РОЗДІЛ ІІ
У ЛАВАХ УПА
1.
9-го жовтня, коли рота Трейндлера вступила до лав УПА, Макс отримав нове ім’я, яке дав йому Шухевич. Макс Трейндлер перетворився на Сашка Махновця. Це псевдо надано за його прихильність до відомої історичної фігури, до того ж люди Трейндлера, після заборони звертатися до нього «пане обер-лейтенанте», часто йменували командира «батько» або «отаман», незважаючи на те, що «батько» ледь не удвічі молодший від «синків».
«Махновець» – швидко розповсюдилось серед командирів і бійців. Новосформована сотня йменувалася не інакше, як «махновська», а бійців, відповідно, називали «махновцями».
Нове Максове прізвище звучало не так, як епітет бійця знаменитого руху під проводом Нестора Івановича1, а наголос падав на останній склад.
Якось Шухевич сказав Максиму:
«Ви, сотнику, відчайдух, сміливець, але, нажаль, неорганізований. Цінні якості не служать певній користі загальної справи. Немає глобальної мети, лише амбіції. Боротися з комунізмом потрібно, але не керуватися стихійною ненавистю, це призведе до неминучого краху. Подібні справи мають бути поміркованими, кожен крок – зваженим. Ми воюємо за незалежну соборну Україну. То є велика мета і священна для кожного вояка нашої армії, за неї вмерти почесно. Ви думали, наскільки священною може бути ненависть до комунізму? Чи достатньо цього?»
Колишнім бійцям Червоної армії після вступу до Української Повстанської Армії довелося кардинально перевиховуватись. Зокрема, позбавитися від використання ненормативної лексики навіть у тісному колі, за це старшини карали. Взаємовідносини теж помітно різнилися, незнайомі стрільці не зверталися один до одного на «ти».
Сотня Сашка Махновця взяла під контроль трикутник по лінії Мазур – Коростень – Олевськ. Мала здійснювати диверсії на шляхах і залізницях, добувати зброю й амуніцію.
На першій же вилазці махновці напали на механізовану частину. Зупинили ешелон із пальним, розібравши залізницю, відбили чотири вантажівки з паливом, що вирушили на забезпечення мотострілецької дивізії СС. Від чого два механізовані полки через нестачу пального на тиждень затримались у Новоград-Волинському. В Олевську Макс застосував тактику, котру безуспішно намагався впровадити ще в диверсійних загонах НКДБ: дрібними групами по 3-5 чоловік із різних куточків проникли до містечка, вдягнуті в уніформу Вермахту. Діяли узгоджено, дотримуючись розробленої схеми. Водночас, прийшли до паливної бази, кожен виконував свою задачу. Одні знімали чатових, інші «чистили» шлях відступу, займали позиції біля постів і штабу, в місцях найбільшого зосередження солдат.
Як тільки-но колона вантажівок, керована «махновцями», залишила Олевськ, спрацювали саморобні часові міни, закладені по всьому містечку, зокрема, на бензоколонці, біля штабу і під гусеницями чотирьох танків.
У такій кількості захопленого запасу палива повстанці доки не відчували потреби, мобільні загони здебільшого пересувалися пішки, інколи на мотоциклах, тому цистерни закопували у лісових схронах.
Протягом літа махновська сотня здійснила десятки вдалих диверсій з мінімальними втратами. Однак в одній із вилазок до Новоград-Волинського втратили майже половину особового складу, бо потрапили до пастки, влаштованої оберстом Вальдштейном, який оголосив колишнього обер-лейтенанта Трейндлера особистим ворогом.
Вальдштейн вистежував Трейндлера чотири місяці, план з його знешкодження називався «Die Ratte»2. Загін із двадцяти восьми бійців на чолі з Максом було оточено поблизу Новоград-Волинського полком СС. Із прориву вийшло тільки семеро, Максима виносили із бою на руках, бо був поранений в ліве стегно.
Німці почали застосовувати проти повстанців ідеологічну боротьбу, розповсюджуючи серед місцевого населення дезінформацію про повстанський рух. Наприклад, за наказом фон ден Баха в містах розклеювалися листівки, де писалося, що загони УПА – це більшовицькі агенти, які виконують потаємні накази Кремля. В одній із листівок говорилося: «Ці червоні волоцюги поширюють відозву маршала Василевського від імені масового вбивці із Вінниці і Катиня, червоного товариша Сталіна… урочисто признано українського вожака бандитів Бандеру старшим большевиком совєтської України».
