Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2635
Творів: 48249
Рецензій: 92946

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історія, бойовик

ДИВЕРСАНТ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ (7- продовження)

© Аркадій Поважний, 27-01-2010
10.
Коли роботи з бункерами вже закінчили, Іван приніс погану звістку. Невтішна новина стосувалася Жука і Хвилі. Оперативники вийшли на них у Могриці, хтось із сусідів повідомив, що у будинку братів Куріпок переховуються дезертири. Коли дільничний із помічником прийшли перевіряти документи, у Жука здали нерви, він застрелив міліціонера, який зайшов першим, другого поранив. Інший крок став роковим, замість того, щоб поодинці вийти із села і прориватися до міста, де можна розчинитися, втекли до лісу, там, гадали, їх не знайдуть. На відлов вийшло два взводи автоматників. За допомогою собак швидко знайшли схованку. Їх відтіснили до річки, де вони відстрілювались із трофейного «нагана» і обрізу. Важкопоранений Хвиля застрелився останньою кулею, Жук кинувся під лід.
- Мабуть, здивує, коли скажу наступне, – почав Іван. – Людина із міліції за чаркою обмовилась, що у сумський райвідділ прийшла інформація. Схоже, про вас. Що, мовляв, від німецького генерала в районі мають з’явитись два диверсанти. Можете у мене пересидіти…
- Ні, – заперечив Макс. – Ми з Орликом тимчасово легалізуємось.
«Орликом» Макс називав Романа.
Хлопці замінували бункер саморобними мінами, для цього матеріалу вистачало, весь Токарівський ліс заповнений снарядами і бомбами, які не вибухнули.  
Макс влаштувався товарознавцем на цукровому заводі у селищі Терни Недригайлівського району, отримав кімнату при заводській конторі. Романа взяли водієм до радгоспу сусіднього села Вільшани. Згідно з документами вони – однополчани, тому ніхто не задавався питанням, чому двоє часто усамітнюються в чайній і нікого не запрошують на спільну чарку. Єдине, що здавалося декому підозрілим, це те, що вони майже не пили горілки, по чарці – не більше.
Макс подружився з дільничним міліціонером із селища Терни лейтенантом Свиридом Будановим, який обслуговував п’ять сіл.
Свирид виявився охочим до чарки, мав крутий норов, особливо, стосовно до розкрадачів колгоспного майна. Нещодавно закрив у зерносховищі арештовану жінку, яку спіймав із поцупленим відром січки. Після чого Буданов запив на кілька днів, забувши про затриману, та провела три дні у холодному сховищі, де ледь не померла від зневоднення і обмороження. Дільничний не отримав навіть догану, бо ніхто не скаржився, люди були переконані, що свої свого не покарають, тим більше, що «крута міра» здійснена проти українця – потенційного ворога радянської влади. Нова адміністрація постійно про це муляла очі ледь не кожному, хто насмілювався приходити із якоюсь скаргою чи проханням. «Ви фашистів у сорок першому хлібом-сіллю зустрічали, годували їх. Товариш Сталін усіх українців вважає зрадниками» – зазвичай говорили посадовці.
Максим усамітнювався із міліціонером у своїй кімнаті, пригощаючи горілкою. Свириду новий товариш сподобався, п’є мало, мало про що розпитує, одного разу прикрив від начальства, коли п’яним ледь не натрапив на начальника Недригайлівського карного розшуку Волошина. Макс сховав дільничного у своїй комірчині. Коли Волошин спитав: «Куди ж подівся цей волоцюга?», маючи на увазі Буданова, Макс відповів: «Казав, що до Лаврового має заїхати». У Волошина виникло справедливе питання: «На чому?». Бричка Буданова стояла неподалік контори, кінь запряжений. Макс ніби у розпачі розвів руками і зробив припущення, що, можливо, поїхав на попутних. Волошин не повірив, вилаявся, однак дільничного не спіймали на гарячому. Він потім виправдався, чому не був на оперативному заході – «шманав самогонщиків, коня залишив, щоб не впізнали».
