Генрі вийшов із пабу близько восьмої вечора, полишивши хлопців досвятковувати, – вони саме відзначали приємний факт народження спадкоємця в їхнього патрона, пана Селінджера. Та Генрі трохи квапився, тож не мав наміру засиджуватись у товаристві напівтверезих приятелів, тим паче, що вдома на нього чекала Лізбет… Мила, дорога Ліз, – їй стільки всього доводиться йому пробачати… Одначе тільки не сьогодні. В нагрудній кишені сюртука Генрі намацав пакуночок з подарунком – сюрприз для коханої, перша річниця їхнього весілля, – не абищо, еге ж. Він сподівався, що дружина вподобає чудовий золотий медальйон, інкрустований перлами, гроші на придбання якого довелося … гмм… позичити у одного необачного містера журналюги Я-Вірю-В-Свободу-Слова, котрий завів собі моду турбувати пана Селінджера дурними статейками в дешевенькій бульварній газетці.
Вулиці міста, як завше, були туманні й вологі. Пориви північного вітру не віщували нічого доброго. Сніг у жовтні – зовсім не дивовижа для химерної лондонської погоди. Поодинокі перехожі, – ті, що звикли економити на громадському транспорті, – мерзлякувато щулились у благеньких одягачках, з підозрою косували на Генрі, а за кілька секунд розчинялись у густій молочній пелені туману. Якби вони знали цього високого незнайомця у добре пошитому макінтоші трохи краще, то, вочевидь, поспішали б зникнути з його поля зору разів у десять швидше. Та Генрі такі дрібниці, як всенародна любов і шана, не турбували. Донедавна йому взагалі було начхати на все людство загалом і на кожного його представника зокрема. Все змінилось після того, як у його житті з’явилася Вона. От заробить достатньо грошей, Лізбет збере сякі-такі пожитки, візьмуть два квитки на щонайліпший пароплав і – зустрічайте нас, вільні американські прерії...
Замислившись, Генрі й не помітив, коли проминув потрібний поворот. Цю частину міста він знав не те, щоб погано, та все таки… Мабуть, прогулянка пішки – мотивована потребою освіжити мозок і дихання перед романтичною вечерею на двох, – виявилася таки не дуже доброю ідеєю. Як на те, провулок був зовсім порожнім, навіть у вікнах занедбаних крамничок та кафе не світилося. Чоловік мимоволі почав нервувати. Чого доброго, не встигне вчасно додому і Лізбет ляже спати наодинці, затамувавши образу на гультіпаку-чоловіка.
Стало зовсім сумно, коли він остаточно зрозумів, що заблукав. У підсвідомій надії озирнувся довкола. Порожньо й безлюдно. Генрі запанікував, – цілком неочікувано для себе. А ще все життя пишався тверезим глуздом і холоднокровністю…
– Ну що, милий мій, страшно стало?
Чоловік знервовано сіпнувся, але нікого не побачив.
– Хто тут?
– Банальне питання, тобі не здається? – у голосі виразно прозвучала насмішка. – Ну гаразд, не буду затягувати інтригу. Невже не впізнаєш?
Із сутінків виплило обличчя, давно забуте, але все одно знайоме, навіть зараз, у примарному світлі вуличних ліхтарів.
– Джейсоне? Але ж ти…
– Мертвий?
– Ага.
– Ну, за вашими мірками, напевно так. Не без твоєї допомоги, між іншим,братику.
– Це… неправда… Ти мав би знати… Але яким чином, як ти мене знайшов?
– Як я опинився тут із тобою? Ну… скажімо так, я маю власні незавершені справи, чув про таку штуку? Не всім іще начхати на те, у що ти перетворив своє життя.
Чомусь Генрі зовсім не здивувався. Загалом, останні роки чоловік жив із твердим переконанням, що рано чи пізно це має статися. Він очікував на відвідини Джейсона, бо мав на це певні резони. Попри весь столичний шик, в глибині душі Генрі завжди залишався нащадком древніх кельтів з їхнім особливим світоглядом і купою забобонів, вкорінених у самому серці.
Потойбічне життя, привиди, відьми, перевертні, – Генрі гадав, що позбувся усього цього мотлоху, а насправді він просто трохи припав пилюкою, от і все. Легкого повіву північного вітру цілком вистачило, аби здмухнути пил.
– Моє життя обходить лише мене, Джейсоне. Якщо ти справді привид мого покійного брата,у що мені важко віриться, то можеш зі спокійною совістю забиратися на той світ.
– А як же Лізбет? Ти ж наче її кохаєш?
– Ми із Лізбет все вже вирішили. Невдовзі ми поїдемо звідси, туди, де нас ніхто не відшукає.
– Наївно так думати, Генрі. Людину можна знайти будь-де, було б лише бажання. Крім того, від себе все одно не втечеш.
