Старий Юрцала любувався сідничкою панни Зені:
- Таке зграбненьке й набите, ну чисто тобі два зубчики часнику вкупі! Знав надцятилітнього пастушка. Мав достоту таку саму дупенцію...
Можна було тримати на старого підозру, що має гомосексуальні вподобання, але таки, справді, коли глянути іззаду, фігуркою нагадувала хлопчака, зате із фронту були у Зені таки видатні груденята, що особливо звертали на себе увагу на тому по хлопчачому щуплому тільці. Дівча уже пару літ квартирувало у чи не найстаршої львівської трамваярки - Зоньки Цвібакової. Можливо у мешканців Сихова, Наукової й узагалі новольвів’ян, це не викликало й тіні пошанівку, та на старому Ринку кожен трамваяр користувався неабияким пієтетом, бо трамвай - гордість Львова, його індустріальне обличчя, його “кляса робітнича” (тільки так! прошу не плутати з “робочим класом”), бо то таки була львівська промислова еліта. Мешкали трамваярі у самому центрі, у старих, ще за Австрії-небіжки будованих двоповерхових хайдупах, з «італійським» подвір'ячком, із довічно зв’язаних поміж собою балконами, двері з яких вели у кухні й відразу поряд - у туалети, утаїти будь-що при такій системі, годі було б самій Мата Гарі, де вже там провінційній дівулі зі Збаража... Та ще коли Юрцала і пару його товаришочків постійно пересиджували у подвір'ячку, а у негоду чи взимку смалили при відкритих дверях цибухи на кухнях - розшифровувався кожен щонайменший звук, який доносився з чужих, навіть на засув зачинених дверей. Юрцала дійшов до такої досконалості, що міг визначити, хто який папір дере в клозеті: «Міліційний кур’єр», «Експрес» чи «За вільну Україну» - як йому то вдавалось, ніхто витлумачити не міг, бо у дев’яності всі львівські газети друкувались на однаковому папері, Жидачівської паперової фабрики, обладнання на якій не мінялось років зі сто, і яка згодом таки пішла за покликанням, перейшовши на виробництво туалетного паперу…
Запахи з кухні через відкриті кватирки, розносили по вітру усі кулінарні надбання господинь, старі системи зливних бачків у найвіддаленіше помешкання доносили вістку, хто й коли “сходив”, по малій чи великій нужді. То ж, про якесь відокремлене, утаємничене приватне життя, годі було й мріяти.
Зиновія дефілювала по балкону у всій красі: відпрасована, напахчена, з фантастично укладеним на голові волоссячком, горда й незалежна під захоплені, а й трохи іронічні погляди домівників. Багато з них знали, якими бувають повернення прекрасної панни, чи як її тут на місцевому діалекті називали «слічнотки», що, зрештою одне й теж, лиш не для корінного львів’янина, а іще фацета із самого Ринку.
Споглядаючи на цю блискотливу, що аж струменіла енергією красунечку, міг не залюбуватися хіба, що старий кажан, що умістився під парапетами балкона і, звісившись униз головою байдуже спостерігав денний світ своїми сліпими очицями.
Панна Зеня приїхала у Львів робити кар’єру письменниці, заодно й журналістки, хоча останнє, це так, між іншим, як проміжний етап. Писала вона з чотирнадцяти років, і як уважала, мала у цій царині чималий досвід, бо дописи її раз-у-раз появлялися у місцевій парафіяльній газеті. Натхненно й легко списавши декілька зшитків, була переконана, що будь-яка тема, й будь-який жанр їй піддасться, мов Москва Наполеону.
Головним її завданням все ж було стати часткою у львівської театральної богеми. З дитинства жила переконанням, що усе їй, “найсолодшій пампушечці”, по-плечу. Дожила до своїх тридцяти, зі щирим переконанням, що вона - “найкращий Різдвяний подарунок” будь кому, у цьому Божому світі. Воно б усе нічого, бо давно уже у нашій Незалежній державі нікого не переслідують за політичні, релігійні, і тим паче, наївні переконання…
Лютувала, мов праведний Йов, коли «тупоголові обивателі» не захоплювались кожним подарованим нею кроком, поглядом, посмішкою, навпаки скептично закопилювали губи. Неосвічені брудаси! Безприблудні пси! Сміттярі і гівнярі – сипала подумки найобразливіше на їхні схилені, чомусь не з поваги до її особи голови.
