6.
До Києва прибули в середині грудня. Через розповсюдження бандитизму місто, як і більшість звільнених, перебувало на військовому стані. Відновлена комендантська година, започаткована ще німецьким командуванням. Більшовицька преса випадки бандитизму пов’язувала з українськими націоналістами, «агентами фашистів». Хоча українське підпілля викрите ще гестапівцями, а СМЕРШ і НКВС довершували справу попередників, добиваючи осередки ОУН у Білій Церкві, Фастові, Ракитному, Гребінках. Весь актив із п’ятдесяти чотирьох чоловік на чолі із окружним провідником Петром Булавою вже арештовані.
«Бандерівські та інші фашистські недобитки всіляко перешкоджають відновленню радянської влади на звільнених територіях» – писалося у «Київському віснику». Бандити, яких відловлювали, ніякого відношення до ОУН не мали, однак ставали оунівцями вже після арешту.
Макс із Романом мали відпустки терміном на п'ятнадцять діб після лікування у шпиталі. Документи свідчили, що вони – сержанти саперної роти 38-ї армії, 232 стрілецької дивізії генерала-майора Ілитіна.
Вагони перевантажені демобілізованими інвалідами, відпускниками, цивільними, переважно торгашами.
Хлопці ледь протиснулися до вагону. Знайшли два місця на багажних полицях.
Після тривалого походу із Західної України, ночівель у холодних куренях, скиртах або просто неба, відчували страшенну втому. Їхній хворобливий вигляд певним чином став підтвердженням легенди про поранення, сприяв тому, що не потрапляли на око пильним міліціонерам, бо, дійсно, схожі на окопних солдат, які нещодавно зі шпиталю після важких поранень.
В їхньому купе із десяток бійців, як з’ясувалося, більшість – визволителі Києва, їхали у відпустки.
Бійці ділилися спогадами.
- У наш пліт-переправу луплять і луплять, – казав солдат років двадцяти, покалічений на око з підв’язаною правицею. – Мінометний заряд і прямою наводкою довколишні топе, а наш пліт окремо зі снарядами. Ну, думаю, коли влучить, то такий «амінь», і ховати нічого буде. А фріци по контуру лупить почали, ми ж по спалахах орієнтуємось і думається «господи помилуй». Хто встигав до берега, то під кулемети, берег з висотки – як на долоні. А нас змило, все ж вибухнула міна і зовсім поруч. Мене на берег викинуло, щепкою по обличчю, око вибило, а всіх інших…
Боєць зітхнув і в єдиному оці з’явилась сльоза. Всім і без того зрозуміла недоговорена фраза після «всіх інших», боєць із відділку на плоту залишився єдиний живий.
Макс більше не прислухався. Намагався заснути. Гадав, варто лише десь прилягти, як відразу засне, а тут сон несподівано пропав.
Їхав на батьківщину, де не був майже десять років. У Німеччині ніколи не сумував за вотчиною. Тепер намагався вгадати почуття. Можливо, це і є та сама ностальгія. Відчував радість і сум. Мабуть тішив факт повернення до рідних країв, а гнітило те, що батьківщина досі під ярмом комуністів, вони про себе залишили сумну асоціацію із голодом, людожерством, рабством. Він неодноразово переосмислював слова Шухевича і старого філософа, коли ті дорікали йому про стихійність життєвої мети, в основі якої – помста. Обидва єдині у ствердженні, що така направленість призведе до самознищення.
У Конотопі потяг затримався на кілька годин. По вагонах ходив патруль. Перевіряли документи. Підозрілих на платформі брали під варту.
Макс із Романом показали червоноармійські книжки і відпускні. Черговий повернув документи, хлопці підозр не викликали.
Макс визирнув у вікно і побачив, що у потязі, котрий рухався зворотнім напрямком, перевірка здійснювалась більш ретельно. Ходили навіть патрульні з собаками.
- Чому шмон такий? – спитав Роман у якогось бійця знизу.