– Дивний ти якийсь привид. У мене, між іншим, немає часу тут із тобою ляси точити.
– Знаю. Але сам додому ти все одно не дістанешся. Я буду твоїм проводиром.
– Ти ж ніколи не бував у Лондоні.
– Хай тебе це не турбує. Краще дай-но руку. У теперішньому стані я ще погано тримаюся на ногах. Ти ж розумієш…
Дотик примари був огидно-слизьким і холодним, а проте пальці однозначно належали Джейсону, – довгі, сильні, з акуратно підстриженими нігтями. У ліпші часи вони були знайомі із манікюрними салонами… Генрі мимоволі посміхнувся.
Джейсон… Великий дотепник, улюбленець товариства, зокрема, жіночого, щедра й широка натура. Як сильно вони відрізнялися між собою… І як це дратувало мовчкуватого, замкненого в собі Генрі. А люди довкола вважали його просто зверхнім і неприємним типом зі схильністю до снобізму.
Дивна парочка попрямувала вулицею. Спуск ставав дедалі крутішим, гидотно пахло помиями і котячою сечею. Врешті-решт бруківка закінчилася і вони опинилися перед широким пустищем, про існування якого Генрі ніколи й не підозрював.
– Підемо навпрошки. Тоді не доведеться робити гак і ти ще матимеш змогу встигнути на свою вечерю.
Дивно, але Генрі навіть у голову не приходило, що брат може замислити щось кепське. Хоча, правду кажучи, Джейсон мав усі права чекати певної сатисфакції. Як-не-як,Генрі таки був причетний до того нещасного випадку… Але зараз була геть не слушна мить згадувати оте все. Та й часу пройшло достатньо.
Вони вже майже проминули окраїну і зупинились перевести подих під єдиним ліхтарем за кілька останніх ярдів, коли увагу Генрі привернуло світло у вікні першого поверху в домі потойбіч вулиці. Єдиного погляду вистачило, аби зрозуміти, – там коїться щось непевне. У світляному квадраті виразно виділявся стрункий силует жінки в білому платті, чи, може, пеньюарі. Вона посилено махала обома руками, а обличчя її було перекривлене гримасою жаху, – втім, це останнє цілком могло бути і грою уяви Генрі, хоча більш ніж скромна ширина вулички й дозволяла завважити подібні деталі.
– Глянь, Джейсоне, схоже нас гукають на поміч.
– Що за дурниці? Я нічого не бачу. Ходімо вже, тебе чекає Ліз.
А жінка тим часом розпачливо металася у вікні, поли пеньюару розійшлися, оголивши прегарні ніжки, руде волосся було скуйовджене, і взагалі ціла її постать втілювала нездоланну паніку.
– Вона кличе нас. Хіба не ясно? Тим більше, що інших людей поблизу нема. В неї щось трапилося, щось по-справжньому страшне, розумієш?
– Овва, відколи ти так подобрішав? Ну сам подумай, – хіба воно нам треба? Пішли, кажу тобі.
– Ти завжди вважав мене гіршим за себе, Джейсоне. Завжди. Ти помиляєшся зараз так само, як помилявся тоді.
Генрі кинувся в будинок Таємничої Леді В Білому. Хто сказав, що в його історії не буде врятованих принцес? Джейсон, дивно всміхнувшись, пішов за ним.
Зненацька світло у вікні згасло.
– О Боже, там щось діється… Може, грабіжник чи ревнивий коханець…
Кулею влетів чоловік у відчинені двері парадного. Як і слід було чекати, в холі будинку не виявилось нікого. З глибини коридору долинав дивний шум – наче трощили меблі. Генрі, не вагаючись, побіг просто туди. Коридор тьмяно освітлювався двома кволими лампами.
Двері однієї з квартир були вибиті з петель і сиротливо тулились під стіною. Генрі сміливо переступив поріг. Всередині було темно, хоч око виколи.
Якийсь давній тривожний інстинкт – той, що зазвичай дрімає десь на дні шлунку, – забив на сполох, одначе вже було пізно.
– Любонько, а ти не помилилася щодо нього. Все вийшло навіть краще, ніж ми планували. І значно простіше.
Кресонула запальничка і тьмяна іскорка гасового світильника поступово розбавила гуто-чорну пітьму до сірих напівтонів.
– Скажи, Генрі, що зробило тебе таким легковірним? Чи це кохання засліпило гострі очі мого кмітливого брата? Затягнути тебе в ці халупи виявилось простіше простого, як спокусити маленьку жебрачку шоколадкою.
Джейсон стояв у дверній проймі, а в його руці воронованою сталлю відблискував револьвер. У пориві німого відчаю й розгубленості Генрі схопився за голову.
– То ти… вижив тієї ночі, Джейсоне? Ти залишився живий і не повідомив мене?