Проминуло трохи часу, і тупа личинка затаєної люті перетворилась у метелика зненависті. Він, гарненький, порхав, милуючи око, та нікого не годен був запліднити любов’ю - ні своїх рідних, домашніх, що вимагали від неї влаштуватись, бодай на якусь роботу, подумати про заміжжя, й урешті подарувати їм онуків. Це вона, ангельське створіння, мала б стати їм на догоду «біологічною фабрикою для продукування шмаркатих карапузів»?! (Цією фразою, десь таки підглянутою, незмірно гордилась), то ж і вставляла, до ладу, частіше ж не зовсім…
Ні, не для такої ролі готувала себе! Ото ж своїм рідним з’являлась на очі якомога рідше. Незлецьки й без них собі жила. Дуже їй потрібні ці тупі, змаразматілі провінціали!
Згодом, лють, мов той вогонь у лісі, перекинулась й на усіх останніх представників людського племені, які могли заслуговувати лише на її презирство. Тупоголові, й у тямки взяти не могли, як їм повезло, що живуть саме у час, коли на їхньому небосхилі зійшла небувалої величини, і яскравості зірка! У кожної нормальної людини, коли лиш побачать її, таку юну, витончену, неповторну від утіхи мало б тріпотіти серце, що той хвостик у пуделя. На жаль, усе було не так, та, чого дивуватись? Хіба, ті, трамваярі, слюсарі й кондуктори з ембріональними зачатками мізків могли її оцінити?
Стосовно “зірки”, слід було б внести незначне уточнення: “замалим не зійшла”..., бо, нажаль, не усі в цьому світі прагли бути схожими на її любого таточка, і плескати у долоні, слухаючи її віршики, та монологи із Шекспірівських вистав...
На початку дівчатко заповзялось зробити театральну кар’єру, та високоповажна, а (на думку Зені «змаразматіла»), комісія присіклась до її вимови - (дівчинка мило гаркавила) - виліз якійсь єврейський ген у її заплутаному генеалогічному дереві, чи ще там, що спричинилось, але з таким мовним дефектом про театральну кар’єру годі було й мріяти. Так мило могло гаркавити дівча у самодіяльних виставах Белза, та не на сценах славетних львівських театрів, - кинув якийсь заздрісник із приймальної комісії.
Та світ не без добрих людей: знайшовся добрий метр, із членів тієї ж високопоставленої комісії, який взявся і мову виправити, і з дикцією попрацювати … Подейкували, що старий гріховодник займався не лише голосом юнки, та зрештою, це їх цілком фахова, ще й приватна справа, дівчинці в кожному разі це не зашкодило - зберегла на подальше життя незбориму симпатію до “старших панів”. Диво відбулось! Зеня більше не гаркавила, та відтепер, кожному, хто чув її голос по телефону, здавалось, що розмову веде з роботом, чи автовідповідачем - говорила якоюсь механічною, штучною, мовою, що, безумовно, не відкрило їй жаданого шляху на театральні підмостки…
Та, провідна зірка на небосхилі панни Зені, й не збиралась заходити. Розбудовувалась Греко - Католицька Церква, що вийшла з підпілля, потребувала фахівців у різних царинах, отож у Франковому університеті спеціально для цієї мети було відкрито факультет журналістики, де мали б навчатись священики й ті, хто пробували свої творчі сили у релігійних інформативних виданнях. Отут то й допомогли їй вирізки з парафіяльної газети… Словом, стала Зеня студенткою Франківського вузу, ще й отримала посаду на радіо. Це був ріст, статус й повага у суспільстві.
Щоправда, на якісь релігійні теми вона й не всилювалась писати, - не мала щонайменшої катехетичної підготовки, та й надто берегла своє серденько, аби віддавати його далекому, і такому чужому Богові. Та й навіщо? Здійснилась заповітна мрія: врешті, цілком легально, із журналістським посвідченням у жакеті, могла потрапити на так милі її серцю театральні підмостки, гримерні балерин, кабінети режисерів. Життя театральної богеми полонило її. Це таки справжнє, вільне, розковане життя, без усяких там умовностей. Життя, про яке вона так довго мріяла самотніми вечорами у своєму провінційному Белзі.
