Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2698
Творів: 51563
Рецензій: 96011

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 20842, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.117.158.10')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Історія, бойовик

ДИВЕРСАНТ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (8 - продовження)

© Аркадій Поважний, 27-01-2010
14.
До Одеси прибули у квітні 1944-го року. Після кількох годин перебування в «перлині біля моря» Макс зрозумів, що це ідеальне місце для того, щоб на тривалий термін «лягти на дно». Запорукою могло стати чималеньке антикомуністичне підпілля, яке здебільшого складалось із кримінального елементу. Містом керували банди. До того ж наявна можливість дешево дістати необмежену кількість зброї і забезпечити в катакомбах надійні схрони. Катакомби на вісімдесят відсотків не досліджені навіть найстарішими одеситами.
ОУН в Одесі мало чотири конспіративні квартири. Потрібно було перевірити їх надійність.  
У пивній Роман познайомився із п’яничкою-інвалідом, котрий погодився виконати дрібне доручення – передати цидулку, Роман пообіцяв віддячити пляшкою горілки і червінцем. Макс тим часом тримався окремо, сидів за сусіднім столиком.
У записці написано: «Привіт від Макара. Очікую біля Дюка. Буде сказане потрібне слово».
Конспіративна квартира на вулиці Пушкінській, неподалік пам’ятника Дюку. П’яничка благополучно передав цидулку і вирушив назад до пивної, де на нього у продавця очікувала нагорода. Макс прослідкував за ним, йдучи по інший бік вулиці і перевіряючи, чи немає «хвоста», потім вирушив до пам’ятника Дюку. Роман тим часом мав супроводжувати того, хто вийде із конспіративної квартири.
Біля пам’ятника градоначальнику гуляло багато людей, неподалік «Потьомкінських сходин» побачив Романа. Той вказав на дівчину років вісімнадцяти, що ходила біля Дюка й інколи нервово озиралась, коли хтось наближався до неї.
Макс підійшов зі спини, тихо сказав пароль:
- Мені порадили до вас звернутися щодо кравця, костюм перешити.
- Мій кравець нещодавно виїхав, – відповіла на пароль, боязко дивлячись на Макса.
- Олексій, – назвався Макс, простягнувши руку.
- Оксана. Ви від самого Тучі?
Під «Тучею» розумівся Роман Шухевич.
- Від нього. Мені і товаришу потрібне надійне житло. У нас чекісти на п’ятах.
- Допоможемо.
Оксана повела до своєї квартири. Макс дав знак Роману триматись на відстані і чекати на нього, доки не вийде із конспіративної квартири і сам не покличе.
Від тривалого життя у схронах, бліндажах, наметах, хлопці почувалися не зовсім зручно у просторій світлій кімнаті з височенними стелями. Здавалося, занадто багато простору.
Вранці Оксана відвела хлопців на квартиру. Кімнатка у чотирьохповерховому будинку, заселеному, в основному, сезонними робітниками, які приїхали до Одеси на заробітки. Найкраще те, що не існувало потреби реєструватися у дільничного. Всі мешканці жили нелегально.
- Оксано, є людина, котра катакомби знає?
- Є, мій родич. Скажіть, а ви дійсно особисто знайомі з Тучею?
- Кілька разів здаля бачив. Накази отримую через порученців. Мені потрібен ще вихід на бандитів. Це можливо?
- Можна, дядько зведе, з ким вам потрібно.
15.
Оксана познайомила Макса зі своїм дядьком Андрієм, як з’ясувалося, він – колишній нальотчик, до війни кілька разів відбував покарання, а під час війни отримав поранення, коли обстрілювала місто артилерія, осколок влучив у плече, після чого права рука усихала. Дядько Андрій мав коня, завдяки якому жив, займаючись візництвом. Познайомив Макса із приятелем, якого всі називали «Гамлет». За словами дядька Андрія, той мав знати потрібних людей. Гамлет поцікавився, навіщо Максу таке знайомство, той відповів просто: «Потрібна зброя».
Того ж дня у старому відкритому легковику поїхали за місто. Гамлет пояснив, що везе до отамана Гаркуші.
Приїхали до степового хутора, неподалік села Крижановка на березі моря. Гаркуша мешкав у звичайній степовій хаті під солом’яною стріхою. Серед шістьох чоловік, що сиділи навколо столу, Макс отамана впізнав відразу. Хоча пересічній людині важко було б вгадати головного серед широкоплечих, пристойно вдягнутих урок, принаймні, на нього б не подумали, що саме він тут головний. Гаркуша – худорлявий, жилястий, вдягнутий у вишиванку, заправлену в галіфе, бандити ж довкола вдягались з шиком, у шикарний зарубіжний одяг. Йому не більше тридцяти років, чорнявий, з напруженими рисами, тонкими стиснутими губами, орлиним носом. Дивився проникливо.
