись на вулицю, почув з дверей книгарні істеричне: "Ти що робиш?! Звільнюууу!". На цьому бій вщух. Потираючи забитого лоба, я попростував до улюбленої кафешки за рогом – прийти до тями та поміркувати над емансипацією, фемінізмом та дегумі… коротше, всім ясно над чим.
Вночі, природно, снилися жахи – я біг по пересіченій місцевості, навколо вибухали фугасні снаряди, а згори з криком "Я Бетмен!" пікірувала моя начальниця без макіяжу. Сюрреалізм, одним словом.
Однак романтик у мені зовсім не визнав поразки, склавши стратегічний план атаки з інших позицій. Тому вранці, ретельно начесавши чуба на лоба, я знову зайшов до книгарні.
Дівчину я побачив одразу – вона сиділа біля стенду і працювала чи робила вигляд, що працює – хіба не однаково? Помітивши мене, одразу підхопилася. Я підійшов ближче. Наші очі зустрілися.
- Ви знаєте, вчора… - сказали ми одночасно. Знічено замовкли і… розсміялися.
- Пробачте, - сказав я, відсміявшись.
- Пробачте, - сказала вона.
Пробуджений романтик не збирався знову поринати в летаргію.
- Коли Ви закінчуєте? – напряму спитав я. – Знаєте, тут є одне кафе, зовсім поруч, за рогом…
Я запросив її в ту саму кафешку, де любив розмірковувати про дегума… і так далі. Сподіваюся, ці роздуми відтепер залишаться в минулому.
