| © Володимир Вакуленко-К., 27-01-2010 |
Понівечене жіноче тіло мовчазно синіло на фоні чорніючої бундючної осені й уже нічим не нагадувало про колишню красу. Дівчина померла молодою, у самому розквіті своєї юности, при гарно налитому тілі, але, можливо, все й мало статися так. Напевно ж, вона передчувала свої останні миті й свою недостатню потрібність цьому світові. У неї раптово відмовили нирки, і лікарі не в змозі були чомусь зарадити. Ховали всім селищем, навіть приїжджих було багато – аякже, таку красуню ще живою пам’ятали як людину від бога, з добродушною натурою, а тут на тобі – таке лихо сталося. Вмерла вона півтора тижні тому, попи відспівали її по всіх канонах, а от сьогодні… вона лежала зовсім роздягнута, її груди були чимось видрані до плоскости, обрізані губи, щоки аж до кісток. Волосся вирване зі шкірою, синіючі плями екземи покривали темні та брудні скроні, а на лобі було вирізане щось на подобу китайського ієрогліфа. З живота звисали на землю пошматовані кишки, мертвому тілові не вистачало печінки та жовтуватих колись хворих нирок. Ліва нога була відірвана у місці колінної чашечки, а гомілка зі ступнею зникла.
Рудий безіменний пес гордо попрямував до неї помітити територію і, можливо, чимось поласувати, аж раптом… несамовито, виразно і жалісливо заскавулів. До пошматованого тіла наближалося двоє.
– Чуєш, Єгорку, знову, певно, той довбаний маніяк нам глухаря лишив. Це вже четвертий труп і лише за три місяці. Диви, точно, а чи не казав я тобі. Дзвони експерту, та най забирають, поки ще не зовсім розвиднилось. А то, знаєш, цією дорогою селюки на працю до міста ходять – уяви собі, скілько мертвих може бути. Нам-то що з тобов, посидимо, поки приїдуть, – ще добрих дві години патрулювати та перехожих відлякувати. Курча ляга, зовсім забув, субота ж сьогодні. Та все одно до експерта сидіти. Ні, ну серйозно, ти от мені скажи: ми їх ховаємо цілим селом, а якийсь поц за лопату і гайда трупаків копати. Попередні мерці теж жіночої статі були, до того ж двотижнево пахнули, але слідів некрофілії не помічалося. Шифрується, падло таке. Він що, у кишені собі мастурбує? Стовідсотково то збоченець якийсь, бо чому саме жінки? Ну нічого, ще з парочку таких розкопаних – і ми його самі порішимо.
– Та, чуєш, он експерт казав, що бачив якісь сліди іклів із боків однієї з жертв. Ті хоч не таку страшну картинку з себе являли, коли їх знайшли, а з цієї зовсім познущалися. Тож я думаю, що то робить або якийсь псисько здичавілий, або я вже тоді не знаю, що то за чупакабра така. Хоча ж не могла якась звірюка свідомо могили розкопувати. Та ще й вибірково. Може, то новий вид перевертнів чи вампірів з’явився, що гниляками лишень харчується?
– Ти нібито в органах працюєш, а в таку фіґню віриш, прости господи. Які вампіри можуть бути зараз? Останній он ще при Дракулах іздох. Ні, он Андрій Прокопович казав, ну той, що особіст Ґалімурка… ти мусиш його пам’ятати. Отже, він робить запити по всіх кульпарківських бо то явно щось хворобливе на ґлузд. Одним словом, не будемо собі голову дурним маяти – час покаже, що там і кого гуманізатором до суду виховувати. Чекаємо на експерта, а там і додому пора буде. Ти не повіриш, але в сон хилить страшне, хоч до обходу нормально так покімарив. Слухай, а баба загалом така ладна була, поки жити не перестала. А знаєш, мені Йосип якось казав, ну той, що на млині ґазда, що він трахав ту діваху, так то взагалі йому такий екстрим був, що мама не горюй. А йому вірити можна – він он півсела нашого перешатирив. Навіть колись ногу собі звихнув, коли від якогось мужа через паркан втікав, бачиш – досі прикульговує. Було навіть йому, що він від тріпака лікувався, ще як пациком малолітнім був – якась заїжджа хвойда проблєм йому накапала. То він потім обережнішим став, але починав саме з таких, які давали вільно та запросто. А я ото хотів хоч одним оком на неї погледіти, яка ж вона то була красивезна, але ж вона вся погризена – таку не захочеш…
– Ти що, дебіл – на трупів косяки кидаєш?
– Та ні, ти мене не зрозумів. Я ж кажу, поки жива була.
– Ну, та я бачив її – діваха дійсно така, що махати її і махати. Слухай, а може, її затрахав хтось до смерти? Ну… Йосип той самий, ти ж бачив, який він силіфон? А потім, щоб ми нічого не запідозрили, казав, що просто мав з нею сексуальну справу, а не заїздив її до того ступеню, що в неї аж нирки відмовили?
– Та брось ти гнати, їй-богу, ти правда якийсь глюконутий. Нам-то що з того – факту загибелі на його ліжку не було, тож то вже їхня справа – особиста. А мужик – він що: баба захотіла, він її взяв… звідки він знав, що в неї з нирками не лади? Слухай, а може, то справді він взяв отак і по старій дружбі відкопав її та наполовину згриз так із хлібом-сіллю, і тих трьох також, нормальний розклад, чи не так? Він, до теми, рочків шість тому за пограбування винно-горілчаної крамниці етапив уже. Відбріхувався тоді, що не пам’ятав нічого, бо його сплячого в ній знайшли і напохміл. То треба його пробити по наших каналах, що він за хріновина така. А може, його нашому Вовкодавському підсунути? А що, шафа теж нівроку – звільнить і від гріха потаєного і на дурку допоможе добратися за пільговим тарифом. Вовкодавський зберігся нормально, хоч і літ йому – зозуля не кукуй. Він ще в КДБ працював, правду й з глухонімого вибити вміє. Його навіть у вісімдесятих Кашпіровським прозивали за дар такий дивний.
– Давай, звичайно ж, проб’ємо його, але навряд чи він причетний до цього. Декілька разів я гостював у нього – цілком приємний таки у нього побут. А перука, от скажи, навіщо комусь здалася?
– Якщо чоловікові, то він певно або трансвестит, або ще гірше. Хоч він і не жонатий, але ж бабій рідкісний. Мати? Не думаю. В свої п’ятдесят сім ще власне волосся має ладне. Батько? Нагороджений якимось там орденом за якісь там заслуги? Ні, то вже повний абсурд. А що, якщо Йосип циганам ті перуки продає? Ну, екзотика така – зі скальпом знижка? Ти ж, напевно, бачив оголошення на кожному стовпі: куплю перуку всього один день дорого. А хто з дівчат на селі стригтиметься наголо? А хлопці всі такі поцові, хіба що нєфор один лахматий на скутері гасає. А трупам які гроші?
– У принципі я так і думав. Тоді точно він, бо звідки у селі, та ще й не зовсім сірому, та за два кілометри до міста, можуть бути збоченці? Циганам продає – то точно. Сорі, ти цигарки часом не маєш?
– От тобі б ще супермаркет цілодобовий і на край села. Ти задовбав мене – ще годину тому розкурив наухнарь. Ніби зарплата однакова, однаково до баб гоцаємо, то ж що тобі завжди чогось не вистачає? Я там розумію – у хлопців стріляєш, бо у формі уважуха все таки, не відмовлять, але ж навіщо у своїх і до того ж щоденно?
– Та не пінься ти так. Я філки маю зараз із собов, думав забігти по кінцю зміни в продуктовий і пригостити не тілько куривом, але й зігрітись не завадило б – не май місяць. Але ж куди бабі з воза, як труп вартувати треба. У нас пост раз уже подзвонив. До речі, а ти пам’ятаєш, як ми в дитинстві –рочків нам по десять, здається, було – до базарю по недопалки бігали. Там ще така жирна прибиральниця баба Фаїна була – вічно ми її підробіток товкли. І все кричала, кричала тоді, аж вранішні голуби на пам’ятник пудилися з переляку. А вона потім найжирніші чинарі до банки літрової збирала та торгувала по обіді. І все примовляла своїм басом: бички, бички. А курити то не було де дістати – в ларьках кіт злизав, от і йшов у неї нехило так бізнес. Тоді курили лише таксисти та фарцовщики, як їх перемовляли люди. У неї навіть місця відбірні були – на її територію навіть бомжара якийсь не міг ступити, а коли знайшли її труп рочків так через десять, я згодом пішов працювати до міліції. А ти як?
– Та як. По мішенях в армії любив шпуляти, тож і пішов. На, кури вже, в мене дві таки лишилося. А ті дев’яності взагалі загадкою природи були, і я от не розумію: при такій кількости трупів та наркоманів так мало тоді було міліції. От зараз і маніяків майже всіх переловили, і трупаків більшість глухарі, але ж міліції ряди не рідіють.
– То треба, бо невідомо, що завтра прокинеться. Ми за майбутнє працюємо – може, знову якусь ідею придумають, а тут бац – нас уже набрано. Чи ти думаєш, якби на село був усього один дільничний, то хтось би охороняв цвинтарі? А ми от потрібні, бо раптом справді того маніяка зловимо. Я от літьоху отримаю, а може, й майора. Техніку дадуть службову – скажімо там, дево, чи ще якусь імпортну. Одружуся, може. Ні, таки, мабуть, не хочу – поки я при погонах, і баба в кожному селі знайдеться. А так прийдеш з роботи запашений, а вона тобі: «А ти свій пістолет чистив?» Заміжня баба – то міна сповільненої дії, а то вже справа саперів. А ти Райку із Яблунівки не пам’ятаєш? Ми разом вчилися з нею, але вона з паралельного клясу.
– Та ніби пам’ятаю, а що з нею сталося?
– Та так, нічого. Це я трохи згадав, що ми з нею чудили на зустрічі випускників. Не знаю, чого тебе там на ній не було, але розваг було до біса. Одним словом, вона набухалася страшно, а я вже був у потрібному форматі… кинувся її проводжати. Точніше, був, звичайно ж, у цивільному. Але то вже не в тему. Коротше, доводжу її вже до хати – а то таки порядний час минув, поки дійшли, – і вона мені, значить, каже: «Я сама живу, нікого і в баню за віником послати – заходь коли хочеш». А я хотів дуже, ледь в голову не стукало те бажання. То я зайшов, а вона швиденько на стіл усе як годиться – сальце, яєчня, пляшка і будь ласка після обіду в ліжко. То я поїв трохи, бо з випускного, випив одну, другу, третю з нею, коли дивлюся, а вона вже гола. Я натяки розумію з півслова, тож не став себе довго вмовляти. Як я її тілько не грав: і так і сяк, і туди і всюди, на ранок уже її не хочу, перед нічною виспатися б, а вона: давай ще. Аж до другої дня з неї не злазив, а там і діти зі школи прийшли.
– Ти ж казав, що вона не одружена?
– Та так, але ж хто їй боронить мати дітей? Вони тоді в бабці гостювали, поки мати собі вигулювалась, але зі школи тре’ кудись повертатись. От вони додому і прийшли, а там дядя напівживий і голий. Добре, що хоч Райка швиденько у халат вскочила і пішла на кухню обід їм готувати, а я за штани та утікати. А потім вона до Москви чкурнула м’ясом торгувати, і я не бачив її. А хочеш ще один прикол? Якось до мене колишній дружбан завітав. Пляшка, він, усе як годиться. Випили ми з ним трохи, а він зовсім страх загубив і каже: «У мене драп є, ти мене забереш? Я йому відповів: «Я тебе ні, а от инші можуть забрати. Щоб цього не сталося, давай краще його розкуримо?» І ми курили безкінечно довго одну, другу косячину. Заполірували все те водкою і стали чекати на кайф, при цьому закушуючи всім, що було, – щоб йому не дісталося. І коли він таки постукав у двері, Стьопа заволав чужим голосом: «Менти!» Я не повірив і почав допитуватися: «Де?» А ти під стіл заглянь – боязко процідив друг. І точно, дивлюся – фуражка на мене зирить. Вирішив сховатися в шафі. А там форма на мене жезлом свариться. То ж я її почав запевнювати, що ми свої, і вже коли вона примирено лягла мені на плечі, Степан став нагадувати мармурового Аполлона, щоправда, лише обличчям. І тут нас пробило на бугага. Я потім довго зі Степаном не перемовлявся і уникав зустрічей, але одного разу таки забухав після зміни у сусідньому селі і він, як його антипки покликали. Ну що, – каже – хочеш у космос драйвонути? Я, як і належить порядному міліціонерові, відмовився, але, бувши у цивільному, не зміг відмовити другові у розкурюванні добротної хімки. Вона нігада не вставила, і ми пішли пити водку далі. Далі молодий підприємець Василь Біркас відвозив на своїй імпортній фірі мене домів, і я почав марити. Згадав стару бібліотекарку Валентину Ісаківну і розповів Васі, в яких би формах її запікав. Нуль емоцій – тілько золотозуба вставна усмішка. Наступного разу мій погляд не витримав – анаша взялася за свої боки. Нам би міг позаздрити будь-який гаїшник – було напростець через лісосмугу три кілометри, і ми їхали їх зі швидкістю п’ять км за годину. Щоправда, домів попали набагато пізніше – Василь курив ту ж саму хімку, тілько з иншими провайдерами. На ранок світ мені здався чужим. Переступав повільно через невидимі бар’єри, а до клозету взагалі по східцях вилазив. Але ж ти знаєш, що я у квартирі живу – які нафіґ східці? То ще не так стрьомно було, але коли почав губити то ноги, то руки і вже на останньому подиху доповзав, як поранений насмерть Сашко Матросов до амбразури... Унітаз радісно зустрів мою посинілу морду. А ти коли-небудь пробував шмаль?
– Ні, мені ніколи його було пробувати, лише якось кашу варив, то потім довго з мультика про Вінні Пуха впирався. Було трохи, що колеса в нарика відібрав, циклуха, здається, називалося. То мене трохи посунуло і літери в газеті стали безслівно блукати туди-сюди. А я потім довго у будинок попасти не міг – дверна ручка постійно з рук вислизала. А воно то мороз був, бо зима в зеніті була. Після того не пробував нічого зайвого – перейшов на стандартно-легальне становище і спиртне. Всьо, досить теревенити – он брати по-крови бемкають сиренами, значить, експерт їде. Та й близько сьомої вже – ти до магазину мене на екскурсію обіцяв. А я пам’ятаю, бо немає кращого для дружби, ніж не забувати.
|
|
не сподобалось сподобалось дуже сподобалось |
|