Старші колеги по перу попереджували: Ніщо, що є справою рук людських, (у даному разі мистців), не варта сприймати беззастережно, а тим паче, з екзальтованим захопленням. Багато молодих людей, що входять у світ мистецтва, разом з підкреслено недбалим, й незугарним одягом театральної богеми, переймають волоцюжно - пияцький стиль буття, і чомусь уважають, що таким чином отримали ініціацію у сонм митців. Пояснювали,що й богему, “циганщину”, переважно акторів, музикантів, художників, що живуть легковажно, безладно; вузько індивідуально, головною рисою яких є крайня розпущеність, аж ніяк не личить повсякчас пропагувати у католицьких мас-медіа…
- Християнство - релігія свободи. Кожен може зробити свій вибір. Можна підтримувати “нагіївщину”, долучитися до руху “феміністок” чи “пофігістів”. Можна обрати для життя середовище богеми, - прозвучала її повчальна, а й пихата відповідь. Невзабарі семирозумна а й надто зухвала дівчинка таки змушена була попрощатись з вакансією журналістки.
Але хто заборонить їй, хто може звільнити її з того широкого поля життя, із того великого прекрасного міста, у яке вона так упевнено, раз і назавжди ступила?!
За порадою своїх досвідчених подруг, стала зустрічатись лише з “старшими панами”: із ними й цікавіше, й перспективніше, та й вимоги у них менші…
Ось і зараз вона з давнім своїм шанувальником - паном Станіславом. Делікатний й галантний кавалер – пристаркуватий хіба що… Та хіба ж то ґандж? – переконує себе. Хіба ж в молодого так мінятиметься тембр голосу, тремтітиме від пристрасті голос? А очі?! Коли б іще могла побачити такі палаючі, такі несамовиті очі?! Мову така, що лиш записуй на диктофон і - в ефір.
Великими ковтками Зеня ковтає обпікаючий трунок, усім може здатись, що це «Кола», та ні, коньяк, давно пристрастилась до того трунку
«Старого» може й не слухати - навчилась «тримати» чоловіків не словом, не рухом, й навіть не поглядом, а силою владною й незримою, що бере в полон без ніжних поглядів, слів, оголювання частин тіла… Вона під керівництвом своєї подруги – Дамаянті, що в свою чергу навчалась в одній із східних сект жриць кохання, оволоділа вищим мистецтвом спокуси. Нині вона впевнена в собі – володіє силою, тою самою, що за багато миль кличе метелика до його подруги, або ж по могутніх ріках підіймає на нерест риб. Треба лише відчути її у собі, і вивільнити у належний час, далі вона усе зробить сама... Легко маніпулювати людьми, коли знаєш, бодай, “ази” тієї науки...
Гарно говорить кавалер, - відзначає подумки Зеня, - п’яна свідомість сприймає слова, що дзюркіт потоку, - мають свою мелодику, ритм, заколисують…Навіщо увіходити в їхній зміст? Краще грітись в палаючих очах кавалера - трішки примружиться, й вони не палитимуть, а лиш злегка підігріють... Зеня бачить, як тріпочуть його ніздрі - він починає уловлювати, «її запах», Знає маленький східний секрет, як його увиразнювати... Як же любить хвилини повного підкорення чоловіка! Є у них щось первісне, тваринне.
- Хіба жінка ніколи не перестає бути самичкою? – вривається у свідомість бозна звідки запитання.
- Невже ніколи не зможу бути щирою й відкритою, як колись?...
- Чому вже нині це для неї проблема? Чому постійно грає якусь роль? Чому боїться розкритись? Усе життя хотіла стати кимось: танцівницею, акторкою, журналістом, письменницею, та, щось не виходить… Сама й є тому причиною: “Хто ким усмілиться стати, той тим і стає”, - відчувала – уся правда в цій фразі, хоча зараз й добрати не могла, звідкіля та прийшла до неї. Знала іще одну – від Дамаянті: “Чоловікам треба нас. А нам, треба все. З чоловіками включно. Бо ми і є всім!”. Виголошувала лише під шафе, коли “вставлена”, і навіть подумки не вимовляла коли тверезіла. Дивна річ з тими фразами: одні мають всеохоплюючий, навіть космічний смисл, лиш коли ти «під шафе», й кудись він звітрює, як лишень тверезієш… Отак й жила у двох вимірах, у двох полюсах Зеня – Дзен. Або ж Дзеня, як тепер її все частіше називали.