- Бандеру шукають. Листівки у Києві та й по вагонах дещо знаходять. Он, хлопці отримали на одній станції папір на куриво, а воно – листівки, так усіх до особливого відділку і не відомо, що й далі з ними…
- Так тут і бандерівці є? – «щиро» здивувався Роман. – А мені чомусь думалося: тільки на заході, ближче до Польщі їх багацько.
- Де там… Як німця погнали, вони повилазили. Їх навіть німець бив-бив, та не добив.
У Суми потяг прибув о п’ятій ранку. Довелося три години очікувати під комендатурою. До них підходив патруль, та дізнавшись, що очікують на реєстрацію, не перевіряли навіть документів, бо довелось би сприяти розшуку начальника комендатури, і варто було Роману попрохати узяти їх під варту, ніби для з’ясування особистостей, а насправді «перекімарити» у камері, патрульні поспішали йти геть.
О восьмій ранку у відпускних листах вже мали записи і печатки, які легалізували їх. Залишилося тимчасово приписатись, отримати візу ще й від дільничного міліціонера.
Хлопці вирушили в район Луки, до конспіративної квартири ОУН. Зразу на квартиру не ризикнули. Не виключалося, що явка, як і багато інших, провалена, або знаходиться під наглядом. Чекісти могли організувати постійну засідку або встановити зовнішнє спостереження і просто очікувати, коли хтось прийде на квартиру. А на такий подарунок як командир особливої групи УПА майор Махновець годі й сподіватись.
Макс мав інформацію, що на квартирі мешкає подружжя Цибулі, Іван і Оксана.
Хлопці пройшлись Лукою, розпитуючи, де можна знайти квартиру. Вибір багатий. Обрали ближче до потрібного будинку. Стара жінка Пелагея Петрівна охоче пустила двох солдат. Платнею мала послугувати поміч по господарству, старенька попрохала перекрити шматками шиферу і черепиці хлипкий дах, напиляти дрова. Дільничному повідомили, що квартируватимуть не більше трьох днів.
Під вечір хлопці влаштували скромну вечерю не честь «першої відпустки». Баба Пелагея покликала сусідку, молодицю-солдатку Василину – жінку років сорока, яка зразу ж вподобала Романа.
Роман поставив на стіл пляшку «столичної», яку купив ще у Києві.
Роман, намагаючись підтримати розмову, задавав банальні питання: «як жилося при німцях?», «чи багатьох повбивало». Відповідь була очевидна – «жилось важко, як і скрізь – голодно і страшно. Повбивали багатьох».
- А ми ось у Конотопі бачили, як націоналістів арештовували. – Змінив тему Макс, сподіваючись, що цим зможе надати темі потрібної направленості.
Прийом виявився успішним. Жінки охоче підтримали тему, вочевидь наболілу:
- У нас тут їх ще німці повиловлювали і постріляли та попалили, – скоромовкою і перейшовши на шепіт, говорила Василина. – Вчителя забили та й Сема, головний поліцай, багато їх по селах нахапав. А коли наші прийшли його до них же й посадили, бо німці їх не встигли постріляти. Не до того було, коли втікали, та й казали їм, що вас, мовляв, комісари і без нас повбивають.
- Тож наші не звільнили тих, кого німці арештували?
- Відпустили спочатку, але Сема їх же й видав. Бо вони ще при німцях клеїли листівки, де проти німців і проти радянських. Щоб, мовляв, воювали і проти тих і тих… мовляв, «обоє-рябоє», одна, мовляв, сатана.
- І не боялась таке читати? – спитав Роман.
- Звісно, страшно. Якби побачили поліцаї, той же Сема, як тільки що, то й до холодної тягне. Так його, гада, все одно не розстріляли. Помилували, що націоналістів повидавав.
- І багатьох видав? – спитав Макс.
- Багато. – Василина знову заговорила тихіше. – Мені кума розказала, на тому тижні в Чорнеччині і Бітиці аж чотирьох спіймали.