Якось увечері до табору навідався Шухевич, його супроводжували охоронці і зв’язкова Галина Дідик.
Провідник усамітнився з Максом у бліндажі.
Шухевич дістав із планшета мапу, розклав на столі. Мапа німецька, датована 1939-м роком. Вказав на село «Buderadge».
- Знайома місцевість?
- В тактичному плані ні, ця територія не підконтрольна нам, а в Абвері тут операції не розроблялися.
- Тепер, друже Олександре, вам доведеться розробити, розпланувати. У жовтні, тобто через місяць, у цьому селі буде проведена конференція, котра матиме назву «Перша конференція поневолених народів Східної Європи і Азії». Вам довіряю вельми секретну інформацію, котра відома лише військовій референтурі і має зберігатися до визначеного дня.
Макс зморщив лоба, мімікою показуючи, що не зовсім зрозуміла причина такої необережності. Довіритися неперевіреній людині, враховуючи, що служба безпеки УПА ретельно перевіряє кожного, хто має наблизитись до провідника.
- Хочете спитати, чому маю до вас довіру?
- Хочу.
- В армії бракує військових спеціалістів, досвідчених офіцерів. Тож постала потреба у ваших професійних навичках. Про майбутню конференцію намагатимуться дізнатися як совєти, так і німці. Вам потрібно забезпечити особисту безпеку делегатів і самої конференції.
Макс зразу ж включився в роботу:
- Потрібно створити потаємну документацію про місце. Фальшиву документацію. – Макс схилився над картою. – Ми сплануємо кілька місць, де начеб то буде проведений цей зліт, бажано, в сусідніх областях. Потрібні люди, для фальшивих систем оборони. Оберемо таку місцевість, облаштуємо секрети… Необхідно вирахувати шпигунів як від НКВС, так і від гестапо, через них дезінформуємо ворога.
- Над цим працює внутрішня служба… Знаєте, ще у вересні сорок першого року на першій конференції ми обговорювали ряд важливих питань стосовно структури майбутньої армії і одне із головних – внутрішня і зовнішня контррозвідка, але і в цій царині, як і в іншому, бракує спеціалістів. Тому є пропозиція організувати школи підготовки членів ОУН для диверсійно-розвідувальної роботи. То яку маєте думку про те, щоб організувати і очолити школу?
- Про масовий вишкіл не можу сказати, але підготовка груп – завдання реальне…. Та ви, друже командире, не дали відповідь, звідки така довіра до мене, адже людина випадкова, до того ж прийшов з боку німців.
Шухевич відповів не відразу, дістав із нагрудної кишені плескату фляжку, схожу на ту, із якої Микола зробив останню гранату, попрохав склянки. Там був сільський лікер, розмішаний зі спиртом.
- Служба безпеки неодноразово отримувала свідчення про вашу дворушність, до того ж полковник Вальдштейн досі постачає службу безпеки доказами проти вас, я ж відхиляю пропозиції вашого арешту.
- Чому?
- Що тут пояснювати, Usus est optimus magister (лат. Досвід – найкращий вчитель).
- Про те, що потрібен мій досвід, я зрозумів, – Макс подумав, що латинським висловом Шухевич підкреслює те, що розвідка УПА, незважаючи на початковий етап, працює ефективно, відома навіть така дрібничка, як Максове знання латини. – Саме про моє завдання і мав з вами поговорити. Завдання оберста Вальдштейна – це тільки перша ластівка. Без сумніву, чекісти теж не дрімають, а вони у цих справах значно кмітливіші. Animus, very qui scit, scit tuto ingredi (Хто вміє остерігатися – уміє безпечно йти).
- Маю сподівання, отримаю від вас кілька уроків конспірації. Ви потрібні УПА, а я не параноїк, щоб перейматися рішенням гестапівців і чекістів.
- Ви вже знали, що мене зарядили проти вас?
- Знав, тому і прийшов знайомитись.
- Ще, друже командире, я хочу бути присутнім на конференції.
2.
Макс вдало відправив «дезу» до НКВС і гестапо. Обидві структури отримали інформацію, що конференція відбудеться у житомирських лісах у грудні місяці. Хоча її призначено місяцем раніше на півночі Рівненщини.
