Привіт! Я тобі пишу листа. Стільки часу збиралася це зробити, але все мені бракувало чогось: то дні закороткі, то ночі затемні, то натхнення втекло, то віра потьмарилася, то любов кудись завіялася, то надія стратилася вся до крихти. Сьогодні марнота відступилася і моріженьки мої сплелися в доріжку, тобто всі перешкоди зникли враз чи може то я скромно їх відклала вбік, хай подрімають до гірших часів? Байдуже! Я пишу тобі листа з минулого в минуле, бо як по-іншому назвати ту рану, котра вже давно загоїлася, лишивши тільки тонюсіньку цівочку-ниточку на душі? Шрам... Він майже не турбує. Лише при дивному збігу певних обставин, подій, запахів нагадує про себе. Мов у гіпертоніка на зміну погоди. Хоча, будь-які зміни – то стрес, але таки необхідний організму. Сумуєш, тужиш, ще донині щемить. Отже – ти досі жива, а чи вціліла?!
Найбільше мені болить взимку, тоді я найдужче сумую за тобою...
Так, зима.
Як живеться тобі без мене, без нас? Без мене і без зими? Там, де зараз ти, сніг дивовижа і навіть дефіцит, щоб його зобачити треба проїхати не одну тісячу миль. У цьому році його стільки нападала-намело в нашому краї – простягни руку і він весь твій. Вгодила зима всім добрим людям, які люблять білий світ. І я його також люблю, бо тішуся наче мала дитина тій сніжності. Якби могла, то б передала й тобі крихту настрою та снігу, щоб і ти порадів. Ти завжди любив зиму. Любив? Бо тепер нема що любити чи є? Чи можна любити те, чого не бачиш, не можеш торкнути, відчути, пригорнути, поцілувати? Пригадуєш, друзі кепкували з тебе через любов до зими і називали химерником, а ти посміхався у відповідь та незрозуміло віджартовувався: “Як її не любити ту пору, хлопці? Лише взимку розквітають вдруге вишні ”. Брав тоді мене за руку, наче малу дитину, підводив до вікна, під яким росла посаджена тобою вишня, і жагуче шепотів на вушко: “Вона сьогодні розквітла для тебе, мала. Вона вся твоя, аж до весни ”. Сніжні квіти на вишні, сніжні квіти в душі... Кожної зими вони зі мною ті холодні квіти, без тебе “аж до весни ”. Бо я залишилася тут, де вони розквітають двічі на рік, а іноді й тричі, якщо поталанить, а ти там – де немає ні зими, ні вишень, ні снігу. Ти у раю. Так ти звеш свою теперішню батьківщину. З’ясувалося у нас з тобою різні погляди на рай. Мене не відпустили з тобою у вічне літо лелеки на клуні, земля під ногами, тумани, зима і вишня.
Багато хотілось написати тобі, дорікнути можливо також. Але знаєш, поки збирала докупи шкалки образ, розгублених роками, то повіднаходила тільки яскраві барвисті діаманти почуттів. Дивина - все сіре та чорне стало золою, крига розтала, мов ті диво-квіти на вишні під сонцем. Бо, зрештою, і ти залишився у моєму житті назавжди, нехай лише шрамом-цівочкою – цього достатньо, щоб не переставати любити, навчитися прощати та тебе відпустити безповоротно...
Дякую тобі, що ти був. Був? Ні не так. Дякую тобі, що ти є. І нехай твій рай береже тебе, хай у чужій спекотній Каліфорнії на перекір усім законам природи та логіки розквітне одного разу під твоїм вікном білим цвітом пальма (о, так - вишні в раю квітом сніжним не цвітуть, лише вдома і взимку). Бо зима то не тільки стужа, крига, замети, слизькі вулиці, поламані руки та ноги, головний біль для комунальників та лихих людей. Зима, насправді, то світанок року, зима – то переддень весни. Весна на підході, вже чути її легкі кроки, хоч і поки лишень у снах. Я її дочекаюсь, знаю.
Нехай і без тебе! Хай щастить Тобі у раю вічного літа! Хай щастить!
P.S. А зараз за вікном мороз і квітне Твоя вишня. Дякую.