- Невже? – байдуже мовив Макс. – Аж у Чорнеччині …
- Після війни з’явилося якесь «абарбуса».
- Як-як? – перепитав Макс.
- Вони так листівки підписують. Там теж говорять, що, мовляв, фашисти і радянські – один дідько.
Макс підвівся. У Романа з Василиною почалося перешіптування і звабливі посмішки. Макс сказав, що йде ночувати до сараю, на що Пелагея Павлівна запротестувала:
- Куди ж ти, милий, підеш. Не літо на дворі, задубнеш.
- Мені краще там. Я після поранення не можу без свіжого повітря спати. Задушно, розумієте. Легені не здорові.
- Так і є, – підтвердив Роман. – Він і у шпиталі спав тільки в коридорі, де без опалення. Навіть лікарі так радили.
- Тоді залазь на сіно, ще від німців залишилося, вони на сусідньому подвір’ї коней тримали, а сіно у мене.
Макс взяв шинель і ковдру, пішов до сараю, де по драбині заліз на сіновал. Із сарайчика почулося мекання кіз.
Опівночі обережно покрокував до оселі Івана Цибулі.
7.
Макс йшов городами, намагаючись не турбувати собак. Не мав сумніву, що на подвір’ї Цибулі неодмінно є пес, а то й декілька. Бо так має бути, коли людина день і ніч очікує арешту, а собаки – зайва сигналізація.
Він підійшов до єдиного вікна, котре виходило на городи і з середини щільно затулене ковдрою.
Обережно постукав.
Краєчок ковдри піднявся. У вікні з’явилося жіноче обличчя. Макс підняв правицю, показавши три пальці, знак тризуба.
Жінка щезла. Невдовзі визирнув чоловік і прочинилося вікно.
- Забирайся!..
Макс, вислухавши ще кілька погроз відпустити собак, підняв руку даючи знак замовкнути:
- Тарас Прут передав, що тітонька Любомира вибачається, прохає знайти такі ліки, які ви минулого року присилали.
Іван Цибуля почувши пароль, на деякий час застиг біля прочиненої кватирки, вдивляючись у нічного гостя. Макс не мав сумніву, що перед ним саме той чоловік, якого описали у контррозвідці УПА.
- То передайте, моєму брату Тарасу, що невдовзі ліки будуть, – сказав Іван ключову фразу: – Вже і не сподівався, що хтось взагалі прийде. Не ходіть через двір, давайте у вікно.
Іван провів до глухої кімнати без вікон, яка призначалась для комори. Там стояв стіл і стілець, схоже на робочий кабінет.
- Необережно таку кімнату мати, – зауважив Макс.
Іван запитливо глянув на гостя. Макс пояснив:
- Був би я чекістом, то неодмінно б звернув увагу на цю комірчину. Скоріше, тут хід, починається у тому кутку. Замасковано невдало. Поставте там краще корзину із брудною білизною, яку начеб то забули вже кілька років.
- Ви перший помітили… – знітився Іван. – Шастали гестапо та НКВС. Вас добре підготували. Невже ОУН відкрила подібні школи?
- Відкрили, але мене підготували у спецшколі НКДБ.
Іван розцінив останнє зізнання як жарт. Макс помітив, що Цибуля трохи шкутильгає, вочевидь, за цієї причини не підпав мобілізації.
Оксана принесла гасову лампу і вечерю, яка складалася із хліба, картоплі і чаю.
- Вам треба харчами допомогти, – сказав Макс, оцінивши стіл і припустивши, що господарка поділилася з гостем останнім, а попереду ще зима.
Іван заперечливо кивнув головою:
- Про це не переймайтеся. Краще розкажіть, як справи у головному проводі і взагалі в армії.
Протягом двох годин Іван розпитував деталі про становище Повстанської Армії та найбільше його цікавили деталі конференції. Однак Макс, до власного сорому, нічого путнього розказати не міг, крім того, хто був присутній на конференції і про створення антибільшовицького блоку.