Для впровадження задуму Макс створив мережу дезінформаторів, які самі не знали, що є носіями фальшивої інформації. Удаючи звичайного вояка-відпускника, ходив селищами, відшукував агентів НКВС. Таких знаходив у чайних, бо добре знав їхню тактику. Зазвичай, це люди, які пригощають, а самі п’ють помірно. Гестапівці нишпорили там же, тільки ці здебільшого наливали, а не пили. Однак Максим знав: варто інформації потрапити до якоїсь із структур, то неодмінно одна з одною поділяться, бо проблема УПА однаково нагальна для обох каральних механізмів.
Делегати конференції прибували за тиждень до умовного місця, там їх забирали і перевозили до пункту призначення. Сама конференція відбувалася у невеличкому хуторі, який оточили трьома ланцюгами охорони, відкриту місцевість обладнали замаскованими зенітними кулеметами.
Оголошення про відкриття відбулося 21 листопада 1943 року у неділю. На конференції зібралося 39 делегатів від 13 національностей: азербайджанці – шість делегатів, башкир, два білоруси, чотири вірменина, шестеро грузин, кабардинець, казах, двоє осетинів, четверо татар, п’ятеро узбеків, стільки ж черкесів і один чуваш.
Макс прийшов у якості спостерігача разом із Романом Трояненком.
Підготовлюючи хатину для конференції, розібрали піч і частину внутрішньої стіни. Та не дивлячись на це, в хаті було затісно. Палити у приміщенні Шухевич заборонив, запропонувавши щогодини робити перекур на дворі.
Макс влаштувався біля дверей, інші слухачі стояли вздовж стіни.
Коли зайшов Шухевич, усі підвелися.
Конференцію відкривав професор Стеценко.
Професор хвилин сорок говорив про мету конференції. Макс слухав неуважно, його більш цікавили присутні. Багатьох доправляли з великими труднощами. Тиждень тому він із боївкою відволікав гестапівські винищувальні загони, даючи можливість без перешкод добратися до місця призначення п’ятьом узбекам, які воювали на боці Вермахту у складі східної дивізії. Були також присутні колишні сержанти і офіцери Червоної Армії, оточенці. Тепер воювали у лавах Повстанської Армії. Червоноармійські звання були збережені, в УПА займали відповідні рангам пости. Ці вояки знали, що ходу назад вже немає, тільки до СМЕРШу3, а потім – розстріл. Тепер вбачали в УПА єдину можливість боротись проти фашистів, що буде потім багатьох вже не турбувало.
Конференція тривала два дні. Макс слухав виступи делегатів і все більше переконувався, наскільки він віддалений, неосвічений у політичних справах. Шухевич пропонував піти на вишкіл до політичної школи ОУН, на що той категорично відмовився, сказавши: «Час – найкращий вчитель політінформації, я засвоїв основну доктрину – з комунізмом треба кінчати».
Через два тижні німецькі і радянські літаки бомбили безлюдну місцевість, де за даними розвідки мала проходити конференція.
На другий день конференції Макс прийшов на закінчення засідання. Стеценко оголошував про створення «Антибільшовицького блоку народів».
3.
Через два дні після конференції до повстанців приєднався взвод хорунжого Солов’я, котрий нещодавно входив до складу дивізії «Галичина», яку розсіяли червоні частини. Бійці дивізії щодня приєднувалися до УПА, як малими групами по кілька чоловік, так і великими загонами.
Макс набирав до своєї сотні поповнення і, як завжди, з кожним із прибулих спілкувався особисто. Більшість прагнула вступити до «махновської» сотні, інтригувала назва, вона ж уводила в оману, бо бійці, стомлені від військового розпорядку у німецьких військах і Червоній армії, сподівались потрапити до анархічної вольниці. Однак більшість очікувало розчарування, коли дізнавались, що у «махновській» сотні залізна дисципліна, суворіша, ніж у частинах РСЧА4 і СС. Посилені фізичні тренування, підйом о п’ятій ранку. Найбільшого потрясіння зазнали курці, бо в сотні впроваджувалося обмеження на паління і вживання спиртних напоїв. Навантаження на кросах часто виводили паліїв зі строю. До того ж курії обкладалися своєрідними штрафами, мали менше вільного часу і більше отримували внутрішніх нарядів.
До бліндажу на співбесіду зайшов черговий боєць. Не дивлячись на нього, Макс жестом вказав на стілець.
Після слова «слухаю», він підвів очі, голос видався знайомим.
Перед ним стояв Федір Зубов.
Той самий, з якого почався його шлях до Абверу. Він дуже змінився, став зовсім лисим, схуд.
Макс підвівся.
- Невже?!.. Оце дійсно сюрприз! Федоре? Бачу, не впізнаєш…
- Ніяк ні, пане командире.
Макс узяв гасову лампу, підійшовши ближче до Федора, так, щоб той краще розгледів обличчя.
- Як же так, друзяко Федоре, невже старого товариша забув? А я так і не дочекався обіцяної «секретки» і курорту в Кисловодську?
- Бог мій! Ти?..
Максим дивився уважно на старого знайомця, намагаючись зрозуміти, він дійсно не впізнав його чи влаштував театр.
- Як ти опинився серед німців? – Макс сів навпроти, вивчаючи емоції Федора із темряви. –Як мені відомо, НКВС взяло тебе в оберт. Будь зі мною відвертим, як перед пастором, – Макс використав фразу, почуту колись від Нікодімова, тоді слідчий так говорив перед тим, як «колоти по повній». – Ти знав, що мене тут зустрінеш?
- Та звідки ж? Розумієш, я…
- Відколи в гестапо? – перебив Федорове виправдання, перехилившись через стіл, дивився Федору у вічі. – Яким дивом «зіскочив» з НКВС?
- До чого тут НКВС?.. Мене дійсно арештовували, та потім відпустили… Я, чесно, не знав, що саме тебе тут побачу.
- Вальдшейн твій керівник?
- Ні, його змістили, зі мною працював майор Гектор Ердберг.
- Он як… Очікую розповіді, як на службу гестапо потрапив.
- Ще у Харкові схопили… На фронт не взяли, бо під арештом був… Потім сюди перекинули… Чесно кажучи, не сподівався тебе… вас тут побачити… То ж стосовно «вовка» – це т-тобі…
Макс не міг збагнути, як подібного телепня відправили на таке важливе завдання.
Німці скористались агентурою харківського НКВС. Федір назвав кодове слово «Вовк», так в оперативних розробках НКВС називали Шухевича, в гестапо він називався «Вальдвьортер»5. Отже, старий знайомець – подвійний агент, працює на НКВС і на гестапо.
- Як твоя сестра Катя? Де вона?
- Мобілізували до медчастини.
- Жива?
- Не знаю, в останнє у сорок першому бачив…
- Добре, Федю, йди.
Макс покликав Костюшко.
- Спостерігай за цим, що вийшов. Через кілька годин нишком вивези до бази. Знайди спеціаліста-заплічника. Цей маячок тут не один, навряд чи він про когось знає, але хтось з ним прийшов і цього «когось» треба знайти, через нього знайдемо інших.
- А того, хто вийшов, що від нього потрібно конкретно?
- Особливих зусиль не знадобиться, він розколеться швидко. Потім – у розход.
Пізніше в одній із уцілілих хат згорілого хутору тривав допит п’ятьох агентів гестапо, котрих знайшли через Федора Зубова, той знав тільки одного, про інших дізналися поспіль через допит.
Макс зайшов до хатини, саме коли дізнання завершилося. Федір із розбитим обличчям сидів на підлозі, притиснувшись до стіни. Інші п’ятеро лежали, неспроможні рухатись після допиту. «Заплічним» майстром був невеличкий товстун з маленькими очима і бритою головою, колишній міліціонер із Білорусії Федько Янукович, який після німецького полону пішов добровольцем у поліцейські частини, невдовзі дезертирував, приєднавшись до УПА і сподіваючись відсидітися в лісах до кращих часів. Однак без роботи сидіти не довелось, у служби безпеки часто виникала потреба у подібних спеціалістах.
До хати Макс зайшов з Романом Трояненком і Миколою Костюшком. Янукович сидів на стільці, курив.
- Що ще? – спитав Макс Януковича.
- Є Горєлов і Шадіман, їх призначили до фінансової частини.
Коли Макс підходив до дверей, його окликнув Зубов:
- Максиме, а як же я?
Макс присів біля Зубова.
- Тобі доведеться залишитися, Федю.
- Я тебе захищав від НКВС, вони стверджували, що ти з німцями…
- А гаманець із перепусткою, Федю, то я потягнув. Відпустити не можу, звиняй. Прощавай.
Коли Макс переступив поріг хатини, в середині пролунав глухий парабелумний постріл.
4.
Тридцятого листопада 1943 року безпосередньо від Шухевича Макс отримав особливе завдання, котре дещо відрізнялося від диверсійної роботи. Провідник наказує вирушати на схід до Полтавщини і Сумщини. Далі – на Одещину для зв’язку із роздрібненими підпільними групами ОУН, підготовки конспіративних квартир, організації продовольчих і збройних баз, підготовки тактичних відділів.
Вишкіл диверсантів доручено Миколі Костюшко, який в УПА отримав старшинське звання поручника і став командиром «махновської» сотні. З Максом пішов Роман Трояненко.
У загоні крім Костюшка ніхто не знав про мету їхньої подорожі. Посвячені в таємницю розповсюдили серед бійців чутку, що «батько» пішов до Польщі.
Вирушили в радянській уніформі, маючи червоноармійські книжки, виготовлені у спецвідділку. Зшиті паски-тайники приховували радянські гроші і золоті вироби. Пересовувались по лінії фронту, котра щодня переходила від однієї воюючої сторони до іншої.
Йшли у південно-східному напрямку. Населенні пункти обходили лісом або балками.
Першу ніч заночували в розбитому бліндажі, який колись належав радянським прикордонникам.
Попрацювали саперними лопатками, маскуючи укриття, щоб не видно з повітря.
Роман взявся до приготування похідної вечері. Розмочив сухарі і підігрівав тушонку. Макс на саморобній карті відмічав можливі маршрути.
- Згідно з моїми розрахунками, таким темпом у Києві будемо десь через три-чотири дні. Однак не слід виключати непередбачуваного…
- Сашко, чому вбито тих із загону Солов’я? Хлопці подейкували, що один – твій ще довоєнний знайомець.
Роман звертався до Макса не інакше як «Сашко», іншого імені командира не знав.
- Він був «подвійником», а ті, що з ним, мали завдання від гестапо ліквідувати Чупринку.
- Подвійником?
- Посередником між НКВС і гестапо.
- І таке буває?
- Буває і не таке. Чупринка – саме та тема, на якій дві ворогуючі сторони об’єднали зусилля.
- То, значить, якось дізнався, що він подвійник?
- Не важко здогадатись.
- Шпигунські ігри… – замислено мовив Роман, ставлячи на вогнище кружку з водою, щоб приготувати чай.
Протягом вечора більше не говорили. Спали, погодинно змінюючись.
О четвертій ранку вирушили.
Йшли беззупинно три години. Спілкувалися тільки за допомогою знаків. Зрідка робили привали для звірення маршруту.
Коли в черговий раз спинилися, Роман пошепки спитав:
- Тут на десятки миль ні душі, чому пошепки?
- Це прифронтова зона, довкіл повно червоних партизан і німецьких «єгерів».
- Звідки хоч єгерям взятися?
- Партизан підчищають. Ті, хто шастає, – це колишні совєтські, їх саме для боротьби з партизанами готували, заслуговують цим довіру майбутніх керівників.
На другому привалі Макс раптом щось почув і приклав вказівний палець до губ. Вони зняли наплічники і обережно пішли у бік шуму, який почув лише Макс.
Залягли за колодою, що лежала неподалік стежини, прокладеної дикими свинями.
Невдовзі із заростів вийшло сім чоловік, вдягнуті абияк: хто у цивільному і військовій шинелі, хто у поношеній радянській уніформі. По зовнішньому вигляду пересічна людина могла б визначити, що ця група блукає лісами тижнів зо два, а значить – це червоні партизани. Неголені, зіпсований одяг. За червоних їх можна сприйняти іще тому, що на відміну від них, вояки УПА намагались мати охайніший вигляд. Однак у цього загону була та ж помилка, що і в групі Віллі Шнайдера – взуття. Зовні чоботи виглядали поношеними, але на міцній кованій підошві. Одяг може бути у будь-якому стані, досвідчений розвідник-диверсант пройде сотні кілометрів у лахміттях, однак він і десяти кілометрів не здолає у поганому взутті, та ще й кам’янистою місцевістю. Також цих людей видавав колір обличчя, не було притаманної блідості. Ті, хто тривалий час живуть у бліндажах, нерегулярно харчуються, не матимуть такий здоровий вигляд.
Німецькі диверсанти пройшли від них за кілька метрів. Йшли безшумно, слід у слід, між собою не спілкувались.
Коли німці відійшли на безпечну відстань, Макс шепнув:
- Десь поблизу Ковпак6, раз вони тут.
- Може, наших шукають?
- Їм байдуже, але ця зона кишить ковпаківцями, то ж, безсумнівно, спробують влитися до них.
- У нас із червоними зараз нейтралітет. – Роман вказав кудись на схід: – Там нашими був спинений німецький ешелон із полоненими, а потім совєтські газети цю маленьку перемогу записали Ковпаку.
- Не дивно. Історичний досвід громадянської війни показує, що більшовики – союзники не надійні. Коли у майбутньому буде розподіл слави, все найгірше, що зробили: розстріли, убивства мирного населення припишуть тимчасовому союзнику – нам, українцям, а славетні діла привласнять. Для комуністів – природній крок.
Залишок дня хлопці рухались у південному напрямку. Коли стемніло, почали готуватися до ночівлі. Під пагорбом вирили яму, замаскували гілками, зробивши шатро. Навколо обладнали примітивною сигналізацією, розтягнули нитки, кінці яких ввели до схованки, прив’язавши до двох жерстяних банок з-під тушонки.
Роман приготував вечерю.
- Сашко, ти був у концтаборі?
- Був.
- У німців чи у комуністів?
- І там, і там.
- Я у німецькому побував трохи, доки мою особистість перевіряли. Досі не зрозумілий їхній хід, я про те, коли до арештованих підсаджували провокаторів, німці, так би мовити, самі стимулювали створення підпільних табірних комітетів супротиву, а потім за допомогою провокаторів їх розкривали. Навіщо потрібен цей театр? Хіба не простіше просто розстріляти підозрюваних або розділити по різних бараках.
- То для вербовки. Кожна система використовує свою методику вербування агентури. Основний метод – це психологічний злам. У концтаборах німці пов’язують майбутніх агентів компроматом, тобто кров’ю. Більшовики теж використовують шантаж – співпраця або пошматують рідню.
- А якщо сирота?
- Таких найлегше обробити німцям. Дев’яносто дев’ять відсотків сиріт в СРСР – то провина комуністів, налаштувати такого легше за все, як мене, наприклад. Хоча я задовго до німців вже був налаштований проти совєтів. Але німці часто не враховують фанатичності комунарів. Є такі, що собі на думці, незважаючи ні на що, все ж залишаються на позиціях відданих псів, убивць своїх рідних, не мають волі, ідеальні раби, безмежно віддані господарям, бо піддалися ідеологічній обробці. Погоджуються на все, аби повернутися назад, навіть якщо свої поставлять до стінки.
- Складна ти людина, Сашко… Бачив тебе у бою. Серед хлопців – авторитет, не дивлячись на різні чутки…
- Чупринка сказав, що я політично невизначений. Просто багато чому треба ще навчатися, до цього вчився виживати і убивати ворогів. За діда-прадіда я – селянин, але так доля повернула, що мої долоні ніколи не тримали рало. Мабуть, несвідомо мщуся тим, хто змусив мене займатися війною, замість сіяння хліба.
- А можливо, тут інше і твої предки зовсім не хлібороби? Ти – типовий вояка, то, може, пращури теж плужком гребували?
- Можливо, хоча радянська наука категорично заперечує спадковість. Навряд чи вже вдасться відтворити свій родовід. Гадки не маю, хто мої предки, навіть батька з матір’ю не пам’ятаю.
Вранці бляшанки смиконулися і цокнули. Роман накрив вугілля мохом. Із парабелумами напоготові вилізли із укриття і причаїлися у рівчаку.
У кущах чулося шарудіння. Видно, людина, яка заплуталася у нитці і намагалася тепер звільнитися, здійнявши неабиякий шум.
Потім загомоніли. По голосах Макс розпізнав чотирьох людей.
- Не німці, – шепнув Макс. – Якісь телепні. Відпрацьовуємо третю легенду.
Згідно з третьою легендою вони – залишки розвідницької групи Кумачова. Проводили розвідку під Вінницею, потрапили у засідку. Тепер пробиваються до штабу полку своєї дивізії. Імена людей капітана Кумачова справжні, бо саме Максові люди перехопили цю групу під Вінницею.
Перед тим, як піти, хлопці заховали пістолети, загорнувши їх у ганчірку, закопали під коріннями дерев, залишили тільки ножі, які в їхніх руках не менш небезпечні від вогнепальної зброї.
Невдовзі пішли у напрямку голосів.
5.
Четверо хлопців, які нещодавно стали партизанами, поверталися ні з чим. Вони мали здійснити розвідку і по можливості здобути якісь харчі, але в хуторі ледь не наштовхнулись на німців. Єдиним позитивом у цьому поході стало те, що розвідку все ж здійснили. Результат – довкола німці. Від несподіванки, а більше з переляку, ледь не відкрили вогонь по незнайомцях, які вийшли із кущів. Та один з них, застосувавши невідомий прийом, вирвав у хлопця мисливську одноствольну рушницю.
- Спокійніше, дурепо! Свої!
Макс повернув розгубленому партизану рушницю і став у коло інших, які все ще тримали його на прицілі. Озброєні аби як: один – обрізом, інший – берданкою, а двоє взагалі чимось неймовірним – самопалами, що складалися із обрізків труби, заклепаними з одного боку, прикрученими дротами до деревини. Подібна зброя навряд чи спричинить шкоду ворогу, а, скоріше, стрільцю відірве пальці.
Романа юнаки залишили поза увагою, що зайвий раз підкреслювало їхнє невміння бути обережними.
- Ви лобуряки, а не партизани! – почав гримати Макс. – Неподалік німецький загін, а ви вештаєтеся, наче парком розваг! Ведіть до командира.
Хлопці навіть не обшукали незнайомців, невідомий військовик викликав довіру.
Також за зовнішнім виглядом Макс зрозумів, що молодики погано харчуються і скоріш за все хворіють на дизентерію, тому дорогою наказав зібрати шишки вільхи, пояснивши, що це ліки. Партизани інстинктивно відчули у Максові командира і охоче виконували розпорядження.
Макс припустив, що це – оточенці, які, можливо, тривалий час були під німцями, уникнули якимсь чином вивезення до Німеччини і пішли у ліси. Та їх повів той, хто теж не мав досвіду виживання.
Невдовзі прийшли до табору, розташованого у невигідному місці, біля шляху і далеко від водоймища, без будь-якого маскування. Приблизно п’ятдесят чоловік, переважно жінки та підлітки, були і діти. Максове припущення підтвердилося, це група людей, яка вирвалась із зони бойових дій. Їхнє селище потерпало від бомбардування і якийсь лідер прийняв рішення піти в партизани.
Із брезентового намету вийшов саме цей «хтось» – чоловічок років сорока п’яти із запаленими від недосипання очима.
Він розгублено і підозріло оглянув двох прибульців.
Макс з Романом козирнули, назвавшись бійцями розвідроти четвертої дивізії тринадцятої армії. Документи не показали, бо, за їх словами, розвідники на завдання документів не беруть, у першому ж особливому відділку мають назвати особисті номера. Вони останні із диверсійного загону, який мав вивести зі строю залізничні лінії, заблокувавши німцям вивіз зброї і обладнання текстильного заводу. Для підтвердження легенди Макс назвав кілька прізвищ начальників гарнізонів і прізвище начальника СМЕРШу західної групи військ.
Прийом спрацював. Віденко Володимир Степанович, так звали чоловіка, повірив, до того ж він гадки не мав, як звати згаданих військових, тим більше начальника військової контррозвідки.
- А чи не розумієтеся ви, шановні, на вибухівці? Ми, коли почалися бої, прихопили на всяк випадок що де корисне, гадали, могло б знадобитись для партизанщини. Тільки ніхто не знає, як користуватись.
Віденко закурив, потім почав скаржитись:
- Розумієте, ми із оточення, брали все, що тільки можливо. У нас стояв гарнізон німецький, але коли наші почали обстріл, вони відійшли, людей багато побило бомбами. Я був головою радгоспу, німці нас не чіпали… Ми вже три тижні в лісі, харчі закінчуються. Кілька людей потруїлися, гриби збирали, воно хоч і гнилі, але думали, можна їсти. Фельдшер у нас є, ліків немає… Навіть не знаю, як далі бути, як жити…
Макс зрозумів і те, що Віденко за часи німецької окупації мирно працював, тільки радгосп перетворився на підсобне господарства Вермахту. Зазвичай, німці не розоряли більшовицькі колгоспи, просто оподатковували господарства на тих же умовах, що і комуністи, а подекуди умови були м’якші від комуністичних. Віденко знав, чим може вилитись «співробітництво» з німцями, тому вирішив реабілітуватися, перетворившись на партизана.
- Покажіть вашу вибухівку.
Макса відвели до підводи, що стояла просто неба. На підводі лежали ящики, прикриті мішковиною і гілками.
Піддів кришку першого, всередині – амоналові шашки.
Перекинув одну із долоні в долоню, вказав на згарище неподалік.
- Ви б ще під возом багаття розвели.
Віденко розгублено кліпав очима.
- Ваше щастя, амонал відсирів. Якби цей возик вибухнув, то метрів на двісті по радіусу навіть дерева з травичкою покосило б. Техніка безпеки, товаришу. Не можна розводити багаття ближче, ніж на п’ятдесят метрів.
В інших ящиках знайшов мелініт і тротил. На все партизанське багатство – лише чотири метри бікфордового шнура і шість капсулів детонаторів.
- Без капсулів це просто непотріб, – зазначив Макс. – Амонал можна зразу викинути. Накажіть, нехай закопають ці два ящика.
Віденко сам пішов супроводжувати двох хлопців закопувати зіпсовану вибухівку. Макс тим часом обійшов табір. Зазирнув у кожен намет, оглянув запаси.
У першу чергу наказав відокремити хворих. Заварили вільху, засіб проти проносу, на який страждав ледь не кожен партизан. Потім усі мали здати зброю, її перевірив Роман.
Було обрано чотирнадцять боєздатних людей, серед них п’ятеро жінок і дівчат.
Хлопці інструктували, як правильно облаштувати партизанський табір. Перемістились до більш придатного місця, ближче до водоймища, вирили криницю. Обладнали секрети з позмінним чергуванням, призначили відповідальних, які мали перевіряти секрети. Влаштували постійне чергування за табором.
Макс повідомив Віденку, що вони з товаришем мають у розпорядженні не більше двох днів. Необхідно потрапити до свого полку. Максу відверто шкода цих людей, які стали заручниками обставин і могли потрапити до розряду зрадників тільки тому, що жили в німецькій окупаційній зоні, а тепер при невмілому керівництві мають сумну перспективу загинути у лісі. Тому намагався навчити їх мінімальній методиці виживання.
Молоді хлопці із загону прагнули відзначитись якимось подвигом. Юнаки, які уникнули примусового вивезення до Німеччини, кипіли помстою за вивезених братів і сестер. Тепер мали намір здійснити якусь диверсію на залізниці або обстріляти німецьку відступаючу колону, на що Макс сказав:
- Коли бажаєте робити дурниці, то йдіть геть із табору. Можливо, поталанить, приєднаєтеся до якогось загону, не поталанить – підчистять єгеря. Тож сидіть тихо. Скоро прийдуть ваші, мобілізують. А через подібну дурість поплатяться селяни із найближчих сіл, бо знищите їх саме ви, тільки німецькими руками. Краще направте енергію до іншого русла, на вашій відповідальності – життя жінок і дітей. Надавайте перевагу обороні, а не нападу. Вибухівку краще сховати куди подалі.
Ніхто із молодих хлопців не звернув увагу, що «герой-розвідник» у відношенні до радянських військ використав займенник «ваші», а не «наші».
Віденко благав хлопців затриматися хоча б на кілька тижнів, але найбільше, на що погодився Макс, це коротким терміном обучити людей добувати харчі, збирати горіхи в мишиних норах і зберігати пізні гриби.
На останнє проінструктували, за якими ознаками розпізнавати німецького диверсанта – це добротне взуття, зброя в ідеальному стані.
- І головне, – Макс показав зуби, клацнувши ними: – Головне – це гарні зуби. У совєцьких людей зуби нікудишні.
Простодушний Віденко навіть не звернув уваги, що загадкові молоді люди практично описали себе.
Залишивши загін, хлопці відкопали пістолети.
(далі буде)