Вона стала іншою, безумовно! Розкутою, як того й хотіла: дозволить: при усіх цілуватись в уста, пити з незнайомцями “на брудершафт”. Уранці довго згадувати, де вона, і хто оцей лисавий, що похропує біля неї...
Власне оту відмінену особу – «Зеню-Дзен» на всі лади вивчили й старий Юрцала і пані Зонька Цвібакова, лише вона про це знати не могла - була упевнена її перевтілення - тайна для усіх. Дуже добре знала, перед ким і в якій ролі виступати... Старенькі мешканці Ринку, знали багато чого про Зеню - Дзен, як знали багато чого про людей й про це місто, бо назбиралось на довгому їх віку, того знання повні скрині, та нікому не лізли в очі зі своїми знаннями. Були людьми дискретними, львівського виховання, трамваярі - сметанка “кляси робітничої”...
II
Той ранок розпочався з дикого ґвалту на їхньому, досить таки спокійному подвір'ячку: «Шикуй мішки! А ви пане Шпондерку, гостріть лопати, й не забудьте тачку! Без тачки ми як без рук!» - долинали Зениного вуха громохкі вигуки.
- Панно Зеню! - Цвібакова урешті згадала й про свою квартирантку, ви, що ж будете відлежуватись, коли старе й мале чвалує на картоплю?
- Яку картоплю? не могла прийти до тямки Зеня. Немає у мене жодної картоплі...
- Спільна - це картопля! Трамваярі колективно засаджують виділений їм лан, колективно й збирають - пояснив Юрцала, - поїхали, панночко, не пошкодуєте, усі ж бо разом живемо, то бодай якусь чинність мусимо вкупі виконувати?..
Доправди, жодних планів на цей суботній ранок у Зені не було, вона піддалась всезагальному ентузіазму й почала швиденько улазити у джинси.
Уже у старому “Фольксвагені” пана Стася для панни Зиновії розпочався лікбез:
- Не надивуюся я на вас, чи ж українка ви узагалі... - почав старий Юрцала. Таке враження, що усе своє життя прожили на Канарських островах, й того не знаєте, що по усій святій українській землі, її величність картопля висиділа свої тугі яєчка, й зараз заквоктала своїм розпачливим криком, який учуває своїм внутрішнім слухом кожен українець, й тоді, де б він не жив: у селі чи в місті, залишає усе: Бо ж к а р т о п л я! Картопля кличе його як Одисея сирени і він залишає усі щонайважливіші справи, друзів, коханок, навіть те, чого не залишає при будь-яких інших обставинах - дармової випивки, - і мчить чимпрудкіш до села, чи на дачу, аби зібрати святі яєчка української землі. Гадаю, було б цілком справедливо, аби у свої кошики для “свяченого” у час Воскресіння Господнього, окрім крашанок, українці вкладали й пару картоплин.
Зеня щиро здивувалась монологові, - не інакше старий мусив його завчити, бо більше кількох слів із вуст не випускав.
- І ще, додала пані Зоня, - усі в Україні знають, що час Різдва й час коли копають картоплю - найнепродуктивніші. У той час українець забуває за усе на світі. Марно намагатись полагодити якусь найдрібнішу справу. Про те уже й закордонне панство знає, і у справах до нас не пхається.
- Якби Селенкові, творцеві Рун-віри, вчасно хто був підказав, оголосити святом урочисте поховання у землю картоплі, більшість українців святкувала б його, як з надією й терплячістю, із подвоєною упертістю, що доходить до розпачу, чекали б на її воскресіння, й за те возносили б молитви усім за підряд поганським божкам, завважив пан Дзюньо. Картопля в українців справа культова.
- Може б з того й був хосен – може й справді, бульба б краще родила, - зауважив Шпондерок.
Випадало подати голос й панні журналістці, - трохи подумавши, мовила:
- Не дуже багну, як та картопляна лихоманка може торкатися нас, “птахів асфальту й бруківки”, що не сіють, не жнуть не збирають...
- Е, дуже помиляєтеся, шановна, перебив на півслові Юрцала, - картопля - це пошесть, це лихоманка. На неї упадають усі. Восени українець без маленького бодай мішечка бульби почуває себе вельми некомфортно. Це закладено в генетичному коді, це частина нашого менталітету.
Так пасталакаючи, під’їхали до картопляного поля.