– Навіщо? Ти просто зрадив би мене ще раз, якби дізнався. Сучий сину, я ж тобі так довіряв… покладався на тебе, привів у цю справу. А ти, Генрі, покинув мене здихати там, у Кентрберрі, як останнього собаку…
– Це неправда. Все було зовсім не так.
– Ет, облиш. Існують речі, вибачити які неможливо.
– Ти ненавидиш мене, Джейсоне?
– Я довго шукав тебе, братику… Всі ці роки. Майже втратив надію. А Лізбет вистачило всього два тижні, щоб вийти на тебе. Вона першокласний майстер своєї справи, еге ж?
Генрі перевів погляд на жінку. Рвучким викличним рухом вона стягнула з голови руду перуку. Під нею було чудове біляве волосся Ліз.
– Чому, Лізбет? Невже все це було брехнею? Наші побачення, поцілунки, наші клятви?
– Нічого особистого, любий. Ти вже вибач – для мене це просто бізнес.
-- Але не для мене, братику, – обірвав її на півслові Джейсон, – якби ти знав, Генрі, які муки я терпів усі ці місяці, коли моя кохана, моя неперевершена Ліз ділила постіль з тобою, готувала тобі сніданки й вечері, прала твої сорочки і терпіла п’яні витівки… Але ми мусили зачекати. Мусили підготувати все як слід. Мені несподівано підфортунило – ти часу не гаяв і зробив гарну кар’єру в організації Селінджера. Для Лізбет не стало надмірними труднощами викрасти з твого письмового столу деякі папери і зробити зліпок із ключа, що висить у тебе на годинниковому ланцюжку. Як бачиш, все просто. Сьогодні ввечері, поки ви пиячили у пабі, дехто вкрай непомітно проник у центральний офіс вашої контори і ретельно вигріб вміст непоказного чавунного сейфу. До речі, любонько, тобі не було важко волочити нашу скарбничку?
– Ну що ти, Джейсоне. Я зробила це із задоволенням. До речі, Генрі, ти не проти, що я прихопила і наші, так би мовити, сімейні заощадження? Боюсь, тепер вони тобі ні до чого, а от мені згодяться.
Джейсон продовжив розповідь.
– Весь вечір я чатував за тобою. Власне, це був найслабкіший момент нашого плану, а коли ти так легко повівся, я був просто вражений. Час і місце нашої маленької вистави були заздалегідь домовлені,декорації підготовлені, а решта – то вже справа техніки. Чи, може, – долі, як тобі більше до вподоби.
– Що ти зі мною зробиш? Уб’єш?
– Вибач, брате, але звідси вийдуть лише двоє з нас. Було приємно тебе побачити після такої тривалої розлуки, та що вдієш... Ми вирушаємо в свою подорож, тобі пора у свою. Лізбет, квитки на пароплав у тебе?
– Звичайно, любий. Та є проблема.
– Яка ще проблема?
– Квиток у мене тільки один. І ділитися я ним не збираюся. Приємно було мати з вами справу, хлопці.
Один за одним пролунали два постріли. Лізбет ретельно витерла руків’я пістолета й жбурнула його в куток. Дещо скривившись від напруги, підхопила величеньку валізу, презирливо глипнула на два нерухомих тіла, розпластаних на брудній долівці, та вийшла геть. Її, багату і вільну, чекала далека Америка.
Через декілька хвилин один із чоловіків голосно застогнав і поворухнувся. Насилу підповз до іншого. Той спливав кров’ю, вона багряною цівкою струменіла з рота і носа, рана на грудях виглядала просто жахливо.
– Джейсоне, як ти?
– Конаю, Генрі, а загалом все чудово. Все просто прекрасно, тисяча дияволів у печінки… А тобі, здається,знову пощастило?
– Не повіриш, – куля застрягла в медальйоні, який я приготував у подарунок для Лізбет.
– Ти народився в сорочці. Ще покійна матуся завжди це повторювала.
– Джейсоне, чому так сталося? Чому ми дозволили, аби це сталося з нами?
– Не знаю, брате. Так вийшло, та й усе. Знаєш, коли вже я вмираю по-справжньому, в мене буде до тебе одне прохання.
– Кажи. Зроблю все, що в моїх силах.
– Одне-єдине прохання, Генрі. А потім живи як знаєш…
– Джейсоне, я ж пообіцяв. Говори.
– Знайди цю суку, Генрі. Знайди Лізбет і переріж її прокляту горлянку . А щоб їй не заманулося воскреснути, – вона часом викидає такі фортелі, – для певності відрубай голову. І можеш кілок у груди встромити, – але щодо цього засобу я не певен. Голова надійніше, вона сама якось обмовилась...
– Джейсоне, про що це ти? Давай-но я спробую тебе перев’язати.
– Не варто, Генрі. Я йду. Просто пам’ятай – ти мені обіцяв.
