Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46982
Рецензій: 91389

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза лабораторна робота

Політ (лабораторна робота)

© Андрій Бачинський, 27-01-2010
- Ти  «ніхто», розумієш?! Ти навіть не «нуль», а «мінус нуль»! Як ти міг подумати, що я коли-небудь вийду за тебе?!  У тебе ж на лобі написано, що ти створений для того, щоб ходити по землі і дивитися під ноги, щоб, бува, не спіткнутися й не впасти. А я  хочу літати, розумієш? ЛІ-ТА-ТИ!..

Чому з усього, що нас зв’язувало з Оксаною, з пам'яті виринають лише ці останні слова? Тому що вони настільки несподівані та образливі, чи тому, що гірко-правдиві?

Ми знайомі  три роки. На другому курсі Оксана перевелася до нас з іншого вузу. Дівчина увійшла, точніше, влетіла в аудиторію, ковзнула недбалим поглядом по присутніх, зупинилася біля мене й сіла поруч, навіть не спитавши дозволу. Я вже зібрався висловити нахабній незнайомці щось малоприємне, але її невинна посмішка обеззброїла мене.
Минуло стільки часу, а я й досі не розумію чому в той злощасний день серед усіх студентів рудоволоса красуня з бездонними карими очима вибрала не якогось красеня-мажора, а саме мене. Скільки разів запитував про це Оксану, та вона віджартовувалася, що має особливу «чуйку», завдяки якій одразу побачила в мені найкращого студента на «потоці», поряд з яким їй буде легше й комфортніше вчитися.
Це були три роки щастя. Я щодня чув її сміх, вдихав ніжний запах її волосся, проводжав додому, тримаючи у своїй долоні її тендітну руку. Ми разом ходили в кіно, слухали музику, разом готувалися до іспитів.  Я писав за неї реферати, контрольні й курсові роботи.  Злі язики говорили, що дівчина безсовісно мене використовує, що я геть осліп від кохання і не помічаю цього. Але я тішився своєю сліпотою.  У мене було мало друзів. Ще з дитинства друзів мені заміняли книги. Оксана ж замінила мені цілий Всесвіт. А плітки? Плітки я списував на звичайну людську заздрість.
Після Державного іспиту я збирався запропонувати Оксані руку й серце.

Під час вечоринки з нагоди отримання дипломів, ми удвох вийшли на терасу ресторану і під чистим літнім зоряним небом я освідчився…
Я був майже впевнений, що вона одразу впаде у мої обійми і ми щасливі  закружляємо у вальсі. Але після кількох хвилин оціпеніння й тиші, з Оксаниних грудей вирвався тільки короткий нервовий смішок.  Я взяв Оксану за руку, але дівчина швидко висмикнула її і відвернулася.
- Що, що не так? – здивовано запитав я.  
Не повертаючись, Оксана тихо промовила:
- Ти хочеш, щоб я усе своє життя провела удвох з тобою?
- А ти хіба не хочеш?
- Ні.
- Тобі було погано зі мною протягом цих трьох років?
- Вони минули, залишилися позаду. Все. Сходинка перейдена.  Ти був непоганим другом і   підтримкою для мене, але попереду справжнє доросле життя й нові, значно важчі сходинки.
      - Але… але я можу й далі бути для тебе опорою. Я ж закінчив з відзнакою, влаштуюся на хорошу високооплачувану  роботу…
Іронічний сміх перебив мою наївну промову.
- Ой не сміши мене. Подивися на себе, ну хто ти в цій жорстокій грі під назвою «життя»?  Ти  «ніхто», розумієш?! Ти навіть не «нуль», а «мінус нуль», бо живеш у зовсім іншій системі координат!
- Але ж ми кохаємо одне одного.
- Прокинься вже нарешті! – крикнула Оксана й розвела руками. – Подивися навколо. Про яке кохання ти говориш?! Ти  виріс у вигаданому рафінованому світі своїх книжок! Ти сам розповідав мені, що в дитинстві, замість того, щоб  лупитися з іншими хлопчаками саморобними шаблюками з дерева, граючись в піратів, ти  зручно мостився на м’якій канапі, накривався теплим пледом і читав «Одісею капітана Блада». Так тобі було легше і простіше відчувати себе героєм. Але який з тебе герой?!  Ти  ж не здатен на справжній ВЧИНОК, не здатен на справжній ПОЛІТ! Ти не задумувався, чому дівчата, які випадково йдуть по вулиці назустріч,  посміхаються до інших хлопців, а не до тебе? Ні, не тому, що некрасивий, а тому, що ти навіть зовні занадто правильний і передбачуваний. Ти боїшся виглянути з-за палітурок своїх книг на життя, яке набагато складніше й потворніше, ніж його описують! Як ти міг подумати, що я коли-небудь вийду за тебе?!  У тебе ж на лобі написано, що ти створений для того, щоб ходити по землі і дивитися під ноги, щоб, бува, не спіткнутися й не впасти. А я  хочу літати, розумієш? ЛІ-ТА-ТИ!..

