День почався, як зазвичай - гидко: смоктало під ложечкою і били дрижаки. Та я не переймався, якось викручувався і не з такого, якби ж не той селюк. Припхався невідь-звідки і думає, що король. Я із ним не раз зчіплявся, що аж пір’я летіло. Але хіба ж дурню поясниш, що то моя територія - пре як танк. Одне слово – селюк, виховання нуль. Коли я ситий, то ще з ним мирюся і стаю милосердним - пускаю і його у свій прихисток під дах, звідти ми дивимося на кольорові картинки, що мигають у ящику навпроти, за прозорою стіною. Хай духовно росте, та й вдвох тепліше.
Але сьогодні не той день. Я був дуже голодний. І я перший вхопив цю крихту. Бійки було не минути і я, як вправний пілот шугнув уверх, рятуючи свою їжу. Я показував фігури вищого пілотажу, пірнаючи між дротами, гілками, велетенськими біг-бордами. Та клятий ЧИрик ( він то ЧирИк, але коли я сердитий, то так виказуюсь), приліпився, як реп’ях до хвоста. Ні, сьогодні ділитися із ціпов’язом, я зовсім не мав бажання. А він все насідав, що той шуліка.
І тоді я помітив шпарку. Зазвичай, я минаю незнайомі місця, але зараз, ніде було діватися - я пірнув усередину.
Ох і в затишне ж гніздечко втрапив: тепло, світло, просторо, в скляних ящиках плавають рибки, між них сидять ситі хом’яки, а зверху, під стелею стоять позолочені клітки, в яких томно наспівують кралечки. Чи не до пташиного раю я попав? Але я ж битий пацан, тому про всяк випадок озирнувся, чи немає поблизу котів - безпека найперше. А тоді, до прозорої стіни, обідати - кралі почекають. Всівся на якусь дротину, що зображала гілку і з задоволенням споглядаю, як ЧИрик, вмазавшись в прозору стіну, сповзав по склу донизу із розплющеним дзьобом .
- Що, селюче, знайомишся із містом? – я торжествував, розкльовуючи смачну крихту.
Та не встиг проковтнути перший шматок, як до мене вже наближалась одна із тих двоногих, якими аж кишить місто. Я раніше на них не зважав, бо ж літати з них жоден не вміє. Але тут, куди ж дінешся? Позаду щілка в дверях зачинилася, а попереду одна лиш прозора стіна. І я, як останній примурок, став битися грудьми об ту непроникну перепону. Двонога йшла до мене вишкіривши всі свої зуби.
« Теж, певно, голодна» – промайнуло в голові й я став метатися із кінця в кінець по великому прозорому квадрату. Вона була трохи незграбна, тому махала руками, скакала біля прозорої стіни, намагаючись мене впіймати. Але ж я не такий простак, щоб так просто попастись у зуби - я вертівся як дзиґа. Та коли вже вчергове стукнувся головою об скло, я помітив: знадвору за мною спостерігають дві пари зелених очей. Цей погляд я добре знаю, так дивляться тільки голодні коти. Двоногі показували зуби і махали крилами, тобто тим, де в нормальних горобців ростуть крила. Але чому вони такі схожі? Це, певно, від удару в мене двоїться? Втрата концентрації, і я вже в пазурах у двоногої. Серце закалатало як навіжене, я подумки прощався із білим світом. Та на моє здивування, вона не запхнула мене до свого рота, а стала пестити по голові. Скажіть, який справжній чоловік встоїть коли йому чухають за вухом? Я млів.
Окинув оком - а вона нічогенька: їй би пір’ячка трохи і дзьоба підправити, була б не гірше від моєї Цвірки. Я, певне, теж їй сподобався, бо стала пхати мені під самий дзьоб пшоно. Але ж я джентльмен, а не якийсь сільський півень, що буду хапати попереду дами їжу, яким би не був голодним?
В її теплій жмені було добре, здається, я знайшов із нею контакт і став тихо поцвірінькувати. Та тут білява двонога понесла мене на двір, а там же ті, з ласими очима!
Я все зрозумів: які підступні ці жінки, вона хотіла мене відгодувати, щоб віддати тим двом голодним на вулиці. Яка зрада!
Але що це, вона розкрила лапу і я, не тямлячись від радості, і дякуючи своєму горобиному богові, фуркнув уверх.
А ті двоє внизу ще шкірилися і махали лапами, мабуть від голоду, та сьогодні я їм не їжа. Я вже був на даху і звідти дивився на невдах.
- Що, котяри, взяли? – виривалося у мене з душі.
Моя двонога пташка глянула на них, покрутила пальцем біля скроні і зачинила за собою двері. Чесно кажучи, я вдоволено чистив пір’ячко, таки справив на неї враження, тре буде ще колись навідатися. А сьогодні, що тут казати - знову без обіду.
Полечу до ЧирИка, може що він відшукав? А ні, то під стріху, дивитися миготливого ящика. Щось мені пригадалося, чи не там я бачив тих зеленооких ?