- От і наш фільварок! Прошу панство до роботи! - першою висипалась з автобуса пані Зоня, й одразу по тім почувся тихий зойк:
- З ума сказитися і не встати! Та ми ся спізнили! Хтось уже порядкував на нашому полі!
А й справді, посеред лану височіла добра гора бадилля.
- Казав я вам, що тра їхати було ще минулої суботи, бо картоплі мало, а копачів багато, - просокорів старий Юрцала.
- На то нема ради, - далі тягнув старий, - маргінальний люд, як птахи небесні, мають ту перевагу, що мусять викопати там, де й не садили... Шкода, Ван Гог написав лише “Їдці картоплі”, - пасталакав далі невгамовний балагур, - треба б і нам якому експресіоністу замовити картину, - “копачі картоплі”, має то бути обов’язково нічної пори, Левітанівська така, знаєте, колористика, у місячному сяйві… Будемо її вечорами споглядати й насолоджуватися харчем духовним.
Треба сказати, що не усі мали такий благодушний настрій, як старий, добрий Юрцала. Люди кляли на чім світ крадіїв, тих безприблудних псів, що увійшли у шкоду в їхньому городі.
- Господи Боже ти мій! - раптом йойкнула опасиста Стефця, підійшовши поближче до купи бадилля. Та ця п’янота ще тут і свого пуцьвірка забула! Вона вхопила на руки немовля, яке, прокинувшись тут же, почало не своїм голосом верещати.
- Боже ж ти мій! Коли ж ті гунцвоти його тут забули? Воно ж бо аж заходиться, видати добряче зголодніло! Вона тут же усілась у бадилинні й почала кормити малого, - добре, що удома всього своєму синочкові не здоїла, - перший раз у житті мій поспіх добрий ужинок приніс, - задоволено приговорювала.
- Бачиш, хлопчику, - уже залицявся до малюка Юрцала, - як то вигідно, із своєю молочною фермою ходити… Інакше, мусили б тебе, маленький наш громадянине, десь терміново “приділяти”, а за той час нам би й решту картопельки викопали...
- Нема великої біди, мама зараз протверезіє, спам’ятається, і за своїм чадом прискаче. Ми ж - берімося до роботи... - розпорядилась Цвібакова.
На картопляному полі кожен мав свої давно визначені функції, лише Зеня намагалася усім нараз допомогти, а тому, річ ясна - заважала. Тут дитинча знову несамовито почало кричати, її й послали втихомирити малого.
- Ти його обмий, і, загорни у пелюшку - розпорядилася Стефця, а, то воно бозна від коли лежить.
Зеня з дітьми не дуже уміла поратись, ще й бунтувала супроти того її феміністична натура, але що уже тут поробиш, не будеш же тим трамваярам свої феміністичні виклади читати ...
Чисту воду мали із собою. Орися офірувала на пелюшку свою довгу білу хустину, якою планувала обв'язати голову, аби сонце не пражило.
Трохи одвертаючись і бридячись, Зеня таки обмила малого, тільце у нього було червоне, виїдене сечею, видати, давно не купаний, загорнула, як зуміла у пелюшку, але дитинча й далі жалісливо плакало. То ж узяла на руки, погойдуючи.
- Ти його до грудей, до грудей притисни, воно й заспокоїться, - порадила Стефця. А воно й, справді, малюк, відчувши теплу пазуху, умить утихомирився й почав плямкати блузку. Зеня присілась у затінку бадилля, можливо уперше в житті вступивши у такий тісний контакт із немовлям. Воно уже обслинило їй усю сорочку, й, вона оглянувшись навсібіч, (та усі були зайняті своєю картопляною справою, й ніхто не звертав на неї уваги), розчепила ґудзика, й малюк ласо і заповзятливо потягся до рожевої пипки. Для Зені то було цілком нове відчуття - хлопчик, ухопивши жадане, дивно успокоївся й задрімав собі спокійнесенько, навіть не ворушкався. Їй теж було на диво спокійно й добре. Багацько юнаків любили попестити її розкішні, видатні груденята, але вона того, правду кажучи, не любила, й перед тим боронилася: мала задавнений мастит, і їй попросту було боляче. До скількох лікарів не зверталась, а вони в один голос: на, то є одна кардинальна рада: народиш дитину, й про усі болячки свої забудеш... Потихеньку розімліла, й з дитям задрімала...
Дитину ще двічі того дня кормили, уже була зібрана у мішки уся картопелька, а горопашна мати так й не об’явилась.
- Могло щось із нею й статись, - захворіти, упасти у запій чи й узагалі померти, - розмірковували. Куди ж його, небораченьку? У міліцію, у який дитячий приймальник? - радились трамваярі.
- Того не забувайте, що дні вихідні. Хто там буде ним опікуватись? - Знаємо ті нинішні шпиталі. Матері теж міліція шукати не буде. Бо де? Серед поля? Хто її тут бачив? Горобці та круки… - кожен мав своє судження.
- Пропоную з дитям не поспішати. Почекаємо понеділка, - виніс вердикт найстарший у товаристві - Юрцала. Тут, на бадиллі залишимо петицію, може та горопашна мати, де із - за рогу виглядає, а підійти боїться, гадає, віддухопелимо за покрадену бараболю...
Зробили, як порішили, - написали горе-ненці потішного листа, указали адресу, ще й делікатно упакували у целофановий мішечок й приклали для певності камінцем - аби вітер не здув.
- Отепер, Стефцю, матимеш третього, - спробуєш, чи даси собі раду, - задиркувато кинула Орися.
- Чого людей вантажити? - якось відразу заперечила Зеновія - у мене вільна кімната. Нехай у мене побуде, а покормити я принесу - недалеко ж бо. Юрцала з Цвібаковою хитро перезирнулися.
- Може, доню й маєш рацію - треба ж й тобі практики набиратися, до того йде... Докинув своїх два шеляги Юрцала.
Коли розвантажували картоплю, хоча добра того було, й небагато, мішечок виділили й панні Зені. Вона своїм звичаєм червоніла й віднікувалась.
- Це по-перше, не для тебе, а для нового твого їдця. І не супереч! Того ще світ не бачив, аби українець відмовився від мішечка картоплі… - збурювався Юрцала.
Отак із картоплею й Телесиком уступила Зеня у хату. Першим ділом лишивши малюка на пані Цвібакову, вибігла малому за памперсами, а увечері улаштували Телесику купіль - зібравши ромашки й усіляких запашних трав і кремів із цілого подвір’я. Люди уже й одежу почали зносити - аби було у що малого перевдягти, забуваючи, вочевидь, що він тут квартирант не на довго...
Божої неділеньки, не дочекавшись Зені з малим, й поспішаючи до церкви, сама стала у прочілі відкритих дверей:
- Ти чого дівко малого голодом заморюєш, я тебе чекаю, чекаю, - запосілась з порога Стефа... Зеня, що сиділа задивлена у вікно повернулась лицем до виходу. На її прекрасному, ангельському личку блукала посмішка:
- А не треба уже Стефо, у мене уже є...
- Що у тебе є? Підійшла ближче. Малий смачно плямкав Зенину пипку.
- Чула про такі випадки, але думала - фантазія, вигадують люди! То ж будь ти благословенна, Мамо, поцілувала Зеню у чоло.
III
- Чекаєте продовження цієї історії? - запитала Зоня Цвібакова, яка, власне її й розповіла. Продовження хіба пишеться на небесах. Зеня так прив’язалась до дитини, що нізащо не хотіла віддавати хлопчика. “Хочу його усиновити, й баста!” Якби у нашій країні так легко це робиться... Вивезти, продати за кордон - інша справа. А, що у жінці прокинулась мати, що (за “підкинутим” хлопчиком так ніхто й не зголосився), і він буде мати люблячу неньку, а згодом, (у тому я не сумніваюсь), - повноцінну сім’ю, - нікого не обходить. Треба мільйон довідок, про забезпечення житлом, заробітну платню, стан здоров’я.
- На Ринку ми живемо, чи де? – войовничо відізвався Юрцала, - усім миром до мерії підемо! – підбурив товариство, і пішли, і вирішили! То ж як-не як сила – «львівська кляса робітнича!»
Отака приключка притрафилась нам тієї осені. Дехто каже містична, я ж бачу у тім Божу руку, і пряме Боже втручання. Тепер коло Телесика, (так назвали малого), і Зеновії колінькують усі наші трамваярі, переважно ж усі пенсіонери, то кожен знаходить собі заняття. Зеня ж, виявилась добрим розпорядником, тільки й встигає роздавати “наряди”. Юрцала ж, мало не поселився у неї. З ранку до ночі хаминає Телесика, прагне йому передати усю свою старечу мудрість. І, здається, малий його розуміє, слухає.