- Шкода, газети не маємо, – казав Іван. – Актив ще німці переловили. Проти нас з гестапо співробітничали комуністи. Раніше, ще у сорок другому, була своя редакція. Німці розігнали і Сапуненка7 забрали. А тепер тільки з листівками можна працювати, та людей надійних майже не залишилось.
- Що таке «абарбус»? Якось так…
- Можливо, АФАРУС. Антифашистсько-антирадянський український супротив – так вони свою абревіатуру розшифровують. Група дуже законспірована, я вихід на неї не маю, але є кілька людей, які знають кінці до них.
- Чим вони, окрім розклеювання листівок, займаються?
- Нічим. Принаймні, в іншій діяльності їх не помічено. Головний у них якийсь Жмих, начеб то колишній поліцай із Сироватки.
- Скільки зараз маєте людей?
- По селах дехто є.
- Маю наказ від провідника організувати схрони з продовольством, зброєю і медикаментами. Чистий коридор для зв’язкових, емісарів, котрі пробиратимуться до Росії.
- Можу поцікавитись, із яких ви країв? Мова ваша не західнянська…
- Тутешній.
- Он як… А до УПА, мабуть, із Червоної армії перейшли?
- Майже… до цього працював у НКДБ, потім в Абвері.
- Це ж треба…
- Так, трапляється й подібне. Працюючи на НКВС, я вже був сформованим ворогом комуністів. Ось до німців у свій час перейшов добровільно, бо дотримувався позиції – «хоч із чортом, аби проти більшовиків». Ще у Холодногорській в’язниці був учитель, який радив навчатись у ворога і брати від нього максимально знань. Отже, повернемось до справ…
- Так-так… – посміхнувся Іван. – Чужому навчайтесь і свого не цурайтесь…
Макс відмовився від горілки, яку запропонувала господиня, попросив чаю. На клаптику паперу почав складати план того, що має здійснити найближчим часом.
- Ліки і харчі, думаю, проблема не є велика, все це можна придбати легально. Потрібно також завербувати людей в аптеках, продовольчих і мануфактурних базах. Вони мають бути впевнені, що працюють на спекулянтів. Тепер скажіть, як справи зі зброєю, скільки можемо зібрати?
- Я маю у схові один німецький карабін із п’ятьма набоями, дві «мосіна», револьвер «наган» з трьома кулями, «дегтярьова» з диском. У Бездрику хлопці приховали обрізи. Взагалі, по селах можна зібрати зброю, та й по лісах теж. Тільки до німецької набої шукати важко.
- Із людьми обережніше, особливо, у відношенні зброї. Цілком природно, що серед ваших людей діє чекіст, а то й не один.
- Як таке може бути? Чому ж вони не заарештують нас? Ми один одного знаємо багато років, кожен провірений-перевірений.
- Є один із надійних засобів – шантаж. Майже всі мають родину – це надійний привід для шантажу. А чекісти, як ніхто інший, вміють цим маніпулювати. Тож вони можуть очікувати слушної миті, щоб схопити когось на зразок мене. Але це тільки припущення.
- Законспіруємо вас, наскільки це можливо. Ви один прибули?
- Побратим зі мною. Оселилися неподалік, через дві хати.
- У баби Пелагеї? А з документами?
- Все гаразд, однак потрібні варіанти, документи дрібних посадовців або залізничників.
- Деякі бланки у мене є, мається і типографія.
Іван повів гостя до льоху, вхід до якого починався у сінцях.
Звичайний погріб, невеличке приміщення під хатою, пусті полиці, у закутку огороджено десь два відра картоплі і кілька морквин. Вхід до схрону під огорожею. Іван розгріб землю під стіною, відсунув ще одну дошку де утворився хід, закритий звичайною пічною заслінкою.
Макс поповз за Іваном вузьким ходом, схожим на підкоп із в’язниці.
Хід вів униз невеличким нахилом. Проповзли близько двох з половиною метрів і потрапили до маленької кімнатки: приблизно два на два метри. Стіни і стеля обшиті коротенькими дошками. Опорні кути викладені цеглою – Іван просто не зміг занести стовпчики. Тут же обладнана міні-типографія, старовинний гектограф, який господар, без сумніву, протягував до схованки частинами і зібрав на місці. На полицях – склянки з фарбами, на маленькому столику – дві друкарські машинки, одна з російським шрифтом, інша з німецьким.
Із шухлядок саморобного столу Іван вилучив картонну коробку, наповнену всілякими чистими посвідченнями радянських і німецьких установ, бланки медичних довідок і четверо паспортів невідомих чоловіків.
- Всі загинули, – сказав Іван, помітивши як Макс розглядає паспорти. – Тільки фото вклеїти.
- Корпів ти над цією кімнаткою …
- Я почав її будувати під час голоду, щоб переховувати харч, а потім випала нагода у іншій справі. Спочатку була просто нора, потім, вже при німцях, обшив дошками і перетягнув гектограф, знайшов на місці розбомбленої типографії. Переносив і збирав по гвинтику.
- Зроблено відмінно! Кажу вам як спеціаліст. Де, на вашу думку, в Сумській області краще обладнати схрони?
- Думаю, в районі Токарів, там були бої, туди мало хто ходить. Тільки, думається, цю справу краще перенести на весну.
- Не маємо часу. Зробите нам документи. Ми житимемо в лісі. І мені потрібно хоча б четверо надійних людей.
- Який у мене термін?
- Не більше двох днів, – Макс навіщось подивився на годинник. – Так, не більше двох днів. А що то за хід у комірчині?
- Чорний хід на випадок оточення. Вихід за сараєм.
8.
Згідно з новими документами Макс став Володимиром Олександровичем Гальцевим, комісований після поранення і відправлений до Сумщини на лікування від туберкульозу. Роман перетворився на Кононенка Андрія Борисовича, колишнього інтенданта, теж туберкульозника.
Перед тим, як піти до лісу, хлопці в комендатурі закрили відпускні листи і отримали супроводжувальні мандати до своєї частини.
Провідник із Боромлі Василь, хлопець років дев’ятнадцяти, мав понівечену правицю. Майже не було кисті, яку вразило осколком у 1941-му під час бомбардування Сум. Каліцтво послугувало, що не вивезли до Німеччини. Василь однаково постраждав від обох влад: від радянської і фашистської. Батька ще у тридцять восьмому закатували за мурами НКВС, а матір і сестру-підпільницю ОУН повісили гестапівці.
Максу стало до вподоби, що хлопець мало говорив, на питання відповідав лаконічно «так» або «ні», ніколи ні про що не розпитував.
Василь завів у саму гущавину лісу. До цього пройшли кілька розбитих бліндажів, Макс показав на дубові колоди, сказавши, що треба потім їх забрати.
Місце обрали під пагорбом, де місцевість довкіл свідчила про недавні бої, переорана вибухами бомб.
До справи взялися негайно. Доки Макс робив розмітки майбутнього схрону, Роман з Василем носили колоди від розбитих бліндажів і підбирали все, що може знадобитися у будівництві: шматки дроту, цвяхи, металеві скоби. Прикотили металеву бочку з-під палива, із якої мали намір зробити піч «буржуйку».
Для ночівлі розклали брезентовий тент, щільно обклавши його гілками.
Наступного ранку почали копати. Відпрацьовану землю відносили у мішках, розсипали на місцях вибухів, засипали воронки. Роман у радіусі п’ятисот метрів установлював сигнальні системи.
Для укріплення схрону знадобився цемент, Василь сказав, що цим займуться якісь Корній Дубовик з Вітрилом, хлопці із Бобрика. Василь з ними домовився, щоб ті двічі на тиждень приходили до умовного місця, де отримували кошти на придбання ліків і консервації.
Невдовзі прийшов Цибуля, привів двох чоловіків, які ще місяць тому втекли з-під арешту і переховувались у Сумах, очікуючи слушної миті вийти із підпілля та виїхати до безпечного місця. Хлопці назвалися Жуком і Хвилею. Заарештовані в селищі Недригайлів за доносом, в якому пильний сексот8 повідомляв про їхні вельми негативні вислови стосовно радянської влади та товариша Сталіна і про часті неприховані симпатії до буржуазного націоналізму. Жук і Хвиля – колишні бійці Червоної армії, фронтовики, обох комісовано за пораненнями. Повернувшись із фронту, не застали вдома жінок. З’ясувалося, що їхніх дружин арештовано і вислано, нова адміністрація інкримінувала співпрацю з минулою. Насправді, під час німецької окупації, щоб прохарчуватись, жінки знайшли роботу в місті Ромни. Одна працювала посудомийкою, друга – прибиральницею в комендатурі. Малолітніх синів і дочок чоловіки теж не побачили, бо ті потрапили до спецпритулків для дітей ворогів народу. Прибулі фронтовики, незважаючи на заслуги перед владою, вже вважалися потенційними «злісними антисовєтщиками», тому їх поспішили заарештувати, щоб поспіль відправити куди подалі. Приводом послугувало необережне слово-відчай. Чоловіки втекли з-під арешту, вбивши міліціонера і захопивши його револьвер.
Робота стала ефективнішою. За тиждень збудували бункер із двома входами, вентиляційною шахтою, яка виходила в сухому дереві, там же був пункт спостереження. Стеля і стіни зміцнені настільки, що спроможні витримати вибух авіабомби. Потім почали будувати чергову кімнату, тільки цю шахтовим методом. Вентиляцію обладнали великим вентилятором, який рухався за допомогою ланцюжкового приводу – звичайної веломашини. Вона закріплена під стіною, щоб провітрити приміщення, потрібно покрутити педалі.
Схрони поволі заповнювали медикаментами і консервацією. Побудова другого бункера зайняла більше часу, бо цей знаходився на нижчому рівні, вирили криницю і навіть обладнали каналізацію. Кілька днів пішло на маскування. Для цього на місце розкопів були посаджені саджанці. Особливу увагу приділяли місцям, де виходили віддушини. Пічна труба із житлового приміщення проведена під підлогою, за стінами. Таким чином дим, проходячи довгий шлях, розсіювався, ставав невидимим, до того ж обігрівав підлогу і стіни.
9.
Зустріч зі Жмихом мала відбутися у Лебединському лісі, неподалік Межиричів. Дубовик виступав посередником. Максу стало відомо про цього чоловіка лише те, що Жмиху більше сорока років. Незадовго до початку війни звільнився із в’язниці. Коли прийшли німці, вступив добровольцем до поліційних частин. Став сільським дільничним поліцаєм у селах: Бездрик, Токарі, Чернеччина. Однак населення ставилось до нього з симпатією, бо Жмих постійно попереджав селян про можливі гестапівські арешти, прикривав господарства від продрозкладки, та був викритий начальником окружної поліції Семою, ним же взятий під арешт. Разом із чотирма націоналістами приречений до страти, та в ніч перед розстрілом разом з іншими втік через підкоп. Переховувався по віддалених селах. У складі підпільної націоналістичної групи почав боротьбу проти окупаційних військ. Націоналісти намагалися відновити розгромлену гестапівцями у 1942-му році «Просвіту», однак не знайшлося заміни знищеному активу. Група здійснила невдалий підпал комендатури, звільнила саботажників-селян, яких поліція везла до Сум.
Із приходом радянських військ підпільники легалізувались.
Нова адміністрація, як і водиться, розпочала роботу з арештів. СМЕРШ зайнявся підпільними групами. У спадок від гестапо їм дісталися камери, переповнені арештантами, яких не поспішали звільняти. В Олексіївці схопили Сему, той видав усіх націоналістів, котрих затримував. В’язнів звільняли, навіть карних злочинців, вони автоматично перетворилися із убивць і грабіжників на «партизанське підпілля». Націоналісти залишалися в ув’язненні.
Жмиха арештували як колишнього поліцая. Його вагома поміч селянам і підпільна антифашистська робота не бралася до уваги, не допомогло і заступництво селян. На ньому тавро, котре не змити – націоналіст. Смершівці мали чітку директиву – «знищення націоналістичних осередків на звільнених територіях, активна дискредитація їхнього руху, приховування і замовчування у пресі антифашистської діяльності націоналістів».
На щастя Жмиха, його посадили до того ж погреба, що і при німцях, Сема забув розказати про деталі першого звільнення. Лаз так і не засипали.
Після чергової втечі Жмих знову в підпіллі, тільки тепер на невизначений строк, вже мало хто вірив, що совіти у черговий раз проженуть. Не веде активної боротьби, обмежується розповсюдженням рукописних листівок, в яких, здебільшого, закликає не вірити новій владі, запевняє, що невдовзі повернуться сумні тридцяті, часи масових арештів і депортацій. Тексти закінчувалися вензелем – «АФАРУС», з розшифровкою в дужках. На пошуки потаємної націоналістичної організації було кинуто чимало сил, бо гучна назва працювала ефективніше, ніж квола агітація самої організації. Зміст листівок майже не доходив до городян та селян, їх здирали двірники і патруль. СМЕРШ разом з районним МДБ працювали день і ніч, розшукуючи осередки страшного «українського супротиву». Як завжди, арештовувалися випадкові люди, але на слід Жмиха вийти не вдавалося, його піймання ускладнювалося уявленням чекістів і емдебістів про масштаби АФАРУСу: вони гадали, що зійшлися у протистоянні із могутнім супротивником, який, наче павутинням, обволік район. Насправді ж, грізна організація нараховувала лише чотирьох активістів.
На місце зустрічі Макс прийшов за три години, вона мала відбутися о вісімнадцятій. Разом із Романом уважно обстежили місцевість, обійшовши периметр на кілька сотень метрів по радіусу. Роман облаштувався у схроні-засідці на узбіччі лісової стежини. Жмих теж організував перевірку: за годину до того, як почало сутеніти, з’явилася жінка, вона імітувала збір хмизу. Зробила вигляд, що Макса не помітила.
Жмих спізнився на сорок хвилин. На перехрестя прийшов з Корнієм, який, виконавши коротку процедуру знайомства, відійшов.
- Моє вам здрастуйте! – хрипкувато мовив Жмих, простягнувши руку.
Почувши цей голос, Макс вельми здивувався, адже не сподівався за стільки років зустріти когось із Великих Криничок. Перед ним стояв конюх Василь, перший, хто спонукав його до втечі у вільне життя. Діставши ліхтарик, направив промінь в обличчя Жмиху. Той відсахнувся:
- Ти що твориш?! – Вихопив пістолет, направив на Макса і ще більше захрипів. – Ох, ти, сученя лягаве!..
Але пістолет за мить опинився в руках Макса і тут же із землі виріс Роман, тримаючи напоготові «парабелум».
- Спокійніше, Васю, бачу, не впізнаєш давнього друга.
Макс направив ліхтарик собі в обличчя.
- Хто ти такий?
- Великі Кринички, Максим, твій підсобний…
- Не може бути… – ще більше захрипів Василь, опустивши руку, в якій не було пістолета та за інерцією імітував пальцем дуло. – Як же таке можливо? Мільтони казали, тебе вже немає на світі, мовляв, у степу порішили…
- Певним чином так воно і є. Максима Гайди вже давно немає.
Вони вирушили до хатинки лісника, розташованої на березі Псла. Там господарювала жінка Орися, та сама, яка перевіряла територію під виглядом збирання палива, вже накрила стіл. Василь представив її як дружину.
Повечерявши, Роман з Дубовиком пішли в караул. Орися всілася біля вікна, тримаючи наган зі зведеним курком, який передав Жмих. Макс узяв це до уваги, що керівники АФАРУСу мають один пістолет на двох, а можливо, і на всю групу.
- А я через тебе строк отримав, – Василь, посміхнувшись, обійняв давнього товариша і поплескав по потилиці. – Здоровий, лобуряко, виріс. І вже, бач, птах який важливий.
- Колись послухав твоєї поради. Сам перейшов до тевтонців. А чому строк? За Псюка?
- За нього рідного. Знайшли вранці на порозі мертвим. У крові і блювотинні захлинувся. Звісно, кинулись тебе шукати та заарештували першого-ліпшого і потенційного. – Василь плеснув долонею себе в груди. – Усім було очевидно, що не я того борова ухайдокав, бо на той час п’яний на конюшні валявся, люди бачили, та саджати когось треба було, от я і отримав по мінімуму як співучасник… А організатор, тобто ти, нібито у степу згинув.
- Пам’ятаю твої слова, Васю: «Живу надією, що хоч одного більшовика відправлю до прабатьків».
Василь скривився і туберкульозно відкашлявся.
- То п’яні балачки, не більше. Звісно, ненависть більшу перевагу над глуздом і совістю має. Де-інколи так далеко заходжу у мріях, що уявляю, як по шматочках ріжу живцем товариша Сталіна. Та опановую думки молитвою. Намагаюсь у Бога вірити. Адже навіть мріяти про убивство – це вже великий гріх, бо вбиваю у серці своєму. Я достатньо насидівся у в’язницях в оточенні убивць: явних та потенційних. І прийшов до мене страх, що колись здійсняться мої грішні бажання і не буде назад повороту, хоч і сидів за убивство, якого не робив. Говорити можна що завгодно, але порішити когось ніколи не зможу.
- На тебе полює військова розвідка і мільтони. Колись заженуть до глухого кутку. Доведеться давати бій і когось таки покласти. Можна здатися, тоді очікує в’язниця і надовго.
- А тут дзуськи їм! – Василь вдарив по столу. – Ні, ні і ні! До тюряги більше ні ногою! Я сповна розрахувався за всі гріхи теперішні і майбутні. Краще вже кирпата…
Макс уважно дивився на старого товариша. Орисі в цей час здалося, що гість читає думки чоловіка. Вона навіть перехрестилася, бо щось демонічне привиділось у погляді невідомого.
Василь криво посміхнувся, ще раз плеснув Макса по потилиці.
- Та й ти, лобуряко, не дозволиш мені до їхніх лап потрапити. Я це вже зрозумів...
- Тобі, Васю, потрібно на дно лягти або переїхати куди подалі. Зараз від листівок більше чекістської паніки, ніж якогось руйнівного ефекту. Серед теперішніх просвітян, напевне, причаївся сексот, скоріш за все, не один. І ймовірно, чекісти невдовзі самі створять «Просвіту», це буде пастка для таких, як ти. Якщо дочекаєшся мене, то заберу з собою на захід.
- Та геть іди з такими пропозиціями! Куди? – інтонація висловлювала іронію і відчай. – Де мені ще їхати, Максиме? Тут мої батько з матір’ю поховані. Та й не спроможний на такий рішучий оберт долі – воювати десь на заході. Моє місце тут. Вдома і помирати легше. Наблукався по чужині, досить…
Вони розмовляли до третьої ранку. Василь розказав, що АФАРУС, окрім активу із чотирьох чоловік, нараховує шість розповсюджувачів листівок, це перевірені селяни, що потерпали у свій час від радянської влади.
- Це помилка, – зазначив Макс. – Чекісти у першу чергу саме таких почнуть підозрювати і колоти. А що зі зброєю?
Арсенал антибільшовицької четвірки складався із револьверу «наган» і двох гвинтівок «мосіна».
На прощання Макс поповнив озброєння АФАРУСу «парабелумом» і подарував саморобну плескату гранату.
- Навіщо? Якраз гранат у нас достатньо.
- Знадобиться. Це «білий квиток» від в’язниці.
(далі буде)