Свирид за чаркою часто розказував «Володі» про секретні директиви, отримані із області, де зазначалося про необхідність підвищити показники розкриття оунівських банд. На облік потрапили райони: Недригайлівський, Роменський, Охтирський, Тростянецький, села Жовтневе, Степанівка. Відповідно до оперативних звітів саме в цих районах поширені націоналістичні антирадянські настрої. Вранці Свирид дуже страждав від головного болю, але більше від того, що поділився секретною інформацією, порушивши інструкції, це в кращому випадку загрожувало звільненням із органів, у гіршому – трибунал. Буданов не міг збагнути, як так сталося, яка невидима сила спонукала, що так швидко розплився перед «Володею», адже досвідчений оперативник. Та, найдивніше, товарознавець ніколи ні про що не розпитував. Навіть часто сам стримував Свирида, щоб той не патякав зайве, бо, мовляв, «менше знаєш, краще спиш», а Свирид ніби навмисне викладав усю «секретку».
- Тобі б, Володю, в органах працювати, – казав хмільний дільничний, обіймаючи Макса. – Чесне слово, не розумію, чому тут штани протираєш. Заробок? Та дурниці…
Макс відмахнувся:
- Не для мене все це. Я не такий мужній, як ти.
- Ти ж воював, поранення маєш.
- Яке там воював… В інтендантському полку відсиджувався. Жодного разу із гвинтівки у бік німця не шмальнув. Та й карабін мій завжди пустий був, без набоїв. Чесно кажучи, я за всю війну лише п’ять разів стрельнув – по мішені. А снаряд неподалік вибухнув, мене контузило і легко поранило, ото уся і моя війна. А ти ще в міліції пропонуєш… Для цього такі як ти, сильні і мужні, потрібні…
Подібні лестощі діяли на Свирида краще, ніж чарка горілки. Йому хотілося більше підкреслити свою значущість,і він, наче під гіпнозом, розповідав про чергову операцію, відому тільки вузькому колу оперативників, показуючи цим, наскільки йому довіряють, але не підвищують тільки за «крутий норов».
Свирид розповів, як на минулому тижні у Жовтневому «брали» небезпечного бандита-оунівця:
- На підмогу прислали цілу роту солдат винищувального батальйону, із Охтирки зняли. Загнали його на пожежну вежу. А він, гад, там з бабою забарикадувався, гранат із десяток і тьма набоїв. Його б із гранатомета дістати, та наказ – взяти живим. А як візьмеш? Не підступитися, зайняв колову оборону. Спробували було, та чотирьох поклав. Два дні тримали в облозі, думали, виснажиться, він бабу свою застрелив, а на себе наган заклинило і парабелум пустий. Скрутили, значить, потягли вниз, а біля машини він оговтався – хвать зубами за комір – і вибух. У нього під пахвою виявилась граната, яку не знайшли. Порвало на шматочки і його і ще двох наших. І труп не визначиш, ідентифікації не підлягає, розумієш…
«Ось тобі й неспроможність убити ворога» – подумав Макс. – «І граната моя, Васю, в нагоді». Таким чином стало відомо про долю підпільників Василя Жмиха і Орисі. А вже пішла чутка, що потрапили до рук чекістів, і через це планувалося згорнути всю регіональну діяльність ОУН, бо деякі члени АФАРУСу тісно пов’язані з ОУН.
Коли Свирид пішов, Макс вирушив до Вільшан.
«Невдовзі до нас доберуться, – думав він, їдучи на селянській підводі. – Підпільний осередок на Сумщині організований і без нас. Базу організували. На південь».  
Романа знайшов на ремонтному дворі.
- Кільце звужується, друже, – Максим звернув увагу, що із вікна контори за ними стежить жінка, ховаючись за гардиною.
- Тож коли линка даватимемо?
- Завтра. Відчуваю, чекісти наблизилися до нас. Свирид обмовився, що з Харкова прибув оперуповноважений у справах з оунівським підпіллям, думаю, це пов’язано зі мною. В першу чергу, візьмуться за перевірку усіх прибулих, а щоб дізнатися, що наші документи – «липа», достатньо тижня. Менти сподіватимуться, що відходити будемо назад, на захід, і ми всіляко сприятимемо підтвердженню цієї версії. На нас очікує «Одеса-мама».
11.
Свирид прийшов до Макса вночі, трохи напідпитку, у тому стані, коли випив не достатньо, а більше не було. Він знав, що у друга Володі завжди припасена пляшка. На цей раз він «злив» найважливішу інформацію:
- Завтра когось братимемо. У Вільшанах… Капітан Полин сказав, що то посланець від Бандери.
- Гм… Від Бандери… Чому від Бандери? Що йому тут робити?
- Збройні склади для антирадянського повстання готують.
- Готують? То, виходить, він не один?
- Звісно, не один, їх ціла банда, але братимемо головного.
«Час забиратися, – Макс поставив на стіл пляшку. – Вони швидше підійшли, ніж на те сподівався. Тільки б Романа не взяли раніше».
Макс не мав сумніву, що смершівці і емдебісти мають описи саме Романа, бо на потаємних засіданнях і окремих зустрічах з членами ОУН він дублював Макса.
- Свириде, на годинку займеш бричку? Мені до Чемоданівки і назад.
- Їдь. То я в тебе тоді покімарю трохи.
Свирид налив стакан горілки і випив гучними ковтками, після чого розтягнувся на Максовому ліжку, не знявши чобіт.
Макс почекав, доки той засне, потім забрав із кобури Свирида «наган». Це був семизарядний малокаліберний револьвер, такий часто використовується у спецпідрозділах ДРУ, коли супротивника треба взяти живим, із пістолета можна поранити супротивника, а вбити – тільки у ближньому бою або ж маючи навички влучного стрільця. У дільничного зброя спецпідрозділів слугувала пугачем. Перевірив барабан. Порившись у кишені Свиридової шинелі, вигріб ще жменю набоїв.
Коли виходив, закрив кімнату на замок.
До ранку дістався Вільшан. Романа в гуртожитку не було, не знайшов його і на ремонтному дворі.
У конторі секретарка перед тим, як відповісти, де Андрій Кононенко, зміряла Макса підозрілим поглядом, так що Максу довелося пояснювати, що водій Кононенко не виконав замовлення.
- Його заарештовано, – надмірно мовила секретарка.
- Он як. І де він зараз? Як же замовлення?
- В міліції, де ж йому бути.
Коли Макс ступив за двері, рука жінки потягнулась до слухавки телефону. Макс тихо повернувся і ударом у потилицю оглушив жінку.
Дільничне відділення неподалік, на цій же вулиці через три хати. Біля відділку стояв чорний «опель», на підніжці сидів водій-солдат, курив. На подвір’ї побачив ще вантажівку «полуторку»9, у дворі топталося з десяток солдат.
Макс діловито пройшов повз чатового, не звертаючи на того уваги. Його вигляд не заперечував, що він у терміновій справі. Можливо, охоронець мав наказ усіх впускати і нікого не випускати. Де тримали Романа, здогадатись не важко: у кінці коридору біля дверей стояв автоматник.
Не виймаючи пістолет із кишені, звів курок. Боєць підняв автомат, наводячи на рішучого гостя. Макс вистрелив через кишеню, постріл пролунав приглушено, від обсмаленого бушлата пішов горілий запах.
Увірвавшись до кабінету, оцінив обстановку. П’ятеро оперативників, троє в цивільному, оточили Романа, який сидів на табуреті зі скутими за спиною руками. Один в уніформі НКВС стояв біля дверей, його Макс збив з ніг, ударивши долонею знизу по підборіддю – прийом, засвоєний в школі НКДБ, після якого супротивник втрачає свідомість від больового шоку, другого, що стояв біля Романа, застрелив пострілом в око. Макс сподівався, що постріл із малокаліберного пістолета не почують на дворі, особливо охоронець, що стоїть на вході. Та найбільш покладався на парадоксальність ситуації. Навіть якщо почують слабкі постріли, то не подумають, що на відділок хтось насмілиться здійснити напад у той час, коли присутній взвод бійців-винищувачів, скоріше вирішать, що слідчі використовують постріли над вухом у затриманого як засіб дізнання.
- До стіни! – скомандував Макс. – Ну, суччі потрохи, до стіни!
Троє у цивільному підняли руки, а четвертий майор не ворухнувся, тільки гучно заговорив:
- Ти що, гнидо, собі надумав?! Тобі не вийти звідси, фашистський недобитку!
Майор потягнувся до кобури, але Макс встиг увіткнути йому в груди дуло револьвера і безшумно вистрелити. Офіцер рухнув, інших трьох заціпило від жаху. Макс вказав на чоловіка в шкіряному плащі і фетровому капелюсі:
- Зніми з нього браслети. Всі інші – на підлогу, писком вниз, руки за голову.
Пальці чоловіка в шкірянці дрижали, він кілька разів випускав ключ, Роман, зламавши стілець, сам звільнився від наручників. Макс тим часом забрав у присутніх зброю. Потім зв’язали чекістам руки за спиною, «шкіряному» дісталися наручники. Роман зняв з одного шарф, яким обмотав руку з пістолетом і, переходячи від одного до іншого, зробив постріли в потилицю. Макс схопив папку з документами на столі слідчого, кинув за пазуху.
Перед тим, як вийти, обірвали телефонний дріт і розтрощили апарат.  
Із дільниці вийшов спершу Макс, сказавши на ходу чатовому, що його терміново викликають. Швидко рушив до «опеля». Водій все ще курив біля машини. Макс підійшов до нього під приводом прохання покурити. Скориставшись тим, що «опель»  приховує їх від солдат у дворі, вдарив водія нижче ребер, і коли той зігнувся, другим ударом в потилицю звалив з ніг. Сів за кермо. Завів і рушив з місця, із будинку вискочив Роман, на ходу заплигуючи в машину.
Командир взводу лейтенант Григор’єв дуже здивувався, чому машина командира полкової розвідки несподівано виїхала. Він не встиг помітити, хто за кермом. Побіг до дільниці і вже через мить вискочив з пістолетом, вистрелив навздогін машині всю обойму. Але легковик від’їхав достатньо далеко.
- Матве-е-ев!!! Матвеєв, мать твою, до мене!!! – кричав Григор’єв. – Машину!
Але «полуторка», наче навмисне, не заводилась.
Приблизно через кілометр від Вільшан Макс зупинив автомобіль і перестріляв телефонні дроти на той випадок, якщо в селі виявиться ще один телефонний апарат. Роман тим часом заліз на «опель» і дивився на дорогу в бінокль, знайдений в автомобілі.
- Сашко, вони наздоганяють.
- Що ж, зустрінемо. Для схронів потрібна зброя і не завадить зміна тутешнього начальства.
Від’їхали подалі, вибравши зручну місцевість для засідки. Роман з двома «ТТ» і автоматом сховався неподалік кинутого на узбіччі «опеля». Макс відійшов метрів на двадцять назад, залігши за бруківкою. Дозарядив барабан «нагана», який засунув за пояс. Два «ТТ» привів до стану бойової готовності.
12.  
Командир взводу бійців-винищувачів лейтенант Григор’єв лежав у післяопераційній палаті. Помирав. Перед смертю бажав дещо сказати начальнику оперативного відділу НКВС майору Реуту.
Майор прийшов зі стенографістом, який мав занотовувати свідчення.
- Скільки їх було? – запитав Реут.
- Двоє… – прохрипів Григорьєв.
- Як так?! Лише двоє?
- Це не важливо, товаришу майоре… Скажу ось що… Один із них користувався технікою спецпідрозділів. Стрільба із двох рук, перекати, перебіжки. Цьому лише в одній школі навчали… Ломов з Харламовим розрядили в нього по ріжку і не влучили… Його готували в нашій конторі.
- Кажеш, один смершівець? А другий?
- Другий відволікав, – лейтенанту стало зле, з останніх сил говорив пошепки: –  Шукайте товарознавця, товаришу майоре… Його треба спіймати…
Григор’єв говорити більше не міг, почав втрачати свідомість.
Через чотири години у сумському управлінні НКВС оголошено позачергове скликання командирів оперативних груп.
Капітан Твердохлєбов читав звіт-доклад:
- Згідно з зібраними матеріалами стосовно справи 189, дріб «б», зроблений висновок-припущення, Що бандит, на котрого ми протягом місяця полюємо в Сумській області за прізвиськом «Семен», не хто інший, як курінний отаман так званої УПА Сашко Махновець, він же обер-лейтенант Абверу Макс Трейндлер і він же колишній молодший лейтенант комісаріату державної безпеки Максим Семенович Волков. За звітом розвідвідділу п’ятдесят шостої мотострілецької дивізії група Максима Волкова загинула у районі Києва у кінці червня сорок першого року. Були знайдені і розпізнані тіла Діденка, Морфіцина і Луньова. Самого Волкова, двох бійців його підрозділу і полкового комісара Нечаєва не знайдено. Припускалося, що молодший лейтенант із комісаром потрапили до полону.
Твердохлєбов прокашлявся, розкрив папку, де на окремому папірці надруковані дані Волкова.
- «Волков Максим Семенович дев’ятсот двадцять другого року народження помер від пневмонії у тридцять четвертому році, про що свідчить запис у метричній книзі фельдшерського пункту станції Сальськ Ростовської області». Питання: хто від тридцять четвертого року живе під прізвищем Волкова? Лікар, який сприяв передачі документів померлого Волкова невідомій особі, був арештований у тридцять п’ятому році за антирадянські погляди і в тому ж році помер у в’язниці. Отже, припустимо, що псевдо-Волков успішно жив і діяв за чужими документами. Доведено, що ця невідома особа ще на початку тридцятих завербована Абвером, можливо, у підлітковому віці. Доволі успішно просувався по службовій і комсомольській лінії. Хитрощами проник до лав таємних співробітників НКВС. Органи тоді допустили невиправну помилку, давши йому секретне завдання виявити серед в’язнів справжніх ворогів народу з метою виходу на керівників банд, які залишались на волі. Однак псевдо-Волков, вже будучи затятим ворогом радянської влади, не тільки увійшов у тісний зв'язок із прихованими ворогами, а спричинив втечу небезпечного злочинця Грача, до цього заарештованого за антирадянську агітацію. Як потім з’ясувалось, саме Волков влаштував протекцію Грачу в спецшколі Абверу. Волкову вдається обдурити керівництво і в сорок першому році, коли його ловлять на одній із викритій квартир німецької розвідки. Він сам стає курсантом спецшколи НКДБ, де характеризується як здібний конспіратор, диверсант, розвідник-нелегал. Володіє усіма відомими видами стрілецької зброї, технікою ножового бою. Спортсмен, відзначався в стрільбі і бігу на великі дистанції. Досконало знає німецьку мову. Факт, що на початку війни Волков перейшов на бік ворога разом із залишками своєї групи і комісаром Нечаєвим. Подальша доля останніх невідома. Сам Волков у школі Абверу, тепер вже як Макс Трейндлер, отримує звання обер-лейтенанта. У сорок третьому підпорядковується СС, виконує особливі завдання за лінією фронту по наших тилах. Цього ж року разом зі своєю ротою українських добровольців приєднується до бандерівської УПА, у лавах якої вже воює проти недавніх господарів».
Твердохлєбов закрив папку. В кабінеті деякий час тривала мовчанка. Офіцери курили.
- Що з фотографією? – спитав начальник управління НКВС в Сумській області полковник Новіков.
- Кур’єром сьогодні із Харкова має прибути його особова справа, – відповідав Реут.
- Землю рийте, але з’ясуйте, хто він насправді.
Через чотири дні по Сумському району в людних місцях висіли плакати-попередження. Під жирним написом червоним шрифтом «РОЗШУКУЄТЬСЯ НАЦИСТСЬКИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ, КАТ ТРУДОВОГО НАРОДУ» було старе Максове фото, по якому не можливо впізнати Макса теперішнього.
13.
Хлопці перейшли, у прямому розумінні, в підпілля. Переховувались у схроні-типографії Цибулі.
Для майбутніх документів Макс відрощував бороду з вусами, брив наголо макітру, залишаючи волосся на скронях і потилиці. Тут же в підвалі зробив фото. Додатком до конспірації слугували окуляри. Він став схожим на молодого інженера, який передчасно почав лисіти.
Роман змінив зовнішність за допомогою накладних вусів і перефарбованого волосся.
Макс вивчав зібрані на Романа матеріали, вилучені у Вільшанах. Базувалась на доносах таємних агентів «Чайки» і «Весни». Без сумніву, Романа вони в очі не бачили, бо надана ними інформація поверхова, заснована на підслуханих розмовах і чутках. Так, агент Чайка повідомляв: «Дружина Куріпки скуповувала ліки, як потім стало відомо, для Андрія Кононенка, а той ще замовляв набої, обіцяючи мужикам за них самогон і гроші». Зразків почерку цих агентів у справі не було, лише підписи під друкованими текстами або ж доноси складені самими слідчими за словами донощиків. Окремо приколота інша підшивка з копіями доносів, де фігурував агент «Весна», але датована сорок другим роком і тоді цей агент працював на гестапо.
Іван приніс плакат, знятий на базарі. Макс із подивом дізнався, що чекістам вже відоме його справжнє прізвище – Гайда. Ще більший подив викликала інформація про нього. Писалося, що Макс насправді нацистський злочинець, працював на гестапо, власноруч вішав мирних жителів Західної України, за мурами щодня замордовував до смерті десятки партизан і підпільників. Тепер перебрався до Сумщини, де вже здійснив ряд важких злочинів, пов’язаних із убивствами, знов таки, мирних городян і кількох міліціонерів. У списках убитих значилося прізвище Свирида Буданова. Але головним «шедевром» виявилось старе Максове довоєнне фото, де він у формі гауптмана СС. Тільки автори листівки не вказали, що «гауптману» на цьому фото трохи більше шістнадцяти років і це, вочевидь, було помітно, та фотографи-чекісти вирішили цю проблему, підмалювавши обличчя так, що він мав значно старший вигляд і якби оригінал став під цим портретом, навряд чи хто помітив схожість.
- Вміють пил в очі пускати, – Макс передав папку Івану. – А Свирида, значить, уже зжерли і на мене списали. Це ж треба… Я підвищений чекістами до звання капітана. Цікаво, як вдалося нарити моє справжнє ім’я?.. І хто такі ці «Чайка» з «Весною»? Судячи зі свідчень, вони працювали в окружному проводу в зв’язковій ланці. Імена людей із Центрального комітету їм не відомі, а на Орлика вийшли завдяки нашій необережності.  
- Заарештований майже весь районний провід у Ромнах, Тростянці і Охтирці. – Цибуля накреслив на карті олівцем місця, де здійснювались арешти. – У Ромнах викрито явочну квартиру. Шукаючи вас, вони здійснюють повальні арешти, куди потрапляють багато відданих людей.
- Значить, від нашого приїзду більше шкоди, ніж користі, – зазначив Роман.
- Це не зовсім так, – заперечив Цибуля. Ви – вісники того, що боротьба триває і вона не безнадійна…
- Бункер у Токарях буде законсервований до нашого приходу, – казав Макс, – або ж прийде хтось із паролем. Ви теж разом із групою, у певному розумінні, підлягаєте консервації. Тобто не спричиняєте ніяких антирадянських дій до особливого розпорядження. У мене ці «Чайка» з «Весною» не йдуть із голови…
- Мабуть, це жінки, – припустив Іван.
- Не обов’язково. Секретним агентам часто дають псевдо зовсім не відповідне оригіналу. Наприклад, «Блондином» може бути чорнява жінка. А в даному випадку є зачіпка стосовно «Весни» – донос на оунівських підпільників.
Макс вибрав один із доносів:
- Ось слухай, Іване: «4-го січня Катерина і Микола Білоуси зустрілися на ринку. Катерина довго про щось розмовляла з невідомим. Вони стояли від мене за кілька кроків, тому не було чутно, про що говорять. Дійшли лише уривки фраз, де говорилося щось про переїзд якогось Андрія. Потім Катерина купила пляшку оцту, і тільки коли купувала капустину, пошепки сказала Миколі, що в театрі відновиться гурток «Просвіта». Підпис – «Чайка», – простягнувши папірець Івану, Макс запитав: – Нічого не помічаєш?
Іван тільки знизив плечима.
- Той, хто писав цей донос, торгував на базарі капустою.  
- Це Степанида… При німцях торгувала саме буряками і капустою, а коли прийшли комуністи, нею де-інколи цидулки передавали.
- Щось важливе?
- Дрібнички на зразок «треба дістати ліки» та «передати продукти до в’язниці». Взагалі, нічого такого, що могло б викрити когось. Так що тепер з нею робити?
- Нічого. Через неї дезінформуємо чекістів, зокрема, про направлення нашої подорожі. Також можна когось зі свого шляху прибрати. Варто тільки передати інформацію, що такий-то й такий, активіст ОУН. Повірте, СМЕРШ не злізе і виб’є зізнання.
- Але це не етично…
- Як казав один, етика і мораль на війні – речі недоречні.  
Через тиждень хлопці по одному поїхали до Харкова, звідки мали вирушити до Одеси.
(далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.58218598365784 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …