6.
Нарада штабу армійської розвідки 4-ї армії 3-го Українського фронту відбувалася у місті Секешфехервар, що в Угорщині. Простора квартира у центрі міста. Підготована за кілька годин після того, як до міста увійшли радянські війська. Ще велися вуличні бої із роздрібненими частинами військ СС.
На нараді присутні: начальник армійської розвідки полковник Арцибашев, начальник оперативного відділу майор Кононов і представник аналітичної групи із особливого відділку старший лейтенант Євсєєв.
Схилилися над картою, на якій майор робив позначки, а лейтенант читав координати із записничка.
Другий місяць армійська розвідка сумісно зі СМЕРШ безрезультатно намагаються ліквідувати невідому диверсійну групу, від якої мали великі неприємності тактичного характеру. Бажаний результат не досягався через обмежені свідчення. Згідно з донесеннями невідома група налічувала близько тридцяти чоловік, полонені німці нічого про неї не знали, навіть вищі офіцери СС.
Група діє зухвало, блискавично, дотримуючись однієї схеми – знекровлення наступаючих частин шляхом нападу на тилові бази, атаки штабів.
Майор позначав на карті місця нападів. Євсєєв мав визначити приблизне місце базування групи. Все свідчило про те, що невідомі диверсанти постійної бази не мають, і напади носять не спонтанний характер, ними проводиться ретельна розвідка.
Після того, як диверсанти затримали наступ правого крила 3-го Українського фронту, а 22-го березня завдяки їм із оточення вирвалась 6-та танкова армія СС, із Верховного Штабу прийшов категоричний наказ групу будь-що знищити. Спочатку диверсії списували на супротив відступаючих есесівців, потім хтось все ж доповів про те, що то діє одна група.
Полонені есесівці стверджували, що це диверсійний підрозділ Абверу, люди, вірні Канарису, абверовці, у свою чергу, звинувачували есесівців.
Арцибашев виправдовувався перед начальством відсутністю агентурної розвідки.
У трійці залишалася надія на полоненого із цієї групи, якого захопили при штурмі Весперма. Диверсанта було поранено в ногу. Коли його оточували, спробував підірватися гранатою, але та не спрацювала, тоді вистрелив у скроню, та, видно, доля берегла невдаху-самогубця. Чи то набій виявився неякісним, а чи дуло не під тим кутом направлено. Куля пройшла під шкірою по черепу і вилетіла через лоб. Диверсант отримав контузію і осліп на праве око. І тепер непритомний у лазареті під посиленою охороною. Невдовзі доля знову посміхнулася особістам, пораненого впізнав один із місцевих жителів, який працював лікарем у лазареті, стверджуючи, що знав його ще до війни.
Під кінець засідання Кононов робив підсумки:
- Отже, ось що маємо на даний момент. Нез’ясована група фашистів двадцятого і двадцять першого березня утримувала на переправах рішучий наступ четвертої і дев’ятої гвардійських дивізій. Група діє зухвало, професійно. Ніколи не затримується для оборони позицій більше ніж на три хвилини, не дає пристрілятися гранатометникам. Основний почерк – маневрування по наших тилах, знищення резервів палива, провізії. Двадцять другого березня на північному боці озера Балатон в районі Фюзфо диверсанти пробили кільце, в яке було взято головні сили шостої танкової армії СС, після чого есесівцям, хоч і з великими втратами, але вдалося відступити на Захід і там закріпитись…
- Що там із полоненим? – спитав Арцибашев. – Вже немає часу тягнути кота за хвоста.
- Коли приходить до тями, з ним працюють. Вже є результати, хоча почувається ще кепсько. Та, думаю, для бесіди визрів.
Кононов підняв слухавку, на прямому зв’язку черговий у лазареті. Майору повідомили, що пацієнт почувається ліпше і намагається вставати.
Незабаром трійця прийшла в палату. Арештований сидів біля заґратованого вікна, дивлячись у небо. При появі гостей тільки ледь повернувся. Голова щільно забинтована, відкритими залишались тільки ліве око і ніс з губами. Пересувався на милицях, бо ліва нога загіпсована.
- Тепер готові спілкуватись? – звернувся Євсєєв німецькою, всідаючись біля диверсанта, розкривши записничок.
Той схвально кивнув.
- Як до вас бажано звертатись?
- Огюстен, а краще – Франсуа, так звичніше.
Обов’язок допиту взяв на себе Євсєєв.
- Француз?
- Бельгієць.
- Розкажіть про вашу групу. Під чиїм підпорядкуванням?
- Конкретно не під чиїм. Нас зібрали із різних місць. Раніше один одного не знали. Особисто я воював у загоні Манушяна4. Нас готували проти СС, але потім стало зрозуміло, що основним ворогом буде наступаюча Червона армія.
- Хто вас зібрав?
- Людина із Абверу, тільки працює на англійців.
- Ім’я вашого командира?
- Ми називали його полковник Марсо.
- Марсо? Іспанець?
- Цього не скажу… Але не німець і не француз, хоча у приватних бесідах розмовляв французькою. А ось його помічник майор Владек, здається, поляк або росіянин.
- Впізнаєте полковника по фото?
- Не знаю. Марсо, як для полковника, людина замолода. Однак при спілкуванні важко зрозуміти, йому двадцять чи сорок років.
- Може, він і не полковник, а просто прізвисько таке?
- Військовий, цьому немає сумніву. Дуже досвідчений. Адже це він нас тренував, навчав усьому: рукопашному бою, володінню ножем, організації у глибокому тилу диверсій. І військові до нього зверталися не інакше як «полковник».
- Кажете, що першочергово ваша група створювалася як антиесесівська, на якому етапі з’явилася нова направленість?
- Навіть не знаю, у полковника це постійно було. Він неодноразово наголошував, що більшовизм – це найгірше зло, яке може існувати, що гестапо і СС у порівнянні з НКВС – хлопчаки із недільної школи. Схоже, Марсо має щось особисте проти вас…
Невдовзі принесли альбом із фотокартками під грифом «розшук».
Франсуа неспроможний був зосередитись, у нього розболілася голова. Попрохав, щоб альбом залишили.
Коли трійця знову опинилася у кабінеті просторої квартири, Євсєєв нервово заламував кисті.
- У жодному із захоплених документів ніякий полковник Марсо не значиться! Здається, бельгієць щось темнить…
- Факт, це загін автономний, – казав Кононов, дістаючи із планшета карту, на якій нещодавно робив позначки нападів диверсантів. – Вони працюють під маркою есесівців, однак коли третя дивізія оточила у чотирнадцятому секторі полк есесівців, цими диверсантами був прокладений коридор, але, як потім з’ясувалося, вони замінували прохід, щоб есесівці не вийшли. Не простежується логічна лінія, вони ніби допомогли СС, відкинувши наші штурмові загони, і в той же час загнали їх до пастки, змусивши стояти проти нас до останнього набою.
- Союзники таким чином розпочали неоголошену війну, – казав замислено Арцибашев. – Щось підказує, із цим Марсо ми вже мали справу. Нюхом чую – тут оунівський слід. Лейтенанте, знайдіть по вашому відомству капітана Младенця. Думаю, стане у нагоді. До того ж працює з оунівським зарубіжним підпіллям.
7.
Макс здивувався, коли дізнався, що Франсуа вижив. Той мав загинути, прикриваючи відхід свого взводу. Поранені диверсанти використовують залишок життя максимально корисно, відстрілюються, утримуючи позиції, даючи можливість іншим відступити. Остання куля – для себе.
Спочатку бельгійця допитали слідчі МІ-5, протримавши два дні. Британці не мали сумніву у правдивості свідчень. Його повернули полковнику Марсо.
За версією Франсуа він, виконуючи наказ, стояв до останнього і коли прийшов час – вистрелив собі у голову. Але постріл виявився не смертельним. Росіяни вирішили, що мертвий. Вночі Франсуа отямився і його підібрав угорець, який переховував і лікував протягом трьох тижнів, доки з’явилася можливість пересуватися самостійно. Далі з великими труднощами перетнув лінію фронту і добрався до своїх.
Слід на правій скроні від опіку і кульовий шрам, який ще сочився, сліпе око – все грало на підтвердження розповіді бельгійця. Занадто радикально для симуляції.
- Що про це думаєш? – питав Макс Олексія, після того, як отримали свідчення про загибель угорця Якима, котрий ніби переховував бельгійця.
- Підозріло… Я б не довіряв.
- Чекісти неодмінно забрали б труп. Якщо він під ними, потрібно дізнатись, що їм про нас вже відомо. Нам повертатися крізь червону окупацію і орієнтировки наші в кожному полковому відділку СМЕРШ. Грінлі обіцяв звести із хірургами Абверу. Буду змінювати зовнішність…
- Я на таке не наважився б...
- Тобі й не треба, а мій портрет у кожного фронтового особіста. Обличчя, звісно, річ дорога, але обставини змушують з ним розлучитися. З бельгійцем після відбою розберемося. До кімнатки приведеш, там розколемо.
«Кімнаткою» називалася камера у підвалі, де зазвичай відбувалося засідання штабу.
Франсуа привели і посадили посеред кімнати на табурет. Макс сидів навпроти на столі, а Олексій за столом щось друкував одним пальцем на машинці.
Кілька хвилин тривала мовчанка. Франсуа вже знав, що це підготовка до допиту, психологічна обробка, досвід отримав у радянському шпиталі. Свіжі спогади про те, як приходили військові і, нічого не кажучи, просто стояли мовчки над ліжком, так іноді тривало кілька годин. Це виводило із рівноваги. Наступний крок – чекісти починали катування, натискали на рани. І теж мовчки, ні про що не розпитуючи. Від болю втрачав свідомість. І тепер Франсуа очікував теж чогось подібного, бо після гостювання у чекістів з’явилося відчуття, що полковник Марсо з ними одного плота колода.
- Розказуй, Франсуа, – почав Макс. – Будь спокійним, мордувати не будемо. Мені слід дещо знати і я це буду знати, як би там не було. Зовсім не цікаві причини, через які ти перекинувся до ворогів, тому щодо цього не треба пояснень. Почни зі свого завдання, і детально. Дрібниці вашої розмови щодо моєї персони, що відомо їм і що розказав ти.
Франсуа хотів було почати виправдовуватися, але на плече лягла долоня майора Владека, який зашепотів у вухо:
- Полковник не приймає заперечень.
- На роздуми десять хвилин, – спокійно мовив Макс. – Ми з майором вийдемо. Грати героя-стоїка не раджу, розстріляємо. Краще зосередься і пригадай деталі. Отримаєш олівець і папір, можливо, пригадаєш щось важливе. Будеш відвертим – збережеш життя.
На столі залишили зошит і олівець. Вони повернулися не через десять хвилин, а через годину. Франсуа тремтячою рукою все ще робив записи. Списав кілька сторінок. Закрив зошит і огидливо відштовхнув від себе:
- Це через родину… Вибачте, пане полковнику. Досі не збагну, як вони дізналися про них.
- Знайома ситуація, – відповів Макс. – Про родину, без сумніву, дізналися, коли був без свідомості, біля тебе постійно чергували і записували марення. А коли отямився, показали світлини і поставили умови.
Франсуа похнюпився:
- У них дві мої сестри і племінник.
- Де вони?
- У Лювені.
- Не варто довіряти погрозам. Якщо не заарештовані, то можеш бути спокійним, але маєш виграти час, щоб забезпечити їм безпеку. Я допоможу. То ж що конкретно доручили?
- У Цюріху на мене очікує зв’язківець. Треба передати інформацію про те, де ви найближчим часом здійснюватимете підготовку нової групи, а через кілька днів отримати інструкції.
- Про ліквідацію, значить, не йшлося?
- Ні, пане полковнику, я так зрозумів, ви їм живий потрібен.
- Що у них є?
- За день до мого переправлення через лінію фронту прибув майор НКВС, показав фото і малюнок. На фото молодий чоловік, чимось нагадує вас, а на малюнку зображення теж має певну схожість..
- Опиши майора.
Опис бельгійця підійшов би десятку тисяч людей: світло-каштанове волосся, ніс прямий, середнього зросту. Однак декілька деталей навело Макса на здогадку, хто саме цей майор. Манера покашлювати і відсутність мізинця. Схоже на давнього знайомого, котрого ніколи не бачив – на Младенця.
Макс покликав чатового і дав знак вивести, тепер вже арештованого, бельгійця. Той витягнув із кобури «парабелум» і зробив рух дулом угору.
- Ви дали слово… – Франсуа вирішив, що повели на страту.
- Обіцяв, значить відпущу. Тим більше, потрібна твоя допомога. Візьмемо зв’язківця – вільний.
Вночі бельгійця відвезли до Цюріха, тримали на потаємній штаб-квартирі, проводячи інструктаж подальших дій.
Через два дні Франсуа під посиленим контролем сидів за столиком вуличного кафе, де мала відбутися зустріч із чекістом-зв’язковим. Підстраховували люди із МІ-5, які під виглядом пар сиділи за сусідніми столиками.
За умов чекістів бельгієць мав у середу і п’ятницю сидіти в кафе від тринадцятої до п’ятнадцятої години. На столі повинна лежати газета «La matin» (фр. Ранок), до нього підійде агент і скаже пароль.
Три умовні дні Франсуа просидів просто так, ніхто не підходив. Макс запропонував англійцям міняти підсадних людей, пояснюючи тим, що бельгійця можуть просто перевіряти, і коли за столиками сидітимуть одні і ті ж люди, це неодмінно його викриє.
І ось у п’ятницю до столика підійшов чоловік і звернувся до Франсуа німецькою:
- Тут, кажуть, свіже пиво. Ви рекомендуєте?
- Де ви у ці часи знайдете якісну «Баварію»! Таке пиво посмакує тільки через холод.
Зв’язківець підсів.
Бармен, він же агент МІ-5, подав пиво.
- Як наш підопічний? – спитав агент.
- Зараз у Цюріху. Має прибути нова група курсантів.
- Щось з’ясували про його дружину?
- Її надійно сховала американська розвідка, він сам не знає, де вона.
- Розказуйте про нього.
Франсуа почав детально розповідати все, як наказав полковник Марсо. За словами бельгійця полковник кожного дня обідає в ресторані «Der Betrunkene Bootsmann», потім у супроводі охоронців робить прогулянку по парку, в кінці алеї на нього очікує автомобіль.
Після зустрічі з радянським розвідником Франсуа пішов двориками до умовного місця, де на нього чекали Макс з Олексієм.
Макс дав конверт із грішми. Франсуа, не дивлячись на виконання усіх домовленостей, все ще не вірив полковнику.
- Мені не потрібне твоє життя, – казав Макс, помітивши занепокоєність бельгійця. – Але нові колеги зазвичай позбавляються від таких, як ти. Далі допомагати не буду, сховайся у найглибшій норі.
Франсуа залишили на подвір’ї, де він стояв ще кілька хвилин, бездумно озираючись і не вірячи такому легкому виходу із ситуації.
8.
Укол Макс не відчув. Йшов алеєю через парк, поруч охоронець. Почулося легке шарудіння десь позаду, хтось удягнутий у плащ підняв руку. Як «зняли» охоронця Брюса не почув, його «вимкнули» ударом у потилицю, а Макса наче хтось легенько штовхнув під праву лопатку. Коли повернувся, на очі наплів туман і також швидко у всьому тілі з’явилася слабкість. Намагався якомога довше утримати свідомість. До того, як знепритомнів, пам'ять зафіксувала, що його підхопили під пахви, і здогадку про пневматичний пістолет, заряджений стрілою-шприцом.
До тями неприємно приводив холод.
Важко розплющив очі. Озирнувся. Він у підвалі. Лежав на чомусь холодному, металевому, пружинному. Це ліжко без матрацу. Верхнього одягу не було, тільки спіднє. Роздягли, без сумніву, для обшуку.
Спробував підвестися та відчув, що права кисть прикута наручниками до бильця.
Пружини заскрипіли, коли Макс підвівся. Поволі очі звикали до темряви. Пустий підвал, ліжко під стіною.
Кілька разів смиконув правицею, ніби перевіряючи наручники на міць. У роті неприємний металевий присмак – наслідок вколеної наркотичної речовини.
Так просидів хвилин сорок.
Увімкнулося світло.
Воно хоч і слабка лампочка, однак очі заболіли.
Почулися кроки. Хтось спускався бетонними сходинами. Цей «хтось» так повільно йшов, здавалося, минуло півгодини, доки у дверному отворі з’явився силует. Невідомий, граючи на нервах бранця, ще постояв кілька хвилин у дверях.
- Де Куніцина загубив, лейтенанте? – спитав Макс, не дивлячись на вхід. – Заходь, товаришу Младенець, не ховайся.
Хвилину Младенець не виходив із тіні, щоб вгамуватися, приховати здивованість і розгубленість. Ініціативу ефекту несподіваності перехоплено.
Він зайшов до підвалу, тримаючи табурет, на який всівся, поставивши на безпечній відстані від ліжка, бо, на відміну від колишнього начальника Куніцина, завжди об’єктивно ставився до небезпеки Махновця.
- Я вражений, – Младенець закурив. – Чув, що ти аналітик, але ось так… Вражений… От і випала нагода ближче познайомитися, а то тільки через папери та стукачів знали один про одного… Я тепер майор, а Куніцина твоєю милістю змістили. На фронт відправився, де і загинув у перший же тиждень.
- Зрозуміло. Ти на його місце. То тобі, товаришу майоре, зробив добру подачу. Коли ж могорич розіп’ємо?
- Розіп’ємо, не хвилюйся… Слухай, між нами, так чи інакше слідчі дізнаються, поясни катавасію з блокнотом твоєї баби. Я зразу ж припустив, що відволікаючий маневр, пуста наживка. Правда?
На це Макс тільки посміхнувся.
- Он воно як значить… – Младенець дістав нову пачку американських цигарок «Gold old». – А мене так і не послухали, щури кабінетні… Ось тепер московські криптографи голови ламають.
Младенець тихо засміявся.
- Значить, не цінують тебе, майоре.
Младенець докурив цигарку підвівся і почав повільно ходити по кімнаті, про щось розмірковуючи. Потім різко опустився на табурет і, уважно дивлячись на Макса, спитав:
- Мені думалося, заперечуватимеш, адже ваша операція не завершена, тобі не вигідно колотися, що записничок – пустуха. Тут щось не так, лейтенанте. Чи як правильно до тебе зараз звертатись?
- Зараз я – сотник булавної старшини, дорівнює чину полковника.
- Може ще й честь віддати? Витримка – навіть заздрісно. Чи, може, сподіваєшся мене збити із пантелику, щоб я повірив про туз у рукаві… Так немає у тебе ніяких тузів…
- Невже. Ти ж розумний, майоре. Мав би відразу здогадатися, я вже знав про твою появу до того, як ти з’явився на очі. Аналітик? У мене окрім туза ще й козирний джокер. Та хіба дав би так по дурному себе схопити? Спіймати на укол скополаміну5... Дві ваші квартири на Вельбернгштрасе вже накриті, ми цю шукали і я підставився як приманка. Мені, між іншим, потрібен твій сейф, доки він не потрапить до рук англійців, а від тебе – імена чекістів, які затерлися до лав повстанців.
Навіть при слабкому освітленні помітно, як зблід Младенець
- Дійсно, мав раніше здогадатися, – спокійно мовив майор, закурюючи чергову цигарку від недопалку попередньої. – Занадто просто пройшло… Адже очевидно, що ти бельгійця зразу розколеш, сподівалися, не ризикне родиною, виходить, тебе люблять або бояться, раз так…
Младенець не договорив. Десь на горі почувся шум і крики. Щось впало на підлогу. Майор підвівся, діставши із під пахвової кобури «парабелум».
- Не раджу, – Макс смиконув прикутою рукою і наручники якимось дивом розстебнулися. – Брати мене в заручники – дурна справа. Мої люди мають наказ стріляти крізь мене. Піднімаємося. «Пушка» нехай при тобі, раз спокійніше з нею почуваєшся.
Младенець сховав пістолет. У квартирі вже був Олексій із п’ятьма бійцями. Ян і Марсель зв’язували чотирьох непритомних агентів НКДБ, яких оглушили гумовими кулями і по одному відтягували до підвалу, де нещодавно перебував командир. Кім і Віл витрушували у мішки із шухляд папери. Сейф відкрили без особливих труднощів, де стосами стояли папки.
Макс вказав Младенцю на стілець. Сам сів навпроти.
- Чому за мною таке серйозне полювання?
- Воно б і не було таким, але у будь-якій серйозній операції фігурує твоє ім’я і ти наче кістка у горлі. Та й для колег ліквідація колишнього лейтенанта, зрадника Волкова – справа честі.
- Облиш, майоре, нікчемну патетику. Чим же ви кращі від фашистів? Чим Сталін кращий за Гітлера? Як на мене, то у сотні разів гірший. Гітлер, принаймні, відвертий у своєму невігластві. Я лише скористався поміччю німців. І я не маю рабської психології.
- Значить, я раб?
- Тебе так виховали, я б теж став таким, та УПА остаточно знищила в мені зародок рабства. У нас обмаль часу. Є конкретна людина, котра за мною полює?
- Не знаю, – похмуро відповів Младенець, вкотре розкурюючи чергову цигарку. – Я лише виконую наказ, після тодішнього провалу на мою ініціативу ніхто не зважає, та й на позиції виконавця цілішим будеш.
- Союзницькі спецслужби співпрацювали з вами?
- Лише одного бачив, у Києві. Він передав інформацію про зустріч у Цюріху бандерівських емісарів із представниками МІ-5 і УСС6.
- Ти особисто спілкувався з ним?
- Ні. Бачив здаля.
- Чому ж вирішив, що він іноземець?
- На засіданні з ним спілкувався тільки офіцер-перекладач СМЕРШу.
- Якусь прикмету у того чоловічка можеш визначити?
- Звичайна людина.
- Хто взагалі керує операцією? Цього ти не можеш не знати.
- Куратор постійно змінюється, але від полковника Хвостікоєва чув, що справа під контролем Судоплатова7.
- Он як…
- Взагалі, через тебе планується вийти на Чупринку.
- Де папка із моєю справою?
Младенець кивнув у куток, там стояв табурет, на якому лежала брудна наволочка і кілька старих газет. Під табуретом у підлозі був замаскований сейф. Майор назвав код.
- Мені кінець… – доволі спокійно зазначив Младенець.
- З нами не пропоную. Йди до англійців чи до американців.
- Нікуди тікати. У мене родина, вони в першу чергу постраждають.
- Тоді застрелься.
- Не вихід для сім’ї.
- Розумію… Родині потрібен батько, який героїчно загинув, виконуючи завдання партії і керівництва. Пенсія забезпечена.
Младенець викурив останню цигарку. Витягнув пістолет і, тримаючи його, підійшов до стіни. Макс дав знак Олексію. Той навів свій пістолет на майора.
- Вмираєш зі зброєю, значить, бути тобі сьогодні у Вальхалі8, – зазначив Макс і відвернувся.
Олексій вистрелив майору в голову.
- Тим, хто у підвалі, теж амінь, – наказав Макс. – Один нехай буде поранений, при ньому обмовтеся, ніби я помер.
На базі Макс ознайомився з матеріалами, які зібрав Младенець. На першій сторінці його фотокартки і фотопортрети, зроблені на основі усних описів. Сфотографований ще у Смоленській спецшколі. З того часу він дійсно вельми змінився. Тоді худий із запаленими очима, які дивилися похмуро, але погляд все той же – пронизливий, жорстокий. Йому майже сімнадцять, а за документами – дев’ятнадцять. Пройшло три з лишком роки, але за зовнішністю, можна подумати, минуло не менше десяти. Тепер носив вуса і борідку-іспанку, довге зачесане назад волосся.
До справи підшиті копії свідчень людей, котрі якимось чином зіштовхувалися з Максом у житті. Однак підібрані однотонно, не об’єктивно, однозначно створювали образ типового ворога народу. Як писав механік Харківського тракторного заводу, якийсь Олексіїв, котрого Макс ледь пам’ятав, бо спілкувався лише двічі на засіданнях комсомолу. Однак Олексієву цього було достатньо, щоб скласти наступну характеристику: «Він працював наполегливо, але із наявною прихованістю, не бував у курилці. Без сумніву, прихований ворог радянської влади і трудового народу». Більш неупереджено характеризували колишні колеги по розвідшколі і перевербовані курсанти Абверу. Свідчення полонених вояків УПА туманні, невиразні, засновані на чутках. Одні вважали, що Махновець – офіцер дивізії «Ролянд» чи «Нахтігаль», інші не мали сумніву – він радянський офіцер, бо, віддаючи накази, часто говорив «московською». Розвідники і диверсанти характеризували його як майстра справи. Володіє мовами, має здатність коротким терміном засвоїти нову. Наявні організаторські здібності. Харизма. Але найбільш здивував останній протокол, хоча складений зовсім недавно – 14 січня 1945 року, свідчення санінструктора Катерини Зубової, дівчини, з якою Макс ще до війни зустрічався, виконуючи завдання агента Абверу Ріхарда Фосса. Катя нічим новим не порадувала особістів, повідомила лише, що Максим Волков «схильний до алкоголізму».
Увечері Макс із Олексієм поїхали поїздом до Женеви. Наступного дня вранці були у клініці доктора Купельвайзера. Макса зразу ж почали готувати до операції. Олексій висунув лікарю категоричну вимогу – під час операції він знаходитиметься в операційній. Купельвайзер протестував, але швидко відступився, бо зрозумів: від охоронця секретного пацієнта не відкараскатися. Дозволив за умовою, що той пройде процедуру дезинфекції, перевдягнеться у лікарняне і зброю залишить поза операційною.
Перед тим, як Максу накладали на обличчя ефірну маску, він попрохав люстерко, щоб востаннє глянути на себе.
1 Вільгельм Франц Канарис (1887-1945), німецький військовий діяч, 1935-1944 – начальник Абверу, 1940 – адмірал. У 1944 р. арештований за підозрою у співучасті замаху на Адольфа Гітлера. 9 квітня 1945-го страчений.
2Іон Антонеску (1882-1946) - румунський державний діяч, маршал, прем’єр-міністр, фюрер Румунії, 1940-1944 рр. союзник Гітлера.
3«Старий» - так вояки називали Шухевича у вузькому колі.
4Місак Манушян – 1906-1944. Вірменський поет, боєць-антифашист, брав участь у французькому спротиві опротив фашистських загарбників, активіст вірменської секції бойової групи «Іммігрантська робоча сила». У 1944 році страчений разом з 21 членом своєї групи «група Манушяна»
5Скополамін – (лат. Scopolaminum) алкалоїд, що міститься в рослинах на зразок: дурман, білина. В психіатрії використовується як заспокійливе. Викликає амнезію. Снодійне. На поч. ХХ ст. використовується як «сироватка правди», однак, як з’ясувалося, разом з реальними спогадами він також викликає хибні.
6УСС – Управління стратегічних спецслужб. Попередник ЦРУ.
7П.А. Судоплатов (1907-1996) - співробітник НК-ДПУ, пізніше НКВС-НКДБ, генерал-лейтенант, вбивця Євгена Коновальця, організатор убивства Лева Троцького.
8Вальхала, Вальгала (давн. скандинав. Vallholl – чертог мертвих) в німецько-скандинавській міфології палац Одіна. Рай для доблесних воїнів, що загинули в бою, де у них триває минуле героїчне життя. Щоб потрапити до палацу Одіна, воїн має загинути зі зброєю в руках.
(далі буде)