Макс переступив поріг і зразу підійшов до Гаркуші, простягнувши руку.
- Моє вам здрастуйте! – казав, посміхаючись, отаман. – Ти сміливий паря. Мало хто б наважився. Варто тільки запідозрити, що ти чекіст, тебе на ремінці пошматують. Так що будь переконливим.
- Мені байдужа твоя кодла. Знадобився б, з’їв би разом із кістками. Ми можемо співпрацювати взаємовигідно, для цього і прийшов.
- Гм…  – Гаркуша посміхався самими губами.
Максу був знайомий подібний погляд, тим більше наміри отамана відображались у його уважних очах.
Не обертаючись, Макс ударив когось ліктем, хто підкрадався зі спини. Гаркуша таким чином вирішив перевірити, чи «не бере гість на понт», розказуючи, що може потушити усю кодлу разом з ним.
- Гм…  – ватажок знову посміхнувся. – Що ж, вас цікавлять зброя і катакомби. Організувати можна.
Отаман дав знак своїм людям, щоб ті вийшли. Залишившись удвох, Гаркуша заговорив тихо і швидко:
- У нас майже, як і у вас, війна з комуністами на повну силу. Не важко зметикувати, із якого полюсу і що за пташки. Але ми, то не ви, не військові. Багато братви постріляли, до того ж вони вносять розкол у наші ряди, підбурюють паханів воювати один з одним. При румунах не так було, з тими можна було справи робити, а комуна сама під страхом, не мають честі, тому з ними важко домовитися. В Одесі все більше зальотних, ці свої правила диктують, вони зникають швидко, але забирають багато нервів і багато ще чого.  
Макс терпляче слухав ще півгодини прелюдію, не розуміючи, кого Гаркуша має на увазі під «вони», це чекісти, чи інші банди. Потім перебив отамана:
- Коротше, хочеш, щоб ми підготували твоїх людей?
- Саме це! Саме так! Скільки часу займе і що потрібно?
- Можна за прискореною схемою, в жорсткому режимі. Вистачить кілька тижнів, хлопців я відберу сам.
- Навіщо сам? Не довіряєш?
- Серед твоїх людей, напевне, є стукачі.
- А ти можеш і сук розпізнавати?
- Маю деякий досвід.
- Провідника в катакомби отримаєш сьогодні ж, з ним і про зброю гомонітимеш. Берка багато дірок знає. А про сук повідом тільки мені і більше нікому.  
Новобранців обрали того ж дня. Гаркуша за проханням Макса склав список своїх людей і кожному дав поверхову характеристику.
Серед одеситів Макса тепер йменували – Жора.
Уркагани по одному заходили до хатини. Кожному приділялося півгодини. Макс обрав п’ятьох молодих хлопців, яких зразу ж перевели на казармове становище. «Стукачів» так і не було виявлено, хоча Макс для цього особливо і не докладав зусиль, вирішивши, що у майбутньому вони знадобляться для чергової «дези», а пояснювати Гаркуші доцільність подібних нюансів не хотілося, легше сказати, що «сук» не виявив.
Для прожиття і тренувань обрали спустілий під час війни віддалений хутір. Із Романом узгодили чергування у новоутвореному тренувальному таборі по два дні. Максим навчав підривній справі і методиці конспірації, відриву від «хвоста», створенню легенди, підробки документів. Роман вишколював володінню зброєю, стрільбі і філіппінській боротьбі з ножем, яку сам досконало засвоїв у школі Абверу. Вихованці вже мали бойовий досвід, більшість воювали у лавах партизан, хоча одеські партизани – це зовсім іншої категорії, ніж партизани українські чи більшовицькі. Перед тим, як залишити місто, чекісти розстріляли політичних в’язнів і відпустили карних злочинців, забезпечивши їх зброєю з надією, що ті створять потужне антифашистське підпілля, однак одеські партизани – це симбіоз політики і криміналу, де домінував все ж таки кримінал, а політика слугувала лише ширмою для московських покровителів, котрі де-інколи забезпечували підпілля. Менталітет одеських партизан не можливо комусь змінити, ні комуністам, ні націоналістам. Нальотчики по крові, кожен з дитинства не розлучався з ножем. Тепер уркагани охоче навчались новим навичкам.
У вільний час Макс досліджував катакомби у супроводі Берки, двадцятивосьмирічного чоловіка. Берка заводив у самі глибини підземного лабіринту, звідки без провідника не вийти. Проходили стоянки  партизан, яких, у свій час, очолював ставленик НКВС – Вайсман, після них залишились господарчі побудови: печі, стелажі, нари. Берка розповів, що під час війни німці всіляко намагалися викурити партизан із глибоких катакомб вогнеметами і пускаючи газ. Однак гази малоефективні для глибоких катакомб. Ті партизани, які під час газових атак не заходили в глибини підземель, вчасно евакуйовувалися, користуючись ходами, що виходили в конспіративних квартирах і підвалах.
Згодом Макс намалював власну схему підземель і ходив вже самостійно, доповнюючи мапу особисто відкритими сховищами, де планувалося створювати схрони для зброї і ліків. Зброю в Одесі збирати було легко і в середовищі кримінальників та серед військових, які охоче підторговували зі складів. Серед звичайних мешканців теж знаходилось чимало арсеналу, її у свій час заповзятливі одесити вимінювали у румунів на самогон. Макс спочатку гадав, що городяни придбали для самозахисту, та потім збагнув, це одеська ментальність – товарообмін, торгівля, а зброя у будь-який час є ходовим товаром. Її багато зберігалося у самих катакомбах. Берка за двісті тисяч пообіцяв Максу показати і віддати одне із партизанських сховищ. Це вся сума, котру мали емісари УПА, однак, побачивши список прихованого, Макс погодився. Берка потім відвів до цього потаємного місця. У далекому сховищі лежали німецькі кулемети МГ-42, десятки рушниць «манліхер» і «маузер», пістолети-кулемети МП-40 і ППШ, кілька гвинтівкових тридцятиміліметрових гранатометів, навіть припасено два вогнемети. Пістолети німецькі і радянські у невідомій кількості лежали в ящиках.
Макс взяв «парабелум» і два магазина.
- Багатство, – сказав Макс, заряджаючи пістолет. – Ще є можливість наскребти арсенал?
- Що ти, душа моя! Армію можна озброїти і знов-таки завоювати Одесу. То може Жора бажає «відбити» частину грошей?
Макс не відразу збагнув, про що мова. Поволі призвичаївся до специфіки місцевого мовлення, особливо, коли під час діалогу до нього звертаються як до третьої особи. Тепер новий приятель під «відбити частину грошей» мав на увазі прийняти участь у «нальоті».  
- Кажи.
- На Бессарабці крамничка є одна, сама проситься, щоб навідались.
- Навіщо я? Самі не здолаєте?
- Уявіть собі, можемо не впоратись. На цю територію має претензію Костя Храм, він же Хаім Плещіцер. Храм неодмінно про це спитає Гаркушу, але Гаркуша сам не повинен буде знати, що до цього причетний я і моя команда. А проти Жори він не попре і Кості Храму не видасть. Бо він знає, що об Жору можна добряче поламати зуби.
- То ж наліт… – зітхнув Макс, не зовсім зрозумівши, що сказав Берко.
Погодився не зразу, сказав, що треба подумати. Гроші, звісно, потрібні, але не таким чином. Якщо серед карних злочинців піде чутка, що в нальоті приймала участь людина із УПА, це неодмінно стане відомо міліції, а ті, у свою чергу, не проминуть можливості використати пропаганду. У пресі всю банду назвуть одним із осередків Повстанської Армії і далі щоб не трапилось погане в Одесі неодмінно простежуватиметься слід УПА.
- У мене прохання, щоб крім тебе ніхто не знав, хто я насправді. Представ браткам мене як давнього приятеля.
- Це можна. У в’язниці мав якесь прізвисько?
- Невже видно, що у в’язниці був? – здивувався Макс.
- Що ти, душа моя! У тебе п’ятдесят четверта на лобі намальована. – Берка широко посміхнувся, вишкіривши два ряди блискучих металевих зубів. – Будеш Заходом. Саме так – Заходом. Я тепер тільки так називатиму. Не проти?
- Байдуже. Чому Заходом?
- На корєша одного схожий, разом  у штрафбаті воювали, та й прийшов ти звідти, із далекого західного краю.  
- Значить, кров’ю змивав провину…
- А то як же без того, – Берка знову блиснув сталевими коронками, тільки посмішка тепер була схожа на вишкір пса. – Перед атакою ми гранатами пошматували гніздо з мєнтами, так би мовити, позбавили себе і інших вогневого прикриття. Ну, і не в атаку проти мадяр, а до матінки-Одеси.
- Скажи, Берко, мені ось що, – Макс прокрутив пістолет на пальці, потім почав терти дуло об рукав. – Є десь тиха слюсарня без допитливих очей, де з волинами10 можна попрацювати?    
- До Вайнгарда зайдемо, той має дещо інструменти та станочки всякі.
Вони вийшли із катакомб в селищі Нерубайському, неподалік лиману. Хід був добре замаскований кущами, схожий на звірячу нору. До згаданого Вайнгарда йшли доволі довго, бо той мешкав на східній частині міста, неподалік моря. Дорогою Макс підібрав кілька гільз з-під зенітного кулемета.  
Вайнгард мав добре обладнану слюсарню. За двадцять карбованців дозволив користуватися станками і, залишивши хлопців, пішов до найближчої пивної.
Перед тим, як почати працювати, Макс деякий час рився у слюсарному смітті, перебираючи залізяччя і різноманітні трубки. Потім виклав малокаліберний «наган» і «парабелум», до яких почав майструвати глушники. Корпуси робив із трубок і зенітних гільз, внутрішні прокладки вирізав із автомобільних камер, пружини для поршнів виробляв зі стального дроту.
Берка зацікавлено спостерігав, як виготовляється пристрій для безшумної стрільби, про який тільки чув, що таке існує у спецпідрозділах СМЕРШу.
Зробили по кілька перевірочних пострілів. Малокаліберний пістолет майже зовсім не чути. Постріл «парабелума» схожий на вибух повітряної кульки.
Того ж вечора для пістолетів із глушниками були пошиті під пахви кобури таким чином, щоб легко і швидко виймалися.
16.
Перед тим, як вирушити на «справу», Макс ще за два дні зажадав детальний план будинку-крамнички, який мали «брати». Це власність Цихаки Зорензона. Крамничка належала родині Зорензонам ще до революції, потім націоналізована документально, а насправді керували колишні господарі. Хабарі сильним світу цього вирішували будь-яку проблему, Зорензон залишався повновладним господарем крамниці як при румунах, так і після війни при більшовицькій владі. Подібних явищ в Одесі спостерігалося чимало. Винахідливі євреї завжди знаходили спільну мову із державними службовцями, постачаючи тих щомісяця грошовими внесками і дефіцитним товаром, часто ставали у нагоді каральним органам у якості інформаторів, як-то гестапо чи чекістам.
Макс сходив до Зорензонової крамниці, купив там пляшку мінеральної води. Будинок двоповерховий, перший поверх зайнятий крамницею і господарськими коморами, на другому мешкали господарі. Відзначив кілька можливих шляхів відходу на випадок непередбачених ситуацій.
Біля крамниці за наказом Макса залишився чергувати хлопець, спостерігати, скільки після зачинення людей залишиться у крамниці. Для цього мав стати останнім покупцем. Це Олексій, хлопець двадцяти п’яти років, який до війни встиг тричі побувати у в’язниці. У сорок третьому мобілізований на фронт. Звідти дезертирував, загітований старшими товаришами-корєшами, бо ті з’ясували, що їх, немов телят, гонять на бійню, у безглузду атаку, на зайняття непотрібної висотки, до цього там вже полягла дивізія. І все задля амбіцій якогось дивізіонного командуючого. Але невдовзі утікачів спіймали. Над дезертирами була здійснена децимація11. Тільки розстрілювали кожного третього, йому поталанило: він був другий. Відправили до штрафбату, звідки знов таки утік, тільки на цей раз успішно. В Одесі розчинився у чисельних бандах, переходячи від однієї до іншої. У великих групах намагався не привертати уваги, бо їх рано чи пізно ліквідували силами військової розвідки. Виживали маленькі команди, на зразок Берчиної, у якій він уже успішно «вариться» півроку. Серед бандитів мав прізвисько «Ховрашок».
- Я дивуюсь, чому в Одесі не було другого «Бабиного Яру», – казав Макс Берці, коли йшли вночі до крамниці.
- Був, мій друже, звісно не у київських масштабах, але таки був... Коли наближалася війна одеські євреї переставали такими бути. Цукерман стає – Цукренком, Зорензон – Зоріним. Та здебільшого, це мало допомагало. Однак румуни не переймалися єврейським питанням, як німці.  
Коли підійшли до умовного місця, виноградної альтанки під платанами, очікували Олексія Ховрашка. Невдовзі той прийшов, повідомивши, що в будинку залишився господар з дружиною і двома дочками.
- Якого віку дівчата? – спитав Макс.
- Десь шістнадцять-сімнадцять, – відповів Олексій, передаючи Максу кусачки для зламу дужок замків.
- Наступного разу про подібні деталі дізнавайтеся точно, це здається неважливим, але може стати в нагоді. Значить, робимо так… – Макс дав Олексію димову шашку. – Ти, Ховрашок, станеш за парканом, там далі хід вузенький дворами, виходить на смітник. Будеш на шарах12. Побачиш, що будинок оточують – починай шмаляти. Стріляй двічі, кидаєш шашку – і ходу. Почекаєш біля третьої пристані, там людина з човником.
- По мєнтах стріляти? Чому не з вами?
- Куди хочеш стріляй, головне, щоб не зцапали. А не з нами тому, що будеш відволікаючим маневром. Відтягнеш частину мєнтів. Все, йдемо.
Вони перейшли на інший бік вулиці. Берка пішов до парадного ходу, Макс спритно, ніби кіт, заліз на стовп, де обірвав телефонний дріт і розблокував сигналізацію, потім переліз через паркан і зайшов з іншого боку будинку. Отруєний бульдог лежав біля буди – Олексій постарався. Піднявся сходами на другий поверх. Відчинив веранду. Головні двері міцні, дубові. Макс не гірше Берки тямив у замках. До того ж цій справі навчали спеціалісти Абверу – колишні кримінальники із СРСР.
Внутрішній засув відчинив за допомогою петлі крізь замковий отвір. Трохи прочинивши двері зламав кусачками внутрішній ланцюжок. Берка, очевидно, вже був у крамниці.
У коридорі хоч і темно, однак Макс ліхтарик не вмикав. Обережно пішов вздовж стіни, вдягаючи на ходу маску. В кінці коридору – гостинна кімната, звідки чулися голоси.
Родина Зорензонів вечеряла. Нечутно увійшов до кімнати, тримаючи напоготові «наган» з глушником. Одна із дівчат скрикнула.
Макс підняв праву долоню:
- Всім тихо, – мовив приглушено і зовсім не загрозливо. – Не буде витребеньок – не буде крові. Пушка стріляє без звуку, тому на вулиці не почують.
Щоб довести свої слова, вистрелив у шифоньєр. Після пострілу відскочила фанерна тріска і зашипів глушник.
Зорензон задрижав. Жінки, згуртувавшись, забилися в кутку. Мати обіймала дочок, закривши їх собою.
- Забирайте все, тільки не стріляйте, шановний пане нальотчику… – Зорензон впав на коліна і благаюче склав руки.
- Стулись, дядя, – Макс вказав пістолетом на стінну шафу. – Викидай усі шмотки і лізь з бабами туди.
Закривши Зорензонів у шафі, підперли двері комодом, спустився до крамнички, де вже орудував Берка. До мішків і сумок складав все, що могло знадобиться в партизанських умовах. Особлива увага приділялася консервам і спиртним напоям. Макс не мав сумніву, що Берчина практичність не направлена на підтримку антирадянського підпілля, все це добро невдовзі потрапить до рук спекулянтів і осяде по «малинах».
Макс сподівався свою частку зберегти у схронах, відомих тільки йому.
У коморі знайшли візок, куди складали награбоване.
Дорога до моря зайняла більше двох годин, хоча якби крокували звичайно, то цю відстань здолали б хвилин за двадцять. Доводилося весь час йти темними місцями, а щоб пройти відкриту освітлену вуличку довго прислухалися до сторонніх звуків.  
І ось, коли до моря лишилося пройти трохи бульваром, із темряви почулося: «стояти!».
Макс не розчув клацання затворів, отже, це міг бути не патруль, він завбачливо підняв долоні, перед цим розстебнувши два ґудзики плаща.
Із темряви вийшло четверо.
- Кроха, – тихо мовив Берка. – Якого лиха із шошками під п’ятами топчешся?  
- Ти полюєш на чужій землі, – шиплячим голосом зазначив Кроха, дужий хлопець під два метри на зріст, який руки тримав у кишені піджаку.
- Сходка не приймала рішення, щоб Храм тут годувався.
- Однак і ви не отримували добро працювати. Гаркуша зазіхає на чужі корма …
- Не там шорхаєшся, сошка Храмова, вали чепуршило… – огризнувся Берка, відступаючи назад.
У Крохи з’явилася фінка. Граючись нею, прокручуючи між пальцями і щось насвистуючи, повільно наближався. Бандити не надали значення маленькому чоловічку в плащі, який ніби вирішив залишатися осторонь і при нагоді дати драла. Їхня увага зосереджена на Беркові.
- Давай, Берко, без зайвих понтів розійдемося. Залишай візок і штраф за тобою.
- Вже розігнався…
Бандити поволі оточували трійцю. Макс визначив: пістолет тільки у одного, та він, схоже, виймати його не збирається, кримінальники сподіваються на ножі, а більше на страх перед Крохою.
- На землю, – тихо мовив Макс, звертаючись до своїх хлопців.
Коли Берка з Олексієм впали на землю, Макс вихопив пістолети.
Чотири постріли – чотири трупи.
17.
Протягом місяця Максу вдалося сформувати в Одесі доволі потужну і невловиму команду, яка на вустах одеситів і в міліцейських протоколах отримала назву «банда Жори-Заходу». До складу групи входило двадцять чоловік. Це люди Гаркуші, які пройшли спеціалізований вишкіл. У групі діяла жорстка дисципліна військового зразка. Прокидались о сьомій ранку, далі – ранкова гімнастика, сніданок. Жили на казармовому стані, обов’язково з днювальними, внутрішнім нарядом, який забезпечував порядок у житловому приміщенні і піклувався про режимне харчування. Єдине, що не вдавалося, це сформувати певну політичну спрямованість. Макс у котре з сумом зазначав, що ідейний провідник із нього так і не вийшов. Урки охоче підкорялися дисципліні, бо бачили, таким чином зберігається внутрішня структура, міць. Інші групи поволі розпадаються, швидко потрапляють у міліційні засідки, більшість гинуть, бо міліціонери мають неофіційний наказ бандитів по можливості живими не залишати. Макс створив складну схему керування. В обличчя свого ватажка знали тільки особисті охоронці, члени так званого штабу і ще командири «п'ятірок», але ці знали не справжню зовнішність, Жора-Захід на зустрічах завжди загримований, вдягав перуку і накладні вуса чи бороду, ще й мав дублера, котрий приходив замість нього на сходку, передавав накази. Жора-Захід скрізь мав платних інформаторів – це і державні посадовці, і бандити із конкурентних угрупувань.  
До команди Жори-Заходу прагнули потрапити люди кримінальних ватажків Фонтанки і Молдаванки.
Максів штаб ніколи не затримувався на одному місці більше двох днів. Здебільшого, це віддалені степові села. Як тільки ставали на постій у якомусь хуторі, то навколо виставляли секрети, обладнані кулеметами. Люди Жори-Заходу носили пістолети, але ними майже не користувалися, надавали перевагу фінкам. Також була організована вишколена група прикриття, у якої на озброєнні карабіни зі снайперськими прицілами.
Команда-невидимка здійснювала напади на державні заклади: магазини і каси, на військові склади. Міліція та командування військового округу збивалося з ніг. Здійснювались масові арешти, але банда залишалася невловимою. Жора-Захід став кісткою у горлі не тільки для більшовицької влади, а й для ватажків банд.
Макс організував чотири схрони, про місце знаходження яких, крім нього, знав тільки Роман і добратися до них могли лише вони. Роман встановив складну мінну схему з мінами-пастками, якщо сапер розмінує одну, то активує іншу, встановлену глибше. У схронах накопичили чималеньку кількість різноманітної зброї і набоїв. Між собою хлопці шкодували, що немає змоги поповнити зібраним арсеналом Повстанську Армію, яка потерпає від нестачі озброєння, медикаментів. Траплялися випадки, коли бойові ланки переслідували багато кілометрів німецькі загони задля кількох пістолетів.
Через Оксану отримували скупу інформацію про події на Західній Україні. Повстанська література, яка приходила від Київського відділку ОУН, застаріла. Щодня у Макса посилювалася душевна туга, відчував психологічне тяжіння від того, що займається не своєю справою. Те, що сформував потужну команду, за велике досягнення не вважав, усвідомлював, що всі прагнення позиціонуватися як антисовєцький супротив, надати нападам-«експропріаціям» політичного забарвлення, марні. І його справедливо у пресі охрестили «шкідливим котом», банда Жори-Заходу дійсно такою є. Хлопці охоче погоджуються, що воюють за певну ідею, однак це лише ширма для проблисків сумління. У кожній акції на першому місці – матеріальна вигода. І Макс щодня перетворюється на типового пахана, якого рано чи пізно загонять до глухого куту, бо, незважаючи на всі хитрощі конспірації, міліція і чекісти пристосуються і знайдуть підхід або хтось із близького оточення зрадить. Тому вирішує: прийшов час повернутись туди, де потрібен, де справді його місце. Того ж вечора, коли прийняв рішення, Макс зібрав близьке оточення на одній із квартир в Одесі.
- Маю для вас звістку, братки, моя місія тут закінчується. Зробив усе, що зміг, щоб вказати вам потрібну колію. Замість мене залишається Берка. Він не гірше керуватиме справами, а то й краще.
- Як же так, отамане? – підвівся хлопець на прізвисько «Хлюп». – Без Жори-Заходу організація загнеться за кілька тижнів…
- У мене наказ, – збрехав Макс. – А про те, що Жори-Заходу вже немає, то крім вас ніхто і знати не буде. Тепер Берка буде Жорою-Заходом, негайно прийме бухгалтерію. Ми ж за два дні вирушаємо.
Після нічного засідання до Макса підійшов Олексій Ховрашок, сказав тихо, що має дещо сказати.
- Я теж поїду, отамане, – мовив Олексій. – Куди б не пішов, піду за тобою. Веди, хоч до пекла.
Макс не заперечував:
- Твоя воля. Давно слід змінити життя. Нальотчиком бути, звісно, романтично, та якщо є можливість направити долю в інше русло, то чому б не скористатись?
Трійця вирушила не через два дні, як було обіцяно, а наступного дня вранці.  
18.
До Західної України добралися через десять днів після того, як залишили Одесу. Кілька тижнів блукали лісами і селами Житомирщини та Рівненщини, сподіваючись натрапити на будь-який відділ УПА, щоб дізнатися про місце розташування одного із командних пунктів. Часто натикалися на роздрібнені боївки повстанців, залишки розбитих сотень, які вийшли із бою з частинами МДБ і червоними партизанами. Макс навіть не намагався об’єднати цих бійців, бо ті прагнули скоріше до своїх домівок, де конче потрібна їхня допомога по господарству.
Від 1943-го року УПА веде боротьбу вже не малими партизанськими боївками, а з’єднаннями, використовуючи важку техніку, захоплену у ворога: танки, бронемашини, самохідні артилерійські установки. УПА успішно застосовувала тактику швидкого маневрування. Велике з’єднання блискавично перетворювалось на окремі невеличкі боївки по 5-10 чоловік і в разі потреби розчинялось у лісах і селах. Техніка теж переховувалась у заздалегідь підготованих криївках. Гармати розбирали і закопували. Те, що не могли взяти з собою або сховати – знищували. При необхідності за допомогою вістової служби збиралися в умовному місці. Подібна тактика дозволяла повстанцям тривалий час виходити із оточення, зберігши значну частину бійців.
В основу організаційної будови УПА був покладений територіальний принцип. Повстанська Армія поділялась на чотири групи: 1. УПА-Північ (займала територію Волині і Полісся); 2. УПА-Захід (охоплювала Буковину, Галичину, Закарпаття, Закерзоння); 3. УПА-Південь (Кам’янець-Подільський, Житомирська і Вінницька області, південна частина Київської області); 4. УПА-Схід (північ Житомирщини, Київщини, частина Чернігівщини). Хоча група УПА-Схід існувала тільки в проектах, а в 1944-му постановою Головного Командування УПА група «Південь» розформована. Кожна із груп поділялася на воєнні округи, а ті, у свою чергу, на тактичні підгрупи. Головною тактичною одиницею в армії вважався курінь (дивізія), який нараховував 3-4 сотні (полки), кожна сотня нараховувала від 150 до 230 бійців, сотня складалася із трьох стрілецьких чот (роти), а чоти поділялися на три рої (взводи), які складалися з ланок (відділень).
У липні 1944-го року біля села Лужок-Горішній Турківського району Дрогобицької області за ініціативи головного проводу ОУН бандерівців був скликаний великий збір, на якому зійшлися представники націоналістичних організацій і відбулося об’єднання українських політичних сил з метою протистояння небезпеці української державності. Обране єдине політичне керівництво Соборної України, створено підпільний парламент – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка від моменту заснування очолила визвольну боротьбу. Основна мета УГВР – об’єднання і провід всіх національно-визвольних сил українського народу на рідних землях і за кордоном. Ведення боротьби проти більшовизму поруч із поневоленими народами Європи і Азії. Окрім членів ОУН, до УГВР приєднались представники різних політичних орієнтацій, яких об’єднувала ненависть до більшовиків. Раду проголосили тимчасовим Українським парламентом. Був обраний президент, уродженець Полтавщини – Кирило Осьмака. Генеральний секретаріат УГВР очолив Роман Шухевич. Тоді ж провідник дав наказ скласти списки і підрахувати загальну кількість вояків, яку чисельність має армія. На 1944 рік УПА налічувала 15 інтернаціональних куренів, які формувалися з втікачів та звільнених із німецьких концтаборів Польщі та Угорщини. До лісу приходили австрійці, бельгійці, французи, євреї, югослави, росіяни. Однак через різну чисельність національних меншин їх розформовували по сотнях, в яких використовували, здебільшого, у штабній роботі. У 1943-му році була створена російська сотня у воєнному окрузі «Заграва». Росіяни відчайдушно боролися проти німців, але постійно конфліктували з іншими частинами, особливо з кавказцями. Конфлікти виникали на ґрунті особистісних відносин. Росіяни часто між собою в розмові використовували ненормативну лексику, ображали один одного і це сприймалося як норма поведінки. Найпоширеніша лайка «по матушці», котра росіянами використовувалась ледь не з пелюшок, кавказцями сприймалась як кровна образа, особливо ічкерцями. Виникали криваві сутички. В одному випадку молодий ічкер, який працював помічником коваля в кузні, наніс росіянину-майстру сім ножових поранень, за те, що той зопалу, за звичкою, сказав «… твою мать».  До того ж російські боївки постійно саботували накази Головного штабу, серед вояк поширювалося пияцтво, тому сотня, не проіснувавши і місяця, була розформована.
За браком старшин вищого командування керівництво УПА залучало офіцерів Червоної армії, які втекли із німецького полону. Таким мало довіряли, однак з етичних норм спостерігачі не ображали бойових офіцерів відкритою підозрою. Причини співробітництва радянських офіцерів були різні: одні боялись повертатись через порушення наказу № 227 – «ні кроку назад», у Червоній армії їх неодмінно очікував би військово-польовий суд і розстріл як зрадників або штрафбат. Інші керувалися щирою ненавистю до фашистів і їм байдуже, що воюють у лавах ідеологічного ворога. Траплялися й такі, котрі сподівались просто відсидітись у лісах до приходу Радянських військ або влитися до червоних партизан.
Влітку 1944-го за підрахунками статистичного управління УПА нараховувала сорок тисяч бійців. Повстанці і населення відчули, що живуть хоч і не в стабільній, але у незалежній республіці. З’явилася віра у власні сили і можливості. Повстанці зрозуміли, що ворога, незважаючи на його могутність, можна бити і перемагати.
З німцями бойові дії остаточно припинилися 22 серпня 1944-го року. Генеральний секретаріат УГВР видав наказ: «У відношенні до німців стояти строго на становищі самооборони. Забороняється  нападати на німецькі частини, коли вони не ведуть терористичної діяльності проти населення. Із залишенням нашої території німці перестають для нас бути окупаційним ворогом. Необхідно зберегти народну енергію для рішучої і остаточної розправи з головним ворогом України – більшовиками».
Трохи ущухла боротьба з Польською Армією Крайовою як наслідок давнього протистояння, що брала початок ще у ХVI-XVII ст. В 1941-1943 роках почалася страшна різанина між українцями і поляками. Але найгірше, що часто між собою воювали не військові, а звичайні селяни, отруєні політикою.
Нарешті на хуторі Козелецькому Максу вдалося знайти людину із оточення Шухевича, одного із зв’язкових з об’єднанням УПА-Захід Григора Шелеста. Він відправив до лісу свого чоловіка з цидулкою від Макса, в якій  лише два слова: «циган повернувся».
Шелест поселив хлопців у сестри. Макс попрохав господарку нагріти воду. Наказав хлопцям помитися і поголитись, випрати одяг. Сам не голився, тільки вимився і вдягнув надане Шелестом: вишиванку, галіфе і німецький кітель.
Зв’язківець прийшов на другу добу вночі у супроводі двох стрільців-козаків. Одного Макс впізнав, бачив того у складі східних добровольців – стрілець Шамрай.
Вирушили вранці.  
Дорогою Шамрай розповів неприємні новини: «махновської» сотні ось вже два місяці як не існує. Сотню добряче пошарпали на кордоні із Угорщиною, там вояки ускочили в есесівську пастку. «Махновська» розвідка отримала свідчення про розквартировану німецьку обозну частину неподалік села Стужиця. Сотенний Микола Костюшко спокусився легкою здобиччю і повірив добре спланованій «дезі». Із того бою вийшла лише третина бійців, Микола і шістдесят вояків загинули. Німці забрали усіх загиблих. Як з’ясувалося, ідеально відпрацьована операція есесівців була спрямована на знешкодження сотенного Сашка Махновця.  
До далекого табору прибули аж увечері. Макса запросили до командирського бліндажа, обладнаного телефоном і рацією.
Шухевич міцно потис руку і обійняв бойового друга.
Макс близько двох годин звітував про подорож. Малював карти схронів на Сумщині та Одещині, схеми мінування. Тут же в бліндажі секретар стенографував Максову оповідь.
Коли звіти були підшиті і вкладені в папку, Шухевич спитав Макса, чи не бажає той тижневої відпустки.  
- Нікуди їхати, друже командире, – відповів Макс.
- Є можливість відвідати Швейцарію. Ви заслужили.
- Я тільки-но з морських курортів, друже командире, так би мовити, відпочив досхочу.
- Напевне, вже відомо, що залишки вашої сотні розформовано. Бажаєте очолити нову?
Макс заперечливо кивнув:
- Займуся краще тим, що виходить найліпше. Зберу нову диверсійну групу.
Шухевич деякий час стояв у роздумах, киваючи головою. Не можливо здогадатись, ці жести означають згоду чи відмову.
- В такому разі, друже сотнику, тепер ви у підпорядкуванні армійської служби безпеки. Також берете обов’язки референта внутрішньої і зовнішньої розвідки.  Заплановано створення інженерної і повітряної розвідок.  
- Повітряної? – здивувався Макс.
- Так, звучить фантастично. На жаль, авіація армії складається лише з трьох літаків, однак перспектива є. Нещодавно створена навіть синоптична служба. Вже є для цього обладнання і фахівці.
- Не певен, що зможу впоратись із таким обсягом.
- Не маю сумніву у ваших можливостях, – твердо мовив Шухевич.
Макс козирнув:
- Наказ, друже командире.
- Є якісь особисті побажання?
- Нехай інтендантська служба видасть радянські, німецькі і польські уніформи.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.047708034515381 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати