Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48244
Рецензій: 92940

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія, бойовик

ДИВЕРСАНТ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (9 - продовження)

© Аркадій Поважний, 28-01-2010
19.
Із приходом більшовицьких військ стан повстанців вельми ускладнився. До цього із червоними партизанами більш-менш уживалися. Існувала неофіційна домовленість про нейтралітет. Траплялися випадки, коли повстанці і представники «червоної партизанки» разом у селах гуляли на весіллях.
Спочатку серйозних зіткнень із регулярними частинами Червоної Армії не було. Навіть налагодили торгівельні відносини, зокрема товарообмін. Червоні частини погано постачалися продовольством, керівництво чомусь не переймалося питанням, чим бійці харчуватимуться на маршах. Вочевидь, сподівалося на населення звільнених територій, яке, на їхню думку, зустріне «освободітєлєй» розпростертими обіймами і віддасть останнє. Однак ніхто із високого більшовицького начальства не замислювався над елементарним фактом, що селяни вже до нитки обібрані німцями, до того ж мали гіркий досвід, хто насправді більшовики-комуністи, від нацистів різняться тільки мовою. Серйозні бої УПА траплялися із військами МДБ-НКВС. Червоноармійці воювати з повстанцями рішуче відмовлялися і всіляко саботували каральні експедиції і рейди прочісування.
На відміну від 1941 року червоні війська вже добре озброєні. Не існувало браку набоїв, а повстанцям боєприпасів катастрофічно бракувало, зате їжі мали досхочу. Рядові червоноармійці охоче міняли набої на харчі.
Німці, відступаючи, залишали майже весь арсенал, до якого неможливо знайти набої. Вояки УПА при кожному курені обладнали майстерні, де модернізувалась і ремонтувалася зброя. Умільці збирали із різних пошкоджених моделей щось одне працююче. Виробляли взаємозамінні деталі для всіх видів автоматів і кулеметів. Часто виходили неймовірні гібриди німецьких МП-40 з диском від ППШ.
Повстанці не чіпали на марші радянські частини. Щоб уникнути несподіваної сутички червоні, заходячи до лісу, всіляко давали про себе знати. Починали співати. Інша справа з військами МДБ-НКВС. Ці мали чіткий наказ: під загрозою розстрілу не йти ні на які компроміси із бандерівцями. Упівців – розстрілювати на місці, командирів, по можливості, брати в полон.
Радянські війська йшли далі – до Берліну, а війська внутрішніх справ залишалися для проведення каральних експедицій по селах, виявляючи прихильників УПА. Також більшовицькі внутрішні служби мали секретну директиву арештовувати і вивозити із західних областей України населення, арештовувати під приводом антирадянської діяльності, прихильності до ОУН-УПА, молодь мобілізувати.
Саме для боротьби із внутрішніми військами при службі безпеки УПА Макс почав готувати диверсійні групи.
20.
Для нападу на паливну базу Шепетівського гарнізону Макс залучив двадцять добре підготованих бойовиків, із них четверо у свій час пройшли вишкіл у диверсійній школі Абверу, їх призначено командирами п’ятірок.
Штурмова група наблизилася з північного боку, де мінне поле. Саперна ланка зробила «зелений коридор», розмінувавши доріжку. База розташована на території колишнього шкільного подвір’я, план якого мали нападники. Це схема створена одним із колишніх учнів тієї школи. Хоча територія від тоді значно розширилася, межа позначалася колючим дротом і замінованими полями.
П’ятірки оточили табір.
Сигналом до початку операції слугував крик пугача. Олексій Ховрашок вистрелив із рушниці-гранатомета по воротах КПП. Після вибуху на територію табору із різних кінців впали чотири пляшки з паливною сумішшю, табір освітився там, де не було внутрішнього прожекторного освітлення. За пляшками полетіли ручні гранати, почався обстріл із легких ротних мінометів. Бійці вибігали із казарми, колишнього шкільного спортзалу і потрапляли під щільний обстріл кулеметника і снайперів.
Коли пляшки з сумішшю запалали біля діжок з пальним Макс наказав сурмачу сигналити відступ.
Прикривав відхід Олексій з кулеметником. Коли на КПП виїхав бронетранспортер, то був зупинений лобовим пострілом гранатомета, чим заблокував виїзд.
Невдовзі склад пального почав вибухати. Завдання групи виконано, воно полягало у знекровлені бронетанкової колони, яка йшла на підкріплення військам МДБ-НКВС проти повстанців, щоб взяти у блокаду підконтрольну УПА територію. Тепер паливна база знищена. Доки очікуватимуть чергове постачання, повстанці розраховували тим часом вивести з ладу вже саму техніку.
У лісі групу очікувала вантажівка. Нічна диверсія була настільки блискавичною і несподіваною, що чекісти не встигли організувати переслідування.
Вже у лісовому таборі Макс дозволив хлопцям на честь вдалої операції випити вина, сам випив лише чарку коньяку і пішов до бліндажу відпочити. Почувався нервово і фізично виснаженим, бо, готуючись до операції, не спав дві доби.
Але поспати вдалося лише півгодини. О п’ятій ранку зателефонували зі штабу Шухевича.
Шухевич  саме голився біля струмка, коли підійшов Макс. Провідник кивнув, вітаючись і вказав на колоду.
- Ваша остання операція здійснена неперевершено, – казав накладаючи на обличчя мокрий рушник. – Рій розворушено. Слід очікувати відповідного удару. Casus belli (лат. Привід до війни).
- Amat Victoria curam (лат. Перемога потребує завзятості), – відповів Макс.  
- Попереду важкі часи, друже Олександре, дуже тяжкі бої… На контролі маємо великі території, де нам вірять люди, котрих захистити – наш святий обов’язок.
- Більшовики, друже командире, наступають на ті ж граблі, що у тридцятих роках – налаштовують проти себе населення. Коли ж народ з нами, то яка б значна сила проти нас не сунула, ми переможемо.
- Хочу з вами поговорити про можливі нові совєтські, так би мовити, помилки, які для народу України чимраз виливаються страшною бідою… Ворог спробує виправити становище, то маємо йти на крок попереду. Більшовики вже почали кампанію, котра спрямована налаштувати проти нас населення. Ними створюються безліч фальшивих боївок УПА, вони грабують і вбивають. Це підливає масла до вогню маховика совєтської преси. Чергова спроба скомпрометувати нас в очах європейської громадськості. Тому атаки на совєтські війська доки припинити. Тепер ваше завдання виявляти та знищувати подібні загони і при цьому має бути доказ, що вони саме більшовицькі.
- То, може, мені для прикриття стати агентом НКВС? – пожартував Макс.
- Маєте наказ, а яким чином виконаєте, на те для вас свобода ініціативи.
21.
Майор Куніцин ходив по кабінету, через кожні три хвилини нервово гасячи цигарку в попільничці. Закурював знову. Напівпідвальний кабінет затягнуло густим туманом тютюнового диму, який не розвіювався через маленьку прочинену кватирку. Саме через неї один раз на добу хвилин на двадцять проникає промінь сонця, освітлюючи дворик внутрішньої тюрми. Коли майор тільки сюди перевівся, йому пропонували приміщення для кабінету двома поверхами вище, де світло і не затхле повітря. Куніцин відмовився. Він – людина практична, значна економія часу, якщо кабінет поруч із камерами.
Двадцять хвилин допитували дівчину, тепер потягли до медичного пункту, там накололи препаратами, котрі підтримували серце, щоб не померла від больового шоку.
Причини для хвилювання вагомі.  
Три місяці ніяких результатів. Майор отримав догану «з гори». І несподівана удача…
«Вийде, все вийде» – Куніцин нервово жував мундштук погаслої цигарки.
Удача пливла до рук. Парочка спіймалася на дурниці. Біля ресторанчика, де зазвичай харчувалися викладачі лісничого технікуму. Ресторанчик ще від початку більшовицької окупації на спостереженні. Чекісти кілька тижнів очікували емісара від Бандери, він мав прийти саме сюди, так повідомили надійні джерела – «неформальні контактери». На молоду пару звернули увагу, юнак «засвітився» перед касиром-чекістом, який запідозрив, що у хлопця у внутрішній кишені пістолет. Молодих людей затримали для перевірки. Коли лейтенант у цивільному зупинив хлопця на вході і сказав: «Документики, будь ласка!», хлопець вихопив пістолет, вистреливши лейтенанту в серце. Молоді люди вискочили на вулицю, але потрапили під перехресний вогонь, стріляли із ресторану і офіцери прикриття, що чергували в крамничці навпроти. Дівчина спіткнулась і її миттєво скрутили, а хлопця поранили в ногу і живіт. Він устиг піднести дуло до рота і вистрелити у піднебіння. Дівчину тепер допитують.
«Нічого, розколеться сучка. Я терплячий».
Куніцин закурив чергову цигарку, натиснув на кнопку дзвінка.
Побиту дівчину років дев’ятнадцяти завели до камери.
Куніцин повільно дістав із шухляди чистий аркуш паперу і монотонно промовив:
- Прізвище, ім’я, по батькові? – почав майор, хоча окрім імені і прізвища, вже знав її оунівське псевдо.  
Катеринин погляд блукав по темних кутках камери. Їй вкололи якусь наркотичну речовину, щоб швидше відійшла від «першого сеансу». У Куніцина допити називалися «сеансами» і пронумеровані. Зазвичай, більше четвертого сеансу мало хто витримував: або погоджувалися на співпрацю, або помирали.
- Що ж, доки можеш помовчати, – Куніцин зручніше сів у кріслі показуючи, що деякий час дійсно почекає. – Дозволю тобі, Катерино Олексіївно, чи як там тебе ще називають – Хмара. Так ось, Хмара-шмара, дозволю трошки помовчати, зібратися з думками. А потім цього не дозволю. Можна буде або кричати, або говорити те, що мені цікаво знати. Тебе вже допитували струмом, але на цьому наші спеціалісти не обмежаться. У них фантазія багата. На другому сеансі будуть протигаз із сірниками під нігтями і знову струм. Триватиме все це до логічного фіналу, вірніше, їх лише два. Перший – смерть, другий – я чую слово «згодна» і ти далі живеш щасливою.
Майор знову натиснув на кнопочку. До камери зайшов один у брудному заплямованому халаті, тримаючи цеберку води і саквояж із якого почав на столі розкладати інструменти для допиту: шила, гаки для виривання жил, скальпелі, шприці, завершував колекцію – протигаз.
- Я обідати, – звернувся Куніцин до «заплічного» майстра, при цьому скривившись, показуючи, що видовище, котре відбудеться, надто моторошне. – Продовжуйте, доки не прийду.
- А коли зізнається? – спитав кат.  
- Доки не прийду! Нехай зайвий сеанс буде наукою.
Куніцин пішов до службової їдальні, взяв комплексний обід і стакан горілки.
- Смачного, товаришу майоре, – до нього підсів старший лейтенант із його відділення – Младенець, у якого обід обмежився трьома келихами пива. – Я тільки-но зі штабу округу, вирішив пивця ось… Чув, двох узяли?
- Одного, вірніше, одну, – Куніцин повільно випив горілку, потім деякий час дивився на Младенця червоними очима. – Було дійсно двоє. Шмаркач, падло, застрелився і лейтенанта поклав…
- Просувається справа з «Вовком»?.
- Топчемося все на місці, топчемося… Людей малувато, щоб ліс прочесати. Фронтовики, суки, знову відмовляються… Куркульські дуполизи…. – Куніцин затис кулаки і заскреготав зубами. – Ми ледь не щодня накриваємо схрони, а вони нескінченні. Їх взагалі треба усіх звідси вивезти до ядрьоної фені.  
- Баба – зв’язкова?
- Навряд. Схоже, дрібна сошка, але є свідчення, що вона із близького оточення одного із поплічників Чупринки. Дуже небезпечний, колишній гауптман СС, у бандах називають Махновець. На нього досьє має прийти. Досьорбуй пиво, підеш кур’єра зустрічати. Почнеш готувати людей. Бери таких, щоб поменше емоцій. Справи починаються серйозні.
- Яка нам користь від цього Махновця? Чупринку все одно не віддасть. Ви ж знаєте цю бандерівську наволоч. Без сумніву, і баба ваша не колеться.
- Розколеться, нікуди не дінеться, – Куніцин подивився на годинник, «другий сеанс» мав уже закінчитися. – А щодо Махновця, то він в окремих списках, про нього особовий наказ є, будь-що затримати або знищити.
Коли майор зайшов до камери, дівчина сиділа непритомна, над нею «чаклував» заплічний майстер, підсовуючи до ніздрів нашатирну ватку. На підлозі валявся протигаз. Його кат вдягав на дівчину і перекривав кисень.
Катерина прийшла до тями.
- Ось, я знову тут, бачу, трохи відпочила. Що ж, може, почнемо третій сеанс? А може ні? Може, захочеш сказати заповітне слово?
Дівчина знаходилась у стані прострації.
- Що ж… – зітхнув Куніцин і звернувся до «заплічного»: – Починай.
- Ні! Благаю, досить! Я згодна!
Майор криво посміхнувся.
- Давно б так, а то влаштувала тут виставу, теж мені народна мучениця. Так чи інакше було б по-моєму. Ось тепер заслужила відпочинок і лікаря. Через годину продовжимо розмову.
Куніцин пішов до свого кабінету, де вже лежала очікувана справа на Махновця. По телефону викликав Младенця, коли той прийшов, почали удвох вивчати папери.
Справа Миколи Семеновича Гайди, двадцять четвертого року народження, село Великі Кринички Сумського повіту Харківської області. Тут же підшивка біографічних даних на Волкова Максима Семеновича, двадцять другого року народження, мешканця Харкова, народженого в місті Ростові. Документів не так багато, як на те сподівались, і більше заплутували, а не давали якоїсь зачіпки. Кілька характеристик, біографічні свідчення, протоколи допиту свідків.  
- Скільки галасу через шмаркача, – казав Младенець, роздивляючись Максову фотографію, зроблену ще в Холодногорській в’язниці. – Це ж треба, йому лише двадцять років, як же він умудрився до гауптмана дослужитись?
- А таке як можна пояснити? – Куніцин показав інше фото, де той же Гайда в уніформі з комірними нашивками молодшого лейтенанта НКДБ.
Згідно з наданими документами, виходило, що зниклий без вісти у тридцять сьомому році із села Великі Кринички підліток Максим Гайда, якого підозрювали в убивстві сільського партійного активіста Івана Псюка, Максим Волков – комсомольський активіст Харківського тракторного заводу, він же потаємний агент НКВС «Мігель», потім молодший лейтенант державної безпеки «Кліщ», Макс Трейндлер, вихованець Абверу, а потім обер-лейтенант СС, Сашко Махновець, осавул булавної старшини, що дорівнювало званню майора – все це одна людина. Характеристики на кожне прізвище теж різні. В одній він характеризувався як відлюдкуватий куркульський нащадок, потенційний ворог радянської влади. В іншій повна протилежність – комсомольський активіст, має авторитет серед товаришів. У школі НКДБ викладачі про нього відгукувались як про найкращого курсанта бойової і політичної підготовки.
- Бракує такої ж писульки зі школи Абверу! – Куніцин вдарив кулаком по столу. – Гарний суб’єкт, нічого не скажеш.
Майор взяв портрет Сашка Махновця, виконаний на основі фотокартки і описів. Дав розпорядження секретарю віднести до фотолабораторії, щоб розмножити і розповсюдити серед дільничних і таємних співробітників.
22.
- Це він? – Куніцин поклав перед Катею Максові світлини.
- Не можу сказати, – Катя знизила плечима: – Я його лише кілька разів бачила, та й то мельком, здаля. Та і тут хлопчина якийсь, а той старший, у нього борода була і капелюх з широкими крисами.
- А це? – майор поклав можливий портрет Махновця.
Дівчина також не могла відповісти.
- Як його інші описують? Є щось характерне?
- Взагалі маленький, але широкий у плечах. Має довге волосся… Чула про погляд…
- Що, погляд?! – різко спитав Куніцин.
- Кажуть, він так, наче у душу заглядає…
- Он як. Хто конкретно каже?
- Іван Свистун казав.
Видно, що ця інформація дещо збентежила майора.
- Свистун? Хто такий?
Дівчина відповіла, що бачила Івана востаннє у 1943-му році, він очолював групу підпільників ОУН на Київщині під час фашистської окупації.
- Баба у цього Махновця є?
- Даруйте, не скажу. Здається, не одружений. І взагалі люди із його боївки начеб то теж одинаки. Жінок немає навіть серед медичного персоналу.
- Може, він мужиків любе?
Катерина вимушено посміхнулась, подумавши, що майор пожартував. Та він аж ніяк не жартував і в нотатках зробив запис, відзначивши таку деталь, що в оточенні Махновця немає жінок.
- Таке ще запитання. Махновець часто спілкується з Чупринкою? Вони, взагалі, особисто знайомі чи заочно?
- Коля, той, що убитий, казав, що Махновець – потаємний радник провідника у питаннях диверсії.
- Потрібно, щоб ти наблизилась якомога ближче до Махновця. Буде ідеально, коли взагалі увійдеш до його групи.
- То є складно.
- Приведеш до банди наших людей.
- Як то зробити? Варто самій наблизитись до зони контролю і про мою появу стане відомо ще за десять верст, а ви кажете, ще й людей привести. Я не знаю, як мені повернутись, як поясню звільнення із тюрми, адже багатьом відомо про мій арешт? СБ без запитань розстріляє.
- Щодо звільнення не хвилюйся. Легенду про втечу вже відпрацьовуємо.
Майор простягнув папірець із надрукованим текстом. Заяву про добровільну співпрацю з органами НКВС. Каті на вибір дали шість варіантів псевдо. Вона вибрала. Відтепер донесення має підписувати іменем – «Іволга».
Коли дівчину вивели, Младенець спитав:
- А вона не пошиє нас в дурні? Де гарантії, що не втече…
- Тоді смерть молодшої сестри буде на її совісті.
- А знає, що сестра у нас?
- Доки ні, скажемо потім. Це стане надійною гарантією…
23.
Із загоном особливого призначення протягом двох тижнів працював старший лейтенант Младенець. Це були досвідченні агенти НКВС. Виключно українці, здебільшого уродженці західних регіонів, котрі розмовляли з відповідним регіональним акцентом. Ніхто не був «засвічений» як працівник НКВС у жодному районі України. До цього вони працювали в Росії. Дехто навіть мав родичів, які служили в УПА.
Командир загону лейтенант Климент Сєдих тепер вже перетворився на поручника молодшої старшини Івана Свистуна, під командуванням якого двадцять три бійця. Згідно з легендою це залишки Київської бойової групи ОУН, яка вирвалась з боями із оточення німців на Чернігівщині і в 1943-му у складі БУСА (Буковинська Українська Самооборонна Армія). У боях з червоними сотню знищено.
Із загоном вирушила агент Іволга, яка у разі потреби підтвердить особистість Свистуна. Сєдих мав завдання будь-що увійти до складу УПА, але головна задача – всіляко дискредитувати в очах населення образ повстанця, для цього командування, як завжди, не обмежувало в засобах.
Загін Сєдих «легалізувався» у селищі Білогір’я, що на Тернопільщині. До них прийшло двоє озброєних хлопців, удягнених у звичайну селянську одежу, які назвалися колишніми підстаршинами української допоміжної поліції Генеральної Губернії, а тепер старші стрільці сотні Тараса – Микола Кущ і Юрко. Загін Сєдих не викликав у хлопців підозр.
Юрко вирушив до потаємного відділку зв’язку, щоб вістові повідомили сотню про поповнення новою неповною чотою. У відповідь отримав згоду і підтвердження, що Іван Свистун – особистість відома.
Нагода себе показати загону Сєдих-Свистуну випала неподалік Славути. В хуторі перед селянами виступала комсомольська агітбригада. В цих краях діяльність УПА не дуже активна, лише обладнані продовольчі бази і невеличкі збройні загони внутрішньої охорони, які виконували більше прикордонні функції, мали своєчасно повідомляти про важливі пересування сил противника, тому молоді люди агітували без особливого остраху за життя. А взагалі повстанцям байдужі подібні вибрики молодих людей. Бійці не вважали комсомольців гідними супротивниками. У крайньому випадку могли розігнати подібні збіговиська, але ніколи не застосовували репресій.
Спочатку Сєдих довго роздивлявся через бінокль центральний майдан села, з Кущем стояли на пагорбі, звідки добре проглядалася долина, де розташований хутір. На трибуні, якою слугував звичайний віз, щось говорив хлопець років сімнадцяти.
Сєдих передав бінокль Кущу:
- Комуняки агітують. Знаєш безпечні підходи?
- Знаю, – відповів Кущ, оглядаючи не тільки майдан, осягнувши поглядом усю долину. – Ми можемо просто увійти, вони навіть постів не виставили і розбіжаться, тільки-но нас побачать. Краще обійти…  
- Ні в якому разі! – категорично відмовився Сєдих. – Комуняк треба знищувати у самому зародку.
- Тут неподалік мотопіхотний полк, тому вони привільні, а коли заподіємо їм шкоди, то совєти здіймуть алярм! Чинитимуть ґвалт над цими селянам.
Однак «Свистун» налаштований рішуче:
- Вони, у першу чергу, наші вороги. Для мене і моїх людей обіцянка знищувати комуністів до останньої краплини крові, наче обітниця. Візьмете трьох людей і перекриєте шляхи до відступу.
Спантеличений Кущ пішов виконувати наказ.
Десять бійців на чолі з Сєдих до хутора входили городами. Інші обходили з боку лісу. Кущ з «дегтярьовим» заліг біля воріт до хутора неподалік вантажівки, на якій приїхали комсомольці.
На возі тим часом стояв комсомолець, вдягнутий у вицвілу гімнастерку, проникливо, з вірою у сказане, агітував літніх людей, котрі прийшли на майдан просто із цікавості подивитись на нову людину. Говорив завченими фразами:
- Вас обдурюють, товариші селяни! Ватажки німецько-українських націоналістів ведуть вас шляхом зради! Допомагаючи оунівцям, ви ганьбите не тільки себе, а й свою священну землю, ганьбите тих, котрі загинули у боротьбі із фашистами, захищаючи землю від німецького чобота! Що про вас завтра скажуть ваші онуки? А скажуть те, що ви допомагали ворогу ганьбити нашу Україну! Облиште, доки не пізно. Переконуйте своїх синів, братів, чоловіків залишати банди, виходити із лісів, здавати зброю. Радянська влада зважатиме на щире каяття і дасть можливість чесним трудом сплатити свій борг перед народом!
- Знаємо вашу чесну працю! – вигукнула жінка із натовпу. – Скільки людей у Сибіру знищили, антихристи! Раз комуністи влада, то хто ж у такому разі бандити?!
Юнак побагровів од злості, зробив вигляд ніби не почув репліку. Декламував гучніше, бо натовп вже голосно загомонів, висловлюючи невдоволення.
- Той, хто буде помічений у співпраці з гітлерівцями-оунівцями, понесе заслужену кару. Зазнає суворого народного суду!
Сєдих із групою вже переховувався за хатиною і чув останні слова агітатора.
«Гарно говорить!» – подумав Сєдих. Навіть стало трохи шкода хлопчину, якого доведеться стратити.
Під кінець промови юнак, знявши військового кашкета, завершив стандартним гаслом:
- Слава доблесній Червоній армії! Слава великому другу українського народу – товаришу Сталіну!
Юнак зааплодував, його підтримали тільки його ж товариші із агітбригади.
В очах юного агітатора читався відчай: «Чекайте, бандерівські посіпаки. Сьогодні ж прибудуть вантажівки і вас як особовий контингент – до Томська. Там навчать радянську владу шанувати».
Поодинокі оплески і кволе «ура» перервала автоматна черга. Майдан почали оточувати бійці Сєдих, виходячи із дворів, роззброївши  десятьох агітаторів.
Їм зв’язали за спиною руки і повели за околицю до вантажівки. Усіх кинули до кузова, де стягнули дротом ще й ноги і прив’язали один до одного.
Сєдих піднявся на капот:
- Шановне панство! – голос у Сєдих значно слабший, ніж у попереднього оратора, який тепер лежав на дні кузова, спльовуючи вибиті зуби. – Комуністам не місце на нашій святій землі. То ж викорінимо на самому зародку. Щоб це зерно, – вказав на зв’язаних, –не виросло у колос.
Після лаконічної промови до кузова заліз один із бійців і почав поливати бранців із каністри. Ті, розуміючи, яку їм приготували страту, шалено пручалися, намагаючись розплутатись. Хтось благав не вбивати, казав, що єдиний годувальник старенької матері і пішов у агітатори, щоб отримати пайку, на що боєць із каністрою щільніше облив того бензином і додав:
- Знав, у яке лайно лізеш.
Селяни поволі оточили місце. Настрій змінився із гніву на милість.
- Що ж ви робите, нелюди? Невже живцем надумали палити? Це ж дітвора ще!
- Вас забули спитати! – огризнувся один із бійців і замахнувся прикладом на жінку, яка потягнулася до кузова, щоб чимось допомогти приреченим.
- Ця дітвора, в першу чергу – ворог і буде покарана за всіма законами нашої війни!
- Що ж то за закони такі, іроди кляті!
Боєць зістрибнув із кузова, другий кинув смолоскип.
Селяни все ще намагалися умовити не страчувати дітей, які самі не знали, що коїли.
Бензин спалахнув. Разом із полум’ям тиху долину хутора розірвали відчайдушні крики комсомольців. Чорний дим не здійнявся у небо, а почав повзти по землі наче туман. Жінки падали на коліна, молились, закривали долонями вуха, кричали самі. Один дід спробував прорватись до вантажівки, щоб хоч когось витягнути, та один із солдат перестрочив чергою.
Крики і стогони із вантажівки тривали хвилин десять. По селу розповзся запах горілого м’яса, від якого самих катів почало нудити.
Коли від вантажівки залишився лише металевий остов, Сєдих наказав рухатись далі.
- Нам цього не подарують, – казав Кущ. – І вже не варто було стріляти діда. Вами займеться служба безпеки.
Сєдих тільки відмахнувся і на його вустах заграла хижа посмішка:
- Інакше не можна було.
24.
Макс уважно вислухав розповідь Куща. Де-інколи перепитував деталі. Потім здалеку спостерігав за жорстокими комуноненависниками, які гуртувалися на лісовій галявині, очікуючи, коли запросять до їдальні.
- Що скажеш про нього? – питав Роман, показуючи на Сєдих, який диктував старшому десятнику імена своїх людей.
- Чекіст, – зазначив Макс.
- Так думаєш?
- Знаю.  
- Як же вони своїх замочили? – спитав Олексій.
- Їм дозволили. Досягнення мети за будь-яку ціну. Комсомольці – просто розмінна монета. З ними була подорожня, хочу з нею поспілкуватись. Де вона?
- Залишили у Білогір’ї .
- Поспілкуємося з нею.  
- А що з прибульцями?
- Доки нічого. На довольство їх, далі розберемося. А режисера цієї комедії відправимо більшовикам на фарш. Сходи, друже Куще, до телефоніста, нехай передадуть Монаху13, він сьогодні ж змінює місце дислокації. І давайте цього Свистуна сюди, послухаємо.
Розмовляти із чекістом Макс вирішив не в таборі, а викликав до села.
Коли Сєдих зайшов до передпокою, у нього вилучили зброю. В хаті були Макс, Роман, Олексій і козак Харитон Нечуйвітер, які сиділи за столом. Усі в уніформі, крім Макса. Романа вдягли у кітель із відзнаками сотника.
- Слава Україні! – привітався Сєдих, намагаючись визначити, хто є той самий Махновець.
У відповідь присутні лише кивнули головою, не сказавши звичного «героям слава».
Погляд гостя зупинився на Максові.
- Я з командиром говорю?
Макс підвівся, простягнувши для привітання руку.
- Олександр, – назвався Макс.
- Поручник Іван Свистун, – відрекомендувався Сєдих.
Макс вказав на стілець. Харитон тим часом швидко накривав на стіл. Поставив пляшку горілки і їжу.  
Макс мав незвичний вигляд: розпущене по плечах довге волосся, клиновидна борідка «іспанка». Хлопці не задавалися питанням, чому командир начепив перуку і накладну борідку, коли відомо, що це чекіст і його мають ліквідувати. Раз «батько» маскується, значить, це виправдано.
Протягом, здавалося б, невимушеної розмови Сєдих перебував у постійному напруженні, зважував кожне слово, сказане Махновцем, і очікував від нього питань-пасток. Однак таких не було і це більш за все збивало із пантелику. Він знав, що має бути перевірка, на відміну від безпосереднього командира Куніцина, знав, що в службі безпеки УПА сидять не дурні. Не міг Махновець отак сходу повірити легенді. Зараз Сєдих почувався так, що із легкістю переніс би допит із побиттям. У нього поволі виникали сумніви, а чи з Махновцем взагалі розмовляє? Наскільки поінформований, той, хто перед ним, дещо відповідає оперативним зведенням, зокрема, схожі портретні дані, тільки мало схожості зі світлиною, яку бачив тиждень тому. Махновець – хитрий, підступний начальник внутрішньої контррозвідки групи УПА «Південь». Той же, кого зараз бачив Сєдих – розважлива молода людина, якій зовсім не цікаво, звідки прибув «Свистун».
Застільна бесіда тривала близько півтори години і ні слова про рейд із Київщини. Протягом цього часу носовичок Сєдих став мокрий від поту, ним постійно витирав чоло, воно зрадливо пітніло, виказуючи знервованість лейтенанта. Говорили про всілякі дрібниці побутового характеру: смакові пристрасті, марки цигарок, але більше займала літературна тема. Махновець чомусь цікавився про улюблених письменників Свистуна. Обговорили твори Зощенка, Джонатана Свіфта, Даніеля Дефо. Не проминули увагою також «Mein Kampf»14 Адольфа Гітлера, уривки із якого Махновець цитував напам’ять мовою оригінала. На це Сєдих вибачився, що не може підтримати бесіди, бо читав лише кілька уривків і німецькою володіє лише в межах фрази «хенде хох».
Сєдих виходив зі штабу вельми спантеличений.
«Як розуміти?» – задавав собі питання.  «Що за гру веде?».
Згадував кожне слово. Інстинктивно відчував, що десь допустив «прокол», тільки де?
Макс тим часом зняв перуку і накладну борідку, вклав акторський атрибут до саквояжа.
- Чекіст. Це для протоколу.  
- Поясни нарешті, – вимагав Роман.
- Деталі… Головне – він володів інформацією, яку через «Голку» передали чекістам, зокрема, мої зовнішні дані. Із усіх присутніх звернув увагу саме на мене.  
- Я б теж на тебе звернув увагу, – зауважив Олексій.
- Цих фактів достатньо.
- А до чого, батьку, вся ця катавасія з літературою? – питав Гуляйвітер. – Ледь не заснув…
- Він назвав Даніеля Дефо розбещувачем душі, а Свіфта – буржуазним утопістом. Так навчають у партійних школах політкерівників. До того ж слово в слово повторив цитату Крупської15. Теж з опусом Гітлера. Процитував саме ті рядки, які даються для конспектування майбутнім політкерівникам. Отже, цей Свистун перед тим, як стати жорстоким партизаном, непримиренним борцем із більшовиками, спочатку закінчив політшколу НКВС.
- Які будуть накази? – спитав Роман.
- Загін роззброїти, вивезти дрібними групами і знищити. Свистуна – до замку. Харитоне, візьми секретаря, хто володіє друкарською машинкою, і в штабі має бути диктофон, його теж тягни.
- А диктофон навіщо, командире? – спитав Олексій.
- Ми його перевербуємо, плівка надійніша від протоколу. Те, що на папері, не завжди об’єктивне. Ще треба людям у Білогір’ї роз’яснити, хто вчинив вакханалію з масовою стратою.
- Над цим вже працюють, – відповів Роман. – Та й селяни не такі наївні, здогадалися, хто приходив під виглядом бандерівців.
- Ну, а ми, значить, обміркуємо, як нанести удар чекістам із середини. Нехай один одного їдять.
25.
Загін Сєдих був роззброєний і вивезений за п’ятдесят кілометрів, де чекістів розстріляли. Самого командира привезли до замку, середньовічної споруди, яка колись слугувала резиденцією польського короля Казимира. Замок зруйнований запорізькими козаками у XV ст. Збереглися підвальні приміщення, де повстанці влаштовували тимчасові продовольчі і збройні бази.  
Сєдих привезли на авто із зав’язаними очима, пояснивши, що везуть на нараду. Перед входом до штабу Гуляйвітер наказав здати зброю.
Чекіст віддав «парабелум», однак мініатюрний пістолет «меліор» у манжеті рукава Гуляйвітер не знайшов.
Спустившись із сонячної галявини до середньовічного підвалу, деякий час погано бачив. Перед очима миготіли кольорові плями. Відразу й не впізнав Махновця. Не було довгого волосся, не було борідки і навіть погляд змінився, вже не ті веселі сп’янілі очі. Тільки тепер Сєдих побачив, який насправді у Махновця погляд – пронизливий, дивиться, не кліпаючи, наче змія.
Гасова лампа погано освітлювала старовинне приміщення, лише стіл і частину кімнати.
Коли очі адаптувалися, Сєдих ще більше спантеличився. Махновець і його люди вдягнуті у чорні уніформи СС, тільки без есесівських відзнак, за винятком нагородної нашивки на мундирі Махновця «За влучну стрільбу першого класу» – це чорний ромб з білою мішенню і перехрещеними дубовими листочками. Замість білої сорочки з краваткою, котра мала б бути в комплекті, чорна румунська вишиванка. Нашивки УПА свідчили, що Махновець займає старшинський ранг. Мундир прикрашали нагороди. Поруч із більшовицькою медаллю «За відвагу» – Залізний хрест другого класу, а над ним нагорода «срібна пряжка», якою відзначалися есесівці, котрі брали участь у тридцяти і більше боях, за Залізним хрестом – есесівський орден другого ступеню «За хоробрість і заслуги», видавався східним союзникам Німеччини: українцям, росіянам, кавказцям, жителям Середньої Азії, козакам. І завершувала цей незвичайний військовий «іконостас» медаль УПА «За боротьбу в особливо важких умовах». У Романа відзнак належності до «чорного ордену»16 лишилося більше. Збереглася жовто-блакитна нарукавна нашивка із білим тризубом і написом УВВ (Українське Визвольне Військо) і погони штурмшарфюрера.
- Не дивуйтеся, – сказав Макс, помітивши здивований погляд Сєдих. – Це не маскарад, усе справжнє і заслужене. Радянська медаль законна, я носив її, навіть навчаючись у школі військової розвідки Вермахту, отримав у перші роки війни, Залізний хрест – за успішні диверсії проти більшовиків, а медаль Повстанської Армії – то вже за боротьбу проти німців і більшовиків.
Зовнішньо Сєдих залишався спокійним, зраджувало спітніле чоло.
- Дуже цікаво, – сказав Сєдих, витираючись хустиною. – Навіщо мені про це знати? Адже мене викликали на нараду… Я правильно зрозумів?
- Все ти розумієш, товаришу, яке справжнє твоє ім’я, не знаю… Назвись, будь ласка, справжнім іменем.
- Ви мене ображаєте! – Сєдих підвівся і вже приготувався вихопити мініатюрний пістолет.
Макс піднявши руку, жестом наказав сісти.
- Твої люди вже страчені, тіла покажуть селянам, перед якими ви влаштували виставу… Ще раз запитую ім’я і звання?
- Я Іван Свистун…
- Справа ось яка… – перебив Макс, підвівшись і підійшовши до Сєдих, дивився тому у вічі і, щоб чекіст не прибирав голови, тримав його за потилицю. – Поручника Буковинської Української Самооборонної Армії Івана Свистуна страчено у січні сорок четвертого року в тюремній камері номер двадцять шість міста Києва в Лук’янівській в’язниці. Так, що не свисти, Свистуне.  
Сєдих зробив рух, щоб вихопити пістолет, але тільки й встиг ворухнути рукою. Невідомо звідки, ніби з-під землі, виріс козак Гуляйвітер, перехопив руку, заламавши за спину.
Гуляйвітер кинув Максу мініатюрний пістолет, той, оцінивши трофей, зваживши на долоні, поклав до кишені.
- Непоганий сувенір. Та дарма все це, товаришу. Гадаєш, застосуємо круті міри, катуватимемо чи щось таке. Аж ніяк. Достатньо тебе просто відпустити і закатують свої ж. Ми ще й додамо підписані тобою зізнання. Байдуже, що підробка, хіба твої чекісти вникатимуть у деталі? Куніцин вже розбереться як слід.
«Вони про Куніцина знають…» – Сєдих раптом збагнув, що вся операція по ліквідації Махновця контролювалась саме тут, цими людьми. А майор Куніцин, сам того не підозрюючи, став пішаком у власно розпочатій грі, водночас, невидимий гравець-режисер змусив його думати, що він – ферзь. Сєдих зрозумів і те, що ключовою фігурою стала агент Іволга, її начебто випадковий арешт заздалегідь запланований. Допит був справжнім і Іволга вдало на ньому зіграла, спочатку фанатичну патріотку, а потім «щире каяття», ніби не витримавши тортур, і майор не запідозрив каверзи.
- То як до тебе звертатися? – знову запитав Макс.
- Старший лейтенант Клим Сєдих.
- От і добре, нарешті порозумілися. Звідкіля родом?
- Із Чернігівщини, – Сєдих закурив. Зробивши три глибокі затяжки, запитав: – Що вам потрібно?
- Виконаєш кілька доручень у своїй установі. Здобудеш деякі свідчення.
- Це все – смертний вирок. Краще зразу стріляйте.  
- Якщо добре попрацюєш, отримаєш нові документи і зелений коридор до будь-якої нейтральної європейської країни. Хочеш, до Швейцарії або до Ліхтенштейну17. Мовами володієш?
- Трохи німецькою.
- Гм.. «Трохи» – це за межами «хенде хох»? Ну, то дрібниці. Буде бажання, підучать і тут. Родину маєш?
- Розведений.  
- Батьки?
- У тридцятих від голоду померли.
Макс несподівано підвівся і пройшовся по просторому підвалу, на деякий час щезнувши у темному кутку. Ось вже дванадцять років намагається зітерти із пам’яті ті жахливі часи, коли більшовики голодом планово знищували українські села. Ніколи не розумів таких людей, як лейтенант.  
- Скажи, Клименте, як таке диво сталося, що працюєш на вбивць своїх батьків, до того ж член їхньої партії?
Сєдих зблід.
- Партія тут ні до чого. Була складна політична ситуація… Шкідники, саботажники…
- Облиш! – у Макса зробилася гримаса огиди. – Ти сам у ці нісенітниці не віриш? Які, до біса, шкідники? Які саботажники? Тобі, напевне, довелося не одну подібну справу зліпити проти єретиків марксизму. І, як ніхто інший, маєш усвідомлювати глибину провини твоїх господарів. А ваш пахан з клікою власні  прорахунки і безладність завжди спише на когось: тут і безліч міфічних шпигунів та шкідників. Я тебе просто не розумію, а не засуджую. Хоча більшовикам треба віддати належне, вони вміють лайном засмітити мозок. Так хто куратор операції? Куніцин чи є хтось іще?
- Він та старший лейтенант Младенець, – відповів Сєдих, дещо спантеличений такою методою допиту.
Макс поклав перед ним папір і хімічний олівець.
- Тепер все, що розповів, запишеш, інформацію про Куніцина і Младенця детально, зокрема, про інтимні дрібнички: улюблену марку цигарок, імена коханок, хобі цих коханок,  одним словом, усе, що пригадаєш.
- А моїх людей дійсно усіх?.. – Сєдих ребром долоні провів по горлу.
- Дехто залишився. А інших... – Макс показав той же жест.
- Ви мене змушуєте стати зрадником народу…
- Дурниці говориш, лейтенанте, не можливо зрадити того, проти кого воюєш.
26.
Із Катею Макс раніше не зустрічався, знайомий лише заочно. Знав, що у 1942-му році проходила вишкіл у Кракові. Спілкувався з нею через зв’язкових і за допомогою шифрованих листів, надаючи інструкції.
Зайшовши до хати, де вона квартирувала, побачив її біля ікони. Дівчина молилась. Лише півроку тому в хуторі була церква, та прийшли червоні партизани, перевдягнуті в уніформу УПА, спалили і вбили священика. До сусіднього села, де була імпровізована церква, не менше десяти кілометрів. Повстанці обіцяли найближчим часом збудувати нову і прислати священика, а доки селяни молебні справляли самостійно, самостійно відспівували покійників, яких останнім часом збільшувалося.
Хлопці тихенько сіли біля входу, очікуючи завершення молитви.  
Коли дівчина закінчила, підвелися. Привіталися потисканням рук.
Максу цікаво познайомитися із героїчною дівчиною, котра заради достовірності легенди піддала себе тортурам. Вона одна із семи, яку рекомендували під час розробки операції. Звичайна українська красуня, в обличчі невеликий відтінок наївності, коротке темно-русяве волосся, блакитні очі. Тоді він обрав її, керуючись внутрішнім відчуттям.
Катерина, у свою чергу, почувалася не менш схвильовано перед зустріччю із людиною-легендою. Про Сашка Махновця вперше почула у кінці сорок третього року. Зовнішність здавалася зовсім непримітною, така не привертає уваги. Ті описи, котрі надавала Куніцину, отримала від зв’язкового. Не було описаного довгого волосся, блідої шкіри, відчуття страху. Лише очі… Погляд дійсно пронизливий, дивився, не кліпаючи, наче гіпнотично впливав на співрозмовника.  
Хвилину ніяковіло мовчали.
- Велика честь познайомитись особисто, – почала Катя.
- Та що ви, – у темній кімнаті не видно, як Макс почервонів. – То мені вельми приємно. І перепрошую, що довелося підставити чекістам.
- Облиште. То мій обов’язок. Наша загальна справа, ми на випробування йдемо добровільно.
- У цьому й наша перевага…
Знову запанувала мовчанка. Катерина запросила обідати.
За столом розмова більш-менш стала невимушеною. Олексій розважав Катерину одеськими історіями, які трапилися із командиром. Макс посьорбував чай і посміхався, коли Олексій прибріхував.
Катя розповіла про себе, її оповідь життя схожа на історію багатьох молодих людей України. Батько арештований у тридцять сьомому, подальша доля залишалася невідомою до сорок першого року. За два місяці до початку війни каторжани, які поверталися, повідомили про смерть батька у мордовських таборах. Хвору матір ця звістка добила, померла через місяць. Старший брат Орест загинув на Сталінградському фронті в лавах Червоної армії. Залишилася молодша сестра Олеся.
Коли мова зайшла про сестру, Катерина не стрималася, заплакала.
- Я допоможу вам, – сказав Макс. – Коли і де її в останнє бачили?
- Два тижні тому на очній ставці. Куніцин попередив: якщо схиблю, Леся в таборах згниє.
- Картина знайома… Якщо вона ще в місті, даю гарантії, із сестрою зустрінетеся.
Катерина розуміла, що витягти сестру із в’язниці НКВС практично неможливо, але Махновець сказав настільки переконливо, що вона зрозуміла – ця  людина скупа на слова, але щедра на дії.
27.
Олесю підняли посеред ночі. Вона майже не спала. Вельми складно заснути на голих дошках шконки, дуже холодно, а їй не видали навіть поганенької ковдри.
Прочинилися двері і голос стражника наказав збиратися «з вещами».
«З вещами» – звучало як чергове знущання, бо її забрали в чому була – у нічній сорочці, вдягнутись не дозволили. Не пояснили причини арешту, хоча пояснень не потрібно, все і так зрозуміло – через сестру.
Повели по коридору.
«На страту» – подумала. На подив, почувалася спокійно: «Нарешті все скінчиться».
Стратити дійсно могли, бо це явище цілком природне для більшовицьких завойовників. Протягом їхнього царювання щомісяця щезають десятки і сотні людей, котрих представники совєтського гестапо піднімали посеред ночі і без пояснень кудись вивозили.
У дворі в’язниці посадили в криту вантажівку з чотирма автоматниками і п’ятим командиром, молодшим лейтенантом Терехою. Вантажівку супроводжували два мотоцикли з кулеметами. Цей факт здивував дівчину.
«Ніби персону» – подумала Леся.
Для Куніцина арештантка дійсно важлива персона. До майора дійшла інформація, що махновські диверсанти спробують атакувати в’язницю, щоб відбити арештантку, вони наче вже розсекретили Іволгу і їм потрібна її сестра, щоб використати як засіб тиску, бо не можуть розколоти Катерину на виявлення чекістів у лавах УПА.
Куніцин безмежно пишався собою, зокрема, тим, що зумів «розколоти» та перевербувати дівку, яка спочатку так комизилася.  
Нападу на в’язницю, звісно, не боявся, однак вирішив перестрахуватись, перевезти полонянку із Острозької в’язниці до Збаража, а потім запроторити кудись подалі, в табори.
Конвой вирушив на світанку. Куніцин розраховував, що в цей час мало вірогідності натрапити на випадкову повстанську боївку, до того ж упівці не робили сліпі ризиковані напади на нез’ясовані радянські колони. Завданням командира конвою було доставити арештантку о десятій ранку до Кременця.
Біля села Новомалин перетнули річку Свитинку. Минули село Бущу і рушили лісовою дорогою до Теренного.
Олеся тим часом, сидячи на дні кузова, втиснулась у куток борта і намагалася ні про що не думати. Покластися на долю. Якщо розстріляють, на те, значить, воля Божа.
Охоронці між собою гучно перемовлялись, говорили непристойності, які не слід говорити у присутності дівчини.  І офіцер при цьому не робив підлеглим ніяких зауважень. Олеся кілька разів осудно дивилася на старшину та збагнула, що це робиться навмисно, щоб зайвий раз принизити арештантку.
- Тільки скажу – на підлогу, – шепнув Лесі конвоїр, що був біля неї і робив вигляд, наче витирає чобіт. – Лежи і ні руш.  
За лісосмугою – річка Вілія. До неї не більше кілометра.
Колона зупинилася.
- Двоє тут, інші – за мною! – скомандував Тереха із кабіни.
Один із двох залишених був той, який попереджав Лесю.
Причиною зупинки виявилися звалені поперек дороги сосни. Лейтенант звернув увагу, що дерева не підпиляні, а вирвані із корінням, як буває після бурі. Але буря якось вибірково звалила стовбури. Із кущів вийшло двоє селян з пилками і сокирами, які, мимохідь глянувши на колону, почали працювати над зваленими колодами.
- Стояти на місці! Руки вгору! – скомандував Тереха, обережно наближаючись і тримаючи напоготові «наган».
- Не стріляйте, пане-товаришу командире! – закричав один із селян, завбачливо залишивши сокиру на землі і піднявши руки.
Тереха знервовано озирнувся довкіл. Місцевість відкрита. Скрізь дрібні кущики, засідці облаштуватися начеб ніде. Дав знак двом солдатам обшукати селян.
Цим часом охоронець у кузові шепнув Олесі: «На підлогу!» і тут же витягнув із халяви чобота німецький багнет-ніж і штрикнув іншого конвоїра.
У селян не знайшли зброї. Тереха підійшов ближче, тримаючи одного на прицілі, чим дуже того злякав, принаймні, так подумав Тереха, бо селянин від страху втягував голову в комір і ховав обличчя в долонях.  
- Хто такі?! Що тут робите?!  
- Із Теренного ми, – відповідав, ще більше ховаючи голову за коміром.
- Нас із лісогосподарства прислали, – пояснював другий маленький чоловічок. – Із Дубно начальство буде. Нам треба працювати пане, інакше пан-товариш голова лісгоспу нам мозок вкрутить, холера його забери.  
Лейтенант трохи заспокоївся, опустив пістолет. Глянув на годинник, потім на повалені сосни. Часу обмаль. Порушувався графік. Вирішив для прискорення залучити солдат.
Коли повернувся спиною, щоб дати розпорядження, селяни миттєво змінилися. Один вихопив звідкись із-за спини ніж і жбурнув у кулеметника на мотоциклі. Другий якимось дивом опинився біля Терехи і, застосувавши прийом, відібрав пістолет. Останнє, що побачив молодший лейтенант – це наближення до обличчя рукоятки пістолета, в очах блимнуло, крізь тіло наче пройшов електричний струм, після чого знепритомнів.  
Роман, після того, як метнув ніж, зробив перекат уперед, вихопивши із тайника під мохом два пістолети. Наступної миті із підземних схованок обабіч дороги вискочили повстанці.  
- Стволи на землю! – крикнув Макс, розмахуючи Терехиним пістолетом. – Хто рипнеться –загине!  
Міліціонери завбачливо підняли руки, зрозуміли, що бій, так чи інакше, програний, крім двох: один кинувся тікати і був застрелений, другий спробував підвести автомат і теж загинув.
Макс побіг до вантажівки, де Олексій допомагав Олесі зійти з борту. Вона перебувала у шоковому стані. Її відвели до лісосмуги за яром, де чекала підвода. Полонених міліціонерів зв’язали і залишили біля повалених сосен. Вантажівку і мотоцикли спалили, бо повстанці не мали можливості забрати ці трофеї і не мали часу робити для них схрони. Непритомного лейтенанта Тереху забрали з собою.
Повстанці щезли також несподівано, як і з’явились.
На шляху Роман усамітнився з колишнім конвоїром, знявши з плеча похідну торбинку, витягнув звідти кілька пачок купюр, показав і кинув назад, торбу подав міліціонеру.
- Як домовлялися – сто тисяч. Там у кущах валіза з одягом і документами.
- Можна з вами деякий час перекантуватись?
- Якраз неможна. Бо «кантуватись» ніколи. У нас щодня бої з твоїми недавніми товаришами. Краще руш на схід або на південь, там є де загубитись. Будеш розумником, розпочнеш нове життя.
- Ти і є той самий Махновець?
- Може той, а мо’ й не той. Все, йди геть.
Найнятий конвоїр пішов до кущів, де знайшов коричневу валізу з наклейкою Кремля.
Макс із Романом замикали колону. Дівчина сиділа на підводі, схлипувала. Вона все ще не вірила у звільнення, припускала: чекісти розігрують якусь нову виставу, до яких вони останнім часом нерідко вдаються, щоб здобути довіру арештанта.
- Мо’, краще було б у розход? – питав Роман.
- Зайве. Цей жмикрут погуляє не більше трьох днів. Руку на відсіч – попадеться, коли шикуватиме у якомусь генделику.
- Подумав, що я – це ти.
- Зайвий раз зіб’є чекістів із пантелику. Отримають ще один словесний портрет.
- А я так міркую, друже командире, це сприятиме появі фальшивих Сашків Махновців.
- Не без цього...
Олеся поволі отямилася і вже починала вірити, що дійсно потрапила до оунівців. Тепер спостерігала за двома чоловіками, намагаючись угадати, хто із них командир. Коли ті порівнялись із підводою, спитала:
- Я бачила, ви чималенько грошей сплатили тому червонопогоннику. Чи не краще було б використати гроші на потреби армії?
- Щодо цього не хвилюйтеся, кралю, – поспішив заспокоїти Роман. – Гроші друкувалися у німецьких типографіях, хоча дуже схожі на справжні18.
Увечері дівчину доставили до віддаленого лісового табору, куди невдовзі приїхала Катя.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 2

Рецензії на цей твір

Мені сподобалося.

© Петро Муравій, 08-02-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.0493819713593 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …