Бувають дні, які так просто не придумаєш. Коли твій робочий понеділок розпочинається з того, що поспішаючи на роботу, раптом з´ясовуєш, що метро заблоковано невідомо на скільки часу з причини чийогось стрибка під потяг... І найсумніше на тім те, що ти сам не встані нічого зробити чи якось змінити щось у збігу обставин: вже сталося, i рішучих самовбивць не переконати, "театральних" самовбивць тим більше.. І шкодуєш отак за людиною, яку в житті ніколи не пізнав, та все рівно в голові цокають, наче бомба сповільненої дії, перемішані фрагменти-зблиски думок: і роздратування на те, що не встигаєш вчасно добратися на місце роботи, сум та жаль за бідолахою, що опинився під колами потягу, і подив над станом речей і явищ у світі і водночас вдячність: Боже, як добре, що це хоч не стається кожного (!) дня (це вперше прийшлося зіткнутися майже віч-на-віч з таким випадком за цілих 15 років свого життя у Празі). І як часто буває, щоб не мучили докори сумління, швидко відкидаєш похмурі думки, вибігаєш-виїжджаєш по ескалатору нагору - і бігом майже через цілий центр, по мості через Влтаву - і гайда трамвайчиком, щоб хоч він довіз туди, куди треба.. І ото біжиш-женеш по бруківці у поспіху, що ледве дихання стає, і зовсім не зауважуєш, чи зауважуєш, та не придаєш жодного значення, як у ранкових променях над Старомаком (Старомєстською площею) догоряють ліхтарі, ялинкові гірлянди, як поволі розгойдується ранкове бамкання дзвонів над Ратушею та соборами i ніби зависають у морознім повітрі голуби над куполами та вежами, встромленими у золотаве світанкове небо... як над повільною, наче загуслою до сметанної конcистенції течією, граційно і теж ніби сповільнено, якось навіть ліниво пролітає зграя білих лебедів, які уже так ніколи і не відлітають у вирій - адже в місті взимку доволі тепло, та й ріка не замерзає.. а ж були, були колись часи, коли вона зовсім застигала в нерухомості, тужавіла, вдягалася у свій крижаний панцир, і все місто під час вихідних і свят виходило ковзатися по ній, але про те вже, мабуть, пам´ятають одні лише посивілі у надранкових туманах старезні мости цього древнього міста. І люди у нім - як ті фігурки, що потихоньку снують туди-сюди, поспішають, пересуваючися зі своїх пунктів "А" до пунктів "Б" - і в кожної з тих фігурок свій цокаючий будильничок та мурашник в голові: в кожного свої потреби, свої цілі, свої невгамовні пошуки серед будення...
Бувають дні, коли просто хочеться забути про поспіх, зупинитися серед розсвітленої ранковим зимовим сонцем та різдвяною ілюмінацією площі чи то посеред мостa, щоб звісивши голову, спостерігати за гойдливими блискітками хвиль, а потім підвести погляд угору: там безшумно і повільно змахуючи важкими крилами, пролітають лебеді - вони пропливають понад дротами, стовпами, арками, мостами, дахами i вежами як небесна каравела сріблястих авіалайнерів, яка нарешті пристає біля кам´янистих берегів Влтави, і, отак погойдуючися в такт із хвилями, бачити, як гойдається вся набережна, як у примарнім мерехтливім грудневім повітрі колихається ціліське чудернацьке місто з його катедрами, палацами, мостами, автомобілями на дорогах i так трохи дивакуватими людьми, заблукалими у суєті суєт кожнодення та щохвилиння... І якщо поглянути на тих людей з висоти пташиного польоту, то вони, мабуть, здаватимуться лише якимись дрібненькими коралинками колись розрваного намиста, живими різнокольоровими камінчиками-піщинками на дні невидимого, проте все ж досі присутнього прадавнього моря, які з приливом нової хвилі то скупчуються у величезну рухливу мозаїку, то з відливом знову розтікаються, знову все вибухає урозсип.. Люди. Перли. Атоми. Все сиплеться, все тече. Пересипання-перевертання пісочного годинника. Переливання. Коливання. Флюктуація. Життя. Чи саме не отакими дивовижними перлинками нас бачать птахи зі свого блакитно-сизого попідхмар´я?
--------------