Знітившись, я мовчки втупився в сіру плитку на підлозі ресторанної тераси.
Ведучий вечірки голосно оголошував останній вальс.
Я розвернувся і пішов геть…

Блукаючи вулицями передранкового міста, я безперервно «прокручував»  в голові одні й ті ж слова:  «Дівчата, які випадково йдуть по вулиці назустріч,  посміхаються до інших хлопців, а не до тебе!.. Ти  не здатен на справжній ВЧИНОК, не здатен на справжній ПОЛІТ!»
Мабуть вона права. Що  я зробив  у своєму житті справжнього? Я був героєм лише доти, доки читав про мушкетерів чи графа Монте-Крісто. А тільки-но вставав з канапи і відкладав книжку вбік, одразу перетворювався на звичайного хлопця, якого так легко було залякати. Я ніколи б не наважився пробігтися по трубі над гірською річкою, як це робили сусідські хлопчаки. «Для чого, - запитував я себе, - адже поряд є широкий і безпечний міст?»
Оксана права – я народжений не для польоту, а для повзання по землі…

…Де я? Що це зі мною?
Чому я опинився на даху найвищого в місті 16-поверхового будинку, подібного на велику літеру «Г»?
Чи це підсвідомість затягнула мене сюди, щоб я  довів собі, що можу бути безстрашним? Я ж дико боюся висоти і ніколи не вилазив на дах.
Чому мене так тягне до краю? Що зі мною? Що я роблю?!
О боже, як високо! Як високо і як невимовно красиво!  Але чому мені зовсім не страшно?
Що за нове відчуття – хочеться перелізти через парапет і зістрибнути вниз, ні – не зістрибнути – підстрибнути вверх і полетіти.
Чому ні? Чому це я не здатен на ПОЛІТ?! Може мені й не посміхаються і не озираються услід незнайомі дівчата, але полетіти я зможу! Хай недовго, скільки тут – метрів 50? Тобто летіти секунди три, не більше… Ну то й що? Хай навіть і три, але це буде чудовий прощальний політ!
Я докажу їй, що здатен на ПОЛІТ!
Цікаво - серце розірветься ще в повітрі, чи від удару об землю?
Чи прийде Вона на похорон? Мабуть ні. Мабуть навіть не пожалкує за мною — навіщо жалкувати за поломаною сходинкою, яка вже залишилася позаду?
А яка різниця? Я ж не їй, я собі доведу, що можу літати!
Це ж так легко, от тільки розженуся по парапету і…
Що це блиснуло у вікні  в сусідньому під’їзді?
Дівчина? Що вона робить? Чому вона стоїть на підвіконні й махає рукою? Кому?  Здається,  вона дивиться на мене.
Ні, не може бути – дівчина посміхається, а до мене незнайомі дівчата ніколи не посміхалися, тим більше такі красуні.
Але ж навколо нікого немає, а вона й далі  махає рукою, ніби вітаючись зі мною. Чому я стою? Треба їй відповісти.
Відчиняє вікно? Мабуть хоче щось крикнути мені.
Але ж  не стоячи на підвіконні – це ж небезпечно! Ні!
О боже,  вона послизнулася й зачепилася блузкою за карниз! Зараз зірветься!
Допоможіть, ДО-ПО-МО-ЖІТЬ!!!
Чому я кричу? Мене ж ніхто не почує на даху.
Втікати звідси, швидше втікати.
Ні - спочатку викликати рятувальників з МНС!
Але ж вони ніколи не приїжджають вчасно!
Спуститися вниз, покликати когось на допомогу, перебігти в другий під’їзд, піднятися на останній поверх, увійти в квартиру і витягнути її через вікно!
Ні, можна не встигнути.
Рятувати самому?! Але як я доберуся до неї?!
Треба перескочити через парапет на дах сусіднього під’їзду - це майже 4 метри над прірвою. О ні,  не можливо – я  розіб’юся насмерть! Ні! Ні, я не можу!
Але ще хвилину тому я збирався летіти і плювати хотів на смерть. Чому ж зараз так зрадливо трусяться ноги?!
Я не здатен, я не ЗДАТЕН на ВЧИНОК!!!  Вона була права!
Ні – ні, що я роблю, чому я відступаю назад?
Розгін? Це не відступ? Це розгін?
Ще, ще назад, ще пару кроків. Так, так - зосередитися і крок за кроком – спочатку повільно, тепер швидше, ще швидше, головне не заступити за лінію і…
Я перескочив. Я перелетів! Від невдалого приземлення підвернулася нога, але я ПЕРЕЛЕТІВ!
Стоп – зарано радіти - там унизу незнайомка, що посміхалася мені.
Тепер перелізти через парапет і пройти по карнизу до сусіднього відчиненого вікна.
О боже, як трусяться ноги. Чому цей карниз такий хиткий? Ні, я не пройду по ньому, хіба повзком. Так, так легше, головне не дивитися вниз, тільки не дивитися вниз...
Ось і вікно. Схопитися, міцно схопитися, підтягнутися, ну ще трішки…
Все, я всередині. Я тут! Я вже близько.
- Чуєш мене?! Я зараз допоможу! Можеш підтягнутися до мене рукою?
Ні, не дістаю. Фіранка? Ні, он та скатертина – вона міцніша.
- Хапайся, тримай міцно, так-так, ще, тягни, тягни руку! Н-у-у!
От і все…
Тепер можна перевести дух. Чому руки так трусяться? Треба сховати, щоб вона не бачила як мені було страшно.
  
   Дівчина сіла на підлогу прямо посеред кімнати і розплакалася. А я, наче бовван, стою збоку і не знаю як себе вести – заспокоювати чи дати їй виплакатися.     Незнайомка шморгнула носом, підвелася і простягнула мені руку.
- Дякую, що врятував. Але звідки ти взнав, що я потребую допомоги? Ти що – Супермен чи Бетмен?
- Взагалі-то, ти сама мені помахала, коли я стояв на парапеті.
- На якому ще парапеті?
- Ну привіт! Ти що – пам’ять втратила з переляку? Я стояв на парапеті сусіднього під’їзду, а  ти через вікно посміхалася до мене  й віталася, махаючи рукою.
- Та ні, я навіть не бачила тебе. Я прокинулася зранку, поглянула у вікно і при сонячному світлі побачила, що шибу давно вже пора вимити. От я й видерлася з ганчіркою на підвіконня, щоб протерти скло. Потім відчинила вікно, щоб протерти його ззовні, але не помітила, що від мокрої ганчірки підвіконник намок, послизнулася й впала. Добре, що блузка зачепилася за карниз і не порвалася, а то б летіла я довго-довго.
- Не довго – секунди три.
- Всього лише? Хм… А чого це ти раптом засумував? Чи може ти щодня рятуєш молодих дівчат і це вже стало буденністю для тебе?    
- Та ні, це вперше.
- Чому ж такий невеселий?
- То, значить, ти не мені посміхалася?
- Коли?
- Ну-у коли рукою, тобто ганчіркою махала?
- Ні, не тобі. Просто ранкове сонце так приємно скоботало шкіру, що не могла не посміхатися. А чому ти запитуєш?
- Розумієш, до мене  ніколи не посміхаються незнайомі дівчата  і я подумав, що ти – виключення з правил.
- І чому ж це вони ніколи до тебе не посміхаються?
- Тому що я боягуз, який народжений повзати по землі й не здатен на справжній ВЧИНОК і на справжній ПОЛІТ.
- Угу, а  сюди ти приповз на карачках, і врятував мене зі страху, так? Чи може взагалі не ти мене, а я тебе врятувала, ризикуючи своїм життям?
- Взагалі-то, я й справді по карнизу на карачках повз і трусився від страху по-справжньому. І сміялася ти не до мене, а до сонця.
- Але ж зараз я до тебе  посміхаюся!
- Це інше - ти не незнайомка!
- А хто? Чи може ми знайомі, а я просто від переляку тебе забула?!
- Та ні.
- Отож-бо. Все, досить тут киснути! Ходімо на кухню – будемо знайомитися  і відмічати моє друге народження. Заодно розкажеш мені, чому це ти з самого ранку вештаєшся по дахах чужих будинку…
        


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Серйозна робота

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Академія, 05-02-2010

прелєстно, прелєстно...

© Захар ван дер Бюйтен, 30-01-2010

Курйоз на межі життя і смерті.

© Залєвський Петро, 27-01-2010

Довго

© Василь Тибель, 27-01-2010

[ Без назви ]

© Костенко Олександр, 27-01-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.87912917137146 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …